Безжальна сцена - Соціум - dt.ua

Безжальна сцена

24 лютого, 2012, 14:48 Роздрукувати Випуск №7, 24 лютого-2 березня

Однією з легендаризованих постатей в українському мистецтві першої половини ХХ століття безперечно є Лесь Курбас.

Театр минулого — мов позаторішній сніг. Його не протестуєш реальністю, він дивна мара, що заворожує туманом спогадів, припущень і здогадів. 

З різних спогадів, які зазвичай свідчать про незвичне, не схоже на всіх, виняткове, мов із лушпиння доводиться вибирати щось істотне для відтворення достовірного портрета людини театру. І майже завжди виходить монументалізована постать, описана за принципом дитячої гри: поганого не кажи, чорного-білого не носи. 

Невже ви повірите що така людина справді була?

Однією з легендаризованих постатей в українському мистецтві першої половини ХХ століття безперечно є Лесь Курбас. Аби уявити той особливий рівень міфологізаційної напруги, створений сотнями переказів, згадок, припущень, що як своєрідний німб увінчали цю справді унікальну особистість, достатньо сказати, що тривалий час у багатьох наукових виданнях фігурувало хибне місце народження і загибелі митця. 

Встановлення точного місця народження — м. Самбір на Львівщині, де тоді перебувала трупа галицьких акторів, до якої належали батьки Леся Курбаса, — зайняло у курбасознавців не один десяток років. На пошуки в архівах колишнього НКВС точних указівок місця розстрілу також було докладено чимало зусиль.

А тим часом у мемуарах про Леся Курбаса згадується, що він передбачив місце закінчення свого земного шляху: «Є на морі маяк, там живуть два старих сторожі, які по черзі несуть вахту біля вогню маяка…». А от про народження і перші дитячі роки зазвичай розповідають батьки. 

У Курбаса вийшло навпаки — його раннє дитинство, принаймні до моменту, доки тато з мамою не осіли в дідовій хаті священика Пилипа Курбаса в селі Старий Скалат, залишалося сімейною таємницею. 

Він сам не розповідав про перші роки життя, мовчала про них і його мати — Ванда Тейхер, яка, мешкаючи спершу із сином, а потім з невісткою — актрисою Валентиною Чистяковою, пішла з життя у Харкові, коли на світі не було вже жодної її дитини. Рутина театральних мандрів, що не в останню чергу обумовила психічний розлад у Курбасового батька — по сцені Степана Яновича, стала для матері свого роду тавром, про яке вона воліла не згадувати. Тому в родині Курбасів—Яновичів, де і батьки були артистами, і обидві бабусі мали стосунок до акторства, всі були проти того, аби обдарований юнак ішов тим нужденним, виснажливим і, зрештою, не шанованим шляхом. 

Гроші на університетську освіту у Відні родичі з боку матері дали за умови, що Лесь не пов’яже своєї долі з театром. І до столиці імперії він вирушив, аби здобути «нормальну» професію, яка дала б змогу утримувати себе, матір і сестру.

Проте вихідці з сімей українських священників — і римо-, і греко-католиків, і православних — на диво часто ріднилися з мистецтвом. А з артистичних родин теж нерідко походили видатні релігійні діячі: приміром, митрополит Андрей Шептицький — із сім’ї театрального діяча Олександра Фредра. Материні побоювання таки справдилася — театр не відпустив її сина, але загинув він не від бідацтва провінційного актора, а швидше від слави й визнання. А цього передбачити ніхто не міг.

Ніколи не навчаючись акторської майстерності системно, дебютувавши на сцені у двадцять два роки, Олександр Зенон Курбас свій хист проявив одразу й незаперечно. На його ролі — і як аматора, і як професіонала — завжди звертала увагу преса: українська, польська, єврейська, німецька... 

Усі помічали стрункого, смаглявого вродливого актора з грецьким профілем, правильними рисами обличчя, високим чолом, який носив артистичний бант замість краватки і полюбляв крислаті капелюхи. 

Такий піднесений, схвильовано-наснажений вигляд Курбас має майже на всіх фото аж до середини 1920-х років, часу його керівництва провідним театром України — Мистецьким об’єднанням «Березіль», коли в газеті написали: «Здоров’я керівника об’єднання Курбаса настільки підірвано тяжкою роботою, що він не може виконувати свої обов’язки з початком сезону» («Пролетарська правда», 30 серпня 1924 року). 

Зрозуміло, що «тяжка робота» — евфемізм, за яким крилися численні проблеми, розчарування особистого життя, приватних стосунків, яких Курбас ніколи й ні з ким не обговорював і про які знаємо лише на рівні чуток, переказуваних сучасниками митця. Його обраницею в Києві, куди він разом з матір’ю перебрався навесні 1916 року, стала юна танцівниця — чарівна москвичка Валентина Чистякова. Курбас одружився з нею, не отримавши, як свого часу і його батьки, благословення, восени 1919 року. 

У цей страшний воєнний час його акторський потенціал сягає найвищого прояву: перегравши класичну українську драматургію ще в Галичині, а в Молодому театрі створивши трагічний образ царя Едіпа, драматичний Корнія Каневича у виставі за п’єсою В.Винниченка і комічний Леона з «Горя брехунові» Ф.Грільпарцера, він навіть пробує себе як танцівник, виконавши роль Шаха в балеті «Азіаде» («Аравійські ночі»), поставленому на сцені нововідкритого українського оперного театру «Музична драма». Востаннє виступи Курбаса-актора можна було побачити в 1920—1921 роках, коли він догравав окремі ролі в театрі ім. Т.Шевченка, зокрема Хлестакова в «Ревізорі» М.Гоголя. Тоді ж він уперше виконав українською роль Макбета у мандрівному колективі «Кийдрамте».

Перший український Макбет і остання Курбасова роль збіглися в часі: нещаслива шекспірівська п’єса помстилася і цього разу — образ розкутого мрійника залишився в минулому, з’явився керівник театру-загону, вистави якого були насичені революційною патетикою і бойовим духом.

 Показаний 1924 року в Києві «Макбет», що нічим не повторював попередньої постановки, став спектаклем, де брязкали зброєю цілком сучасні бойовики 1920-х — у черевиках з обмотками й у солдатських штанях. 

Самого ж себе цього першого творчого десятиліття, окриленого майбутнім юнака, Курбас спародіював через кілька років — у 1929-му. 

В одній з його останніх харківських вистав, комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», з’являвся захоплений, ніби не з цього світу, іронічно поданий хлоп’як Мокій, який постійно читав книжки, гортав словники, вивчав мови. Дивакуватий молодик потопав у своєму книжковому захопленні, як, зрештою, потопав у книжках Курбас — відлюдкуватий, позапобутовий інтелектуал, котий «ковтав» стоси літератури щонайменше п’ятьма мовами. 

Всі, хто заходив до нього додому (а він мешкав на п’ятому поверсі письменницького будинку «Слово» у Харкові, де часто готував з акторами ролі, працював з драматургами, вів ділові перемовини), відзначали навмисний аскетизм обстановки: від підлоги до стелі — полиці з книжками, де тільки можна — газети й журнали.

Як згадують ті, хто знав його більш-менш близько, Курбас не вмів і не мав охоти розважатися просто так. Єдина гра, до якої долучався, були карти: у 66 полюбляла перекинутися його мати Ванда Адольфівна. Улюбленим відпочинком були прогулянки, поїздки в гори, піші походи на природу. Відпочиваючи поблизу Сочі, він спеціально мандрував до самшитового гаю, де поринав ніби у біблейські часи, мріючи відтворити щось подібне й на сцені. 

Але натомість більшість його спектаклів підкорювалася не законам живописності, а швидше промислової архітектури. На сцені «зводилися» заводи-велетні, мартенівські цехи, світ поставав у суцільних конструкціях. Індустріалізованість, урбаністичність декорацій підсилювали цегляні стіни. У спектаклі «Диктатура» актори переміщувалися по сцені з допомогою підйомного крана. Але, попри все це, у виставі 1928 року «Народний Малахій» партійці «стопроцентно» розгледіли «штучний марксизм».

 «Марксовий метод», який сам Курбас декларував і за який не раз агітував на диспутах, був йому, звісно, чужий: у мистецтві його завжди більше цікавила конкретна людина, ніж увесь робітничий клас, а герої-переможці взагалі із часом зникли з його спектаклів. 

Зрозуміло, що неспроможність подолати вроджений естетизм, ним самим висміяний у молодотеатрівські роки, стати рядовим учасником бойового фронту, який він так переконливо образно представляв у ранніх березільських виставах, цілком закономірно багатьох дратувала. Створивши універсальну формулу пропагандистського революційного спектаклю, він виявився її заручником: надалі залишалося або співати самі оди, або взагалі замовкнути.

Здійснений наприкінці 1920-х репертуарний переворот — постановка в «Березолі» оперетки «Мікадо» В.Інкіжиновим, колективна вистава-ревю «Алло, на хвилі 477» та ініціативна участь в організації нового українського театру оперети в Харкові — підказує, що й сам Курбас розумів усю крихкість нагромаджених мистецьких платформ, неможливість далі триматися на слизькій крижині дзвінкої балаканини. Він пропонує начебто розважальний, а насправді безжальний театр, де все побудовано на іронії, сатирі й глумі, де тішать око глядача ніжки актрис, а автори спектаклів немилосердно збиткуються над міщанством. Цю «обманку» помітила й зрозуміла критика, яка ставала чимраз суворішою і репресивнішою до Курбасових театрально-репертуарних вигадок.

Зрештою, це був синдром ланцюгової реакції з боку пересічних людей, бо Курбасова вимогливість, жорсткість, нетерпимість до буденщини, балаканини, посередності, фіглярства, «відпочинку під грушею», його визнана винятковість породжували в його близькому і далекому оточенні численних опонентів.

Як писав у спогадах син близьких сусідів Леся Курбаса по будинку «Слово», який малим у 1933 році прислухався до розмов дорослих, «Курбасові учні й колеги також кидали йому в лице звинувачення в «петлюрівщині», «шкідництві», «антисоціалістичних химерах». Не прощена ним колись людська слабкість, жалість до себе примножувалися тепер в десятки разів: йому не пробачали ні творчого ентузіазму, ні впертості, ні щирої віри в те, у що майже ніхто з прагматичних людей уже не вірив. 

Показово, що Курбасова театральна естетика, яка в кожному новому спектаклі поставала свого роду художнім відкриттям, так і не набула ознак сповідальності. Він був ніби приречений відстоювати фантомні форми: мав стосунок до так і не здійсненого проекту будівництва в Харкові «театру масового музичного дійства» на тисячі місць, з унікальним технічним обладнанням сцени, тотальною механізацією всіх процесів. 

А тим часом знову марився рятівний «ідеальний театр», створений простими смертними. Але такі несумірні мрії просто не можуть збуватися. Відтак Вавилонська вежа залишається недобудованою, а той, хто закликав її звести, — загадкою і через покоління. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво