Богдан Хмельницький — «не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії»

Поділитися
У світовій історії XVII століття постать БогданаЗиновія Хмельницького (1595—1657) займає одне з визначних місць...
Гетьман України Богдан Хмельницький. Портрет невідомого художника. Копія з гравюри В.Гондіуса

У світовій історії XVII століття постать Богдана­Зиновія Хмельницького (1595—1657) займає одне з визначних місць. Чимало дослідників (і не тільки сучасних) порівнювали його вплив на політичну ситуацію в Старому Світі з тим же Олівером Кромвелем, вождем Англійської революції й протектором Англії. Француз П’єр Шевальє в передмові до «Історії війни козаків проти Польщі» відзначив, що в його книзі читачі знайдуть «образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить у рух величезний механізм і наводить жах на королівство (Річ Посполиту. — С. М.), якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одне слово, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії».

Народився Богдан­Зиновій Михайлович Хмельницький на хуторі Суботів неподалік від Чигирина. Навчався в Київській братській школі, згодом у Ярославському єзуїтському колеґіумі. Наприкінці 1618 року Б. Хмельницький вступив до Чигиринської сотні реєстрового козацького війська. У серпні 1620 року він разом із батьком вирушає до Молдови, де у складі коронного війська гетьмана Станіслава Жолкевського бере участь у нещасливій Цецорській битві з турками й татарами. Батько, як і Жолкевський, загинув, а Богдан потрапив у полон. Більше двох років він провів у Стамбулі на галерному флоті, а потім його викупили запорожці.

Вже у 30­х роках XVII ст. Богдан Хмельницький входить в число старшини Війська Запорозького. 1637 р. під час повстання під проводом Павла Павлюка (Бута) він виконував обов’язки військового писаря (брав участь у битві під Кумейками та в козацькій раді під Боровицею). Хмельницький був активним учасником повстання під проводом Якова Острянина і Дмитра Гуні 1638 року.

Богдан Хмельницький часто їздив до Варшави з делегаціями від Війська Запорозького захищати права і вольності перед королем Владиславом IV і сеймом. А 1644 року він у столиці Речі Посполитої зустрічався з послом Франції графом Де Брежі. За порадою останнього кардинал Джуліо Мазаріні, наступник Армана Жана дю Плессі, кардинала Рішельє, підписав контракт на службу запорожців у Франції.

За останнє десятиліття перед повстанням 1648 року, яке називали «спокійним», лише накопичувалися проблеми, що призвели до вибуху: навіть реєстрові козаки на службі короля почувалися ізгоями в державі, не кажучи вже про міщан, селян, православне духовенство. Сам Богдан став жертвою свавілля польської шляхти. Незважаючи на королівський привілей на хутір Суботів, що його отримав Хмельницький, чигиринський староста С. Конєцпольський та Д. Чаплинський навесні 1647 року захопили хутір. Чаплинський вигнав звідти родину майбутнього гетьмана, забивши на смерть 10­літнього сина. Домогтися правди законним шляхом було абсолютно неможливо, тож Хмельницький, який деякий час навіть знаходився під арештом, вирішив разом із невеликим загоном козаків і сином Тимошем іти на Запорожжя. Допоміг майбутньому гетьману чигиринський полковник, його кум, український шляхтич на коронній службі Станіслав­Михайло Кричевський, який після битви під Жовтими Водами був викуплений з татарського полону саме Хмельницьким.

На Запорожжі Б. Хмельницький, який мав на руках гетьманські клейноди, отримані з рук коронного канцлера Єжи Осолінського (прихильника замирення Польсько­Литовської держави з козаками), ще у вересні 1647 року почав проводити наради, закликаючи у відозвах козаків, селян і міщан вступати до лав повстанської армії. Одночасно Хмельницький у січні 1648 року відрядив до Бахчисарая посольство з проханням допомоги від кримських татар.

21 січня 1648 року на козацькій раді Хмельницького обирають гетьманом; на Січ з усієї України приходять тисячі козаків, селян, міщан, священиків. Польські гетьмани — коронний Микола Потоцький і Мартин Калиновський — вирішили знищити повстання в самому зародку. На Запорожжя відправився аванґард (до 3500 жовнірів і 6 козацьких полків — до 5500 вояків; разом до 9000) під командуванням сина М.Потоцького Стефана. Але розділивши на дві групи свої полки (частина їх спускалася вниз по Дніпру, а частина суходолом), коронні війська фактично підписали собі вирок.

Спочатку Б. Хмельницький мав лише до 5 тисяч козаків і ще до 3 тисяч воїнів привів із собою перекопський мурза Тугай­Бей. Сили були майже рівні. Але реєстровці й мошенські драгуни (українські православні шляхтичі на коронній службі) під впливом аґітації посланців Б. Хмельницького перейшли на його бік. 5­6 травня жовніри Стефана Потоцького вели бій в оточенні й при спробі вирватися з нього біля урочища Княжі Байраки знову опинилися в пастці й були розгромлені. В полон потрапило 3 тисячі жовнірів і шляхтичів.

Битва під Жовтими Водами стала прологом до другої важливої перемоги козацько­татарського війська (до 40000 вояків і 26 гармат) під Корсунем 15­16 травня 1648 року. Знову поляки (5500 кіннотників, 1600 піхотинців і близько 40 гармат, а також 14000 обозних і слуг) опинилися в пастці між кручами й заболоченою річкою Виграївка. Максим Кривоніс, один із найкращих полководців Хмельницького, зі своїми козаками вдарив із заздалегідь викопаних шанців по табору ворога, а полки гетьмана й татари Тугай-Бея атакували з тилу. До 9 тисяч жовнірів, обозних і слуг загинули, приблизно 8500 опинилися в полоні, й серед них Микола Потоцький і Мартин Калиновський.

Визначний дослідник Національної революції 1648—1676 рр. професор Валерій Степанков пише: «Як засвідчують джерела, на перших порах він (Б. Хмельницький. — С. М.) не вийшов, і не міг вийти за межі, за словами В’ячеслава Липинського, політики «козацького автономізму». Проте польська державна еліта виявила дивовижну одностайність у несприйнятті навіть у цій зародковій формі ідеї української автономії й намагалася витлумачувати повстання виключно як соціальну боротьбу козацтва («домову війну»)». Наступна перемога козацького війська під Пилявцями (21—23 вересня 1648 р.) й похід до Львова і Замостя не тільки відкрили шлях до Варшави, але й докорінно змінили політичну доктрину гетьмана. Тепер Хмельницький і його соратники вважали, що козацькою Україною повинен опікуватися «король Руський», і новостворена держава на рівних умовах ставала б суб’єктом федеративної триєдиної Речі Посполитої, до складу якого входили Корона Польська, Велике князівство Литовське й гетьманська Україна.

Але, затримавшись на деякий час на кордонах етнічних польських земель, Богдан Хмельницький вирішив повернути на Схід. У грудні 1648 р. він урочисто в’їхав до Києва. Міщани, духівництво, вітали Б. Хмельницького як «нового Мойсея», що визволив Україну з польської неволі. Саме протягом лютого — квітня 1649 року під час широких переговорів з послами Туреччини, Московії, Валахії, Молдови, Трансильванії було сформульовано тезу про необхідність створення незалежної соборної України в межах її етнічних кордонів. І поляки з литовцями, й українці починають готуватися до рішучої битви. З Лівобережжя зі своїми полками виступає лютий ворог козаків і православ’я, нащадок славного фундатора Запорозької Січі Дмитра Байди­Вишневецького, князь Ярема Вишневецький. 30­тисячна армія під його проводом опинилася в оточенні в Збаражі. 100­тисячна українсько-татарська армія намагалася декілька разів захопити Збаразький замок, проте Вишневецький, вправний і досвідчений воїн, щоразу відбивав атаки союзників.

На допомогу Я. Вишневецькому вирушає з Любліна 20­тисячна армія короля Яна ІІ Казимира. Богдан Хмельницький таємно зняв з облоги Збаража 40 тисяч козаків і 30 тисяч татар хана Іслам­Гірея ІІІ. «Польські війська просувалися вздовж річки Стрипи, розтягнувшись на кілька кілометрів… Коли на лівий берег була переправлена польська артилерія, піхота й частина кінних хоругов, а табір на правому березі фактично розпався, у Зборові вдарили дзвони» (Сергій Лях). Ті війська, які не встигли перебратися на лівий берег Стрипи, зазнали важких втрат — до 4 тисяч осіб. Почалася паніка. Королівський писар Войцех Мясковський писав: «Уже декілька століть Польща не була в такій небезпеці, як 5 серпня».

Проте несподівано хан Іслам­Гірей ІІІ вирішив «стати над сутичкою», доклавши чималих зусиль, щоб припинити розгром польського коронного війська. Версія про «зраду хана» останнім часом піддається сумніву — Богдан Хмельницький все ж таки й сам не наважувався на остаточний розрив із Річчю Посполитою. Підписаний невдовзі Зборівський договір мав компромісний характер, але під юрисдикцію гетьманської влади підпадала лише частина етнічних українських земель, а козацький реєстр обмежувався 40 тисячами осіб. Фактично договір став лише перемир’ям. Особливо невдоволеними залишилися селяни, міщани й православне духовенство, які опинилися поза увагою статей угоди; проте і десятки тисяч козаків (колишніх селян) повинні були повертатися під владу ненависних панів.

За цей час Богдану Хмельницькому вдалося на теренах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств збудувати незалежну державу з леґітимними органами влади: встановлювався полково­сотенний адміністративно­територіальний устрій, впорядковувалися фінанси, проводилася делімітація кордону. Чигирин стає столицею України. Проте підписанням Зборівської угоди Хмельницький настроїв проти себе представників некозацьких станів; спротив селян і міщан викликав союз гетьмана із кримськими татарами, які продовжували грабувати українські міста й села, забираючи в неволю десятки тисяч жінок і дітей. Б.Хмельницький 1651 році зробив невтішний висновок: «Жодна з тогочасних сусідніх держав не була зацікавлена в існуванні незалежної України» (В.Степанков). Як це нагадує часи Української революції 1917—1921 років, та й початок 90-х років — становлення незалежної держави!

На початку лютого 1651 року польське військо почало наступ на гетьманську Україну. Розв’язка настала на початку літа 1651 року. 18—20 червня відбулася знаменита битва під Берестечком. Польському королю Яну ІІ Казимиру вдалося зібрати найбільше військо в історії Речі Посполитої: 70 тисяч (з них 40 тисяч посполитого рушення, 12 тисяч піхотинців і драгунів), а також до 200 тисяч обозної челяді. Українська армія складалася з 60 тисячного регулярного козацького війська, а також зі 150 тисяч селян­повстанців; у битві брали участь союзники Хмельницького — 20 тисяч кримських татар і 5 тисяч турків.

Полякам вдалося зайняти вигідні позиції, а рівне поле поперед їхнього табору давало змогу реалізувати переваги кінноти — драгунів і знаменитих «крилатих гусарів». Український табір був розташований занадто близько від польських позицій, а командні пункти Богдана Хмельницького та Іслам­Гірея опинилися в зоні вогню потужної польської артилерії. Татарська кіннота зазнала значних втрат і стала рятуватися втечею. Хмельницький кинувся за ханом, щоб умовити його повернутися на поле бою, але опинився в заручниках. Козацький табір на берегах болотистої Пляшівки було взято в облогу. Під час відступу десятків тисяч повстанців­селян уникнути паніки не вдалося. Керівництво відступом очолив Іван Богун. Втрати українського війська були надважкі — загинуло 30 тисяч чоловік. Поразка під Берестечком призвела до підписання Білоцерківського договору, за умовами якого козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч, а територія Гетьманської держави обмежувалася лише кордонами Київського воєводства.

У кампанії 1652 року Річ Посполита прагнула ліквідувати Українську державу як таку й реставрувати на наших землях колоніальний режим. Але вже 22­23 травня в битві під Батогом 20­тисячна польська армія, очолювана польним гетьманом коронним Мартином Калиновським, була розгромлена вщент. Битву цю «її сучасники порівнювали зі славетною перемогою Ганнібала під Каннами у 216 р. до н. е.» (Юрій Мицик). Перемога під Батогом передувала другому Молдавському походу Богдана Хмельницького. 1650, 1652 та 1653 року він тричі робив спроби залучити Молдавське князівство до союзу з Гетьманщиною, й навіть добився одруження свого сина Тимоша з дочкою господаря Василя Лупула Розандою. І все ж Б. Хмельницькому не вдалося досягти бажаних результатів, а Тиміш Хмельницький — улюблений син і вправний воїн — загинув під час облоги Сучави угорсько-молдовсько-валаською армією в серпні 1653 року.

Постійно шукаючи союзників у боротьбі з іще вельми потужною державною машиною Речі Посполитої, Богдан Хмельницький був вимушений піти на, як виявилося вже незабаром, хибний крок. 8 січня 1654 року в Переяславі гетьман, частина старшини і козаків підписали угоду про військово­політичний союз між гетьманською Україною та єдиновірним Московським царством. На жаль, на той час вибору в гетьмана не було: Гетьманська Україна опинилася в повній ізоляції. Михайло Грушевський писав: «Увесь хід історії Європи міг взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою на початку своєї боротьби з Польщею, ще повна сил… здатна бути опозицією Москві, обстояти себе в цій позиції і не дати зіпхнути себе на становище провінції». Важливо, що відносини України і Московії мали будуватися виключно на договірних засадах. Суверенітет Української держави обмежувався частково у зовнішньополітичній сфері (відносини зі Стамбулом та Варшавою), а також виплатою певної щорічної суми до московської скарбниці.

Вже 1655 року відбувся спільний похід союзників на Львів. Проте царські воєводи постійно намагалися втручатися у внутрішні справи Гетьманщини. І Богдан Хмельницький став шукати підтримки в Трансильванії, Швеції, Австрії, Бранденбурзі, Молдові. Проте складна зовнішньополітична ситуація в Європі стала на заваді планам гетьмана створити широку антипольську коаліцію. Помер гетьман України після виснажливої хвороби 6 серпня 1657 року.

Валерій Степанков вважає, що, «як і кожен державний діяч, гетьман припускався прорахунків. Зокрема, великою помилкою, яку згодом так і не вдалося виправити, було виведення ним армії з західного реґіону в листопаді 1648 року, що призвело до швидкої реставрації польського панування. Мали місце серйозні прорахунки в оцінці зовнішньополітичної ситуації навесні та влітку 1653 року, які сприяли створенню антиукраїнської коаліції в складі Молдови, Валахії, Трансильванії та Речі Посполитої… Але не вони визначають місце, роль і значення Богдана Хмельницького в українській історії». Богдан Великий залишив яскравий слід не тільки в українській, але й у світовій історії.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі