БІЗНЕС — СПРАВА РИЗИКОВАНА. У ЦЬОМУ НА ВЛАСНОМУ ПРИКЛАДІ ПЕРЕКОНАВСЯ ДИРЕКТОР ЛЬВІВСЬКОГО РИНКУ «ПІВДЕННИЙ» ПЕТРО ПИСАРЧУК

Свій день народження відте-
пер він відзначатиме двічі: тоді, коли з’явився на світ, і ще один — коли після двох прицільних пострілів кілера в голову й живіт дивом залишився живий. Щоправда, довгих дев’ять місяців Писарчуку довелося нидіти в реанімаціях, державних і приватних клініках, але за кілька тижнів до святкування п’ятиріччя свого рідного дітища він вийшов на роботу. Тяжке поранення поки що не відпустило його. Петру Івановичу нелегко говорити, та й почувається ще зле, особливо на зміну погоди... Однак оптимізму, бадьорості не втрачає, а на робочому місці — з раннього ранку до пізнього вечора.

Не варто й доводити, що бізнес — справа ризикована в наш час і в нашій державі. Особливо якщо ти — на очах. А ринок «Південний» добряче «намозолив очі», тож підпільних недоброзичливців (в очі до певного часу всі хвалили Писарчука, він був у пошані) вистачало. І якось саме собою стало забуватися, що п’ять років тому про «Південний» і гадки не було, а на його місці лежав заболочений пустир із «оазисом» бур’янів та іншими непрохідними заростями. Тому навіть за радянських часів ніхто не брався за освоєння цієї землі. Хіба що приватники, які заводили тут невеличкі городики.

Писарчук теж на той час був далекий від думки про побудову торгового центру. Залишившись 1991 року без роботи, він, досить відома у Львові людина, майже рік шоферував. Потім спільно з однодумцями вирішив спробувати себе в бізнесі. Не багато не мало — задумали виробляти автозапчастини, в основному крила для «Жигулів». В Україні тоді такого виробництва просто не існувало. Коли Писарчук поїхав у Тольятті на «АвтоВАЗ» і розповів про свою ідею, на нього подивилися як на не зовсім здорову людину. Підняти практично кустарним способом таке виробництво? Однак через рік продукцію освоїли, і вона здобулася на широкий попит в Україні. Так було зароблено перший капітал, повернуто кредити, надані практично під слово честі. І вже з 1992 року влада району, на території якого працювало МП, «запросила» Петра Івановича взяти пайову участь у будівництві автостоянки на тисячу автомобілів у неосвоєній, заболоченій місцевості в південному мікрорайоні міста, неподалік аеропорту. Разом з іншими пайовиками фірма влилася в колективне будівництво. Билися на ударному будівництві майже два роки, і коли стоянку здали в експлуатацію, виявилося, що пай підприємства, яким керував П.Писарчук, становив у загальному кошторисі 90%. Тоді йому запропонували викупити решту — 10% і самостійно керувати автостоянкою. Що він і зробив. Однак не все так сталося, як гадалося. Замість прогнозованої тисячі автомобілів на автостоянці знайшли дах від сили 200—250 машин. Тож справа виявилася нерентабельною, Писарчук був у програші, а податок на землю доводилося платити чималий. Фірма вже подумувала залишити вистраждане дітище, та стало шкода, адже стільки сил і коштів вклали в освоєння землі та будівництво.

Зараз важко сказати, у сні чи наяву осінило Петра Івановича побудувати на місці автостоянки промтоварний ринок — в окрузі нічого подібного не було, а мікрорайон досить великий. Сказати б, уже з самого початку директор мріяв не про ринок, а про справжній торговий центр із усією необхідною інфраструктурою, обслуговуванням, зручними сучасними торговими місцями і рештою — одне слово, не гірше від будь-якого європейського пасажу чи супермаркету під відкритим небом.

І він, точніше товариство з обмеженою відповідальністю «АйПіЄ-Л», яким керує Петро Писарчук і яке налічує понад чотириста працівників (адміністрація, будівельники, служба охорони й ін.), побудувало цей ринок і дало роботу людям. Можна сміливо запевняти, що нічого подібного немає в жодному іншому обласному центрі України та й у самому Києві. Сюди прагнуть потрапити всі підприємці, які працюють у торгівлі чи обслуговуванні, а власники маршрутних таксі «б’ються» за те, щоб «прогнати» свій мікроавтобус через «Південний».

За свою п’ятирічну історію
ринок видозмінювався кілька разів: замість яток і металевих будок виросли теплі сучасні магазинчики, де зручно і продавцям, і покупцям. Ці магазинчики-бутіки утворюють правильно організовані (заасфальтовані чи вимощені плиткою) вулички, а всі інформтабло переважно розміщені на головній, критій кольоровим навісом алеї. Сьогодні торгові ряди (як гриби після дощу) виростають і в дво- триповерхових супермаркетах, оформлених і спланованих не гірше європейських. Окрім торгових площ, де знайшли роботу близько семи тисяч львів’ян (справжнє величезне підприємство!), на території ринку є безліч кав’ярень, барів, ресторанчиків, продуктових магазинів, великий продуктовий ринок (він зараз перебудовується), магазин оптової торгівлі, перукарня, чудовий медичний і виставковий центри, готель, автостоянка, є своє радіо, газета і навіть... дитсадок із обладнаним дитячим майданчиком та фонтаном. У дитсадку малюки можуть побути не лише тимчасово, доки мами й татусі роблять покупки, а й протягом усього робочого дня — якщо батьки працюють на ринку. У найближчій перспективі — розширення дитячого садка, бо місць для всіх бажаючих уже не вистачає. Можна знайти на території нових багатоповерхових торгових центрів і затишні тихі дворики з фонтанчиками, акуратними алейками квітів, зимовим садом... Одне слово, на місці непридатної колись землі виросло диво-місто, куди щодня приїжджають тисячі львів’ян.

Петро Іванович зізнається: «Якби хтось мені сказав, що через п’ять років тут буде таке диво, я й сам не повірив би...» Та й справді, він ризикував, і ризикував добряче. Спочатку привіз на територію майбутнього ринку львівських банкірів, розповідав їм, змальовував перспективи, але на «авантюру» Писарчука клюнули далеко не всі. Та все ж він отримав перші кредити, позики (у них «сидить» і донині) й почав будувати. Це вже згодом прийшли і розмах, і бачення нових перспектив.

За кілька років Писарчук став у Львові дуже відомою людиною, до якої по благодійність і спонсорство вишикувалася довжелезна черга. І, слід сказати, Петро Іванович мало кому відмовляв, вважаючи: якщо Бог дає, то потрібно з ближнім ділитися. Але тільки не з рекетом.

А тоді, 1996-го, у перший рік існування ринку, Писарчук не зміг протистояти рекету. Прийшли хлопці і «запропонували» дах. У багато організацій звертався директор, але ніхто не міг стовідсотково обіцяти захист йому і тим людям, які працювали на «Південному». Довелося змиритися, і протягом чотирьох років підприємці платили данину місцевим авторитетам. Однак ринок ріс, мужнів і набирався сил. І вже на початку 2000 року директор переконливо поінформував авторитета, що ринок послуг рекету більше не потребує. На той час було створено свою службу охорони, яка справді охороняла, а не грабувала торговців. Писарчуку тихенько пригрозили. Кілька місяців його супроводжувала охорона, а потім страхи минулися, і Петро Іванович усюди їздив і ходив сам.

Фатальний вечір 29 грудня 2000 року довів, що такі люди нічого не вибачають. Привітавши колектив з Новим роком, директор сів за кермо авто і поїхав додому. Було досить темно: зима, майже восьма година вечора. Вийшов з машини — побачив усміхненого чоловіка, який простував до нього. Подумав: знайомий? А далі разом зі спалахом — обрив...

Правоохоронні органи ще ведуть розслідування, і Писарчук сподівається, що суд усе ж таки відбудеться. А тим часом свого кілера він уже вирахував сам: це один з місцевих авторитетів, який до того ж не дуже приховує свою причетність до замаху на Писарчука, а, навпаки, бравірує тим, що наступного разу не промахнеться. Та й боятися йому, швидше за все, нічого (хоча міліція його розшукує): причетний до кількох тяжких злочинів, хизується тим, що перебуває на обліку в психоневрологічному диспансері, а тому — непідсудний.

Так обставини склалися чи
з якоїсь іншої причини, але замах на директора ринку «Південний» у часі майже збігся з іншою складною проблемою — земельною. 5 січня 2000 року мав відбутися арбітражний суд з приводу самовільного захоплення ринком «Південний» землі, яка не належала йому... Свого часу територія автостоянки, що передувала ринку, становила 2,8 гектара землі. Її віддали «АйПіЄ-Л» в оренду на 10 років. Спочатку ринок розбудовувався на цій площі, але потім йому стало тісно. Безперервно йшли люди (у тому числі й від імені деяких представників влади, депутатів) і просили виділити місце на ринку. Потрібно було розвивати й інфраструктуру. Одне слово, вирішили просити міську владу виділити додаткову територію, тим більше що міститься вона не в центральній частині міста, а на околиці, і земля ця лежить уже багато років мертвим капіталом. Гадали, що проблем не буде: земельна комісія розгляне заяву, вийде з пропозицією на сесію міськради і та прийме відповідне рішення. Нехай мине, скажімо, не один, як заведено, а кілька місяців. А тим часом будівництво вирішили не зупиняти (адже це робочі місця, кредити, техніка, будівельники), а потихеньку продовжувати.

Однак ще донедавна улюблений і шанований Писарчук (меценат року, нагороджений дипломом I ступеня Держкомітету з будівництва й архітектури за кращий об’єкт, зданий в Україні 1998 року, і т.д. і т.п.) став злісним порушником. Усі раптом прозріли й побачили, що ринок «Південний» (обличчя міста — за визначенням мерії) вийшов за свої 2,8 га (зараз його територія становить близько 7 га), а отже, порушив земельне законодавство. Особливо стараються деякі депутати району, де розміщений ринок, ображені на директора через членів своїх сімей, і представники земельної комісії, фактично з вини яких питання з виділенням додаткової землі для ринку так досі й не вирішено. Замість двох-трьох місяців воно тягнеться вже понад два роки. Причому видимих причин для відмови немає. Не береться до уваги й указ Президента від 23 травня 2001 року «Про заходи щодо вдосконалення функціонування ринків з продажу продовольчих і непродовольчих товарів», де чорним по білому написано: «...забезпечити надання у встановленому порядку суб’єктам підприємницької діяльності в довгострокову оренду земельних ділянок для розміщення ринків, передбачивши в договорах оренди умови для перетворення ринків на сучасні торгові комплекси» тощо. В указі лише плануються заходи, а ринок «Південний» уже став сучасним квітучим підприємством, яке дає чималі доходи скарбниці. Так, можна й потрібно виголосити Писарчуку «ганьбу», можна оштрафувати (арбітражний суд усе ж таки відбувся, підприємство заплатило штраф, щоправда, не один мільйон гривень, як передбачалося, а значно менше), — та все ж узаконити взаємини і зняти проблему. Пропонував ринок викупити цю землю (попередня оцінна вартість становила 3 млн. грн.), однак, за сьогоднішніми оцінками, ця територія (освоєна тим-таки «Південним») тягне вже на 15 млн.

— Нас просто хочуть задушити штрафами, а потім (і це не таємниця) передати ринок у комунальну власність, згодом знайти нового хазяїна, віддавши йому за суто символічну плату наше підприємство в оренду, — говорить Петро Писарчук. — Якби вдалося мене знищити фізично, фірма впала б у паніку, і вже не було б кому щось обстоювати в суді і боротися. Схема проста: спочатку призначається штраф, блокуються рахунки і... підприємство саме собою розвалюється. Комусь не дає спати наша фірма, що росте і розвивається. Я не можу стверджувати, що всі депутати міськради проти виділення землі ринку «Південний». Здебільшого вони далекі від наших проблем, а інформацію отримують із вуст зацікавлених у нашому програші депутатів, які лобіюють власні інтереси. Як можна не рахуватися з тим, що за останні три роки «АйПіЄ-Л» перерахувало до міського бюджету 3 млн. грн. — і це тільки ринковий збір, не беручи до уваги інших податків, які платить підприємство і наші підприємці. Лише наша автостоянка щомісяця дає 22—24 тис. грн., тоді як більше ста автостоянок міста (за даними, опублікованими у пресі) дають значно менше доходів. У держави ж ми не взяли ні копійки, а скільки вже віддали!

Виголошуються правильні слова про підтримку вітчизняного бізнесу, а елементарне питання, що стосується розв’язання проблем того ж бізнесу, роками зволікається без жодної на те аргументації. Порушуються всі терміни, але ж живий процес розвитку ринку не може чекати довго. Задіяно безліч людей. У нашій країні створено непогану нормативну базу для малого і середнього бізнесу, приймаються розумні постанови, але на місцях деякі чиновники хочуть підім’яти цей бізнес під себе, щоб, нічого не виробляючи, мати свій «окраєць пирога». А тим часом ми свідки того, як на ринку «Південний» народжується новий клас — середній. Це вже не ті люди, котрі вимагають від держави якихось благ. Вони тяжко працюють, мотаються по чужих країнах, планують свій бізнес, ризикують і заробляють. Рівнем достатку у них справді стає праця. Тому я вже давно не сприймаю тих обранців, які хизуються, що живуть в однокімнатній квартирі (хоча нерідко це далеко не так), їздять у чужій машині тощо. Коли така людина не може створити нормальних умов для своєї сім’ї, як вона зуміє ощасливити десятки чи сотні інших людей? І чомусь глибоко засіло в наших головах, що багата людина обов’язково має бути нечесною на руку.

Примітивізм наших чиновників мене просто вражає. Особисто для мене краще було б робити так, як вони кажуть: я не будував би, не заліз би у кредити, не мав би проблем із владою, безсонних ночей. Але ж сьогодні за мною стоїть не одна тисяча людей, які мені повірили. І просто віддати своє створене з нуля дітище, у яке вклав душу, здоров’я, гроші, нарешті, на відкуп тому ж чиновнику я просто не можу. І взагалі, якщо ми хочемо нормально жити, ми мусимо перестати смакувати своє минуле і шукати ворогів видимих та невидимих, а, сказавши собі правду, почати працювати і заробляти. На жаль, чимало наших обранців люблять свою власну кишеню набагато більше, ніж державу. Тому найбільша небезпека — у нас самих. Якщо ми не зуміємо зробити наш патріотизм діловим, робочим, нічого в нас не вийде. Колись я сподівався, що мій приклад із побудовою ринку стимулює, надихне інших на нові справи, почнеться новий рух, але сьогодні я в це не дуже вірю...