«Благословенна будь, моя єдина…» - Соціум - dt.ua

«Благословенна будь, моя єдина…»

11 квітня, 2008, 12:59 Роздрукувати Випуск №14, 11 квітня-18 квітня

Український поет Олександр Олесь, перебуваючи у Празі в еміграції, пише поетичне послання до Максима Рильського: Та я хотів у Вас спитати: Як Бог Вас досі уберіг, Як досі Ви чужої хати Не переступите поріг?....

Український поет Олександр Олесь, перебуваючи у Празі в еміграції, пише поетичне послання до Максима Рильського:

Та я хотів у Вас спитати:

Як Бог Вас досі уберіг,

Як досі Ви чужої хати

Не переступите поріг?..

Гарчать на Вас, кусають пси,

А Ви обличчям до краси...

Як в бруді цім Ви жить змогли,

Як чисту душу зберегли?

На ці питання одна відповідь — Катерина Миколаївна Рильська, дружина поета.

Катерина Миколаївна і Максим Тадейович
Катерина Миколаївна і Максим Тадейович
Зазнайомились вони 1923 року, коли Максим Тадейо­вич на прохання друзів-неокласиків, зокрема Миколи Зерова, з яким давно листувався, але досі не бачився, переїжджає з Романівки до Києва. Літературознавець і педагог Олександр Дорошкевич допоміг улаштуватися викладачем української мови і літератури у Другій залізничній трудовій школі м.Києва (нині СШ №7 ім. Максима Рильського).

Їдучи з Романівки до Києва, Максим Тадейович узяв рекомендаційного листа до колишнього односельця Очкуренка Івана Панасовича з проханням допомогти влаштуватись із житлом. Коли Максим Тадейович прийшов за вказаною адресою — Бульйонська, 14 (нині Боженка), господаря вдома не було. Катерина Миколаївна (у дівоцтві Паткевич), тодішня дружина Івана Панасовича, веліла зачекати.

У вітальні, де лишився Максим Тадейович, стояло фортепіано. Довге очікування осмілило Максима Тадейовича сісти за рояль (а він був неперевершеним імпровізатором гри: музики вчив його сам Микола Лисенко, батьків друг; після смерті батька гімназист Максим кілька років жив у родині композитора). Почувши мелодію своєї улюбленої пісні «Ой одна, я одна та й у батенька була…», Катерина Миколаївна увійшла і стиха заспівала. Максим Тадейович лишився квартирувати у їхньому домі на Бульйонській, який належав її тітці Агафії Йосипівні Квашніній.

Максим працював у школі, згодом ще почав читати лекції з української мови та літератури на робітничому факультеті Київського інституту народної освіти. Катерина турбувалася про молодого вчителя, а в рідкісні хвилини перепочинку просила пограти. А сама співала. Пісня зріднила їх. Тож невипадковий напис на виданні «Козацьких пісень», подарований на день народження 7 грудня 1927 року (уже своїй дружині): «Милій моїй Катюсі, щоб полюбила пісню так, як я її люблю і щоб частіше заглядала до піаніно, як до примуса».

Побралися вони 12 липня 1926 р. Шлюб їх зареєстрований у Деміївському загсі. Свідками були друзі Максима Тадейовича — адвокат, прозаїк, публіцист, перекладач, критик Михайло Могилянський та літературознавець, археолог, етнограф Віктор Петров. Обидва були близькими до групи «неокласиків». І саме в затишній квартирі старосвітського будиночка на Бульйонській найчастіше відбувалися літературні посиденьки, вечори, знамениті неокласичні зльоти.

Іван Очкуренко спочатку чинив перешкоди закоханим, їм навіть довелося таємно викрасти Жоржика (син К.Рильської од першого шлюбу, усиновлений М.Рильським) і переховуватись у подруги Катерини Миколаївни. Квартира її містилася на другому поверсі ошатного двоповерхового будинку по вул. Лабораторній, 12, де свого часу жила родина Ульянових і де згодом був музей. Тепер тут уже кілька років руїна і пустка.

Прогулянка в Голосієвому
Прогулянка в Голосієвому
Згодом все уляглося. Іван Панасович теж одружився. Максим Тадейович матеріально підтримував їхню родину. Вони навіть дружили сім’ями. Сини Жоржик і Богданчик завжди ходили до них у гості на релігійні свята, а на радянські Іван Панасович і Олександра Олександрівна (друга дружина Івана Очкуренка) були бажаними гостями в родині Рильських. Є зворушливе фото, на якому усі четверо, щасливі, усміхнені сидять на лаві у Голосієві. Ще один людяний факт, про який розповів мені Богдан Максимович Рильський. Коли не стало Катерини Миколаївни, він побачив, як у робочому кабінеті Максим Тадейович і Іван Панасович обнялись і гірко плакали…

Хоча Катерина Миколаївна була старша на дев’ять років, але, як мені розповідала Олена Максимівна Рильська (дружина Георгія) — цього не було помітно. Катерина Миколаївна була невисока, худенька, тендітна, завжди стежила і за зачіскою, і за одягом. Ніколи вона не дозволяла собі вийти із спочивальні в халаті чи в капцях — тільки в платті чи спідничці з кофтинкою і обов’язково в туфельках та ще й на невеличкому каблучку. «Усі ми завжди милувалися нею», — завершує розповідь невістка.

А яка вона була кулінарна майстриня! Ніхто не вмів так приготувати суп з дикої качки чи засмажити зайця. Це навіть у своєму творі увічнив давній друг родини Остап Вишня.

Катерина Миколаївна мала талант одаровувати увагою людей. Материнським теплом і увагою зігріла вона дітей рано померлого старшого Максимового брата — Івана Тадейовича: Любочку, Павлуся, Максимка, Петра. Як за рідних дочок піклувалася про невісток Олену Максимівну і Галину Феодосіївну. А як у трудне повоєння допомагала чоловікові, обтяженому адміністративними, громадськими і творчими клопотами, з влаштуванням побуту і дозвілля письмен­ницьких родин! І над усім цим — делікатність, вражаюча скром­ність, простота.

Свого часу мені доводилося поїздити і по Україні, і по Союзу, зустрітися з багатьма славними і відомими людьми, і коли мова заходила про Катерину Миколаївну, всі в один голос казали, що вона — символ дружини поета.

Другом і порадником, першим читачем і першим критиком більшості поезій Рильсь­кого була Катерина Мико­лаївна. І кожну книжку свою, кожен творчий ужинок свій дарував він дружині. Пригадуєте «Напис на українському двотомнику О.Пушкіна»:

Тобі, дружино, друже милий,

Двотомник Пушкіна несу.

Ми всі чимало доложили

Свого уміння, хисту й сили,

Щоб передати, як уміли,

Величну пушкінську красу.

А який промовистий автограф на іншій книжці: «Моїй радості, моїй честі, моїй красі, моїй любові — Катерині Рильській. 29/ІХ.1946».Чи на збірці «Збір винограду» — «Другові й дружині Милій Катерині Виноградом цим Дар несе Максим. 26.12.1940».

У музеї поета є таке фото: Катерина Миколаївна сидить на лаві в Жулянах, вона приїхала в аеропорт, аби зустрітися з Максимом. Він летів із Москви до Австрії у складі делегації депутатів Верховної Ради СРСР (квітень 1956 р.) і літак мав у Києві годинну зупинку. А щоб ще більшу приємність зробити своєму чоловікові, Катерина Миколаївна одягла вишиванку, яку він їй привіз із Болгарії. Раніше й сама любила з ним їздити. Разом побували в Острі і Москві, Коктебелі і Приморську, в Сочі і Гагрі…Частенько навідувалися в Романівку, але наймиліше їм обом було в Ірпені:

На іменини Катерині

Слова я ніжні подаю.

Люблю тебе навік, як нині,

Як совість

я люблю свою…

Признаюсь щиро,

Катерино,

І в цьому свідок

сам нам Бог:

Чудово мати нам

родину,

Найспокійніше

ж нам удвох.

Коли ж дружина уже нездужала і не могла розділити мандрівні дороги по Україні, Білорусії, Росії, Вірменії, Грузії, до неї майже щодня звідусіль надлітали листи. Схвильовані вра­жен­ня та інформативні повідомлення линули з Болгарії, Югославії, Франції. Ось чи не одна з останніх листівок, надіслана 29 травня 1957 року з Парижа: «Дорога Катрусю! Маю сьогодні їхати на тиждень до Провансу — Авіньйон, Марсель і т. ін. Після того повернусь у Париж на Конгрес, який кінчиться
10-го, але я десятого ж маю відлітати до Москви, де пробуду не більше дня — і додому! Тут прекрасно, а дома краще. Цілую Тебе і всіх. Максим».

Якось в один із вечорів, коли ми з Богданом Максимовичем, тодіш­нім директором музею, сиділи над листами Максима Тадейовича, готуючи їх до видання, він витяг фото. На ньому поруч з Максимом Тадейо­вичем — вродлива чорнява жінка із букетом ромашок. «Це Валерія Познанська, — сказав він. — Велика пристрасть батька. Вона хімік. Їм в один день вручали Сталінську премію. Вони там і познайомилися. Ви повинні про це знати (я на той час працювала заступником директора з наукової роботи музею Максима Рильського. — Н.П.), але поки я в музеї, цієї фотографії в експозиції не буде».

Був березень 1943 року. Максим Тадейович жив у Москві, а родина лишалася ще в Уфі. І коли Володимир Сосюра привіз 13 травня Катерині Миколаївні від Максима «флакон духів і коробочку пудри», щось насторожило її душу. На своє виправдання Максим Тадейович надсилає ще й поетичні рядки:

Катерино і Богдане!

Хай вам мир і спокій гляне

В золоті серця,

Щоб у щасті ви ходили

І хоч трішечки любили

Мужа і отця.

На землі усяк буває,

Кінь і той ся спотикає,

Хоч дві пари ніг.

Але те у толк візьміте,

Що ще більше вас любити

Я б уже й не міг.

Богдан Максимович з гіркотою згадував, як в ті дні гнівався на батька, говорив йому недобрі слова, аби він ішов з родини, але на його захист ставала Катерина Миколаївна. Мовляв, ти не маєш права судити батька. А самому Максимові Тадейовичу не дорікнула ні словом, ні поглядом. І невдовзі була нагороджена теплим зізнанням:

Я стільки раз,

дружинонько моя,

Руїну ніс твоєму супокою,

Що сам дивуюсь

ніжності твоїй:

Її я чую в стороні чужій.

1945 року у складі делегації Всеслов’янського комітету відвідав Югославію. Звідти надіслав три поетичні листи — «Рідному краєві», «Синові» і «Дружині», який завершується зворушливо:

Благословенна будь,

моя єдина,

І чистий Київ

наш благослови!

Сорочку вишиваючи

для сина,

І чоловіка стиха назови.

Ми довгу путь пройшли —

та не скінчили!

З тобою я — і усміх бачу

милий.

Там же, в Белграді, написав і цикл «Вірність»:

Отак пройшли життя

ми довгі гони.

Всього було —

й трутизни і вина

У чарці тій, якій немає дна,

Аж поки кров навік

не захолоне.

Дай рученьку, спрацьована,

худа!

Волосся дай мені

поцілувати, —

Ця сивина прекрасна

й молода.

Ти друг, ти вірність,

ти жона і мати, —

О! Бачиш? Син наш

за вікном біжить! —

Люблю тебе. Не можу

розлюбить.

Все стало на свої місця. Все заспокоїлося. А непрохана пристрасть («затремтіло серце кволе болем молодим») лишилася у циклі «Остання весна»:

Ось вона весна остання,

Мед гіркий зачарування,

Труєне вино!

………………………

І гірке, що мене отруїло,

Буде радістю внукам моїм,

Бо у слові озветься

стокрило

Тишина, перетворена в грім.

Богдан Максимович Рильсь­кий у своїх спогадах «Мандрівка в молодість батька» згадує дуже цікавий епізод: «1939 року Жорж вступив на перший курс радіофакультету Київського індустріального інституту (нині політехнічний інститут). Але довго навчатися йому не довелося. Через кілька місяців після вступу до інституту було опубліковано наказ Наркома оборони Тимошенка, згідно з яким студенти перших і других курсів позбавлялися права на відстрочку від призову до армії. Так Жорж опинився в армії, в артилерії. Спочатку його частина містилася у Вінниці (ми всі родиною якось їздили його провідати), а потім її перекинули на західний кордон. Саме влітку 1940 року виникло досить напружене становище на кордоні з Румунією. Радянський уряд висунув вимогу про повернення Буковини і Бессарабії, відторгнутих від нашої країни після першої світової війни. Але як поставляться до цієї вимоги тодішні правителі Румунії, звісно, ніхто не знав. А з листів Жоржа додому було видно, що його частина перебуває саме у цій гарячій точці. Годі й казати, як усе це відбилося на мамі. Завжди енергійна, вона стала смутною, зажурливою, все, як то кажуть, валилося у неї з рук. Батько намагався заспокоювати маму, мовляв, все уладнається мирно, але це мало допомагало. У домі оселилась якась тривожна напружена тиша. І от одного дня повертаюсь з річки на обід додому. І що це? З вулиці ще бачу навстіж відчинені вікна, а крізь них лине бадьора, весела музика — гра на роялі. Забігаю в будинок — за роялем мама, усміхнена, радісна, уся ніби світиться. Виявляється, по радіо щойно повідомили, що Румунія прийняла наш ультиматум. Скільки років спливло з того часу (спогади писалися
1983 р. Н.П.), але досить поглянути на рояль, і в очах мила усміхнена мама, а в душі бринить той далекий радісний вальс…»

Щасливою вона була у 1940 році, коли відзначалося 30-річчя творчої діяльності її Максима. І знову звернімося до очевидця — сина Богдана: «Літературний вечір тоді відбувся не у березні, а в квітні у приміщенні консерваторії на вулиці Прорізній. До свята батькові була пошита темна візитка з круглими фалдами і такі ж темні, з ледь помітною поздовжньою білою смужечкою штани. Нову сукню (а може й костюм) приготувала й мама. В усякому разі, коли під оплески присутніх вони разом із О.Корнійчуком з’явилися за столом президії, мені здалося, що нарядніших і красивіших від них немає людей у світі. Батько, осяяний якимось внутрішнім промінням, ще з не зов­сім посивілим волоссям, у візитці, яка робила його стрункішим… І поруч мама, трохи розгублена і щаслива. Особливо зніяковіла, коли Олександр Євдокимович представляв її присутнім, а ті відповіли тривалими оплесками. Лише тепер я можу собі уявити, яке це було свято для її душі».

Певно ж у ті хвилини кадри споминів навперебій заполонили її серце: «…пригадала безвісного для себе романівського вчителя, пригадала важкий шлях до рішучого кроку — розлучення з першим чоловіком, і перші прекрасні роки нового подружнього життя… побачила себе у постійних клопотах величезної сім’ї… пригадала свою повсякденну, характерну для 30-х тривогу за подальшу долю того, кому віддавала життя без останку, за долю того, хто так ніжно і трепетно зве її Катрусею» (Б.Рильський). Ось вони з Максимом і Жоржем —«рако-щуколовом», як ніжно називав його Максим Тадейович, 1929 року подорожують пароплавом по Дніпру, тоді вони відвідали Дніпровські пороги і в Дніпропетровську зустрілися з істориком, академіком, мудрим «запорозьким характерником» Дмитром Яворницьким. Згадалося трудне, але плідне для Максима остерське літо 1932 року, коли усією сім’єю (уже був і маленький Богданчик) жили у приятелів — в родині професора географії А.Розанова. Незабутні урочистості на Тарасовій горі 19 червня 1939 року з нагоди відкриття пам’ятника і музею Т.Шевченка в Каневі. Участь у березні 1936 року у першій Декаді українського мистецтва у Москві разом із колективом Київського оперного театру, де Максим Тадейович завідував літературною частиною. Згадала, як удвох заходились упорядковувати ірпінське житло — вона опікувалася ремонтом і умеблюванням, а Максим давав раду земельній ділянці… Увірвався і найгіркіший спогад відчаю 1931 року: як після обшуку повели Максима пішки під конвоєм з Бульйонської через усе місто до Лук’янівської тюрми. І це в день народження! Поневіряння по канцеляріях і установах, аби добитися правди. Скрутне становище родини, постійне нервове напруження і недоїдання.

Богдан Максимович розповідав, дивлячись на фото цих років, де він знятий з мамою: «Яка ж дивовижна мама на цій фотографії. Худенька, виснажена, у старомодному капелюшку. А руки… Я не можу без болю дивитись на мамині руки на цій фотографії. Худі, з набряклими жилами, роботящі руки, на які доля поклала великий тягар клопотів про батька та його майбутнє, клопотів про дітей і сім’ю, рідні руки, які так ніжно і лагідно пригортають мене, маленького товстуна, що несвідомо ще дивиться на навколишній світ… Та найбільше вражають очі — у них усе: і біль, і невимовна мука, і мудрість, і ласкаве тепло...».

Знов поринула в спогади: згадала, як «виручав» «Торгсин» — так звалася в 30-ті роки система магазинів, де можна було за срібну ложку чи якусь цінну річ одержати продукти, аби спекти домашні пиріжечки, які так любив Максим, і піти до нього на побачення. Пригадала, як їздила до Харкова, тодішньої столиці, як з великими труднощами потрапила на прийом до генерального прокурора, як написала Максимові, що захоплюється поезією Ахматової і двічі підкреслила, аби Максим усе зрозумів — генеральним прокурором республіки був Ахматов. Постала в уяві картина, як лицемірно прокурор «здивувався»: «Как, известный украинский поэт в заключении? Не может быть… Разберемся…»

Щасливим був і день відзначення 50-річчя Максима Тадейовича. Урочистий вечір відбувався 19 березня 1945 року у приміщенні Театру російської драми ім. Лесі Українки (у невідбудованому ще Києві це було одне з небагатьох приміщень, де можна було провести ювілей). Великою радістю для неї і подарунком був приїзд із фронту Жоржа, а перед цим були нестерпні дні чекання листа від нього. Згадалася недавня розлука з рідним містом; важкі, тривожні воєнні часи, перебування в далекій Башкирії. Все ж вірила вона у перемогу, і сповнювала цією вірою інших. Як могла, зігрівала і допомагала: хоч самі тіснилися в маленькому готельному номері, та коли приїхав з фронту Михайло Стельмах, все ж примостила його біля батареї, і він спав на шинелі.

Якось Максим Тадейович привіз із Москви для родини яблука і горох. Катерина вирішила: хай і Богданчиковим товаришам буде свято — і наділила усіх сусідських дітей гостинцями до Нового року — яблуком і жменькою гороху на суп. Про це мені розповідала поетеса Валентина Малишко, донька Андрія Малишка, яка теж тоді перебувала в Уфі. Тепло згадує і донині Катерину Миколаївну літературознавець Михайлина Коцюбинська — її мама Катерина Коцюбинська приятелювала з Рильською.

І ось у той ювілейний вечір сиділа в президії поруч із Максимом, раділа за нього і думала: хай ще дивиться Київ чорнотою побитих вікон спустошених квартир (і їх це не оминуло, шкода архіву і бібліотеки, яку вони з Максимом старанно добирали, та були там і цінні книжки з бібліотеки Тадея Рильського; добре, якщо хтось кудись вивіз і десь усе збереглося, а якщо просто спалили, обігріваючи морозною воєнною зимою житло?), хай ще бродить холод і нестатки по домівках, але надія на щасливе майбутнє живить її душу…

Т а на її родину чекали нові удари, нові випробування. На республіканській нараді молодих письменників, розширеному пленумі правління Спілки письменників України (15—20 вересня 1947 року) проти М.Рильського висунули безпідставні звинувачення в допущенні націоналістичних помилок. У республіканській пресі з’явилися статті, які мали на меті очорнити творчість поета і вченого. «Критики» доходили до абсурду: «Невідомо, яких рад ви син» —закидали йому за патріотичний вірш, написаний у дні воєнного лихоліття «Я — син Країни Рад». За рядки «Вже й поля жовтіють і синіє небо…» з вірша «Яблука доспіли…» дістав прізвисько «петлюрівець»: бачте, це ж кольори націоналістичного прапора?! Навіть за рядки ліричного вірша «Ластівки літають, бо літається…» теж дісталося: «Як це в час планового радянського господарювання може хтось літати, коли заманеться?» Таких «шедеврів» було вдосталь. Найактивніше взявся за Рильського (а ще за Юрія Яновського та Івана Сенченка) Лазар Каганович.

Існують спогади Довженка, як розпинали «поета Р.». Він вийшов і поклявся, що на Україні споконвіку небо синє, а пшениця золота; а ще гордо додав своєму кривдникові: «Ви прийшли і підете, а я вже лишився», — і пішов до буфету... Почалися довгі настирні вимоги покаяння, навіть най­ближчий друг Андрій Малишко приходив і просив: «Це треба для збереження не тільки Вас, а й України». Нарешті 11 грудня 1947 року «Літературна газета» надрукувала «зізнання» Максима Рильського «Про націоналістичні помилки в моїй літературній роботі».

Катерина Миколаївна в ці місяці дуже непокоїлася, бо добре пам’ятала, чим закінчувалися подібні випадки в 30-ті роки. Турбот і хвилювань додав ще й лист від Сталіна, який принесли співробітники відповідних органів якось на світанку. Від таких організацій у ті часи годі було сподіватись на щось добре. Але насправді це був дозвіл Сталіна на можливість отримати певні кредити на будівництво голосіївського будинку. Якоюсь мірою цей лист став «охоронною грамотою» для поета. Але до певної міри, як і «Пісня про Сталіна». Бо знав же Каганович про неї, та й співав її увесь народ. До слова, кілька деталей і уточнень щодо «Пісні про Сталіна». Дуже часто, навіть серед солідних і серйозних дослідників, побутує твердження, що вона написана в тюрмі, і тому його відпустили. У документах допитів під час слідства, переданих музею у листопаді 1989 року Комітетом державної безпеки, знаходимо «Додаткові свідчення», власноруч написані Максимом Тадейовичем, які закінчуються проханням, продиктованим обов’язком щодо долі родини: «Сім’я моя в дуже тяжкому стані: хвора на серце жінка з чотиримісячним хлопчиком і другий хлопчик, учень трудшколи, зосталися без чоловіка й батька, отже, й без засобів для існування. Прошу, коли це можливо, дати мені змогу вернути собі своєю роботою ім’я чесного громадянина Радянського суспільства, а сім’ї моїй спокій
(30.ІІІ.1931)».
Максим Тадейо­вич назавжди запам’ятав останній день у тюрмі. Слідчий знущався з нього, кажучи, що, оскільки він не визнає себе винним, матиме десять років на Соловках, хоча й знав, що є вже постанова про звільнення. І зрозумівши, що поета, змученого допитами й одноманітними вимогами, уже нічим не залякаєш, нарешті промовив: «Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг, вы еще можете быть нам полезны. А потому принято решение вас освободить».

І невдовзі з’явилося те, чого від нього чекали — твори декларативні, вірші на потребу дня (чим грішили чи не всі тогочасні письменники): «Знак терезів — доби нової знак», «Визвольник людства — вольний пролетар» і «Моя батьківщина — удар молотка…» Можна так сказати, Максиму Тадейовичу «пощастило», що він потрапив до в’язниці одним із перших, коли ще не ввели страшні єжовські порядки...

Хоча й бувають нині такі «дослідники» нашої історії і літератури, які закидають Рильському, що він вижив. От якби загинув — то став би героєм. Та в пам’яті нащадків він залишиться людиною, яка обстоювала і захищала у важкі часи українську культуру, її самобутність і сама зробила вагомий внесок у її розвиток; власною практикою і громадською діяльністю боролася за розвиток української мови, рівноправність, виявила сміливість і наполегливість, коли йшлося про повернення імен діячів культури, безпідставно репресованих, зокрема М.Зерова, М.Вороного, П.Филиповича, А.Лебедя, П.Колісника та ін. І «хоч полонений, чим далі, тим виразніше намагався продовжувати ту чинність, яку вже не могли виконувати замордовані ворогом Зеров і Филипович, Нарбут і Леонтович, Курбас і Куліш» (Є.Маланюк).

Повернімось до згадуваної «Пісні про Сталіна». Історія створення пісні така: Андрій Хвиля, котрий тоді керував мистецькими справами на Україні, запропонував Максимові Тадейовичу і знаному тоді композиторові Левку Ревуцькому створити пісню про Сталіна. Як тоді робилося, до митців був організований лист від колгоспників, і 18 листопада 1935 року у газеті «Більшовик» з’явилася замітка М.Рильського «Пісня буде написана». А 12 березня
1936-го «Літературна газета» вперше надрукувала «Пісню» («Із-за гір та з-за високих…»). На щастя чи на біду авторів, художній рівень і тексту і музики був високий, пісня одразу полюбилася і стала народною.

Практично лише після статті М.Хрущова «За тесную связь литературы и искусства с жизнью народа» розвіявся туман підозр над постаттю Максима Рильського, якому не могли пробачити аристократичне походження, зневажливо називаючи його «попутником». У газеті «Правда» від 27 серпня 1957 року, Хрущов пише: «Мне с большим трудом удалось оградить от разносной критики такого заслуженного писателя, каким является Максим Рыльский, за его стихотворение «Мать» («Слово про рідну матір». — Н.П.), полное глубоких патриотических чувств. Главным поводом для необоснованных обвинений против Рыльского и нападок на него послужил тот факт, что в стихотворении, воспевающем Советскую Украину, не было упомянуто имя Сталина. И т.Каганович, который подхалимничал и все делал для раздувания культа личности Сталина, стал изображать Максима Рыльского как украинского буржуазного националиста… Надо сказать, что это могло привести к тяжелым последствиям, и не только для литературы»).

Нарешті Катерина Миколаїв­на могла відчути спокій. Вже можна було не хвилюватися за Максима, гордитися його успіхами, адже він переживав творче натхнення, яке охрестили третім цвітінням. Могла милуватися красою голосіївських квітів, особливо троянд і гладіолусів, виплеканих Максимом, насолоджуватися музикою, радіти за синів і втішатися внуками... Але здоров’я вкрай підірване — два інсульти. Перший стався на початку 1949 року. «Далося взнаки неймовірне напруження сил і нервів у роки війни, постійна тривога за долю рідних і близьких. Не минув безслідно і час цькування батька… Лікарям насилу вдалося повернути її до життя» (Б.Рильський).

Якось Максим подарував Катрусі оцтове дерево. Воно розрослося і заглядало у вікно кабінету. Максим Тадейович вдивлявся в нього, і навіть подумки розмовляв з ним, ніби про щось розповідав чи радився з дружиною. І пізніше в далекому Кракові 1 грудня 1959 року ці почуття вилилися в прекрасну поезію, яка ввійшла до знаменитої збірки — невеличкої, але такої вагомої і в його творчому доробку, і в українській поезії — «Голосіївської осені»:

Ліс, повитий срібноперим

димом,

В синяві, у золоті, в іржі —

Ніби осінь пензлем

невидимим

В небі розписала вітражі.

Пізньої діждавшися обнови,

У саду, де паморозь легка,

Червоніє дерево оцтове,

Мов смішний малюнок

малюка.

Я колись привіз

його дружині

І маленьким

зовсім посадив, —

Та самотньо я милуюсь нині

Тим наївним багрецем

листків.

Не почує тиша ця глибока

Голосу твойого, друже мій…

Пам’ять серця —

о вона жорстока,

Та без неї важче, як при ній!

Він лишився сам. В останні дні згадка про «ту, з якою вік пройшов», зігрівала, тамувала нестерпний біль. А їхнє спільне фото на ганку голосіївського дому, що висіло у спочивальні над ліжком, переносило у щасливі подружні роки:

Тобі одній… Хоч фраза

ця не раз,

Мільйон разів писалась

і співалась, —

А чи багато в світі фраз?

Тобі одній все, що в житті

зосталось…

Одній тобі, твоїй руці худій,

Твоєму серцю

теплому звіряюсь,

І каже серце тепле: молодій,

Живи, твори! —

і я йому скоряюсь.

«Архімайстром нашої поезії, великим сеніором нашої мистецької культури і людиною щедрого серця та винятково особистого чару» назвав Максима Рильського один із найвизначніших поетів української діаспори Євген Маланюк. «З пошаною мусимо ствердити, — писав він у статті «Над могилою Максима Рильського» (1964), — що історичну ролю закладника нашої культури й нашої духовності, ролю, до якої він не був призначений і до якої, як уроджений поет, не був здібний, — Максим Рильський виконував як свій твердий національний обов’язок, ніс, як свою невблаганну долю: гідно і неослабно до кінця».

Катерина Миколаївна була наділена рідкісним талантом і вмінням — самозречено любити, і її вдячно з ніжністю увічнив своїми творами Максим Рильський.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №14, 13 квітня-19 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво