Борис Олійник: «Майдан організували Кучма і Янукович, а не помаранчеві вожді»

Поділитися
Поет і державний муж Борис Олійник сьогодні відзначає 70-річчя. Зигзаги долі закидали його і до Кре...

Поет і державний муж Борис Олійник сьогодні відзначає 70-річчя. Зигзаги долі закидали його і до Кремля, де він із високої трибуни говорив про голодомор в Україні і збирав матеріали для скандальної антигорбачовської книги «Князь тьми»; і до Сербії, де потрапив під натовські бомбардування; і у Чорнобиль, відкіля передавав репортажі для Центрального телебачення та «Літературної газети»; і в Канів, де зупинив будівництво промвузла біля Тарасової гори; і в Крим, де заблокував будівництво місцевої АЕС... І багато ще куди. Але всі ці «де», ви вже вибачите, Борисе Іллічу, не переважать на чаші терезів Пам’яті хоча б один поетичний рядок: «Мамо, вечір догора, вигляда тебе зоря...». Це про рідне. Про Полтавщину. Про село Зачепилівка, яке Олійником міфологізоване. Нещодавно Борис Олійник повернувся зі Страсбурга, з чергової сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, і буквально після приїзду дав ексклюзивне інтерв’ю «ДТ».
— Борисе Іллічу, вас важко упій­мати... перед ювілеєм. Усе до ПАРЄ, та до ПАРЄ їздите. Хоч щось «виїздили», до речі?
— «Виїздили» непогано... Для нас це ювілейна сесія, у листопаді виповниться десять років, як ми вступили до цього шляхетного співтовариства. Розглядають «нас» ушосте чи всьоме — і все пильно. Тобто знаходимося під «вольтовою дугою моніторингу». Як відомо, при вступі до Ради Європи країна бере на себе певні зобов’язання, які візуються «трьома коронованими особами» — президентом, прем’єром, головою Верховної Ради. 1995 року нас туди прийняли, ми зобов’язання на себе взяли...
— Але, певна річ, не всі зобов’язання перед ПАРЄ виконали...
— Тому що потрібно підняти всю законодавчу систему до європейського рівня, а це не так просто. Нас ледь не виключили відтіля — занадто довго тягли з рішенням про скасування смертної кари. Та й з інших питань — важкий шлях...
Залишилося питання кримінального-процесуального кодексу. Потрібно перевести пенітен­ціарну систему під крило Мін’юсту. Ще «переоркеструвати» роботу прокуратури... Ми повинні були все це зробити за три роки!
— А «єврозадоволення» розтяглося майже на десять років?
— Хоча й розтяглося, але без України Європа не зможе виконати свою космічну місію...
— Яку-яку місію?
— Космічну. А якщо хочете — навіть кармічну. Адже їм з одного боку дає прикурити Білорусь, з іншого — Росія, а ми, Україна, як стабілізуючий фактор.
— Ну от ви поїхали як Гагарін до Страсбурга із «космічною місією», а отут, удома, «історико-істерична» місія у вашу відсутність: ветерани війни і ветерани УПА дубасять один одного на Майдані...
— Упевнений, що це режисура. Очевидна провокація! Не можу пояснити рішення влади дати двом конфліктуючим сторонам таку очевидну можливість зіштовхнутися лобами на одній центральній вулиці.
— Хочете сказати, що в Києві вистачало місця для молебню одних і «лівого маршу» інших?
— Господи, та там же самих дідів з УПА і ветеранів Великої Вітчизняної було дуже мало! Шістдесят років минуло! І переважно певна молодь туди прийшла мітингувати. Виходить, усе було підготовлено заздалегідь. Я ж пройшов багато гарячих точок пострадянського простору і без підказувань знаю, як такі масовки конструюються.
— А у вас не виникло запитання — чому попереду тих колон не йшли лідери полярних партій? Ніби людей кинули під паровоз, а самі рученята потирали?
— А так завжди буває! Навіть коли сиділа в наметах ще та платна молодіжна «голодовка»...
— ...Це коли кричали: «Масол на засол!»?
— Так-так... І там ви б не побачили дітей лідерів. Вони були в іншому місці. Відстоювали інші інтереси. Ясно, що людей підставляли і штовхали, як ви кажете, «під паровоз». Що для них Україна? Для них це дах! А під дахом — аби свої справи вершити. Звісно, до виборів усі нині готуються... Але навіщо ж дідів підставляти, котрих і так майже не залишилося? Упевнений, що це чистий передвиборний піар. І заради нього кров пустили... Добре хоч не почали стріляти через підкладку... А то чого доброго... Зараз усього можна чекати.
— Персонально ви, як громадянин, як представник певної партії, у цьому питанні вже визначилися з пріоритетами: дружити ветеранам з бандерівцями чи й далі різними будинками жити?
— Отут складна ситуація. І не згори її потрібно вирішувати, нав’язуючи якісь ініціативи. Усе повинно виходити тільки від самих цих людей, котрі були свого часу по різні боки. У них уже суто біологічна несумісність.
— А ви б очолили колону одного з цих «легіонів»?
— Я пішов би не об’єднувати їх, а... роз’єднувати. По суті, цю ж місію я виконував, коли працював у Кремлі. Це лінія об’єд­нання через роз’єднання — щоб не допустити кровопролиття. Так само у Києві я пішов би на роз’єднання. А історичні акценти я б зараз не ставив. Я не дуже досконало вивчив проблему, щоб мати сміливість про неї відкрито говорити у ЗМІ. Нехай її вивчають ті, кому цим варто займатися. Хоча розумію, що це непросто. У нас цілком інша ситуація, ніж, наприклад, в Іспанії. У нас іспанська модель не проходить...
— Чи варто згадувати, що нещодавно був досить бурхливий період, коли творці відрікалися від своїх творінь, тому що, бачте, писали не знаючи що, і славили не відаючи кого. Навіть улюблений Окуджава відмовився від «комиссаров в пыльных шлемах». У вас ніколи не виникало таких привселюдних намірів?
— Ніколи. Хоча я писав і про комуністів...
— І про молодогвардійців. Пам’ятаю, була знаменита стаття про подвиг героїв Краснодона...
— Була. І твори про комуністичну партію були, від яких не відрікаюся і не збираюся цього робити в майбутньому. Щоправда, зараз я багато про що написав би інакше... Ви що ж, думаєте, ніби багато людей тоді не вірили в те, що оспівували? Вірили! Уже пізніше якась «радіація» йшла на мене безпосередньо, тому що ідео­логічні працівники першими відчули, що є що і хто є хто: режим, Соловки, голодомор. Але переписувати твори? Це ж усе одно, якби я став перефарбовувати колір стяга, під котрим мій батько йшов звільняти Україну від фашизму. А він йшов під червоним прапором. Якщо займатися таким «малюванням», то ми точно ніколи не матимемо своєї історії. І я дійсно не соромлюсь якоїсь бронзи декларацій у тих віршах. І навіть якогось пафосу: «Люблю тебе, як цвіт акацій, що спада на майський фіолет...»
— Це кого ж ви так любили?
— Комсомол.
— Прямо як Петрарка Лауру...
— А знаєте, проти чого частіше усього протестувала моя душа і совість?
— Ну не проти радянської влади?
— Ні, проти людей, які навколішки цілують знамено, а потім цим самим знаменом витирають чоботи і йдуть цілувати наступне. Потім наступне і наступне... Ви можете дати гарантію, що така людина не поцілує згодом самого чорта? Я не можу. І не можна забувати Святе письмо: «Бо той, хто зрадив...» Тож «колірних» симпатій я не змінюю.
— Але «удосконалюєтеся», треба так розуміти?
— Так, оскільки згодом прийшла та інформація, якої раніше не мав.
— І тепер сповідуєте принцип «української України». Що це за масло масляне таке?
— Я говорив про це тільки Юлії Володимирівні, коли визначався склад попереднього уряду...
— А у зв’язку з нинішнім урядом для вас ще не настав період переоцінки цінностей, як у багатьох, узагалі-то: «любов» з олігархами, пшик реприватизації та всього іншого, про що судити не беруся...
— Не хочу, відповідаючи на це запитання, набути слави мудреця: мовляв, усе передбачав і багато чого припускав! Я не мудрець — я просто бита голова. Тому що, повторююся, всі мислимі й немислимі гарячі точки, які існували на межі 80—90-х на пострадянському просторі, я «мав честь» відвідати... Усі вони мої! Працював заступником голови Палати національностей СРСР, і мене направляв у ці точки (а це Грузія, Карабах, Таджикистан) безпосередньо Михайло Сергійович... Може, спеціально посилав, щоб убили, бо я часто виступав проти нього? Не знаю... Але їхав я тоді під кулі. Причому свідомо їхав. Не хотів, щоб іскри конфліктів перекинулися на Україну. Страшні були видовища... Бачив і голови окремо, і тулуби окремо — усе бачив... Не доведи Господи! Згодом, уже через багато років, я вийшов на наш Майдан не заради окремої персони (усе це не мої герої), я туди йшов, щоб поклонитися людям, котрі, захищаючи почуття власної гідності, висловили протест проти ошуканців і брехунів.
— Коли виходили, могли припустити, чим усе закінчиться?
— Я не припускав, я знав. Але я вийшов, щоб віддати данину поваги тим киянам, котрі відчиняли двері своїх домівок і пускали на нічліг десятки приїжджих заради ідеї. Треба знати, як кияни побоюються іногородніх... а тут іноді по десятеро людей в будинок. І не згодний, коли стверджують, що у зв’язку з Майданом усе було організовано — Америка, ЦРУ, усе таке. Так, напевно попрацювали спецслужби... Але не у всіх київських квартирах! Якісь людські пориви, як наприклад: принести їжу, віддати одяг або взуття, пустити додому — усе це не організує ні ЦРУ, ні ФСБ, ні ФБР. Майдан організували Кучма з Януковичем, а не Ющенко з Тимошенко! Леонід Данилович і Віктор Федорович «вивели» людей, тому що вже перейшли межу і вирішили, що можна плюнути в юрбу, а вона витреться і розійдеться. Отож: увечері вони плюнули в юрбу, а вранці потрапили в народ. Я, звичайно, сьогодні багато чим розчарований... Але я був би наївною людиною, якби подібного не очікував...
— Чого «подібного»?
— А хіба можна було брати з того ж Майдану людей і призначати на відповідальні посади? Звичайно, було б ідеально, якщо б людина поєднувала у собі: і патріотизм, і професіоналізм, і харизму. Але це трапляється рідко. Президента розумію, але йому варто було сказати: «Хлопці, ми стояли разом, мерзнули, але залишіться краще біля мого серця, а не в керівних кріслах!».
— Борисе Іллічу, самі ж кажете, що не наївні... По-перше, не всі там сильно мерзли (у дорогих дублянках особливо). А по-друге, «біля серця» можуть залишатися тільки безсрібники, а ця категорія «друзів» завжди дефіцитна.
— І все ж таки були моменти, коли я сам говорив: починайте транслювати, бо вже готові штурмовики з червоними трикутниками! Мені дуже добре відомо, зокрема по Карабаху, як можна органі­зувати подібні сутички. Сам якось потрапив у заручники...
— Де ж?
— У Цхінвалі. У 91-му. Ісла­місти тоді трапилися освічені, і, напевно, дивилися мій виступ на пленумі Верховної Ради СРСР: «А, ми вас знаємо...» — кажуть. Я тоді виступав проти бойні в Іраку. Сказав: «Як ви могли, товаришу Шеварднадзе, проголосувати за бойове вирішення конфлікту, якщо навіть китайці були проти? А тепер літаки йдуть на бойовий розворот, входячи на вісім кілометрів у Закавказький військовий округ, а під крилом цих літаків рідний Тбілісі і не менш рідний Єреван...». Я все-таки домігся, щоб ту кампанію засудили і шукали політичних шляхів вирішення питання. Тому, коли опинився в заручниках, ті люди радісно поплескали мене по плечу: «А, рідний!.. Сідайте у літак, будемо вас міняти!» Через роки зрозумів одне: сатанізувати цих ісламістів не варто. Також свого часу демонізували сербів (їдять дітей, розчленовують трупи, торгують органами і всякою подібною мерзотністю) — і після цього почали бомбардування. Між іншим, є одна міжнародна фірма, яка спеціалізується на таких фальшивках...
— Придумують подібний чорний піар?
— Звичайно, питань немає! Попросите, заплатите — усе що завгодно придумають, кого завгодно призначать у «фашисти» або «узурпатори».
— Ви сьогодні поза фракціями — від комуністів у парламенті відкололись, але ні до кого в результаті не примкнули. Мабуть, «перекуповували» вас?
— Намагалися... Але я у вільному польоті. А якщо україн­ською (у моєму перекладі) «Я у вільному ширянні!».
— Якась наркоманська лексика...
— Мене агітували переходити в інші фракції, але краще бути «нареченою на виданні», ніж заміжньою не по любові.
— А майбутнє (березневе) світле і прекрасне — з кимось доведеться кооперуватися. І якщо не із Симоненком, то з ким?
— Можна взагалі туди не йти... Роботи вистачить. Встигнути б написати про те, про що знаю.
— Для вас не був хворобливим роз’єднувальний маневр із компартією?
— Але я ж перший у них запитав: «Чому ми повинні голосувати проти Тимошенко?» — «А тому що проти...» — «Ну тоді до побачення!». І написав заяву про вихід із фракції. Але вони її не прочитали вчасно, а я встиг сказати в ефірі, що сам іду. Не тому що проти партії, а тому що не хочу порушувати партійну етику. Оскільки дехто плутає партію з фракцією. Із Симоненком сьогодні ми рухаємося на люфтпаузі рівнобіжними шляхами. З ним ми не сварилися.
— Цього тижня лідер «Пори» Каськів по ТБ заявив, що порушуватиме у парламенті питання про заборону вашої Комуністичної партії...
— Я б погодився коментувати цю заяву тільки в тому випадку, якби Каськів роз’яснив мені, якого проекту він продукт. А з приводу заборони вже порушувалося питання навіть на Раді Європи, і неодноразово. Формулювання було таким: «Необхідність осуду злочинів комунізму». Тоді звернувся до них: «Якщо ви назвете мені хоча б одну країну, де був би хоч фрагмент комунізму, тоді можна буде це питання обговорювати і засуджувати...» Комунізм, по-моєму, був тільки в образі Ісуса Христа, та й то до Голгофи. Оскільки згодом вчення Христа трактували його апостоли, і кожен по-своєму. А далі — і єресь, і все інше...
— Напевно, під враженням «Коду да Вінчі» перебуваєте?
— Та ні, ще не встиг прочитати — усе шукаю цю книгу. От подаруєте... Наші люди вірили саме в чисту ідею, а ними вже керували «переучені апостоли». Дивно, коли комунізм хочуть підвести до фашизму... Фашизм у своїй доктрині припускає расизм. А в доктрині Компартії, навіть коли вона була переродженою, записані такі поняття, як «братерство народів», «мир» — тільки позитив. Ідея не винна, що її деформували. Тому я і запропонував Раді Європи поіменно виставити на суд жертв і катів, а не саму ідею. Вони відразу заспокоїлися. Ну як же... Мій батько-комуніст лежить під Харковом... У 1943-му загинув... І коли мені кажуть, що виключать із партії, то я відповідаю, що вступав не в цю партію, а в ту, у яку вірив мій загиблий батько.
— З Горбачовим спілкуєтеся? Простив він вам книгу «Князь тьми», де ви Михайла Сергійовича «розклали по поличках»?
— Він на мене свого часу нападав через «Известия», а я йому відповідав через «Правду»... А контактів немає і бути не може. Він на мене, як і раніше, сердитий. Тому що книга виявилася однією з перших, що викривали його. Тепер на неї багато хто посилається. Нещодавно в Сербії перевидання вийшло.
— Ідеологія тієї голосної книги сьогодні не застаріла? Ви б щось змінили зараз?
— Скоріше уточнив би, ніж змінив. Адже тоді йшов нормальний «процес розлучення» між колишніми республіками і я був у Наглядовій раді... Зустрічалися, торгувалися — що віддають центру, що забирають собі... Ні, потрібно було по живому це усе розрізати! Висмикнули вилку з розетки — і досі замикання, аж іскри летять!
— Якби створювали книгу про нинішніх лідерів, як би назвали — «Князі світла»? Чи «Ангели і демони» (хоча останній заголовок Браун уже використовував)?
— Про нинішніх писати не збираюся. Але в мене є текст, як продовження «Князя тьми» за назвою «Час розплати, або Час негідників».
— Утішно ви про колишніх бо­йових супутників...
— Я, загалом, не дуже розголошую подробиці нової книги. Чи мало... зацікавлених у її змісті.
— Виходить, сучасні політлідери вам менш цікаві, ніж герої перебудови?
— Цікаві. Але я не хотів би напередодні виборів про них говорити. Вони й так про себе багато дзвонять, розпочавши дуже передчасно передвиборну кампанію.
— Не хочете про політиків, тоді про поетів. Хоча б хтось із нового літературного покоління вас цікавить, чиїсь вірші для себе відзначаєте — чи так — байдужість і ліниве споглядання?
— Я деяких поетів прошу писати свої прізвища великими друкованими літерами, бо за державними справами важко відрізняю поезію від прози... Але є старі імена, які для мене визначні і цінні, — Володимир Базилевський, Леонід Талалай, Михайло Шевченко, Микола Луків... Дай Боже їм усім здоров’я! За ними — Римарук, Герасим’юк... Це безмірно талановиті люди. Багатьох інших я читаю, але не завжди запам’ятовую. Є поети грамотні, відчутне їхнє ремесло за рахунок механізму під лівим крилом, тобто серця... Заримувати можна все... Кажу це вам як професіонал, тому що вірші пишу з п’ятого класу. І поетичну косметику можна покласти на усе що завгодно. Але чи буде видно за цією косметикою душу?
— От у чому питання... Багато ваших відомих віршів присвячені селу Зачепилівка на Полтавщині, де народилися. Чи часто навідуєтеся туди? Що із селом — розквіт (моральних цінностей) чи розпуста?
— Сільський пейзаж зараз не дуже веселий. Але що мені приємно — у моєму селі чомусь з’явилося багато циган...
— Крадуть, мабуть, — кур, коней... Чи, може, у Зачепилівці «Кармеліту» знімають?
— Коли приїжджаю на бать­ківщину, як правило, у школі переді мною виставляють на шкільних лінійках дітей для ушанування з хлібом-сіллю. То завжди прошу: «Навіщо? Не мучте дітей!» І в останній приїзд серед сільських школярів бачу так багато смаглявеньких і симпатичних циганчат... Кажу: «Бережіть їх, вони ж ясновидці!» А з близьких родичів у селі в мене залишилося дві двоюрідні сестри і два двоюрідні брати. Хоча Зачепилівку, як і багато сіл, звичайно, підсікли... Часто бачу, як у Верховній Раді один здоровенний червонощокий депутат починає лізти на трибуну, піднімати до неба руки і ридати: «Село гине!!!» А я дивлюся на нього і думаю: зате столиця як процвітає!
— Нещодавно довелося побувати в іншому селі — Стрітівка, де ви колись відкрили єдину в країні школу кобзарів. Жах якийсь — дні і ночі дзижчимо про національне відродження, а інструменти в руках у дітей майже розсипаються. Під­приєм­ство з виробництва бандур перепрофілювали у фабрику з випуску трун, а над директором тієї унікальної школи знущаються якісь райкомівські «владарі кілець» (бідна жінка-подвижниця навіть у лікарню через гоніння потрапила). Що ж ви дітище своє напризволяще кинули? Бідні діти і бідна національна ідея, якщо з нею так обходяться...
— Ми раніше дійсно плідно з ними працювали. Зараз, звичайно, потрібно буде відновити цей перерваний зв’язок... Ви праві... Я дзвонив туди, у район... Потрібно допомагати. Тому що мало таких подвижників. Це наші діти, а школа кобзарів — дитя нашого Фонду культури.
— Ви як глава згаданого культурного фонду, напевно, уважно стежили за колізіями навколо Міністерства культури і туризму. Тепер новий міністр, а навколо колишнього — Оксани Білозір — буквально несамовиті версії про її хворобу, одну з яких, нібито пов’язану з отруєнням, сьогодні вголос обговорюють навіть дуже значні культдіячі...
— Я теж, до речі, чув про те, що її отруїли. Але я звик оперувати фактами.
— Ну звісно...
— Вважаю, що не потрібно було міняти Юрія Петровича Богуцького на Оксану Володимирівну. Богуцький пройшов стільки шкіл і стільки коридорів, що йому було набагато простіше багато питань не декларувати, а вирішувати практично. А їй, як прекрасній співачці, я б тоді не радив йти на настільки відповідальну посаду, тим більше без досвіду роботи. Адже культура — це не тільки шоу-бізнес — це й бібліотеки, де палять дахи, і сільські клуби, де зносять двері... Богуцький, користуючись старими зв’язками, умів вибивати гроші і маневрувати: зарплати підвищував, наприклад... Я дуже хочу, щоб Оксана Володимирівна швидше видужала і використовувала надалі свою дипломатичну освіту. Я із задоволенням зарахував її до нашої постійної делегації Ради Європи, оскільки в нас не було жодної жінки в цій команді. І вона їздила. І всі були дуже задоволені.
— А зі Спілкою письменників ви помирилися нарешті чи досі в «контрах»?
— Я з ними різко розірвав відносини відразу ж після того, як мене «заклали»... Я не можу перейти ту межу, коли тебе зраджують на очах у всіх. Коли я тільки повернувся з Кремля до Києва, про мене почали писати «цілі бібліотеки» — зрадник, такий-сякий... Як це можна пробачити? Я знаю багатьом цим «письменникам» ціну. Тому що багато років серед них був «комісаром» і знаю про них більше, ніж вони самі про себе... Вони, природно, не хотіли б, щоб я це знав. Але куди ж по­дінешся?
— Знання, звичайно, примножують скорботу...
— Ці люди в якийсь момент зупинилися і дали мені спокій. Але я все одно не можу переступити поріг будинку Спілки письменників на Банковій. Пам’ятаю, говорили про мене один час: «От приїхав... Дві машини, дві квартири...» А я: «А чому ж ви не говорите, що в мене дві тещі?»
— Свою дружину називаєте Музою? Адже ви багато років разом...
— Вона — мій колега, закінчила зі мною в одній групі факультет журналістики... Разом ми з 1958 року...
— Майже півстоліття виходить!
— І не шкодую. І не хочу імітувати тих, які мали по чотири-п’ять дружин... Вона вдома зараз... А я працюю. Ви ж знаєте, що письменники ніколи не йдуть на пенсію.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі