Благословен, хто приходить во ім’я Господнє - Соціум - dt.ua

Благословен, хто приходить во ім’я Господнє

5 жовтня, 2007, 12:45 Роздрукувати Випуск №37, 5 жовтня-12 жовтня

І приходили до Бога народи, і просили в Нього дати їм на прожиття. І дав Бог кожному те, чого вони хо...

І приходили до Бога народи, і просили в Нього дати їм на прожиття. І дав Бог кожному те, чого вони хотіли: кому — землю плодючу, кому — ліси величаві, кому — степи неозорі, кому — в морі острови… А забарилися були болгари і прийшли до Нього останніми, і нічого було їм дати. І зглянувся Бог над народом болгар, і наділив їх частиною свого Раю.

Спекотного полудня добре зійти з шумної розпашілої траси, ступити в зелену прохолоду передгір’я, присісти під розлогою аличею біля джерела і подумати нехитру думку про те, що ось цей потічок жебонить тут уже тисячі років, і час не владен змінити бодай тембр його веселої говірки. Словом, коли тобі минуло півстоліття і коли ти сидиш біля джерела у тихому куточку благословенної країни Болгарії, тоді добре думається про те, що час — субстанція суб’єктивна. Хтось звик сприймати цей світ як певну послідовність подій, в яких діє величезна кількість речей, життів, явищ… Але можна сприймати його у цілокупності, не ділячи на події, відрізки, години й хвилини. Павучки народжують павутиння, на якому подорожують бабиного літа, а людина народжує час. Відчуття часу з’являється тоді, коли ми сподіваємося на щось чи щось плануємо, і він зникає, коли ми перестаємо чекати чи сподіватися на оте щось чи на когось, а починаємо жити в цьому моменті, тут і нині, дивлячись на жовтогарячі плоди аличі у холодній джерельній воді…

Православна йога

Піднімаючись сходами до Аладжанського гірського монастиря, я розмірковував над тим, що годинникові стрілки вимірюють тільки простір циферблату. І те, що ми вважаємо за час, — це лише відлуння наших метань і суєти у пошуках хліба насущного. Часу таки не існує, бо мені у ХХІ ст. по РХ зрозумілі й близькі ті мотиви, які ще в ІV ст. приводили людей до цих відлюдних районів, крутих бескидів, прямовисних скель, вайлуватого каміння і спонукали їх давати обітницю мовчання.

Бачковський монастир
Бачковський монастир
Ченці Аладжанського монастиря сповідували традиції ісихазму. Ісихазм по-грецьки означає мовчання, безгоміння, умиротворення, спокій. По суті, те саме, що й нірвана — стан, у якому зникають страждання й пристрасті, приходить умиротворення й блаженство. Складну систему аскетичної практики або «духовного роблення» розвинули ще в ІV—VII ст. по РХ такі відомі християнські проповідники, як Євагрій Понтійський, Григорій Ниський, Ісаак Сірін, Максим Сповідник. Практика спрямовувалася на досягнення певного екстатичного стану, який приводив не лише до інтуїтивного пізнання справжньої реальності через Бога, а й на так званий «тейотис» — уподібнення Богу. Якщо говорити мовою індійських традицій, це типове самадхі — стан прозорості, коли людина перебуває в цілковитій гармонії, і зовнішні чинники не впливають на її існування. Загалом, між ісихазмом і східними практиками дуже багато спільного. Наприклад, особлива система дихання для занурення в реальність. Афонський містик Никифор Ісіфаст у ХІV ст. писав: «Чи відомо тобі, що дихання наше, за допомогою якого дихаємо, є втягування в себе й випускання із себе повітря. Орган, що цьому послуговується, є легенями, які полегшують серце і, проводячи через себе повітря, обдають ним і серце. Таким чином, дихання є природним шляхом до серця. Отож, зібравши розум свій до себе, введи його в шлях дихання, яким повітря доходить до серця, і разом з цим повітрям, що його ти вдихаєш, спонукай його зійти в серце і там залишитися. Привчи його, брате, не скоро звідти виходити…».

Про подібність ісихастичного екстазу до індійської самадхі свідчить і розповідь сірійського християнського письменника-аскета VІІ ст. Ісаака Сіріна про те, як після чотириденного голодування він став на вечірню молитву, ввійшов у глибоке духовне занурення і залишався в цьому стані, «поки знову зійшло сонце наступного дня і зігріло мені обличчя. І тоді вже, як сонце почало дуже непокоїти мене і пекти мені обличчя, повернулася до мене свідомість моя, і ось побачив я, що настав уже другий день, і подякував Богу, розмірковуючи, скільки благодать Його узливає на людину».

Ще однією рисою ісихазму є практика розумної молитви, тобто постійна зосередженість і усвідомлене повторення безліч разів молитви «Господи, помилуй мене грішного» (а можна й так: «Господи, помилуй мене харекрішного»).

Офіційно ісихазм було введено в православну християнську традицію у Візантії в ХІV ст. завдяки діяльності Григорія Палами — візантійського письменника, теолога, проповідника. Він виборов право православних ченців на цю практику в суперечках з тогочасним ученим богословом Варлаамом Калабрійсь­ким. Цей останній, відвідавши гору Афон, де ченці практикували ісихазм, назвав їх «пуподушниками» за те, що ісихасти вважали дихальні вправи рушіями психічних процесів і визначали на тілі певні центри зосередження духовної енергії. Церковний собор у Константинополі у 1341 році визнав правомірність доказів Григорія Палами і дозволив практикувати ісихазм у всіх православних монастирях і скитах.

Однак вплив ісихазму поширився набагато раніше. Наприклад, на думку дослідників, ця ранньохристиянська практика вплинула на ісламське оточення Візантії, ставши основою суфізму або руху дервішів. А завдяки контактам ісламського світу зі світом західним (хоч і не дуже мирним), ісихазм відлунився у вченні Франціска Ассізького — засновника Ордена францисканців. Цілком імовірно, що ісихазм практикували в Київській Русі вже в ХІ—ХІІ ст. Підставою для таких висновків може бути «Повчання» Володимира Мономаха, де він учить розумної молитви: «А якщо і на коні їдучи не будете ні з ким справ мати, і коли інших молитов не вмієте промовлять, то «Господи, помилуй» повторюйте подумки безперестанку, бо та молитва — ліпше, аніж, їдучи, ліпити в розумі нісенітницю». Ще одним підтвердженням практикування ісихазму на Русі може стати і широковідома традиція збереження нетлінного тіла. Адже, на відміну від традиційного православ’я, яке вважало тіло вмістилищем гріха, що його слід приборкувати, ісихасти вважали тіло важливим елементом духовного, оскільки саме в тілі знаходяться особливі духовні центри. А тому ісихазм наголошує не на упослідженні та знищенні плоті, а на її перетворенні (преображенні).

Рильський монастир
Рильський монастир
У XIII ст., натхнений творами Симеона Нового Богослова, глава Автокефальної сербської церкви Савва успішно поширює ісихазм у Сербії. Велику роль у поширенні ісихазму на Балканах відіграв тогочасний духовний письменник-аскет Григорій Синаїт — автор загального вчення про практику мовчання, духовного вдосконалення та розумної молитви. Його учень Феодосій Тирновський облаштовує скит на горі Кіліфарово, поблизу Велико Тирново, куди сходяться в духовному пошуку прочани з Болгарії, Сербії, Угорщини, Валахії. Наприкін­ці ХIV ст., коли главою Болгар­ської церкви стає патріарх Євфімій, ісихазм стає панівною духовною практикою болгарського чер­нецтва. У Росії ісихазм як практику злиття з Богом сповідували й поширювали такі адепти право­слав’я, як Сергій Радо­незький, Ніл Сорський, Серафим Саровський, Варсонофій Оптинський.

Аладжа… Печери відлюдників, величезний «амфітеатр», утворений скелями, де й у немилосердну спеку — прохолодно. Місце, де можна почути музику тиші. Це не високі слова. Адже музика складається зі звуків і пауз, і ці останні відіграють у ній не меншу роль, ніж звуки. Адже найсокровенніша молитва — не та, що промовляється, а та, що беззвучно виростає з глибини серця.

Розумне світло

Ми залишали Аладжанський монастир і прямували у селище Арбанаси, що поблизу Велико Тирново. Гід розповідав, що Арбанаси заснували у ХV ст. як торговельну факторію вихідці з південного заходу Балкан — болгари, греки, албанці. Його розквіт припадає на середину ХVІ ст., коли селище перейшло під владу Рустема-паші — великого візира султана Османської імперії. На той час у селищі проживало близько 15 тисяч осіб. Однак не це дивувало. Я мимоволі замислився над тим, що в селищі, де заправляла знать ісламської віри, було збудовано сім (!) православних храмів і засновано два монастирі — Успіння Богородиці та Святого Миколи (обидва ХVІІ ст.). Очевидно, що там, де роблять спільну справу, якою в Арбанасах стала торгівля, де поціновуються не політичні амбіції, а вміння послужитися на загальне добро, немає місця і релігійному розбрату.

Крім храмів, у селищі реставровано й відкрито для відвідувачів будинки й вулиці ХVІ й ХVІІ ст., іконографічні галереї, магазини, кафе і затишні готелі з басейнами, де, залежно від «зірковості», можна винайняти номер на двох за ціною від 30 до 70 левів (20—50 дол. США) зі сніданком. Утім, Арбанаси неможливо відчути проїздом. Довкола селища розташована ще низка монастирів, куди можна дістатися місцевим транспортом або пішки — заснований в ХІ ст. монастир Святої Трійці, що за шість кілометрів від Арбанасів, або один з найбільших середньовічних монастирів Болгарії — монастир Преображення Господнього (ХІV ст.), куди лише півгодини ходу гірсь­кою стежкою, а трохи далі — монастир Різдва Богородиці (ХІV ст.), монастир Святого Миколи (ХІІІ ст.), монастир Святого Пророка Іллі (ХІІІ ст.) та ін.

Тобто в Арбанасах або в одному з гірських монастирів (у болгарських монастирях вас радо приймуть і за дуже помірковану плату поселять в окремій кімнаті) варто зупинитися на кілька днів, відвідати довколишні святині, подивуватися працелюбству й згуртованості людей, котрі свого часу підняли монастирі з руїн і підтримують їх нині і, звичайно, поміркувати над тим, що справжня реальність — вільна від суєти, вона завжди поза планами, римами й ритмами, крапками й комами… Як смисл поезії, який завжди — поза римами, як смисл мовленого, який завжди — поза ритмом слів.

Ісихасти не залишили по собі повних писемних описів своїх візій. Однак з полемічних трактатів Григорія Палами можна дещо зрозуміти. Йдеться про бачення в собі так званого Фаворського світла — того особливого світла або божественного вогню, яким освітилося обличчя Ісуса Христа під час преображення. Це світло ісихасти називали розумним. Одним із перших його опис можна знайти в «Еннеадах» грецького філософа ІІІ ст. Плотіна. Зосередившись на духовному центрі, освітлена божим світлом, людина перестає відчувати своє тіло. Вона сама починає відчувати себе легесеньким чистим світлом. І цей стан є блаженством, яке неможливо порівняти ні з чим. «Усі речі, які захоплювали душу дотепер — начальство, влада, багатство, краса, знання, — видаються їй тепер вартими зневаги». Відкинувши суєтне, душа досягає повної нерухомості, незмінності і сама стає цією незмінністю. Вона переходить у стан цілковитого спокою — спокою справжньої реальності. «У цьому стані душа не відчуває більше свого тіла; вона не відчуває чи живе вона, чи людина вона, чи єство вона, чи щось універсальне, чи щось інше у світі». Отже, вона входить у першореальність, ототожнюється з нею, тобто досягає повного обоження, «стає Богом або, радше, вона є Бог».

Преображення

Фрагмент фрескового розпису
Фрагмент фрескового розпису
Божественний вогонь преображення — улюблений іконографічний мотив ісихастів. У кожній церкві селища Арбанаси і загалом у кожному зі 122 монастирів Болгарії, що збереглися сьогодні, можна побачити фреску Преображення Господнього. А в церкві ХVІ ст. в селищі Добрско вам покажуть такий розпис, додавши, що це зображення Ісуса Христа в космічній ракеті. Втім, навіть ремінісценції з Денікена не можуть притлумити того відчуття надзвичайного спокою, простої тихої радості не знати з чого, відчуття спорідненості, яке виникає, коли ти ступаєш під склепіння старовинного болгарського храму. Яскраві фрески болгарських храмів, можливо, були компенсацією за обітницю мовчання. Художники-ченці розмовляли фарбами, і це було промовистішим за слова. Іконографія болгарського храму відрізняється від традиційного православного канону. Здається, що вона розкутіша, відкритіша. Наприк­лад, на фресці Древа Господнього у церкві Різдва в Арбанасах, де зображено родовід Ісуса Христа, поєднано сюжети Старого і Ново­го Заповітів. Традиційний канон вимагав, щоб в основі ікони стояли святі. Натомість художник зобразив у святих німбах давньогрецьких мислителів і філософів — Платона, Аристотеля, Го­мера, Анаксагора,.. підкресливши тим, що в основі всього лежить Логос — Розум, Мудрість.

Оскільки одним з основних понять ісихазму було Фаворське світло, то саме світло стає голов­ним фактором фрескового розпи­су храмів. Вважається, що цей імпресіонізм болгарської фрески вплинув на творчість Феофана Грека, Андрія Рубльова, Діонісія.

Десяти-п’ятнадцяти хвилин тиші і мовчання досить для того, аби зрозуміти, що є справжнім у цьому житті, а що — суєтним, маргінальним. Ритміка фресок вводить у стан, близький до оновлення, перетворення, прозріння… Мимоволі згадуються слова Мейстера Екхарта — західного ісихаста ХІІІ—ХIV ст.: «Доти, доки я є тим або цим чи володію тим або цим, я не є всім і не володію всім. Очищуйся доти, доки не перестанеш бути тим або цим і перестанеш володіти тим або цим. Тоді ти — всюдисущий і, не будучи ні тим, ні цим, ти — це все».

Завершуючи свою прощу до святих місць землі болгарської — від Аладжанського монастиря поблизу Варни до Бачковського монастиря неподалік від Плов­дива — я присів на дерев’яних монастирських сходах і подумав про те, що наші школи й вузи, наше радіо, телебачення і т.п. можуть наповнити нас найрізноманітнішими знаннями. Однак не можуть дати одного… Болгарія — це єдине місце, яке може навчити тебе, як бути щасливим.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво