Біля гарбузової грядки, або Кілька слів про недосконалих батьків і неідеальних дітей

Поділитися
Кожен хоче принести додому гарбуз досконалих форми і забарвлення, але насправді так не виходить. Важко сказати, що змусило вас вибрати саме цей гарбуз із сотень інших, які лежали на полі...

Кожен хоче принести додому гарбуз досконалих форми і забарвлення, але насправді так не виходить. Важко сказати, що змусило вас вибрати саме цей гарбуз із сотень інших, які лежали на полі. У певний момент ви приймаєте той факт, що ваш гарбуз має деякі дефекти, але задовольняєтеся тим, що коли повернути його трохи ліворуч, то буде видно гарний бік. А що трапляється з тими, кого не вибрали? Вони повертаються в землю, щоб збагатити ґрунт.

М.Шварц. «Гарбузова грядка.
Міжнародна усиновительна поїздка самотньої жінки»

— Діти, усиновлені з України, мають дуже серйозні діагнози. Дуже часто це діти алкоголіків і наркоманів. А тепер я готова відповідати на будь-які, найнеприємніші запитання. Я звикла, — казала нам у Нью-Йорку доктор Джейн Аронсон. Висока і сухорлява, з різкими рисами обличчя... Хтось із її предків, по-моєму, був індіанцем. — Ну ж, запитуйте... Я чекаю.

— Якщо українські діти настільки погані, то чому американці так рвуться усиновляти їх? — розсердилася я.

— Тому що вони білі. Ми можемо говорити про те, що в Америці немає расової дискримінації. На жаль, це поки що не зовсім так. Сама я усиновила двох дітей — із В’єтнаму і Гватемали. У тому районі, де живу я, на це не звертають уваги.

У мене є програми, в яких задіяні педіатри, педагоги і психологи. Я готова приїхати з ними в Україну й залучити ваших людей до цієї роботи, навчити. Ви розумієте мій натяк?

— А яку вигоду від цього матимете особисто ви? Чи це те, що називається «пусти цапа в город»?

— Ви мене не знаєте, тому, звичайно, маєте право мені не довіряти... Жодної вигоди.

Я зрозуміла ваш натяк, пані Аронсон. На жаль, у мене немає повноважень на нього реагувати...

— Мені ніхто не платить за те, що я годинами сиджу в Інтернеті, відповідаючи на запитання батьків, їжджу на конференції і читаю лекції... У мене просто є можливість допомогти, щось зробити для цих дітей. Так само, як і в пані Аронсон, — говорила мені того ж дня інший лікар — педіатр Алла Гордіна, з якою ми зустрілися пізно ввечері у її клініці — в маленькому містечку Нью-Джерсі неподалік Нью-Йорка. Близько 15 років тому Алла приїхала в Америку як біженка. У 2005 році одержала від Конгресу США звання Ангела. До речі, Джейн Аронсон теж Ангел…

— А що таке Ангел, і за що це дають?

— Це звання надають людям, які зробили щось особливе для дітей, котрі потребують усиновлення або опіки, допомогли змінити їхнє життя. Лікарям, юристам, працівникам соціальних служб, волонтерам, батькам… Щорічно кожен член американського Конгресу може номінувати одну людину. А почалося це 1999 року…

— Часто ви буваєте в Росії, в Україні?

— Якщо є можливість поїхати, тим більше якщо хтось зацікавлений у тому, щоб це спонсорувати, я із задоволенням їду. Торік була в Росії. Мене запросили читати лекцію з перинатології. Я зібрала всіх лікарів і психологів, причетних до усиновлення в Росії, котрі на той час були в Москві. Ми сіли й поговорили. Я походила по дитячих будинках...

Вийшло так, що мені зателефонувала одна американська мама, яка усиновила дитину з Петербурга. Під час судового розгляду з’ясувалося, що в дівчинки є дуже хворий старший брат. Вона не може його усиновити ні фізично, ні матеріально — у неї вже троє усиновлених дітей. Однак жінка знайшла цього хлопчика, отримала про нього інформацію з відео, домовилася про те, щоб привезти його в Америку на лікування. Поруч із дитбудинком, у якому перебувала ця дитина, розміщений інший дитбудинок, де умови кращі. Тому жінка хотіла перевести його туди. Вона навіть збиралася віддати під заставу свій будинок. Але російська сторона сказала, що дитина дуже хвора і навіть на лікування вони не можуть відправити її в Америку.

Я поїхала подивитися на хлопчика. І з’ясувалося: все, що було написано в діагнозі, далеке від правди. Так, у нього ДЦП, він наполовину глухий і сліпий, але він не безнадійний. Хлопчик перебуває в дитбудинку для глибоко розумово відсталих, і, відповідно, дітей там не вчать жодних альтернативних способів спілкування — ні писати, ні читати... Забудьте про комп’ютери — окулярів і слухового апарата не було. З ним ніколи не проводив занять логопед, із ним не робили нічого. Я попросила копію медичної карти, і працівникам дитячої установи довелося готувати для мене нову, бо в старій було написано, що дитина тяжкохвора.

Уже з Америки ми перевели цього хлопчика в інший дитбудинок — для дітей із вадами слуху. Дякувати Богу, що для нього знайшлася така мама, яка витратила гроші, час, сили і нерви на незнайому їй дитину, що ніколи не стане її сином.

— Чому ви просвіщаєте лікарів? Чому ви знаєте більше, ніж інші?

— Тому що в Росії я працювала лікарем у дитячому садочку, як і моя бабуся. Я знаю систему. Тому що я «докопуюся». Наприклад, цього літа я переклала всі закони Російської Федерації, що стосуються усиновлення. Я мала виступати з лекцією про медичні аспекти на конференції «Північно-Американський конгрес щодо усиновлюваних дітей», а в результаті виступила з інформацією про законодавство Росії.

— Що вас спонукало цим займатися? Після чого ви почали «докопуватися», як ви кажете?

— Десять років тому я відкрила маленький офіс у Нью-Джерсі. Мене знайшли кілька сімей, котрі усиновили дітей із Росії. Їм казали, що в дітей проблеми, пов’язані з неможливістю забути російську мову. Я була першим російськомовним педіатром в окрузі, тому вони звернулися до мене. На той час я нічого не знала про проблеми, пов’язані з усиновленням. Але я чітко знала, що за два роки, проведені в американській сім’ї, дитина мала б забути, як звучить російська мова. І замість того, щоб заспокоювати батьків, я почала шукати, зв’язалася з психологом, яка обстежила таких дітей через систему державної освіти у Нью-Йорку. Знайшла лікарів, які цим займалися… Тепер я фактично єдиний лікар у Нью-Джерсі, котрий займається проблемами дітей, усиновлених із країн колишнього Радянського Союзу.

— А що з тими дітьми?

— У тих двох сім’ях було четверо усиновлених дітей. Проблеми були з хлопчиками — тяжке фетальне алкогольне ураження. Одному ми змогли допомогти. А в другого, крім усього іншого, була ще й проблема з прив’язаністю. Це коли дитина, як вовченя, ні до кого не може прив’язатися, не може жити в сім’ї, вона просто небезпечна для оточення. Зараз він перебуває у спеціальній установі.

А ось одна з дівчаток тепер навчається у школі для обдарованих дітей.

— Ваша клініка спеціалізується на усиновлених дітях чи вони потрапляють до вас у числі інших?

— У числі інших. Але це більше ніж хобі. Це моя спеціалізація.

— Чи багато дітей, усиновлених із України, було у вашій практиці?

— Близько 30—40 віком від двох до десяти років.

— Які проблеми в них були?

— Прив’язаність, алкогольний фетальний синдром, проблеми затримки розвитку, проблеми з поведінкою, затримка росту, тяжкі порушення шлунково-кишкового тракту... Єдина дитина була із вкрай тяжким метаболічним рахітом. Є проблеми, з якими батьки не можуть впоратися. Є такі, що не впливають на динаміку сім’ї. У мене було двоє дітей у практиці, батьки яких, на жаль, мусили скасувати усиновлення, — одна дитина з Росії, інша з України.

— Що було з цими дітьми потім?

— Дитина з Росії тепер перебуває у спеціальній клініці в Америці. А що стосується дитини з України, то батьки не скасували усиновлення, вони просто помістили її у спеціальну клініку на західному березі і самі переїхали туди, щоб бути ближче.

— Вони не знали діагнозу, коли всиновлювали дитину?

— Ні. Діагнози, які видають інтернатні установи, досить часто не відповідають реаліям. У цьому й полягає моя робота. Зараз я займаюся просвітництвом лікарів, працівників агентств і потенційних батьків. Давайте дивитися правді у вічі: система документації в Україні залишилася радянською — виписки, довідки про щеплення... Те ж саме стосується Казахстану, Росії, Азербайджану... Система ведення дитини досить передбачувана. І якщо потенційні батьки підготовлені і знають, що треба робити, то згодом у них виникає значно менше проблем.

Інша річ, що, на жаль, не завжди інтернатні установи працюють відкрито.

— Батьки приходять до вас, перш ніж їхати по дитину?

— Краще, щоб вони це робили перед поїздкою. Я їх готую — пояснюю, яка система, що треба робити, де містяться документи, які потрібно витребувати в першу чергу, на що звернути увагу, які робити фотографії і навіть як розмовляти з персоналом.

Батьки їдуть і підтримують зі мною постійний зв’язок — факсом, телефоном, Інтернетом. Через батьків я ставлю запитання дитячому будинку. Була, наприклад, ситуація, коли у виписці про стан здоров’я дитини зазначалося, що в шестимісячному віці вона лікувалася у дитячому відділенні психоневрологічної лікарні. Мені це здалося дивним. Адже щоб покласти шестимісячну дитину в психоневрологічну лікарню, потрібні досить вагомі підстави.

Я почала розбиратися, попросила виписку. З’ясувалося, що «дитина була дуже знервованою», тому її поклали в лікарню. Проте знервованою дитина була тому, що в неї був тяжкий отит! І щоб вона «не нервувала», її «глушили» ліками. І лише через три дні, коли малюка оглянув отоларинголог, його перевели у відповідне відділення і пролікували антибіотиками. А діагнозу не зняли. Якби я не розкопувала, то дитину б не усиновили.

Була ще одна шестирічна дитина, усиновлена з України. Із 14 документованими отитами! Там же стетоскопів немає. Я коли їздила в Житомир і Одесу, везла із собою партію стетоскопів. У дитини просто не було обох барабанних перетинок. В Америці їй зробили пластику, проводили з нею заняття. Тепер дитина чує і говорить.

— Якими враженнями діляться батьки по поверненні з України?

— Є люди, котрі дуже негативно налаштовані. І я не можу їх за це осуджувати. Якщо з ними вчинили по-свинськи, то як вони можуть ставитися до країни добре?

Якщо усиновлення проходило успішно, до батьків ставилися людяно, із повагою, якщо було видано необхідну інформацію, — то враження якнайкращі, звучать слова вдячності. Батьки не лише зберігають у собі ці добрі почуття, а й намагаються прищепити їх дітям. Є, наприклад, така організація FRUA (Сім’я за російське й українське усиновлення). Вони за Україну, як кажуть, «горло перегризуть». Одного разу на якомусь сайті я випадково написала The Ukraine замість Ukraine... Мене за це так відчитали...

Здебільшого люди, які борються за те, щоб можна було усиновити дітей в Україні, пристають на всі умови (загалом драконівські). Батьки зберігають імена, навіть по батькові, намагаються вчити російську або українську мови. І, до речі, діти не завжди це сприймають, асоціюючи мову з поганим до них ставленням. У мене був випадок у практиці, коли дівчинка, усиновлена в півторарічному віці, прокидалася вночі і з вереском показувала пальцем на матрьошку, яка була для неї уособленням пережитого раніше жаху. Примусити таку дитини говорити колишньою рідною мовою неможливо. Це негативне ставлення до країни не батьків, а дитини.

— Чому американці так хочуть усиновляти українських дітей?

— Вони вірять в Україну. Вважають, що їхня дитина перебуває саме в Україні. І в такому випадку вони не помічають знущань, негативу, грубого тону, а просто хочуть забрати свою дитину.

— І все-таки чому йдуть на усиновлення за кордоном? Це дешевше і простіше?

— Ні. Єдина причина, яка обговорюється відкрито: коли дитину усиновляють з-за кордону, то вона твоя, а в Америці на неї можуть заявити права біологічні батьки. Немає ідеальної системи, як немає й ідеальної сім’ї.

— Напевно, нерозумно у вас запитувати, як ви ставитеся до міжнародного усиновлення… Та все-таки?

— Якщо це усиновлення відбувається законно — з дотриманням законів країни, котра віддає дитину, міжнародних законів і законів країни, котра приймає дитину, — то в такому разі я ставлюся дуже позитивно. З усім іншим — борюся.

— Великого розголосу набули випадки вбивства усиновлених російських дітей. У деяких сім’ях були й українські діти. Ви з цим справи не мали?

— Мала. В одній із цих справ я виступала експертом захисту. Всі 14 випадків — це лише верхівка айсберга. У деяких випадках батьки були невинні (тут уже починається політика, і говорити про це я не хочу). У деяких — батьки просто не витримали — вони не були готові до того, з чим їм довелося зіштовхнутися після усиновлення. Хоча я не виправдовую цього в жодному разі.

Наприклад, один хлопчик із убитих був усиновлений зі спеціалізованого дитячого будинку Росії. Я спілкувалася з жінкою, котра усиновила дитину з того ж самого дитячого будинку, з тієї ж самої групи. За російськими законами, коли батьки приїжджають вибирати дитину, вони зобов’язані ознайомитися з усією документацією. І лише після цього можуть подавати заяву на усиновлення. Але їй нічого не показали. За законом, треба 10 днів провести з дитиною в регіоні, з якого вона всиновлюється. Лише після цього процес вважається завершеним. Лише у виняткових випадках на прохання батьків цей термін може бути скасований або скорочений. Мама нічого не просила, однак цей термін їй скасували. А вже наступного дня почалися проблеми — абстинентний синдром, дитина була на важких препаратах. Коли жінка почала ставити запитання, їй погрожували, що звинуватять у знущанні над дитиною і посадять до в’язниці. Порушуючи всі закони, протягом двох днів її разом із дитиною фактично виштовхали з країни. Усиновлена дівчинка потім розповідала, що вбитий хлопчик постійно носив пов’язку — бився головою об стіни. Він був дивний навіть для дітей із цієї групи. Вона запитувала маму, чому та не дає їй таблетки, від яких у дитячому будинку їй було так добре... Таких випадків багато. Різниця лише в тому, що ця мама була підготовлена, і ми якось змогли впоратися.

…Старшу дитину сумнозвісної сім’ї Хілтів було усиновлено в Україні. Її потім забрали. Загинув молодший, із Росії.

— Забрали на превелику силу. У цьому, взагалі-то, і проблема. Батьки не подають вчасно звітів…

—Я чую історію з іншого боку. Батьки кажуть, що вони подають звіти і не можуть домогтися від консульських служб підтвердження про їх отримання. Я ж учуся не лише від інших лікарів, а й від батьків. Я слухаю, що вони говорять. Постійно кажуть: намагаюся послати документи за такою-то адресою, консульство не відповідає.

— Цікаві речі ви розповідаєте… Про те, що консульства не реєструють звітів, я чую вперше…

— Не буває проблем лише з одного боку. Знову ж, якщо сім’ю обдурили, поставилися до неї в Україні не по-людськи... Люди скривджені і думають: а чому ми повинні це робити? Адже країна теж зобов’язувалася надавати правдиву інформацію. Не буває односторонніх зобов’язань.

Однак здебільшого люди, котрі усиновляють, — це подвижники. Я ж що, я їм лише допомагаю. А вони живуть із цими дітьми, віддають під заставу свої будинки. Це ж не мільйонери. Вони влаштовують доброчинні базари, збирають гроші за підпискою, а потім приїжджають і розуміють, що цій дитині потрібна приватна школа, що з нею не можна поїхати навіть у гості… Якщо ви хочете сказати мені, що педагоги, котрі з цими дітьми щодня, не знають про їхні проблеми, то я нізащо у це не повірю. Хоча б попередьте батьків про те, що їх чекає. Хоча б скажіть, на яких ліках ця дитина.

— Але ж тоді не візьмуть…

— У тому то й річ, що візьмуть усе одно... Але якщо батьки до цього не готові, може статися ще одна трагедія. Питання успішного усиновлення — це питання відкритості. А якщо хтось не всиновить, то, можливо, це на краще... Адже сам по собі факт усиновлення не означає, що всім буде добре. Якщо дитину усиновлено з неправильних причин, то нічого доброго з цього не вийде. Трагедія може статися де завгодно. І в Америці, і в Англії... А в Росії й Україні скільки їх! Хороша прийомна сім’я, звичайно, краще, ніж дитячий будинок. Але погана може бути набагато гіршою...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі