Благослови, душе моя... - Соціум - dt.ua

Благослови, душе моя...

5 червня, 2009, 13:52 Роздрукувати Випуск №20, 5 червня-12 червня

Несповідимі шляхи людини до Бога. Так уже влаштований світ: віра не дається нам із народженням. Роз...

Несповідимі шляхи людини до Бога. Так уже влаштований світ: віра не дається нам із народженням. Розуміння Бога приходить із ласкою матері, усвідомленням себе як частини всього сущого, прийняттям духовності як головного елемента буття. Віра, як і безвір’я, — це волевиявлення кожного на його шляху до досконалості.

Довгі десятиріччя Богу не було місця в примарній комуністичній далечіні. Віра в Бога заважала вірі в Леніна—Сталіна—Брежнєва й інших лжепророків «світлого майбутнього». Храми знищували, священиків убивали. І навіть тоді люди знаходили дорогу до Бога, хоча шлях до Храму був тернистий і небезпечний. І в кожного він був свій. Багатьом довелося пройти крізь сумніви, каяття, навіть внутрішню боротьбу між навіяним і реальним. А комусь і подолати шлях цілком реальний — через континенти й океани. Щоб знайти свою дорогу до Храму...

Внутрішнє оздоблення собору
Внутрішнє оздоблення собору
Український греко-католицький собор Успіння Пресвятої Богородиці в м. Міссіссага, що входить до складу Великого Торонто, справді можна назвати народним храмом. Саме на цьому місці багато років тому стояла стара церква, котру відвідували до- і повоєнні іммігранти з України, переважно із західних областей, хоча ходили до неї й українці з Польщі, навіть росіяни, білоруси і вірмени. Під молитовний дім віддали своє житло такі ж іммігранти — сім’я Левка Мезуна. Трохи пізніше, 1953 року, Левко Мезун віддав також українській громаді земельну ділянку, на котрій і почали будувати храм. Будівництво вели виключно на пожертвування парафіян.

Храм будували довго, болісно, з великими перервами. Спочатку збудували одноповерхову будівлю, котра вже скидалася на церкву і відповідала всім вимогам для проведення літургій. Згодом з’явився і другий поверх, де зазвичай розміщається хор, а під собором — просторе приміщення, котре слугує для багатьох цілей. Будівельні роботи завершили 1977 року, через майже чверть століття після їхнього початку. Втім, нинішній настоятель храму протоєрей Роман Паньків вважає, що собор іще не закінчений, тож будівельні роботи тривають і сьогодні.

Слід зазначити, що етнічний храм в імміграції — це не храм на рідній землі, де відправляють богослужіння й інші релігійні обряди, яких потребують парафіяни. Церква ж в імміграції стає релігійним центром для віруючих християн, закинутих долею в чужу країну з іншим способом життя, звичаями, законами. А настоятель храму — це не лише священнослужитель, а й духівник, котрий приносить мир і заспокоєння в душі парафіян не самими лише молитвами та порадами. Стало вже майже правилом, що новоприбулі до Канади передусім приходять у храм, де отримують цілком кваліфіковані поради з усіх пекучих проблем. Церква в країні імміграції перетворюється на Церкву, котра дає заспокоєння всім християнам. Вона стає Домом Бога всіх християн доброї волі в абсолютному своєму значенні.

Найчастіше люди згадують про Бога в часи випробувань — духовних і фізичних. Саме ці випробування і стають першим кроком на довгому шляху людини до Храму Божого. Особливо тут, в імміграції. І Храм не обманює їхніх надій, дає притулок духовний і «помоче всевозможново».

Український греко-католицький собор Успіння Пресвятої Богородиці — найбільший у Північній Америці український храм. Його двері відчинені для людей будь-якого віку, соціального стану і національної належності.

При цьому храмі давно працює католицька восьмирічна школа, визнана канадським урядом і яка перебуває під егідою управління католицьких шкіл провінції Онтаріо. Її відвідують 760 осіб. Це переважно діти новоприбулих представників так званої четвертої хвилі імміграції останніх років. До речі, велика кількість дітей в українській громаді — прикметна ознака її розвитку і процвітання. Скажімо, щороку на перше причастя в храм приводять 60—70 малюків. Тільки за минулий рік священики обвінчали 17 щасливих пар і охрестили 85 немовлят.

Дітям, як нашому майбутньо­му, в соборі приділяють велику увагу. При ньому створений і успішно діє дитячий хор, котрий супроводжує літургії останньої неділі місяця, а також у найзначніші церковні свята. А дитяча танцювальна школа «Барвінок» під керуванням Федора Даниляка відома не лише в Канаді, а й в Америці, Україні. А зовсім недавно колектив виступав перед учасниками Всесвітнього конгресу українців, брав участь у заходах, присвячених пам’яті жертв Голодомору в Україні 30-х років минулого століття. Канадський «Барвінок» — іммігрантський колектив, котрим опікуються український католицький собор, батьки його учасників.

При храмі створено і першу в Північній Америці школу сопілки під керівництвом талановитого музиканта Михайла Довбенюка.

Найкращий спосіб зберегти в душах юного покоління схильність до вікових національних традицій — не нудні лекції чи моралі, а вплив мистецтва. Ніби продовжуючи дух та ідеї «Барвін­ка», при соборі існує і капела бан­дуристів «Золоті струни» під керів­ництвом заслуженої артистки України Віри Зелінської, нині вона налічує більш як 40 виконав­ців, часто виступає як в українських громадах Північної Америки, так і в Україні, Польщі. Я вже зга­дував про дитячий хор, який раз на місяць супроводжує богослу­жіння в соборі, а також бере участь у концертах, знайомить дітей, котрі живуть делеко від України, із народною і клерикаль­ною українською музикою. Діти також відвідують недільну церковну школу, де вивчають релігію, мову й історію України. І що примітно: про Україну, її звичаї та історію діти, а через них часом і їхні батьки, знають тепер значно більше, ніж вони знали, перебуваючи на етнічній батьківщині. При храмі існує ще й музична школа, в якій викладають фортепіано і вокал.

Створено при соборі і клуб молоді, який відвідують молоді українці. Це головним чином релігійне об’єднання. Часто молоді люди на кілька днів виїжджають в інші єпархії, зустрічаються там зі своїми однолітками, беруть участь у богослужіннях у місцевих храмах.

Власне, клубна робота — одна із примітних сторін діяльності храму. Таким чином він об’єднує людей української громади, часто допомагає вирішувати якісь важливі питання.

2001 року тут також було створено клуб «Сім’я». Призначення і функції клубу повною мірою відповідають його назві. Адже імміграція — це великий психологічний стрес, який не може не поз­начитися на взаєминах у родині. Допомогти подружжю розібрати­ся в їхньому власному житті, у сто­сунках одне з одним, а також зі своїми дітьми — завдання клубу. І новоприбулим допомагають такі ж іммігранти, але вже з більшим стажем і чималим досвідом.

Великої популярності зажили Братство українських католиків (БУК) і Ліга українських католицьких жінок Канади (ЛУКЖК). Братство — чоловіча духовна організація, а Ліга, як зрозуміло із назви, — жіноча. Але це умовний поділ, оскільки діють ці організації практично спільно. Коли я вперше зателефонував до храму, мені відповіли, що я потрапив на кухню. «Кухня в храмі?» — здиву­вався я. Але все пояснювалося досить просто. Не слід забувати, що собор знаходиться в Канаді, а його парафіяни — іммігранти. Тож кухня справді відіграє величезну роль у житті місцевої громади. Насамперед вона є джерелом додаткового доходу собору. Саме тут представниці братства і ліги разом готують українські вареники і голубці. Ці національні страви припали всім до смаку в Міссіссазі і навіть у Торонто.

Та, мабуть, найбільшу увагу в храмі приділяють людям похилого віку, або, як зазвичай називають їх у Канаді, старшим. Це справді дуже важливий соціальний бік діяльності собору. Для тих, хто спроможний вести активне життя, тут створено клуб «Львів». Його члени — люди похилого віку, діти яких живуть окремо, збираються в храмі щовівторка. Тут вони не почуваються самотніми. Особливо це видно під час церковних свят. Скажімо, другий святвечір проводиться для парафіян і всіх бажаючих. Тут і частування, і культурна програма. А ті, хто не може самостійно пересуватися, чекають гостей із собору, котрі привезуть усе необхідне, щоб самотня людина відчула прихід свята. При соборі існує навіть служба цілодобової допомоги, зателефонувавши до якої, старенькі можуть розраховувати на допомогу 24 години на добу.

У соборі проводять богослужіння двічі в будні і тричі в неділю. У неділю тут збирається до двох тисяч вірян. Але найбільше людей на Різдво і Великдень. Тоді до храму так просто вже не потрапиш.

Український греко-католицький собор Успіння Пресвятої Богородиці сьогодні відіграє значну роль у житті міста. Навіть мер Міссіссаги Хейзел МакКалін, про котру «ДТ» уже розповідало, відвідала різдвяне богослужіння і відстояла всю літургію.

Щороку тут проводять різдвяні ярмарки, а також свята національностей, які називають «Карасага». Свою кухню і культуру представляють 33 нації, котрі прожи­вають у Міссіссазі. Такі фестивалі стали традиційними і приваблюють величезну кількість людей навіть із Торонто. До речі, парафіяни собору постійно беруть участь у цих міжнаціональних заходах. І ніколи при визначенні переможців кулінарних та етнічних конкурсів нижче другого місця не посідали.

Усе це звичайному читачеві може видатися досить незвичним. Мовляв, церква вона і є церква, і мусить виконувати властиві їй функції. І не більше того. Але не слід забувати, що Український греко-католицький собор Успіння Пресвятої Богородиці — храм в імміграції.

На перший план вис­тупає особистість священнослужителя, його ставлення до релігії та її постулатів, а також до парафіян. Віруючих чи невіруючих — байдуже. Людина ввійшла в Храм Божий — отже, потребує допомоги і розради.

Настоятель собору Успіння Пресвятої Богородиці протоєрей Роман Паньків
Настоятель собору Успіння Пресвятої Богородиці протоєрей Роман Паньків
Саме в цьому полягає життєве кредо настоятеля собору Успіння Пресвятої Богородиці протоєрея Романа Паньківа. Він прийняв парафію з рук нинішнього владики Торонтського і Східної Канади єпископа Степана Хміляра. Отець Роман перед священством закінчив музичне училище ім. Дениса Січинського в Івано-Франківську, потім духовну семінарію та академію в Санкт-Петербурзі. Він — доктор богословських наук. П’ять років у кафедральному соборі Івано-Франківська і сім років священнослужіння у Філадельфії, дев’ятий рік у Торонто (Міссіс­сага) у соборі Успіння Пресвятої Богородиці.

Отець Роман не лише настоятель собору, а й декан-благочинний Торонто. Під його благочинством діють іще чотири парафії — соборів Святого Йосафата, Святого Отця Миколая, Покрови Божої Матері і Доброго Пастиря. Всі парафії відіграють помітну роль у релігійному та громадському житті українців і їхніх сусідів.

Собор справді вимагає багато духовних і фізичних сил від свого священнослужителя. Але отець Роман навряд чи уявляє собі іншу долю. Сьогодні в нього новий клопіт: багато років стіни храму не були розписані (був розписаний лише вівтар та існував іконостас). Роботи з розписування церкви невдовзі вже мають добігти кінця.

За задумом отця Романа, розпис собору теж буде не зовсім звичайним. Іконописець Валентин Стрєльцов прибічник візантійських канонів, в основі яких лежить візантійська іконографія — єдино вірне християнське мистецтво святих розписів, котре існує вже більш як 2000 років без змін. Першим представником якого вважається Святий Лука. Адже саме він намалював перші образи Матері Божої і самого Христа.

В.Стрєльцов дозволив собі певну свободу, ілюстрував Святе Письмо — як Новий, так і Старий Заповіти. В основу загального задуму композиції покладено чотири головні християнські свята, зображення яких і зайняли чотири головні стіни собору. В «дитячому кутку» зображено сцени створення світу зі Старого Заповіту.

Сам іконописець родом зі Львова. Тривалий час навчався приватно у провідних українських художників. Але от до іконографії підійшов лише в Римі. Тепер опановує премудрості іконописання під проводом найвідомішого грецького іконографа отця протоєрея Теодора Куфуса, котрий живе в Канаді.

Працює іконописець фарбами тільки на натуральних пігментах, відомих іще Андрію Рубльову. А саму емульсію виготовлено на основі акрилу — і через п’ятсот років фрески виглядатимуть так, ніби сьогодні намальовані.

Колосальну роботу провадить найбільший у Північній Америці український католицький собор. Навряд чи все це було б під силу навіть такій людині, як отець Роман, якби не підтримка і розуміння його родини. З дружиною Ольгою вони пошлюблені ось уже 27 років, зустрілися ще в Україні. Священно­служіння отця протоєрея Романа триває 23 роки. Сини пішли стопами батька і дідуся. Старший Юрій закінчив два університети і семінарію в Оттаві, захистив кандидатську дисертацію. Молодший Стефан, який навчається в двох університетах і семінарії в Оттаві, є префектом семінарії, а також викладає церковний спів, вивчає філософію. Донька Олена навчається в шостому класі, відвідує французьку школу і чудово співає, розмовляє трьома мовами (українською, англійською і французькою), а також танцює і грає на фортепіано. Дружина Ольга закінчила музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педагогічного університету ім. Стефаника. Допомагає у всіх заходах при соборі.

Із кожним роком клопотів додається. І дедалі важче стає утримувати храм.

— Раніше люди були більш жертовними, — розмірковує отець Роман. — Воно й зрозуміло: часи настали тяжкі для всіх. Але все ж наші одновірці з більш ранніх хвиль імміграції якось ближче відчували потребу і тривогу ближніх своїх.

Перші іммігранти в основному були біженцями воєнних років. Кожен на собі відчув злигодні та зазнав поневіряння, тому й до ближнього ставився з більшим розумінням і співчуттям. Більшість же нинішньої, четвертої хвилі імміграції, приїхали в мирний час з економічних і політичних причин.

Мине час і, можливо, дехто з нової хвилі повернеться на Батьківщину. І тоді кожен знайде свою власну й неповторну дорогу до храму...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво