Біліє парус. Одинокий?

У травні ц.р. в Австрії на озері Нейсієдль відбувався чемпіонат світу ISAF із вітрильного спорту, в якому взяли участь спортсмени із 48 країн. Міжнародна федерація вітрильного спорту (ISAF) розцінює його на рівні Олімпійських ігор: чемпіонат проводиться один раз на чотири роки в повній відповідності до олімпійського формату. Українська збірна бере участь у цих найпрестижніших змаганнях, починаючи з 1994 року, і незмінно домагається високих результатів. І цього разу українські яхтсмени повернулися з Австрії з однією золотою, двома срібними та однією бронзовою медалями, посівши в командному заліку третє місце. Результат блискучий, але в Україні настільки високе спортивне досягнення залишилося практично непоміченим. Чому? Адже перемога в таких престижних змаганнях — це не лише міжнародне визнання професійної майстерності наших спортсменів, а й зміцнення іміджу України як морської держави.

Про це розмова з народним депутатом, президентом Федерації вітрильного спорту України, заслуженим тренером Василем Гуреєвим.

— Василю Миколайовичу, чим ви пояснюєте відсутність належної уваги до вітрильного спорту в нашій країні? Немає пророка у своїй вітчизні?

— Справді, за кордоном про досягнення нашої збірної знають значно більше, ніж удома. І наших яхтсменів там, на жаль, цінують більше. Судіть самі. Головний тренер збірної Австралії з вітрильного спорту — Віктор Коваленко, чемпіон Олімпіади в Атланті у класі 470 Євген Брацлавець, який завоював це високе звання разом з Ігорем Матвієнком за дві гонки до кінця Ігор, також тренує австралійських яхтсменів. Триразовий олімпійський чемпіон і срібний призер Олімпійських ігор Валентин Манкін — наставник олімпійської збірної команди Італії. Юрій Токовий — тренер грецької команди у класі Фінн. Тим часом у Києві немає фактично жодного яхт-клубу, придатного для проведення міжнародних змагань. І коли на чемпіонаті Європи від закордонних колег я почув про їхнє бажання провести черговий чемпіонат у нашій країні, то замість пишатися – злякався. Ми просто до цього не готові. Яхт-клуб, який будується зараз у Балаклаві, не розрахований на олімпійський спорт. Там розрахунок на багатих людей, які куплять мільйонні яхти, щоб хвалитися ними одне перед одним. А що мають наші спортсмени, окрім того, що вони тренуються по 6—8 годин на день? Яхтсменки з Великобританії, котрі стали чемпіонками Олімпійських ігор, до останнього моменту не знали, чи поїдуть вони в Атланту. Тому що за право брати участь в Олімпіаді змагалися тисячі англійських екіпажів. Коли ж журналісти запитали нашу Руслану Таран — олімпійську срібну призерку, — яку їй довелося витримати конкуренцію за право представляти країну на Олімпійських іграх, вона зніяковіла. Але за неї відповіли ті ж таки англійки: у них, мовляв, взагалі один човен! На що Руслана, оговтавшись від зніяковіння, зауважила: «Зате найшвидший у світі».

Відповідь, звісно, гідна громадянина. Однак чи може миритися з таким становищем держава, яка піклується про свій імідж? Я вважаю, що потрібно піднімати дитячий і юнацький спорт, розвивати олімпійський рух, міжнародні класи, які беруть участь у чемпіонатах Європи і світу, але не включені до програми Олімпійських ігор.

— Як президент Федерації вітрильного спорту України, ви, слід гадати, не тільки бачите проблему, а й знаєте, що треба зробити для її розв’язання?

— Очолити федерацію мені запропонували понад 10 років тому. Погодився я не з особистих амбіцій. А тому що, займаючись вітрильним спортом із восьмирічного віку, переконаний: будь-яку спортивну федерацію повинен очолювати професіонал, який тонко розбирається в усіх нюансах цього виду спорту, а не «весільний генерал», запрошений із розрахунком на те, що своїм авторитетом впливатиме на розподіл фінансових ресурсів.

Для мене важливий результат, важливо, наскільки вітрильний спорт популярний усередині країни і за її межами. Насамперед необхідно прагнути до того, щоб він був масовим. Вітрильний спорт не з дешевих. Сама яхта скільки коштує. А спорядження... І моє завдання як керівника – залучати інвестиції, робити все можливе для того, щоб молодь могла займатися ним із дитинства. Необхідно формувати бюджет, створювати прозору систему фінансування.

Тому недавня перемога на чемпіонаті світу не тільки мене потішила, а й стала приводом до глибоких розмірковувань. Я написав у Кабінет міністрів лист, у якому прошу закріпити за Федерацією вітрильного спорту ділянку землі на Київському водосховищі, де постійно тренуються наші спортсмени. Федерація — громадська організація, тобто не йдеться про приватизацію на благо приватних осіб. Тим більше що удосконалюють там майстерність ходіння під вітрилом і дитячі спортивні школи. На Київському водосховищі, при певних силі та напрямку вітру, хорошій хвилі, умови такі, як у Голландії. Де ж, як не тут, будувати хороший яхт-клуб міжнародного класу? Ми готові зробити це за кошти федерації. Чимало комерційних пропозицій від різних бізнесменів про приватизацію даної ділянки не приваблюють. Посада президента федерації виборна, а це означає, що клуб на балансі громадської організації є фактично державною власністю. І якщо він буде побудований на досить високому рівні, то вже в недалекому майбутньому — через 2—3 роки – Україна зможе прийняти і чемпіонат Європи, і чемпіонат світу. Як це зробили у Москві у 2005 році, провівши чемпіонат світу на своїх водосховищах.

— До речі, регата «Кубок Вадима Гетьмана», яка традиційно проводиться на Київському морі, має міжнародний статус?

— Ця регата щорічна, і цими вихідними пройде в Києві черговий раз. Спонсорами регати виступають фінансові структури та банківські установи країни. Вадим Петрович дуже багато зробив для реформування нашої економіки, становлення банківської системи. А оскільки багато наших фінансистів – люди молоді й серед них чимало шанувальників вітрильного спорту, свою вдячність Вадимові Гетьману вони висловили, надавши його ім’я престижним змаганням, які, паралельно зі зростанням популярності, набувають статусу міжнародних. Минулого разу брали участь спортсмени з Польщі, сподіваємося, що й нинішнього року будуть учасники із зарубіжжя.

Я зі своїм екіпажем теж стартую на Київському морі.

— Василю Миколайовичу, ви самі щойно зауважили, що розвиток вітрильного спорту потребує великих коштів. З огляду на незавидне економічне становище країни, чи варто звалювати на її плечі турботи про вид спорту, доступний лише обраним?

— Давайте розберемося, в чому полягає його елітарність. Насамперед у тому, що людина, якщо вона прийде в нього в дитинстві, може займатися ним усе життя. Існує дуже багато класів. Візьмімо дитячі, які, природно, в Олімпійських іграх не беруть участі. Вони дуже дешеві й доступні, у тому числі і в Україні. Далі — олімпійські класи. Зауважу, що олімпійський рух у вітрильному спорті передбачає передусім доступність яхт та їхню дешеву ціну. Тому, як правило, ми використовуємо недорогі пластикові яхти. Міжнародні класи дорожчі за олімпійські. Але й вони досить доступні. Найдорожчі – яхти без обмеження району плавання. На них проводять океанські перегони, їхні власники — багаті люди. Їх небагато, але саме вони й накладають відбиток на весь вітрильний спорт, створюючи легенду про його недоступність. Прийдіть на тренування в дитячу спортивну школу, і ви легко переконаєтеся, що їхня матеріальна частина дуже дешева і вітрильним спортом займається чимало дітей із небагатих родин. Більше того, ми навчилися самі будувати й забезпечувати недорогими яхтами дітей та юнаків доти, доки вони не прийдуть в олімпійські класи. Там є різні яхти, від 470 і до зоряного класу. Однак олімпійський рівень — це вже міжнародний імідж країни. Тут найдорожча яхта — зоряного класу. Коштує вона 25 тисяч євро. Та податкова політика нашої держави свідчить про те, що Україна не орієнтована на підтримку дитячого та юнацького спорту й олімпійського руху. При імпорті яхт ми сплачуємо 20% податку на додану вартість і майже стільки ж – мито. Незалежно від того, до якого класу належить яхта. Я згоден, ті, хто купує розкішні яхти, повинні платити більші податки, оскільки яхти, на яких вони відпочивають, — предмет розкоші. Нам потрібно радикально переглянути підходи до дитячого спорту й олімпійського руху. До речі, це стосується не лише вітрильного спорту.

— Тоді давайте розвіємо міф про елітарність вітрильного спорту. Розкажіть, що таке яхта.

— Яхти бувають не лише спортивні, а й для відпочинку. Це як із легковими автомобілями: є комфортабельні престижні авто, є гоночні — ралійні, картинги, боліди. Яхти можуть бути вітрильними, моторними, весловими. Одна річ – відпочивати на моторній яхті вартістю кілька мільйонів, і зовсім інша — виснажливі перегони й тренування під вітрилом. Досить подивитися на одного зі срібних призерів останнього чемпіонату світу ISAF у класі «49ER» Родіона Луку, який, щоб виграти перегони, немилосердно мордує себе голодом, тому що в цьому виді спорту вага яхтсмена відіграє не останню роль, і проводиться зважування екіпажу. Тому давайте не плутати відпочинок на яхті і спортивні змагання. Тим часом плутаються, на жаль, навіть люди, від яких багато в чому залежить майбутнє вітчизняного вітрильного спорту.

— І в результаті, наші яхтсмени, перемагаючи на престижних міжнародних змаганнях, змушені ховати очі, зізнаючись, що яхта, на якій вони шліфують свою майстерність, одна-єдина?

— І то найчастіше придбана не державним відомством, відповідальним за спорт, а спонсорами, людьми, які на доходи від власного бізнесу підтримують олімпійський рух. Втім, останнім часом нам пощастило привернути до себе увагу Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту високими результатами на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу і Європи. Вдалося домогтися підтримки в питаннях закупівлі яхт різних класів. На старі яхти пересадили молодіжні екіпажі. Таким чином, маємо вже не по одній яхті на клас, а по дві-три. Прогрес, звісно, не такий, як у Європі та світі в цілому, але він є. І вже за це дякуємо.

Як президент федерації я звернувся в Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту з проханням збільшити фінансування вітрильного спорту. Мільйона гривень, які виділяються нам усі ці роки, недостатньо для забезпечення збірної країни. З підвищенням результатів команда стає численнішою. Відповідно, зростають шанси завоювати медалі на майбутніх Олімпійських іграх. З таким фінансуванням ми не можемо вивезти на змагання другі номери, тим більше дітей. А коли наші діти доростають до олімпійських класів і приїжджають на міжнародні змагання, вони не можуть адаптуватися в новому для себе середовищі. Їм бракує елементарного досвіду спілкування на інтернаціональному рівні, і вже тільки тому вони можуть програти змагання. Вітрильний спорт — це спорт самодостатніх, упевнених у собі людей. Я вдячний бюджетному комітетові Верховної Ради, який із розумінням підійшов до проблем розвитку вітчизняного спорту і збільшив у бюджеті статтю на проведення змагань, виділивши для міністерства додатково 19 мільйонів гривень, а для вітрильного спорту — 4 мільйони. Правда, «виділити» й «отримати» – теж дві великі різниці. Щоразу доводиться заходити в суперечки з чиновниками: якщо не мільйон, то 700 тисяч гривень віддай на інші потреби. Як мовиться, «не з’їм, то хоч понадкушую». Але ж ми працюємо за певними планами, вибудовуємо під ці кошти програми...

Сьогодні у нас дефіцит провідних тренерів окремих класів. Однак федерація може тільки рекомендувати гідних кандидатів. Рішення ж про введення штатних одиниць — за міністерством.

Інвентаризації потребують дитячі спортивні школи і яхт-клуби. У кращому разі, це водноспортивні станції, а то й бази відпочинку, де, окрім відпочивальників, туляться яхтсмени. Ми хочемо звернути увагу державних адміністрацій, особливо в таких містах, як Київ, Миколаїв, Севастополь, Феодосія, Одеса, на важливість вітрильного спорту для країни.

— Напевно, це банально, але коли йдеться про яхти, мимоволі згадуєш вірш Лермонтова «Белеет парус одинокий». А що в результаті можна сказати про становище вітрильного спорту в країні? Він самотній – чи все ж таки спирається на підтримку ззовні?

— Нам допомагають чим можуть і держава, і спонсори. За це ми вдячні. Але в багатьох питаннях доводиться бігти попереду паровоза, тому що, коли Федерація не робитиме цього, не буде й високих результатів наших яхтсменів. Адже вітрильний спорт сьогодні, на жаль, один із небагатьох видів, у яких українські спортсмени гідно представляють нашу країну на міжнародній арені.