Будинок Ференці

У центрі Мукачевого височить будинок, з арки якого у довоєнні роки дивився вниз на міщан надпис «Ferenczy». Тут була аптека Яноша Ференці, фармацевта з діда-прадіда. Нині тут в одній із квартир живуть нащадки відомого аптекаря. Аптека належить їм, але дідівську справу онуки не продовжують. Адже коли обирали професію, ніхто навіть не думав радити їм вивчати фармацевтику: аптека давно була чужою… А історія виживання дідів за радянських часів спонукала лише до того, щоб навчитися не залежати від влади.

Справді, чимало поневірянь зазнала ця родина від «совєтів» як за комерційну діяльність, так і за угорську національність. Подумати тільки: люди, що своїм ремеслом здобули репутацію найкращих фармацевтів у місті, знали й шанували родинне коріння, не могли назвати предків буржуями й відмовитися від усього на користь соціалізму.

Не менше розчарувань принесла й політика незалежної України: як і тисячам тих, кого репресували без суду, Міклошу Ференці не вдалося реабілітувати добре ім’я родини. Однак він зумів відсудити аптеку та одну квартиру в будинку, який колись цілком належав батькові. Це сталося в 1999 році. Здавалося б, уперше за багато років доля зглянулась над ним. Домашні кажуть, що Микола Яношевич почав у щось вірити. Аж раптом через шість років знаходяться нововиявлені обставини, які нібито дозволяють заперечити майнові права Ференці на їхню власність і розпочати судову тяганину. Дожити до її завершення Миколі Яношевичу не судилося: у червні минулого року останнього фармацевта з роду Ференці не стало…

Пан аптекар і його справа

Біля столу сидять доньки Міклоша Ференці та його зять. На скатертину лягають фото з сімейного архіву, дідівські дипломи, схожі на древні карти, — пергаментні, скручені в рулони із дерев’яними закупорками на кінцях — видані на початку минулого століття випускнику хімічних факультетів Будапештського та Празького університетів. А ще керамічні баночки з назвами ліків, які ще в 30-х роках продавалися в аптеці внизу… Запахом давнини тут просякнуті навіть стіни. Та нащадки мало що пам’ятають із родинної історії. «Тато не любив згадувати минуле. Коли він щось і казав, то були лише скупі фрази про важку долю».

На щастя, в архівах збереглися відомості про мукачівських аптекарів. Ось що вони говорять…

У довоєнні роки в місті діяли сім аптек. Вони називалися за прізвищами своїх власників: Товта, Органа, Шандора, Санто, Рапапорта… Найкращою вважалась аптека Ференці. Вона функціонувала в Мукачевому ще в першій половині ХІХ століття; пізніше, у 1850 році, Марія-Терезія дозволила відкривати аптеки людям, які не мали освіти фармацевта. Засновником родинної справи був доктор Дюла Ференці. Ще за його керівництва аптека набула слави завдяки оперативному виконанню замовлень на ліки, які важко було дістати. Сумлінне ставлення до своєї справи він прищепив і сину Яношу. Власне, той і надав аптеці вигляду, який вона має нині: узяв від держави кредит на чималу суму і в 1928 році звів будинок, який стоїть на площі й сьогодні. Меблеве облаштування для нової аптеки виготовляли найкращі майстри на спеціальне замовлення. Дещо збереглося й понині, та найгарніші речі вивезли за радянських часів.

Пан аптекар сам вів бухгалтерію, виконував канцелярську роботу, був замовником і постачальником… Ліки традиційно привозив із Будапешта, Праги, Відня. Ящики з ними Ференці зберігали у підвалі, а на горищі пахло лікарськими травами, корінцями та ягодами, які купували в селян. З них за власними рецептами Ференці виготовляли мазі, краплі та чаї, які відвідувачі могли випити, не відходячи від каси.

Безпосередньо за прилавком працювало ще двоє спеціалістів. Була одна каса. Господар міг тижнями не заглядати до неї, знаючи, що з виручки нічого не пропаде: люди, які працювали у Ференці роками, ставали з ними однією сім’єю. Для них пан Янош побудував помешкання на задньому дворі, на свята вони отримували від нього подарунки. Якщо хворіли самі фармацевти або хтось із їхніх родин, вони брали ліки і залишали в касі папірець для господаря: узяв такі-то ліки, стільки-то. Наприкінці місяця Янош Ференці рвав ці папірці, а грошей із зарплати жодного разу не вирахував. Аптека була відчинена з ранку до вечора без обідньої перерви. Навіть уночі відгукувалися на прохання клієнтів: аптеки міста чергували за графіком. Найбільше відвідувачів було в понеділок, середу та п’ятницю — базарні дні, коли селяни, що торгували в місті, заодно й ліки купували. Також при аптеці була машина для того, аби привозити ліки зі складу або відвозити їх важкохворим.

Так велося у Ференці до «визволення».

Під гучні марші червоноармійців, що тріумфально вступали в місто, тогочасні мукачівські підприємці збирали пожитки, замовляли квитки на поїзди та тікали з країни. Друзі намагалися вплинути на тверде рішення Ференці не виїжджати з Мукачевого, зберегти сімейний бізнес. Та Янош був непохитним, думав, що чесне ім’я та праця врятують від переслідувань, адже допомоги аптекаря потребують навіть червоні. Сподівання виявилися марними. З приходом «визволителів» містом ширилися історії про те, що угорців та німців викликали на «бесіду», після якої їхні сліди рідко знаходилися. Про те, що хочуть викликати і доктора Ференці, дізнався генерал, що жив по сусідству з ним. Він порадив аптекарю не з’являтися за повісткою, а у разі тиску звертатися до нього.

За збігом обставин генерал залишив місто: разом із фронтом подався на Захід саме тоді, коли двері Яноша не витримували натиску каральних служб. У січні 45-го року його таки «викликали на бесіду», увірвавшись однієї ночі в будинок. Після неї його відправили в Перечин. Мукачівські комуністи написали клопотання, де зазначали протиправні дії слідчих, запевняючи, що Янош Ференці — порядна людина, яка не цікавиться політикою, а займається виключно професійною діяльністю. Невістка доктора Агнеса Керечанин разом зі знайомою подались до Перечина із клопотанням та харчами для в’язня. Ледве дісталися міста, та побачити Яноша їм так і не пощастило: вони лише передали пакунок через варту. Заночувати їм було ніде в січневу ніч, тому одразу ж виїхали в Ужгород. Наступного дня ув’язнених відправили в невідомість…

Слід мукачівського фармацевта загубився в одній із братських могил на шахтах в Єнакієвому, де Янош Ференці добував вугілля разом з іншими «ворогами народу». Ні про умови його життя там, ані про причини смерті жоден з нащадків ніколи не знав… Увесь цей час два сини — Міклош та Лорант — жили з болем у серці, що ніколи не зможуть покласти квіти на батьківську могилу.

Близнюки Ференці, які так і не стали фармацевтами

У 1925 році в Яноша Ференці народилося двоє синів. Третя — дівчинка — померла під час пологів. Вони завжди були разом: на шкільній лаві в гімназії в Кошіце, у 1944-му вступили до університету в Будапешті на факультет, де разом студіювали фармацію. Вдома пишалися, що хлопці продовжуватимуть родинну справу.

Та коли Радянська Армія вступила в Будапешт, велику групу закарпатців без жодних пояснень відправили етапами в табір під Москвою. Пізніше хлопці зрозуміли навіщо: з представників національних меншин формували ударні робітничі батальйони, які мусили розплачуватися за «помилки» предків-капіталістів. Звідти їх відправили кого куди: Лоранта — до Таганрога, а Міклоша — на вагонобудівний завод ім.Кагановича під Москвою, де він два роки перебував у суворих умовах табірного режиму. Додому повернувся у 1948-му, але звідси майже одразу направили в Донбас, де ще рік працював шахтарем. Удома рідні клопотали про його повернення, і зрештою Міклоша перевели в Березинку, де він пропрацював ще два роки. «Сумлінною працею ми намагалися заслужити довіру і дострокове повернення додому, та марно: важко було довести керівництву навіть звідки я родом, документів же ніяких не мали. Пригадую, я написав додому листа, щоб хоч цим підтвердити місце народження та проживання. Та відповідь забарилася на шість місяців: лист потрапив не на ту адресу», — так згадував Ференці-молодший табірні роки в одному з газетних інтерв’ю у 1998 році.

А перевівшись до Березинки, зумів добитися того, що керівництво зглянулось і виділило в одному з трьох будинків батька дві кімнати. Ледве вирвавшись із лабетів влади, продовжив працювати. Але, звісно, не фармацевтом. До сімейної аптеки намагався не заходити, боліло серце, коли бачив, на що вона перетворилася. Влаштувався верстатником у меблеву артіль ім. Хрущова, потім закінчив заочно технікум і працював у міському бюро технічної інвентаризації аж до пенсії. Для того щоб заробити максимальну тодішню пенсію 132 крб., ще рік по три зміни стояв за меблевим верстатом. Квартиру над аптекою віддав доньці, сам із дружиною переселився в її кооперативну. А щодо самої аптеки в Міклоша Ференці виникали різні думки.

Родинна справа залишалася мрією, про яку він лише згадував, не намагаючись навіть наблизитися до неї за перших років Незалежності. Спина ще пам’ятала важкість лопат з вугіллям, які довелося кидати стільки років поспіль! Приватизація здавалася недосяжною: «На Україні як приватизацію робитимуть? Дадуть кожному вексель скільки йому припадає з національного багатства. Усім однаково — роботязі, злодію і мені, котрому належав магазин, будинки, земля. Це справедливо? Я нічого не хочу з національного багатства, хоч і примножував його під батогом. Дайте мені моє і жодної крихти більше…»

Та роки минали, від гучного слова «незалежність» справді віяло волею, реабілітовували колишніх ворогів народу, повертали потроху власність. Міклош Ференці вирішує розпочати суд, щоб захистити законом власні майнові права. І через кілька років він каже: «Ми маємо юридичні документи, що доводять: половина домоволодіння належала батькові, половина бабусі. У 1948 році вона залишила свій заповіт на майно мені. Є свідки, які підтверджують належність цього майна моєму батькові. Хотілося б хоч частину його відшкодувати, посилаючись на закони правової держави, яку ми маємо. Звертався у суди, триває тяганина. Але моя надія — на справжній Закон».

З вірою у справедливість

Його сподівання не були даремними: частину родинного майна таки вдалося повернути. Ухвалою Мукачівського міського суду від 23 липня 1999 року була затверджена мирова угода, укладена між Миколою Яношевичем та міськвиконкомом. Вона визнавала його право власності на ту частину домоволодіння, яку займала на підставі договору оренди Центральна районна аптека №4, а він відповідно добровільно відмовився від майнових претензій на решту власності родини Ференці, що складалася із 12 житлових квартир. У вересні того ж року на сесії міської ради домоволодіння, яке повернув Ференці-молодший зняли з комунального балансу. Депутати проголосували одностайно.

Домашні твердять, що вперше за довгий час після цих подій батько перестав згадувати минулі поневіряння. Він часто повторював, що справедливість таки є. Життя знову потекло звичним руслом: зустрічі-проводжання з донькою та братом, які живуть тепер у Будапешті, поїздки до них у гості… Якось донька запропонувала батьку скласти родинне дерево Ференці. Він запалився ідеєю і за якийсь час зробив нащадкам справді цінний подарунок: на папері каліграфічним почерком виведені імена та прізвища предків, їхні дати народження та смерті. «Нині тут багато чого потребує змін: хтось помер, хтось одружився, але ця батьківська праця — безцінна», — кажуть донька й зять Міклоша Ференці.

Минуло кілька років, і життя знову вирішило випробувати сім’ю Ференці на міцність. Той справедливий світ, в якому вдалося хоч на старість пожити Миколі Яношевичу, знову похитнувся. У травні минулого року прокуратура міста подала до Мукачівського міськрайонного суду заяву про перегляд за нововиявленими обставинами ухвали Мукачівського міського суду від 23 липня 1999 у цивільній справі №2-714/99 за позовом Ференці Миколи Яношевича до мукачівського виконкому про встановлення його права власності на спадкове майно з метою його скасування. Нововиявлені обставини: він не є реабілітованою особою.

Взяти участь у судових слуханнях Миколі Яношевичу вже не судилося: за два місяці до початку процесу він помер. Захистити сімейну власність довелося вже його нащадкам.

P.S. Багато води спливло відтоді, як Дюла Ференці започаткував сімейну справу в Мукачеві. Мінялися режими, росло і змінювалося місто… Та старожили й досі згадують добрі справи Ференці, їхній професіоналізм та людяність.