Брати Капранови у пошуках колючок

Брати Віталій і Дмитро Капранови — чи не найбільш колоритні фігури в українському видавничому просторі. Виграшна зовнішність бороданів-близнюків, помножена на професіоналізм справжніх шоуменів, не залишає шансів не помітити цих видавців і письменників — навіть публіці, далекій від «сучукрлітпроцесу».

Це вони вручають «Золотих бабаїв» і палять рукописи під Кабміном, публічно «обрізають» письменників-фантастів і синтезують відьом, фотографуються для глянцевих журналів і найчастіше відповідають на запитання, чи плутали їх у дитинстві батьки і чи плутають вони самі своїх дружин, також близнючок.

Утім, остання з’ява братів Капранових на широкій публіці мала прозаїчніший привід. Брати пішли інформаційною війною на Укрпошту, яка вчергове підняла тарифи, поставивши під загрозу проект «Книгоноша» — тобто торгівлю книжками через пошту. Прес-конференція Капранових мала неабиякий розголос. І, здається, трохи ширшу мету, ніж вирішення конкретного конфлікту. Що й спробуємо з’ясувати.

— Панове Дмитре і Віталію, чим закінчилася історія вашого протистояння з Укрпоштою?

В.К.: — Ця історія не може закінчитися; з цього моменту вона, сподіваємося, почалася. Досі ми з Укрпоштою жили в різних просторах: вони просто не уявляли, що ми існуємо в природі. Після того, як ми були змушені привернути до себе увагу, ми зустрілися з їхнім керівництвом на рівні центрального офісу і подивилися одне одному в обличчя. Там було ще п’ять чи шість фірм, які мають подібний бізнес. З’ясувалося, що дві третини посилок, які шлють українці, — з книжками. Ми розуміємо, що Укрпошта — величезна державна структура, в неї безліч проблем. Отже, єдиний вихід — домовлятися, шукати компромісів, що ми сьогодні й робимо. Наразі ситуація більш-менш стабільна, ми відправляємо посилки, знизивши ціну за рахунок упаковки. Домовилися, що повідомлятимемо Укрпошту заздалегідь, скільки посилок збираємося відправити, а вони попереджатимуть про плановані зміни в цінах, щоб ми могли їх відбити в своїх фінансових планах.

Д.К.: — Але ми не просто дали прес-конференцію, а водночас звернулися до президента з прем’єром, і на етапі, коли домовленість з Укрпоштою вже була досягнута, згори прилетіли грізні блискавки, що, хоч і запізно, але теж допомогло нам стабілізувати ситуацію. Все. Сподіваємося, більше концерту не буде.

— Ви чи не єдині на українському видавничому ринку професійно піарите свою продукцію. Наскільки ваші піар-акції, шоу, виступи у мас-медіа впливають на реальний продаж книжок? Чи такі речі мають іншу мету?

В.К.: — Якщо і впливають, то в глобальному розумінні. Ми на ринку вже шість років, і сьогодні наші книжки продаються краще, ніж у 99-му. Заперечувати цього ми не можемо. Але сказати, що на це вплинув наш піар, теж не можемо, бо така сама ситуація в інших видавництв: шість років тому ні в кого книжки не продавалися.

Д.К.: — Крім того, цей піар пов’язаний не стільки з нашими книжками, скільки з книжкою взагалі. Річ у тому, що в нас втрачено традицію читання, її розірвано на початку 90-х, під час гіперінфляції. Якось ми поїхали з акцією до районного центру Житомирської області Брусилова, захопили з собою книжок, максимум, 400 назв. Влаштували виставку. І почули геніальну фразу від однієї дівчинки-школярки: «Я ніколи в житті не бачила стільки книжок!». Виросло покоління, яке книжок не бачило і не читало. Потреба зникла: не читаємо — і добре. Все по телевізору показують.

В.К.: — І весь наш піар орієнтований на те, щоб, власне, почали читати хоч щось. Ми переконані: коли почнуть читати хоч щось, ми на цьому ринку не загубимося. Сьогодні вже немає ідіосинкразії до української мови. Українська книжка — це не діагноз, це такий самий товар, як і інші. І якщо люди взагалі почнуть купувати більше книжок, то почнуть купувати більше й українських книжок.

— У розпал конфлікту з Укрпоштою (теж своєрідної піар-акції) ви постійно говорили про Хоружівку, в якій більше не виросте президент, бо туди не доходять ваші книжки. І демонстрували при цьому, якщо не помиляюся, якийсь «дамський» роман. На вашу думку, президенти виростають на такій літературі?

Д.К.: — В тому числі! А якщо жінка буде президентом?

В.К.: — Це все одно, що запитати, на яких харчах виростають президенти. На різноманітних: і на часнику, і на салі, і на омарах, — повинно бути все! І потім, спитайте будь-яку жінку, які книжки їй подобається читати. І кожна скаже: залежно від настрою. Книжка повинна бути під настрій. Основа успішного книжкового меню — різноманітність.

— Як ви самі оцінюєте продукцію «Зеленого пса» з погляду її різноманітності й літературного рівня?

В.К.: — Ми намагаємося в бізнесі робити те, чого не робить ніхто. Це видно й з назви: зелений пес — не просто пес зеленого кольору, це…

Д.К.: — …пес, якого не буває. Ми займаємося тим, чого нема. Коли ми починали, ідея була така: в Україні немає читва. Нема «їстівної» літератури, треба її робити. Як? Ми організували конкурс «Золотий Бабай», знайшлися письменники, перший крок було зроблено. Потім з’явилися інші видавництва, які теж вирішили видавати хай не попсу, але читабельну літературу. Тоді ми сказали: стоп. Потрібна жанрова спеціалізація. Виділили кілька напрямів, і в кожному заснували книжкову серію, яка задовольняє потреби саме в цьому жанрі. Найуспішніша — «Мелодії серця», «дамський» роман, те, що ми показували.

В.К.: — Ми знаємо, що з погляду людей, які вважають себе інтелігентними, ставлення до того, що ми видаємо, зверхнє і навіть дещо гидливе: мовляв, я такого не вживаю. Це в Москві видавничий бізнес у руках бандитів, там немає моральних критеріїв. У нас же це — бізнес інтелігенції. А недобита українська інтелігенція має добрий смак. Вона говорить: це не по мені, я цього не робитиму. І ми сказали собі: тоді за це візьмемося ми. І будемо найбагатшими.

Д.К.: — А вийшло точно, як у «Королях і капусті»: всі ходять босоніж, ми привезли чоботи, але ніхто не знає, що їх треба носити. Герой О’Генрі спеціально розкидав колючки, щоб люди кололи ноги і взувалися.

В.К.: — І ми тепер шукаємо такі колючки, які треба розкидати, щоб люди читали.

— Щось мені не віриться, що людина, яка читає в метро Донцову, потім сідає в крісло біля каміна й читає Камю. Вона читає тільки в метро і тільки Донцову. Якщо замінити Донцову автентичною українською авторкою, це буде краще?

Д.К.: — Краще зі ста сімнадцяти причин. Бо це українська книжка, українська мова, український автор. Ви взяли дуже невдалий приклад, бо Донцова поза межами культурних критеріїв, а наші автори туди, хоч скраєчку, але влазять. Навіть за художньою якістю це краще. Крім того, є така штука, як функціонування мов і відтворення культур на рівні побуту. Якщо українська мова не буде функціонувати на всіх рівнях суспільства: щоб нею просили їсти, розповідали анекдоти, лаялися, — в нас культура загнеться, і досить швидко. І тому наше майбутнє, культурний баланс залежить від того, що читатимуть у метро. Якби в Україні були нормальні видавництва, які видавали б популярну літературу, їй-бо, ми б цим не займалися.

В.К.: — Чому ми видаємо «дамські» романи? Бо довкола нас є дуже багато жінок, які, на відміну від чоловіків, читають. І не всі з них змогли подолати «Польові дослідження з українського сексу». Люди вимагають легшої літератури і читають Даніелу Стіл. Ми самі її не читаємо, але видаємо те, що потрібно людям. «Дамський» роман у нас гарантовано продається накладом у дві тисячі на рік, а якщо книжка є бестселером, то ми її додруковуємо.

— Вибачте, але дві тисячі для покета — це не наклад. Чому в Україні не працюють російські маслітівські технології?

В.К.: — Чому — працюють. Для російських книжок. Тому що покет, виданий у Росії, дешевший у півтора-два рази. Ми всі перебуваємо в полоні стереотипів: не читають, тому що українське. Але книжки російською мовою, які друкуються тут, продаються так само погано. Чому російськомовний Курков у нас видається накладом п’ять тисяч, а у Франції — 220 тисяч? Тому що дистрибутивні канали зайняті іноземцями. Щоб наша книжка стала на полицю, з неї спочатку треба зняти Устінову. Яка книгарня сьогодні зніме Устінову і поставить Куркова — ніяка!

— Нині багато говорять про державну підтримку книговидання. Вам вона потрібна?

В.К.: — Підтримка — ні. Підтримують тих, хто сам не ходить, а ми здатні самі ходити. Нам потрібен захист.

Д.К.: — І не конкретно нашого видавництва. Нам потрібен захист ринку, всіх його учасників. Давайте не будемо говорити про письменників. У нас є редактори, коректори, верстальники, дизайнери — люди розумової праці. Якщо завтра закрити всі українські видавництва, вони опиняться на вулиці. Якщо буде більше видавництв, з’явиться потреба у фахівцях, у них зростатиме зарплатня. Це не культура, це економіка. А тепер погляньмо на ситуацію: коли на наш ринок завозиться вже готова продукція, яка зроблена не цими людьми, і розставляється по прилавках. Питання: що роблять наші філологи та дизайнери?

В.К.: — Відповідь — стоять на об’їзній. Це не є питання, чи наші письменники гірші, чи кращі за інших. Це питання безробіття інтелігентних людей. Ви знаєте, що більшість повій, що стоять на бульварі Шевченка, є студентками філфаку Університету знов-таки імені Шевченка?

Д.К.: — Якщо завтра держава скаже: нам непотрібно захищати ринок цукру! — всі цукрові заводи закриються, півтора мільйона людей опиниться за бортом. Щодо книжок — держава вже сказала так. От люди й стоять на вулиці.

— Що, на вашу думку, влада має сказати тепер?

В.К.: — Вона має поступово перекрити кордони для готової продукції, водночас для ліцензій, для авторських прав кордони мають бути відкриті. Ключове слово тут — поступово. Всі чудово розуміють, що якщо взяти й заборонити ввезення російської книжки, в нас будуть порожні полиці. Український видавець нездатний їх заповнити, незалежно від мови видання. Таким чином, потрібне поступове квотування ввезення книжок: в Україні видано сто книжок, отже, можна завезти тисячу з-за кордону. Це сьогодні. Завтра — п’ятсот. Тоді видавництва решту повинні будуть видати в Україні. Що вони зроблять? Поїдуть на виставки в ту ж Росію чи Америку, куплять права і видадуть ці книжки тут. Роботу отримають редактор, перекладач, коректор, верстальник і дизайнер. І на ринку, замість недоввезених п’ятисот книжок, з’являться українські. Наступного року ми скажемо: чотириста, потім сто… а тоді вийдемо на нормальну ситуацію, коли 90 книжок видано в Україні, а 10 — завезено з-за кордону.

Д.К.: — Ми розробили відповідний законопроект, презентували його на парламентських слуханнях з культури і отримали оплески залу — щоправда, в залі не було депутатів. Цей проект мав увійти до тексту резолюції за результатами слухань, але що з того вийде — Богу відомо, бо, чесно сказати, книжкового лобі у владі немає. Влада книжок не читає. Коли наша прем’єр-міністр, яку ми дуже поважаємо, давала сенсаційне інтерв’ю журналу Elle, її спитали: «Що ви мрієте зробити на дозвіллі?» Вона перерахувала свої потреби: погуляти з собакою, зайнятися собою, полежати на канапі, послухати улюблену музику. Про книжку не було сказано ні-чо-го.

В.К.: — Ми завжди питаємо у можновладців: «Яку останню книжку ви прочитали?» Єдина людина, яка відповіла, — Єхануров. Решта відмазуються: мовляв, у мене на тумбочці завжди… Біблія, «Війна і мир», «Злочин і кара» чи «Кобзар». Ви ж самі розумієте, якщо останньою книжкою, яку він прочитав, був «Кобзар», це було дуже давно.

Д.К.: — А це як спортивна форма: хай ти навіть майстер спорту, якщо ти не тренуєшся, ти її втрачаєш. Так саме і з культурною формою. Рік не читав книжок — уже невіглас. Нами керують невігласи, і революція тут нічого не змінила.

— Наскільки мені відомо, основний бізнес братів Капранових — зовсім не книговидання. За яких умов видавничий бізнес може стати для вас самодостатнім і прибутковим?

В.К.: — Ми працюємо для цього.

— Але це реально?

В.К.: — Торік ми продали українських книжок на мільйон гривень. Цього року продамо на два мільйони. Якби нам шість років тому сказали, що матимем такі темпи, то ми, по-перше, не повірили б, а по-друге, зітхнули б: ваші б слова та Богові у вухо!

Д.К.: — Зрозуміло, два мільйони — це мало, щоб справа була самодостатньою. Але ми не стоїмо на місці, ми працюємо над збільшенням продажу, ми видаємо дедалі кращі й кращі книжки, не в сенсі художніх вимог, а з погляду широти пропозиції для читачів. У нас виходять дві нові дитячі серії — одна має назву «Під партою», друга — «Для тих, хто не любить читати».

— Як справи у письменників братів Капранових?

В.К.: — Ой, краще не питайте… Стільки часу забирає робота над чужими книжками, що до своїх руки не завжди доходять…

Д.К.: — Ні, насправді в письменників братів Капранових справи добрі. Ми практично закінчили нову книжку, але тепер її відклали, бо вирішили, що треба терміново написати іншу… Вона вийде восени. Творчі плани — вони і є творчі плани: стрельне в голові, то відкладаєш одну книжку заради іншої, мовляв, так читач краще сприйме.

В.К.: — Все це, зрозуміло, більше в нашій уяві. Хоча «Кобзар-2000» вийшов уже четвертим виданням, і продається непогано. Отже, ми сподіваємося, що в нас є читачі, яким небайдуже, в якому порядку ми видаємо книжки.

— І питання, без якого не обійтися: як ви пишете вдвох?

В.К.: — Це елементарно! Колись аналогічне питання задавали братам Стругацьким, і вони казали: один лежить на канапі, другий сидить за машинкою. Коли ми писали на машинці — були такі часи — воно приблизно так і виглядало. А сьогодні в нас два комп’ютери, ми обоє сідаємо за клавіші й пишемо, розмовляючи. Тому що, ви самі чудово знаєте, книжку спочатку треба вигадати.

Д.К.: — Нам легше, бо ми між собою базікаємо, і роман фактично виникає в просторі між нами, ну а коли роман вигадано, то записати його — вже не проблема.

В.К.: — Ми пишемо вдвох з дитинства, навіть наші дитячі вірші були колективними. Тому нам дивно, як можна інакше. Колись ви нам розкажете, як примудряєтеся писати сама.