Брати - Соціум - dt.ua

Брати

29 квітня, 2009, 14:22 Роздрукувати Випуск №16, 29 квітня-15 травня

Історія Великої Вітчизняної війни знає чимало випадків нагородження членів однієї родини Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу...

Історія Великої Вітчизняної війни знає чимало випадків нагородження членів однієї родини Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Це брати Євген і Геній Ігнатови, Олександр і Сергій Курзенкови, Дмитро і Борис Глінки, Олександр і Петро Лізюкови, Яків і Дмитро Луканіни, Овсій і Матвій Вайнруби, Костянтин і Віктор Леселідзе, брати і сестри — Зоя й Олександр Космодем’янські, Тамара і Володимир Константинови, дядько і племінник Городовікови, чоловік і дружина Семен Харламов і Надія Попова. Список був би не повним, якби ми не згадали про братів Героїв Радянського Союзу Миколу і Михайла Панічкіних. Сьогодні в строю залишився генерал-лейтенант Михайло Степанович Панічкін.

Льотчики з Лебедівки

— Михайло Степановичу, розкажіть про своє дитинство.

— Народилися ми з братом Миколою в селі Лебедівка Сурського району Ульяновської області. Батько, Степан Федорович, з раннього дитинства привчив нас до важкої, але шляхетної селянської праці. Косили сіно, пасли корів, водили в нічне коней.

— А як сталося, що ви з братом пов’язали свою долю з небом?

— Нас односельці називали не інакше як льотчики. Адже хто тоді з хлоп’ят і дівчаток у 30-х роках не мріяв про польоти? І не дивно, адже імена льотчиків Водоп’янова, Каманіна, Ляпідевського та інших тоді не сходили зі шпальт газет.

— Але ви з братом перед війною опановували досить «приземлені» професії…

— Після школи брат (він на чотири роки старший) пішов навчатися в сільськогосподарський, а я — в будівельний технікум. Микола відслужив строкову службу на Далекому Сході танкістом, і 1938-го ми зустрілися в батьківському домі. Саме там я почув від нього, що він вирішив вступати в авіаційне училище. Природно, я пішов за братом. І невдовзі ми вже разом гризли граніт штурманської науки в Челябінському училищі штурманів.

— Михайле Степановичу, на яких типах літаків вам довелося проходити «обкатування» в ролі штурмана?

— Звісно ж, спочатку на
У-2, потім — на Р-5 і ТБ-3.

Рапорт на ім’я наркома

— А як сталося, що ви з братом потрапили в один полк?

— Після навчання в 1940 році ми звернулися до наркома оборони маршала Ворошилова з рапортом, у якому просили дати нам можливість служити в одному підрозділі. Ось ми й отримали призначення у 221-й бомбардувальний авіаполк 48-ї
авіадивізії.

— А скільки бомбардувальників було в полку?

— Три ескадрильї по десять літаків.

— Де вас із братом захопила війна?

— У місті Щигри Курської області.

— Михайле Степановичу, як склалися перші дні війни?

— Після віроломного нападу фашистів ми кілька днів вимушено перебували в бездіяльності. Швидкість пересування їхніх угруповань була такою навальною, що нашому командуванню довелося повертати наші літаки з півдороги після вильоту.

— Невже не було гідних цілей?

— Виходить, що так. Вилетіли, наприклад, літаки на бомбування ворожої переправи, а німець уже переправився через водну перепону і розосередив свою техніку на місцевості. Втрачати літаки, ганяючись за одиночними цілями, було недоцільно.

— Які ж почуття переповняли вас, коли бачили під крилом літака ворога, який рухався углиб країни?

— Вилітаючи на бойові завдання, ми бачили, як німецькі колони йшли на схід зі швидкістю 50 км на день, і з відчаєм думали, як їх зупинити. Настрій був такий: ми, льотчики, готові були, навіть якщо зіб’ють, відстрілюватися до останнього набою.

— Однак перші польоти для вас склалися не зовсім удало?

— Перші вильоти спричинили і перші втрати. 26 червня під час бойового завдання втратив літак мій старший брат Микола. Його машина після атаки «месерів» мусила приземлитися прямо в озері поблизу містечка Радомишля, що на Житомирщині. А наступного дня потрапив у халепу і мій літак. Після того як ми відбомбилися в районі білоруського містечка Молодечно, нас атакували ворожі винищувачі. Довелося залишити палаючий літак. До місця дислокації добирався вісім днів. Коли повернувся в рідний полк, то дізнався, що мене вже поховали.

У тилу ворога

— Та все ж незабаром ви знову вилетіли на бойове завдання?

— 9 липня ми в чотирьох
літаках, які залишилися в строю, вилетіли на трасу Бешенковичі—Лепель. На підході до скупчення живої сили та техніки ворога в літак влучив зенітний снаряд. Командир бомбардувальника був убитий — літак почав крутити «мертві петлі». Я мусив залишити бомбардувальник, що втратив керування. Коли випав із літака, мене вдарило кілем по голові, і я знепритомнів. Навіть не пам’ятаю, як над моєю головою розкрився купол парашута.

Після приземлення прийшов до тями. Виявилося, що в мене прострелена нога. Лежу на землі й чую, як лісом хтось пробирається до мене. Приготувався до зустрічі, добре, що в мене був наган. Але скористатися зброєю, на щастя, не довелося — до мене поспішав червоноармієць. Згодом з’ясувалося, що в цьому лісі переховувалися два взводи Лепельської артшколи. Я став «бранцем» одного взводу, а мій товариш Міша Тартаковський — сусіднього підрозділу.

— Як вам пощастило вийти до своїх?

— Довго блукали білоруськими лісами. Південніше Вітебська на місці злиття Західної Двіни з якоюсь річечкою скористалися плотами, які німці залишили на березі, рятуючись від нальоту нашої авіації. Ми з Тартаковським швидко переправилися на східний берег річки. Невдовзі зустріли наших розвідників.

Перевірку в особливому відділі пройшов благополучно і в свій полк прибув 20 липня, через 11 днів після вильоту на бойове завдання. Мене там знову встигли поховати. Та й самого полку вже не було — залишилися тільки прапор і номер частини.

— Скільки разів вас збивали?

— Тричі. Одного разу мені довелося самому залишити літак. Бомбардувальник був пошкоджений, та й пальне кінчалося. Командир наказав мені знайти внизу придатний для посадки майданчик. Я стрибнув і, на щастя, досить швидко знайшов майданчик для приземлення. Дав сигнал зеленою ракетою, потім пробіг уперед і вже в кінці майданчика сигналізував білою ракетою. Пілот благополучно посадив літак.

Про бойову машину

— Оскільки мова зайшла про бомбардувальник, на якому ви воювали, розкажіть про нього докладніше.

— Літак Іл-4 був надійний і досить невибагливий. Дальність польоту — до 4 тис. км.
Ніс бомбове навантаження на далекі відстані трохи більше тонни, ну а якщо ціль була ближче, то завантажували до 2,5 тонни.

— Із якої висоти велося бомбометання?

— Як правило, із висоти 6000 м.

— А які обов’язки були у штурмана бомбардувальника?

— Провести літак за заданим маршрутом, виявити ціль і вийти на неї. Ну і, звісно, вдало відбомбитися й благополучно повернутися на рідний
аеродром.

— Скільки осіб було в екіпажі бомбардувальника?

— Четверо: льотчик, штурман, радист-кулеметник і повітряний стрілець.

— Назвіть, будь ласка, тих, із ким ви літали.

— Льотчик — Герой Радянського Союзу гвардії майор Євген Яковлєв, радист-кулеметник — гвардії старшина Гельмутдінов і повітряний стрілець — старшина Кузнєцов.

— Як далі склалася ваша фронтова доля?

— Нас, котрі залишилися живими, направили в Рязанську школу штурманів, яку очолював Олександр Бєляков. Той самий Бєляков — штурман із легендарного передвоєнного екіпажу, очолюваного Валерієм Чкаловим.

— Отож у Рязанській школі штурманів ви з братом проходили своєрідну перепідготовку?

— Нас послали в тил навчатися літати вночі, коли фашистські винищувачі не можуть завадити нашим рейдам у тил ворога.

— Михайле Степановичу, у вашій довідковій картці, що зберігається в «Меморіальному комплексі «Національний музей Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» відзначено ваші бойові польоти. За ними можна вивчати географію Європи…

— Після піврічного навчання ми з братом отримали призначення в 751-й полк 17-ї
авіаційно-десантної дивізії. Командиром полку був Герой Радянського Союзу Василь Тихонов. Своє високе звання він здобув за польоти на Берлін ще в серпні 1941-го.

13 вересня 1942 року нашому екіпажу було поставлено бойове завдання: завдати удару по військово-промислових об’єктах Кенігсберга. Нас «чекали». Десятки прожекторів і щільний вогонь зенітної артилерії примусили нас маневрувати, але ми благополучно прорвалися до цілі й відбомбилися.

З нагородного листа:

«...зробив 30 вильотів по дальніх цілях: Кенігсберг — 12.4.43 р., 14.9.42 р., 21.2.45 р.,
Тільзіт — 10 і 20.4.43 р., 24 і 26.7.44 р., 23 і 26.8.44 р., Інстенбург — 22.4.43 р., Данциг — 4.5.43 р., 9, 11, 18, 22 і 25.3.45 р.,
Кенігсберг — 16.4.43 р., Варшава — 12.5.43 р., Гельсінкі — 6.2.44 р., 2 вильоти 26.2.44 р.,
Будапешт — 14, 19.9.44 р., Дебрецен — 15, 17.9.44 р., 20.9.44 р., Дер — 22.12.44 р., Бреслау — 18.1.45 р., Штаргард — 20.2.45 р., Піллау — 24.3.45 р.»

— У вас на грудях медаль «За оборону Сталінграда».

— Після польоту на Кенігсберг ми на певний час забули про далекі польоти. Адже під Сталінградом наприкінці 1942-го — на початку 1943 року розгорталася вирішальна битва. Наш екіпаж здійснив 34 бойових вильоти в район «котла». 1943-го нам довелося неодноразово бомбити ворожий аеродром, що містився в районі радгоспу «Питомник». Саме цей аеродром став базою постачання оточеного угруповання генерал-фельдмаршала Фрідріха Паулюса.

Сімейний підряд

— А як сталося, що ваш батько Степан Панічкін став бійцем частини, у якій ви служили з братом?

— На початку 1944 року ми отримали лист з дому. У ньому наша мама повідомила, що батько 1943-го був призваний зв’язківцем в одну з авіаційних частин. Ми з братом розповіли про це командирові полку. А через два тижні наш батя вже був із нами. Ось так і воювали втрьох.

— Михайле Степановичу, а результати своєї роботи вам довелося бачити?

— Не завжди. Інколи ж не давали фотоапаратів у політ, щоб зафіксувати результати бомбардування. Униз подивишся — а там хмара пилу. Що там побачиш із 6 тисяч метрів?

— Останній свій бойовий виліт пам’ятаєте?

— Звісно! 25 квітня 1945 року наш екіпаж отримав наказ вилетіти на бомбування центру Берліна. А через кілька днів я побачив результат роботи наших військ. До речі, над тим-таки Берліном у нас відбулася «зустріч на Ельбі»... Вночі ми скидали САБи, щоб працювати строго прицільно, як мовиться, за наводкою розвідників. І в цей момент бачу — на заході теж хтось повісив свої САБи. Але колір у них якийсь не наш — помаранчевий. З’ясувалося, це були американці.

— Кожен із ваших 269 вильотів був пов’язаний зі смертельною небезпекою. Що підвищувало настрій льотчикам, які поверталися з бойового завдання?

— Передусім сама думка про те, що вже позаду розриви зенітних снарядів, атаки ворожих винищувачів, а попереду — рідний аеродром. Повертаєшся вночі з бомбування, настроїшся на радіомаяк і вслухуєшся в ефір. Диспетчери позначали орієнтир гарною піснею. Додому йшли під «Землянку», «Темную ночь» та інші, як тепер кажуть, пісенні хіти.

— Які цілі вам доводилося бомбити?

— Аеродроми, позиції далекобійної артилерії, танкові колони, склади боєприпасів, вузлові станції та інші об’єкти.

— У рідкісні хвилини відпочинку що тішило льотчиків?

— До нас із концертами приїжджала Клавдія Шульженко, Марк Бернес. Коли звучали їхні пісні, ми забували, що навколо війна. Обслуговуючий персонал інколи влаштовував нам вечори відпочинку. Навіть після війни льотчиків-бомбардувальників не полишало відчуття небезпеки. Була в нас у полку традиція. Однієї із субот сім’ї льотчиків збиралися разом, накривали стіл, сиділи, згадували. Але дружини наші знали, що в будь-який момент ми миттю можемо зібратися й бігти на аеродром.

— Михайле Степановичу, а, окрім нагород, як заохочувалися екіпажі бомбардувальників?

— За успішне виконання бойових завдань нам давали грошові премії.

— Михайле Степановичу, де ви зустріли День Перемоги?

— День Перемоги я зустрів у колі сім’ї в польському містечку Замостя. Назавжди запам’ятав крики «ура», обійми і всенародну радість. А ще божевільну стрілянину в небо. Війну закінчили з братом капітанами, а батько — рядовим. 12 травня ми з групою авіаторів відвідали рейхстаг. Саме в ті дні нашу авіадивізію перейменували у гвардійську Севастопольсько-Берлінську. А потім мені пощастило стати учасником Параду Перемоги. Йшов направляючим дев’ятої шеренги другого взводу зведеного полку Карельського фронту, яким командував маршал Мерецков.

Досьє «ДТ»

Панічкін Михайло Степанович народився 4 листопада 1918 р. у селі Лебедівка Сурського району Ульяновської області. Гвардії генерал-лейтенант. Інструктор із радіонавігації, помічник штурмана 19-го гвардійського бомбардувального авіаційного Рославльсько-Катовіцького Червонопрапорного полку 2-ї гвардійської бомбардувальної Севастопольсько-Берлінської авіаційної дивізії 2-го гвардійського Брянського авіакорпусу 18-ї повітряної армії. Був поранений. На рахунку штурмана Панічкіна 269 бойових вильотів, із них 249 — нічних. Загальний наліт становить 1397 годин, із них 268 годин — удень. Герой Радянського Союзу. Нагороджений також орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни I ступеня, медаллю «За оборону Сталінграда» й іншими медалями. Учасник Параду Перемоги. Демобілізований 25 листопада 1945 р. Після війни працював на заводі виробничим майстром.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво