Без канонів, або про що змовчали біографи Миколи Бажана з майбутньої книги «РОЛІТ і його славетні мешканці»

А втім, це було вже втретє, коли поет ставав киянином, і вдруге, коли ставав мешканцем цієї вулиці.

Уперше це сталося восени 1921 року: 17-річний юнак приїхав з Умані навчатися в Київському кооперативному інституті. «Поїздка до Києва була вчинком просто зухвалим, — згадував він. — Із придорожніх гаїв та лісів набігали бандити, обстрілюючи поїзди, підкладаючи гранати, зриваючи рейки. Починався тиф. Трупи стосами вивозили зі станцій. А ми, молодь, що закінчила кооперативний технікум, все-таки вирішили їхати. Мати ридма ридала, батько прожогом вискочив з Вороного, де працював завідувачем млина, — всі умовляли мене кинути й думку про Київ. А я все не міг кинути».

Студент замешкав у невеличкому будиночку на Леніна, 94, на перетині з вул. Гершуні (тепер О.Гончара). Саме в той час він почав активно друкуватися, відносячи вірші й статті, написані в кімнатці цього будинку, до редакції київської газети «Більшовик». Тоді юнак лише мріяв відбутися в літературі.

Удруге Бажан прибув до міста своєї юності 1929 року, коли кінофотоуправління, в якому він тоді працював, перенесли зі столичного Харкова до Києва, де побудували велику кінофабрику. Пропрацювавши тут три роки, майбутній академік знову повернувся до пролетарської столиці України, в тогочасний центр літературного й мистецького життя. «Тоді ми знали Миколу Платоновича як тихого і скромного молодого чоловіка з певними ознаками лисини та з окулярами на носі. Високого зросту, стрункий, дуже милих манер», — таким запам’ятав Бажана його сусід по харківському будинку письменників «Слово» Володимир Куліш, син відомого драматурга.

І ось тепер, у 1934-му, доля знову привела нашого героя на цю вулицю, навіть у той самий квартал — але цього разу в елітний Роліт, який щойно збудували як резиденцію для найвідоміших майстрів пера. У спогадах, написаних уже під завісу життя, Бажан про той переїзд прохопився лише кількома реченнями: «Ухвалою уряду з Харкова до Києва перенесено столицю Радянської України. В Києві спішно споруджувалися будинки і для установ, і для новоприбульців. Поспіхом зводили будинок, призначений для житла письменників. Квартир було небагато».

У цих стінах поетові судилося прожити недовго — тільки шість років. Але то був чи не найбільш напружений період його життя. Напружений не лише в сенсі творчої праці...

Уже «олімпієць», ще не класик

Ось він, четвертий під’їзд, перший поверх, двері праворуч — квартира № 31. З одного боку, це зручно, адже в Роліті тоді ще не збудували ліфтів, і мешканці першого поверху були єдиними, хто не мусив пнутися нагору пішки. З іншого ж боку, літньої ночі не залишиш відчиненими вікна: можуть улізти злодії.

В уже цитованих спогадах Бажан делікатно не згадує, чи сподобалося йому нове київське помешкання. Втім, можна припустити, що після просторих чотирикімнатних апартаментів у харківському «Слові» трикімнатна ролітівська квартира з куцою кухонькою навряд чи викликала в нього велике захоплення. Радше, навпаки.

Ось який вигляд, за спогадами того ж В.Куліша, мало харківське житло поета: «Ніколи не забуду, яке враження на мене зробила та пишна обстановка його чотирикімнатного мешкання. Всі кімнати були обставлені меблями з найдорожчого червоного дерева, дорогі килими, образи, та, головне, дуже велика бібліотека відрізняли від інших, хоч не убогих, але скромніших мешкань письменників».

Проте Бажан не випадково згадав, що Роліт зводили поспіхом. Адже будівельники не довели квартир до ладу, переклавши опоряджувальні роботи на плечі самих пожильців. Тож довелося Миколі Платоновичу разом із дружиною Гаїною Симонівною Коваленко, щойно в’їхавши в нове мешкання, ще кілька місяців пристосовувати його для життя. Саме тому п’ятирічну дочку Майю подружжя поки що залишило в Харкові. Вона переїде в Роліт лише влітку 1935 року.

Цей епізод — вимушена зміна розкішної чотирикімнатної харківської квартири на трикімнатну київську — тільки на перший погляд видається суто побутовим і не вартим уваги. Насправді ж у ньому виразно відбилося становище Бажана в тодішньому літературному процесі.

Попри побутові незручності, поет мав усі підстави радіти, що потрапив до числа щасливців, яких тогочасний голова Спілки письменників Іван Кулик «перевіз» до нової столиці. А він брав лише тих, хто, на його думку, належав до літературного олімпу. Не всі відомі майстри пера були удостоєні такої високої честі. Приміром, Ю.Яновський, В.Сосюра, І.Сенченко, Ю.Смолич до заповітних списків не потрапили й залишилися в Харкові (усі вони згодом стануть киянами, але за інших обставин).

А втім, статус Бажана ще не був таким високим, щоб він і в Роліті отримав чотирикімнатну квартиру, — кількість таких мешкань, на відміну від «Слова», була обмеженою. В елітні квартири в’їхало літературне начальство: І.Микитенко, П.Панч, С.Щупак, І.Кириленко, ну і, звісно ж, сам І.Кулик. Натомість М.Бажан, хоч і був уже знаним поетом, до складу провідних літераторів наразі не належав, його творчості, на відміну од деяких сусідів по Роліту, тоді у школі ще не вивчали.

Якщо зупиняться — це за ним

У Роліті й досі згадують найперших мешканців квартири № 31. У пам’яті сусідів збереглися переважно оригінальні епізоди. От, скажімо, бавляться дітлахи на ролітівському подвір’ї, аж тут — ото чудасія! — у двір заходить високий чорношкірий красень. Це тепер негри на київських вулицях нікого не дивують, а тоді, в середині 1930-х, діти на власні очі побачили небілу людину вперше. І що приголомшило найбільше — поруч із ним спокійнісінько йшла собі й про щось гомоніла тьотя Гаїна. Всі завмерли, не розгубилася лише моторна Талочка — маленька доня поета І.Гончаренка. Вона хутко підбігла до темношкірого велетня й жартома попрохала: «Дяденька негр, подбрось меня вверх!» Незнайомець усміхнувся, підкинув дівчинку, обережно поставив на землю й зник за дверима четвертого під’їзду.

Цікавий візит, чи не так? А пояснюється просто. Гаїна Симонівна працювала тоді літературним редактором і перекладачем на «Українфільмі» (нині — Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка). Там екранізували класичний роман Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра» з участю чорношкірого актора Вейланда Родда. Глядач уже знав його за фільмом «Великий розрадник», випущеним на екрани за два роки до того. Між іншим, через кілька десятиліть син цього емігранта зі Сполучених Штатів — відомий танцюрист — стане чоловіком відомої співачки Ірини Понаровської... А під час київських зйомок актор заприятелював із вродливою колегою й інколи навідувався до Бажанів на гостину.

Не залишився байдужим до краси поетової дружини й славетний льотчик Валерій Чкалов. Приїхавши 1938 року до Києва, він прийшов на зустріч із письменниками, де побачив струнку й елегантну пані, яка з кимось розмовляла і приємно всміхалася. «Хто це?» — здивувався підкорювач небесних просторів. Йому відповіли: дружина Миколи Бажана. За переказами, В.Чкалов затримався в Києві ще на три дні...

Майя Бажан приятелювала з дітьми інших ролітівців — Оксанкою Скляренко, Богданом Рильським, Володею Сосюрою, Любимом Копиленком. 1937-го дівчинці було лише вісім років, і тодішні події вона сприймала з дитячою безпосередністю.

Одного ранку знайшла вона під вікнами своєї квартири яскраве прес-пап’є. Підібрала, принесла додому й радісно показала татові. А тато чомусь ходить як окропом ошпарений. Те, що відбулося потім, Майя запам’ятала на все життя: замість похвалити, батько її вдарив. Уперше в житті.

Виявилося, що знайдена річ була вилучена минулої ночі під час арешту в одному з ролітівських помешкань — у темряві енкаведисти не помітили, як дорогою вона впала. Одне слово, знахідку довелося викинути...

Лише один епізод — а скільки він говорить про тогочасні невеселі почування Миколи Платоновича. І було чого: на той час із Роліту «чорний ворон» уже забрав літераторів Б.Коваленка, Г.Савченка, С.Щупака, Г.Проня, П.Колесника, В.Чигирина, В.Гудима, І.Кулика, Л.Піонтек, А.Патяка. Невідь-куди зник популярний драматург І.Микитенко. 17 вересня 1937 року заарештували приятеля Бажана — Якова Савченка, поета, кінознавця й теоретика драми. А через десять днів після того з під’їзду, де жив Бажан, лицарі пітьми вивели заарештованого прозаїка і критика Аврама Абчука.

І ось тоді, в лиховісному 1937-му, виявилася ще одна негативна особливість першого поверху. Коли серед ночі в під’їзд стрімко входили пильні мужчини з черговим ордером на арешт і обшук, перша квартира, до якої вони наближалися, була саме Бажанова. Тим-то щоразу поет із жахом дослухався до тупоту їхніх чобіт за дверима — гупатимуть далі чи зупиняться. Якщо зупиняться — це за ним.

Будь-яка згадка про той світ, куди вночі щезали люди, викликала в Бажана панічний страх. Але чи був цей страх обґрунтований? Хіба хтось міг зазіхнути на автора відомого вірша «Людина стоїть в зореноснім Кремлі...», написаного ще 1931-го? Чи мав Бажан підстави боятися?

Виявляється, мав.

«Був серед тих, кому перепадало найбільше»

Борис Антоненко-Давидович — один із небагатьох українських письменників, яким пощастило вирватися живим зі сталінського пекла. Звертаючись 15 серпня 1955 року до військового прокурора СРСР у справі власної реабілітації, він навів приголомшливий факт: «Следователь Проскуряков в июле месяце 1935 г. в процессе следствия положил передо мной на столе объемистую папку с надписью «Дело Миколы Бажана — Украинская военная организация» и тут же начал допрашивать меня о Бажане и читать мне клеветнические показания на Бажана других репрессированных лиц».

Зверніть увагу — йдеться про наклепи саме від «репресованих осіб». Це означає, що слідчі (не тільки Проскуряков, а й інші) отримали вказівку вибивати з підслідних компромат на Бажана. Саме вибивати, бо за умов нормального допиту навряд чи заарештований поет Марко Вороний сказав би таке: «В руководстве нашей контрреволюционной националистической организации были Бажан, Яновский, Рыльский», — хоча б тому, що ніякої організації взагалі не існувало. Проте його примусили підписати відповідний протокол. «В беседе со мной, — читаємо далі, — Бажан говорил, что дальше так продолжаться не может — или фашизм, или Союз Советских Республик. Это была открытая ориентация на фашизм».

Свідчити проти Бажана — не з власної волі — довелося не тільки М.Вороному. Невдовзі необхідних «матеріалів» нагромадилося вже стільки, що 8 серпня того ж 1935 року оперуповноважений Бондаренко робить висновок: «По делу №1377… установлена принадлежность к контрреволюционной терористической организации Рыльского М.Ф., Бажана Н.П., <…> и других».

Отже, починаючи з 8 серпня 1935 року, підстава для арешту Бажана є. Відтоді взяти його можна будь-коли — за місяць, за рік, за п’ять. Коли постане потреба. А ще точніше, коли надійде відповідна вказівка згори.

Поет пише вірші, займається перекладами, виступає на зборах і в газетах, а НКВД тим часом і далі назбирує на нього компромат. Невдовзі Бажана пошиють ще й в учасники «антирадянської групи письменників». Так, 25 червня 1936 року працівник Луб’янки, начальник 6-го відділення секретно-політичного відділу капітан держбезпеки Стромін склав спецповідомлення про антирадянську групу російських літераторів. У цьому донесенні, однак, ідеться й про мешканців Роліту: «После первых <...> совещаний членами группы была установлена связь с украинскими писателями Бажаном, Рыльским, Панчем, Копыленко… Со своей стороны Бажан близко связан с рядом националистических поэтов Грузии, и лето прошлого года провел в Грузии, работая над переводами грузинских поэтов на украинский язык». Отже, географія «сигналів» на Бажана ширшає — Київ, Москва, Тбілісі…

Водночас із газетних та журнальних шпальт Бажанові закидають реальні й міфічні літературні гріхи, а один дошкульний критик навіть висловився про нього так: «отой з дозволу сказати поет». «Час був складний, — згадував Сава Голованівський, друг і сусід Бажана по будинку, — упереджена вульгарно-соціологічна критика не давала перепочинку, звіти про суворі обговорення та статті, нерідко схожі на судові вироки, з’являлися щоразу, і Бажан поруч із кількома іншими талановитими письменниками були серед тих, кому перепадало найбільше». Такі критичні кампанії часто-густо ставали прелюдією до арешту, і поет про це не міг не знати.

Його кошмари підсилювали ще й сімейні обставини. Батько поета, Платон Артемович, — колишній офіцер царської армії, потім служив у війську УНР. Людині з такою підмоченою біографією місця в радянському суспільстві не було. Тож із початком «великого терору» Платон Артемович зник і нелегально перебував у Криму. Поетового брата Валентина Платоновича заарештували і випитували, якого кольору були петлиці в його батька — чи не жандармські? Драматично склалася й доля сестри. Алла Платонівна зустрічалася з популярним сатириком Юрієм Вухналем, але в листопаді 1936-го його ув’язнили, а влітку розстріляли. А коли вийшла заміж, узяли її чоловіка. Рятуючись від неминучого арешту, жінка з чужим паспортом теж утекла до Криму.

Замість ордера — орден

Бажан відчував, що й по нього ось-ось мають прийти. Про всяк випадок зібрав речі і… понад рік щоночі (!) спав у штанах, бо не хотів видаватися нещасним перед своїми екзекуторами — стояти в спідній білизні й безпомічно навпомацки шукати в темряві окуляри (він із дитинства недобачав).

Наприкінці літа 1938-го Бажан упевнився, що інтуїція не зраджує його, — він і справді перебував лише за крок до смерті.

У серпні поет разом із О.Довженком поїхав машиною на Поділля. Про подробиці мандрівки дізнаємося з донесення начальника 4-го відділення IV відділу НКВС УРСР, датованого 10 вересня 1938 р. На документі позначка — «секретно». «В конце месяца (серпня. — Авт.) во время одной из поездок машина Довженко внезапно потеряла управление, и он едва не погиб. Шофер, придя в себя, обнаружил, что основная ось рулевого управления была кем-то подпилена кругом так, что уцелел только тонкий слой металла, тотчас же разломившийся при повороте руля. Довженко, Бажан и шофер не сомневаются в наличии злого умысла».

Щодо можливих мотивів цієї «дорожньо-транспортної пригоди», то нагадаємо: саме влітку 1938-го Довженко різко й негативно висловився про події в країні. Мабуть-таки, прибрати хотіли саме його, проте Бажан неминуче став би другою жертвою в тій автокатастрофі…

На цьому кошмари не завершилися

Майя Миколаївна, дочка поета, розповіла нам, що однієї ночі до батька додому хтось несподівано зателефонував, але, почувши його голос, кинув слухавку. Бажан чув од людей, що нерідко перед виїздом на арешт енкаведисти, аби не марнувати бензин, практикували такий прийом. Спочатку телефонували до своєї жертви. Почувши її голос, пересвідчувалися, що вона вдома, і тоді відразу обривали зв’язок. Тож поет скорився долі й сів очікувати нічних візитерів. Але — не їдуть. Тієї ж ночі зателефонували ще раз і знову так само кинули рурку. Після цього господар, відчувши, що починає божеволіти від напруги, втік із дому і певний час переховувався в однокласниці своєї мами по київській гімназії. Жінка мешкала у двох невеличких кімнатках на тій самій вул. Леніна, неподалік Роліту.

Потім, переконавшись, що його не шукають, він повернувся до себе і знову з жахом чекав на нічний стукіт… І зрештою дочекався. Прочинивши вхідні двері, поет побачив перед собою підозрілого молодика, який почав плести нісенітницю, начебто Бажана нагороджено орденом Леніна (тоді — найвища нагорода СРСР) і що він, оцей сумнівний тип, хоче взяти в орденоносця інтерв’ю. Так-сяк позбувшись «журналіста», Бажан вирішив хутко зникнути, оскільки провокація була більш ніж очевидною. Три доби майбутній академік переховувався в кущах на київському пляжі — аж поки випадково не побачив у піску газету, яка повідомляла, що його й справді нагороджено орденом Леніна…

Цю чудову в художньому плані оповідку — про підозрілого молодика, пляжні кущики й рятівну газету — можна часто стрінути на сторінках преси й навіть деяких книжок. Але ж… Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження великої групи письменників (серед них — і Миколи Бажана) урядовими нагородами вийшов у січні 1939-го. Холоднувато ночувати в кущиках, чи не так?

Ролітівці стверджують, що в день нагородження бачили Бажана на подвір’ї. Ось, наприклад, свідчення С.Голованівського: «Я зустрів його того дня на нашому подвір’ї, він був блідий і розгублений, наче в чомусь завинив. Не дивно — адже після всього, що він читав про себе в пресі, можна було чекати лише найгіршого».

Майя Миколаївна підтверджує, що батько дізнався про орден не з пляжної газети, а в Роліті. Був ранок, сім’я чаювала, раптом прийшов якийсь письменник і сказав про орден. Дочка це добре пам’ятає, бо й сама була в хаті. Незабаром завітав П.Тичина, сусід по під’їзду, і привітав Бажана з високою нагородою (а той, напевно, привітав Тичину, бо, за тим самим указом, і Павло Григорович став кавалером ордена Леніна), а Майї подарував олівці для малювання. Тоді ж вони разом сфотографувалися — ця світлина збереглася в сімейному архіві…

Через багато років Хрущов розповів Бажанові, що його таки мали заарештувати. І неодмінно зробили б це, якби Сталін на засіданні політбюро раптом не прорік: «Є такий український поет Бажан. Він чудово, кажуть, переклав поему грузинського класика Руставелі. Давайте нагородимо його орденом Леніна». Заперечувати, звичайно, ніхто не став, тим більше що переклад і справді був хорошим — його вважають чи не найкращим з усіх перекладів поеми.

Отак замість арешту Микола Платонович отримав орден.

Рішуча розмова у квартирі № 31

Висока нагорода дала не тільки право на життя, а й змогу вирішити певні проблеми життя особистого.

Ще 1938 року на творчому вечорі відомого мхатівця Василя Качалова, що відбувся в Будинку Червоної Армії (нині — Центральний будинок офіцерів Збройних сил України), поет побачив Ніну Лауер, з якою трохи був знайомий ще в Харкові. Цього разу красуня полонила його серце, і вони почали зустрічатися. У справу був втаємничений Ю.Яновський, з яким Бажана пов’язували роки щирої дружби. «Я сказав Юрі, які рішучі зміни входять у моє особисте життя, — згадував Микола Платонович. — Він зрозумів мене. Настала осінь 1938 року. Ми рушали на прогулянки втрьох. Моя майбутня дружина Ніна, Юра, я».

Ще кілька місяців тому Бажан, з огляду на свій неминучий арешт, не наважився б запропонувати руку й серце Ніні Володимирівні. Нащо ламати долю гарній жінці? Але тепер, коли він став кавалером ордена Леніна, тобто отримав таку собі охоронну грамоту, перешкода для змін в особистому житті відпала. І настав день 1939 року, коли в ролітівській квартирі № 31 відбулася рішуча розмова. Поет зізнався дружині, що покохав іншу, й попросив відпустити його до неї. І вона — відпустила...

І тут на порядок денний вийшло сумнозвісне квартирне питання. Як роз’їхатися? Допомогли все той-таки орден Леніна і друг Юрій Яновський. Бажану, як кавалерові високої нагороди, виділили велику п’ятикімнатну квартиру № 66 у щойно збудованому «панському» корпусі Роліту. У три великі кімнати вселилися Гаїна Симонівна з Майєю та батьки Бажана (Платон Артемович уже не переховувався). Дві інші кімнати шляхетно згодилися зайняти Яновський із дружиною Тамарою Жевченко, звільнивши своє двокімнатне помешкання № 76. Саме туди і в’їхали Микола Платонович із Ніною Володимирівною. «Юра і Тамара... оселилися в двох кімнатах квартири, де жила моя родина, батьки, — писав у спогадах Бажан. — Вони раділи, що мають таких сумирних і милих сусідів, якими було подружжя Яновських... Моя мати любила Юру. Піклувалася його здоров’ям, допомагала Тамарі».

Орден Леніна кардинально змінив громадський статус Бажана. Тому, хто ще вчора був «отим із дозволу сказати поетом», Раднарком УРСР доручив справу надзвичайної ідеологічної ваги — підготувати велику виставку, присвячену життю і творчості Тараса Шевченка. У березні того ж 1939 року Бажан — безпартійний! — виступив із привітанням від українського народу в Москві на XVIII з’їзді ВКП(б). Тоді ж його обрали депутатом Київської облради. Незабаром, за рекомендацією поета І.Гончаренка, Бажан став комуністом.

Наприкінці 1940 року Микола Платонович та Ніна Володимирівна залишили Роліт і переїхали в зручнішу квартиру в колишньому будинку барона В. Ікскуль-Гільденбанда на вул. К.Лібкнехта (тепер Шовковична), 19. Зазвичай у ті часи житлоплоща — ціла квартира! — звільнялася після арешту її мешканців. Схоже, саме таку квартиру й отримав поет. Тож страшна альтернатива, якої він несподівано уникнув, повсякчас нагадувала йому про себе.

З першою дружиною Бажан зумів зберегти теплі, товариські стосунки. До кінця життя відвідував її та був у курсі всіх поточних справ. «Я не росла без батька», — сказала нам Майя Миколаївна. У 1944-му, коли письменницькі родини повернулися з евакуації, Микола Платонович подбав, щоб Гаїні Симонівні з Майєю надали в Роліті окрему трикімнатну квартиру. Допомагав і матеріально, завдяки чому його перша дружина в голодні повоєнні роки мала змогу влаштовувати так звані «суботи» — варила знамениті вареники, які залюбки куштували Остап Вишня, М.Рильський, О.Копиленко, П.Панч, В.Собко, інші ролітівці.

Тільки на початку 1960-х, коли Гаїна Симонівна переселилася на теперішню вул. Ломоносова, Бажан остаточно перестав бувати в Роліті, з яким його так чи інакше пов’язували три десятиліття.

Підписав, а потім усе життя мучився

Найбільшим другом Миколи Бажана був Юрій Яновський. Про таких кажуть — нерозлийвода. Вони затоваришували весною 1924-го в Києві: обидва — студенти, обидва — літератори-початківці. Юрко на два роки старший за Миколу. В Харкові вони певний час навіть мешкали разом — Яновський займав кімнату в квартирі Бажана. І тривала б ця дружба ще довго, якби не... І тут ми знову торкаємося теми «митець і влада», але тепер з іншого боку: влада більше не переслідує поета, навпаки, вона його підносить. Із 1943 року М.Бажан обіймає високу посаду заступника голови Ради Міністрів УРСР, тобто стає державною людиною. А по суті — людиною підневільною.

1947 року людина із зореносного Кремля надсилає в Україну свого намісника Л.Кагановича, який заходився влаштовувати всілякі ідеологічні погроми. У вересні відбувся письменницький пленум — той самий, у Педагогічному музеї на вул. Володимирській, на якому Яновського фактично знищили як письменника. Юрій Іванович сидів у залі як прокажений, сам-один, блідий. Місця обабіч нього були порожні — ніхто не наважився сісти поруч. Бажан, ховаючи очі, засідав у президії. І не захистив свого друга. Віддав на поталу літературним хижакам...

Боявся захищати? Безперечно. Вважав, що сам може бути наступним? Можливо. Пам’ятав оті ночі, коли спав одягненим в очікуванні лицарів темряви? Все це так. Але — хай там як — друга не захистив. Майя Миколаївна, з якою ми розмовляли про тодішні події, лише знизала плечима: мовляв, найбільше, що батькові загрожувало, якби він заступився за Яновського, — вилаяли б у ЦК чи навіть оголосили б догану... Але він не ризикнув.

А потім була стаття, в якій Бажан «дав перцю» письменникам, котрих тоді цькували, зокрема і Яновському. «Він мені розповідав, як ця стаття з’явилася, — згадував Олесь Гончар. — Дуже не хотів писати. Втік у Грузію. І там знайшли... Привезли ту статтю в Грузію: «Треба підписувати!» Підписав, а потім все життя мучився».

Уже на порозі власної смерті Бажан публічно покаявся — у спогадах, що вийшли друком 1982 року. Проте мало хто знає, що то було вже друге каяття, бо про перше у друкованих джерелах згадок іще не було.

Десь на початку 1948 року Микола Платонович і Юрій Іванович домовилися про спільну прогулянку. День був сльотавий та холодний. Стосунки між ними теж були прохолодними, а точніше — не було ніяких. Зустрілися на Тургенівській вулиці — тій самій, де мешкав Яновський за часів студентства. Там, у підвалі невеликого будиночка, і розшукав його Бажан далекого 1924 року, виконуючи доручення редактора газети «Більшовик» Михайля Семенка. Відтоді й затоваришували. Хто ж знав, як воно станеться?.. Під час тієї прогулянки Микола Платонович попросив вибачення. І Яновський — делікатна людина — вибачив. Але відновити колишні стосунки вже не вийшло. Бажан утратив свого найкращого друга. І залишився самотнім сфінксом. Більше близьких друзів у нього не було.

У своїх спогадах, звертаючись до Яновського, Бажан прохопився: «І все-таки я... люблю і любитиму тебе, бо рана, що її завдав тобі, стала моєю раною». Ця рана боліла йому до кінця життя. Але виправити щось було неможливо...

У другій половині 1950-х саме Бажану як голові Спілки письменників України випало займатися реабілітацією репресованих літераторів — зокрема й сусідів-ролітівців. А потім уже як головний редактор енциклопедії він помістив про них статті на сторінках «УРЕ». Життя знов і знов ніби нагадувало Миколі Платоновичу про ту безодню, в яку він лише дивом не втрапив.

Але чи було його життя на волі — вільним? Чи відчував він себе не закутим у кайдани, коли під тиском обставин (а можливо, і не тільки обставин) відмовлявся від висунення на Нобелівську премію, яке запропонував йому Гарвардський університет? Що було за лаштунками тієї відмови? Поет не був марнославним? Не хотів зайвої халепи у свої 66 років? Боявся?

Хоч там як, але в кожному запитанні, як кажуть, є частка відповіді.