Біловухі зайці української благодійності - Соціум - dt.ua

Біловухі зайці української благодійності

24 грудня, 2010, 16:09 Роздрукувати Випуск №48, 24 грудня-29 грудня

Продовжуючи матеріал про круглий стіл «Продай іграшки — допоможи дитині з дитбудинку!», що відбув...

Продовжуючи матеріал про круглий стіл «Продай іграшки — допоможи дитині з дитбудинку!», що відбувся наприкінці жовтня, ми вирішили почати з питання, яке лежить в основі цієї зустрічі: «Що ви можете розповісти про корисну й шкідливу допомогу дитині з дитбудинку?» Чому? Як сталося, що те, що ми, «сімейні», сприймаємо як благо і добро, протипоказане вихованцям дитячого будинку. Сьогодні, у переддень новорічних свят, ми ще раз торкнемося життя «державних дітей» і розповімо про те, куди можуть привести сліди ще одного, подарованого благодійниками на Новий рік або Різдво, біловухого зайця.

За словами головного спікера цього круглого столу — вихованця інтернату Олександра Гезалова, більшість добровольців свій візит до дитячого будинку вибудовують так, щоб порадувати, розважити й неодмінно чимось обдарувати дитину, яка там мешкає. І це, вважає Олександр, одне з головних лих — не треба бути хлопавкою з конфетті для дитини, яка потребує принципово іншої допомоги. «Якщо людина приходить у дитячий будинок тільки для того, щоб узяти участь у ще одному святі, і думає, що таким чином вона допомагає, — це дуже сумно, — каже він. — У добровольців має бути програма, зумовлена соціальним замовленням. Наведу приклад. В одному таборі ми поспілкувалися з дітьми, щоб з’ясувати, як вони скористаються грошовою допомогою, яку отримають при виході з дитячого будинку. Після цього вирішили створити освітні комікси, що розповідають про правильне використання коштів. Чому? Коли ми попросили дітей уявити, що в кожного з них на рахунку 100 тисяч рублів, і запитали, що вони з ними робитимуть, — одна дівчинка, наприклад, сказала, що купить склопакет і поставить його в себе вдома. Я її запитую: «Навіщо?» — «Щоб усі бачили, що він у мене є». Хлопчик сказав, що купить собі «дуже круту тачку» і на ній їздитиме. Я став з ним розбиратися: запитувати, а чи знає він, що таке права, розповідати, що йому доведеться оплачувати бензин, ремонт машини і багато чого іншого. Він на мене спочатку мовчки дивився, а потім сказав: «Але нас же возять на автобусі в дитячому будинку...». В основі наших коміксів лежать невигадані історії дітлахів з дитячого будинку.

Ще один важливий момент — цим дітям потрібно давати проекцію майбутнього. Причому вона має бути не на 5—10, а на 30 років. Чому? Поки діти перебувають у системі, вони усвідомлюють, що треба реалізуватися в житті, створити сім’ю, але коли виходять з дитбудинку — всі ці поняття стираються. Їм складно взаємодіяти з однокурсниками, викладачами, незнайомими людьми, тому термін «сирітська
зграя» стає для них дуже актуальним. Наприклад, у тій-таки Ярославській області всі 300 випускників інтернатів «тусуються» разом. Чому? «А нас сімейні не приймають, — кажуть вони. — Ми — інші». Крім того, досі між інтернатами і ПТУ існують негласні договори, згідно з якими вихованці дитбудинку вступають тільки до одного конкретного училища. І оскільки вибору випускники не мають, вони стають зварниками, малярами, пекарями. Зрозуміло, що вони не навчаються в цих ПТУ, а викладачі не виганяють тих, за кого їм платять. Я навіть можу вам назвати один коледж, у якому зібрано близько 200 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки».

«Вони не знали, що можуть претендувати на щось інше»

Таку ж ситуацію із самоідентифікацією і самореалізацією випускників інтернатних установ маємо і в Україні. Нагадаємо, що під час круглого столу було представлено дослідження «Життєвий шлях випускників інтернатних установ, ДБСТ і прийомних сімей», об’єктом уваги якого були найуспішніші й соціально адаптовані випускники 2004—2010 років (167 осіб), а також учні випускних класів з 27 інтернатних установ України (438 осіб). Так от, хоча 60% опитаних молодих людей і продовжили навчання, 70% із них сказали, що на вибір майбутнього навчального закладу вплинула можливість мати... житло на час навчання. Чому? За даними дослідження, 45% «державних дітей» не мали ніякого житла, а ті, хто де-юре ним усе-таки володів, казали, що в ньому просто неможливо жити або що перешкодою для користування ним є родичі, які мешкають там. Саме тому після закінчення школи-інтернату 26 зі 110 дітей так і продовжували в ньому жити, 25 випускників оселилися в гуртожитку навчального закладу, а ще 24 потрапили в соціальний гуртожиток. У батьків опинилися тільки 8 зі 110 дітей, у родичів — 22, ще чотирьом молодим людям дали притулок друзі й знайомі.

Практику негласних договорів між нашими інституціями і ПТУ підтвердила і директор Представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей в Україні» Галина Посталюк, колеги якої два місяці тому вивели останніх дітей із розташованого в одній з українських областей інтернатної установи. «Ці діти думали, що можуть учитися тільки в одному спеціалізованому ПТУ, і що є тільки дві професії — кухаря і маляра-штукатура, — сказала вона. — Вони не знали, що можуть претендувати на щось інше. Причому тільки тоді, коли ми вивели з цього інтернату останніх дітей, у нас ніби відкрилися очі: скільки спонсорів у нього було! Коли діти вже вийшли на вулицю з речами — десятирічний хлопчик раптом згадав, що щось забув, а коли повернувся — виявилося, що він тримає в руці порваний, брудний календарик. На запитання «Ти що, не міг викинути його?» він відповів: «Із в’язниці й лікарні треба все забирати, щоб більше туди не повертатися...». Щоб усю цю систему змінити, потрібна вища політична воля».

Хто ще може тут допомогти? Хай як дивно — неурядові організації. Втім, реальними лобістами інтересів «державних дітей» вони стануть лише тоді, коли розроблять єдину стратегію. Тому що, як зауважив ще один учасник круглого столу — начальник служби у справах дітей КМДА Микола Кулеба, коли до нього приходять представники неурядової організації виявляється, що одні відпрацьовують грант, інші — реалізовують проект, а в третіх узагалі немає жодної стратегії. Подаровані ними біловухі зайці дітям-сиротам на користь не йдуть.

Жах на тринадцяти рядках, або Три слова про діагнози...

В Україні, як, утім, і на всьому пострадянському просторі, стосовно дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, діє один дуже «цікавий» стандарт: усім їм до трьох років ставлять психіатричні діагнози. Складно сказати, чому наш МОЗ не прислухається до ВООЗ, яка просить лікарів не робити цього до трьох років. Ситуація погіршується ще й тим, що в разі, якщо наша жінка народжує здорове маля і залишає його в пологовому будинку, то в будинок дитини крихітку привезуть уже неодмінно «тяжко хворою» — з п’ятьма-шістьма діагнозами. «Дуже показовою є анкета дитини на всиновлення, — зауважила на круглому столі співголова ВГО «Служба захисту дітей» Людмила Волинець. — Що менша дитина, то більше в неї діагнозів. Якщо це крихітка до року, буде написано 13 рядків, якщо це дитина семи років — буде тільки два рядки. Тому, коли приходять іноземні усиновителі й читають цей жах на 13 рядках, їх просять поїхати й подивитися на дитину. За всіма її діагнозами зазвичай стоїть тільки одне: ніхто ніколи не пригортав, не цілував цю дитину».

Інформацію Людмили Волинець підтвердив і Олександр Гезалов, який розповів про французьку сім’ю, яка взяла дітей із Росії. Вдома одній з дівчаток «світив» інтернат для розумово відсталих дітей, але коли через кілька років Олександр її побачив — не впізнав. Уже за півроку вона розмовляла французькою, їздила на поні й грала на скрипці. Щоправда, тоді з ним російською ніхто з дітей так і не заговорив. «І я їх розумію, — спокійно сказав він. — Тільки коли я вже йшов ця дівчинка, озираючись, тихо сказала мені: «Сашо, дякую».

…Ми боїмося — нас бояться — саме цими словами закінчується вторований біловухими зайцями добродійників шлях у соціальне життя для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Чому? Напевно, настав час зрозуміти не тільки те, що таке корисна, а що таке шкідлива допомога дитячому будинку, а й подумати над тим, як допомогти сім’ї, що балансує «на межі», як перекрити основне джерело поповнення інтернатних установ. І поки «вища політична воля» нашої країни не перейметься тим, щоб зосередити всі потрібні для реформування інтернатної системи повноваження в руках Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, поки повторно не прорахує вартість утримання однієї дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківської опіки, в прийомній сім’ї/ДБСТ і не порівняє з утриманням у будинку дитини, інтернаті, дитячому будинку, ми так і будемо про інституції тільки говорити і проводити нові й нові дослідження. Втім, як колись зауважив Олександр Гезалов, навіть для того, щоб мати право про дитбудинок говорити, спочатку треба в ньому вирости й вижити.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво