Березень. Шагал

Оглядав картини Шагала у різних, часом навіть несподіваних місцях, серед яких були і спеціально створений музей у його рідному білоруському Вітебську, і середньовічний собор у німецькому Любеку... Картини Шагала надавали експозиціям, та ба — більше — самим містам — якоїсь несподіваної атмосфери: скажімо, Любек я завжди тепер сприйматиму крізь призму біблейських інтерпретацій Шагала... І ось нова виставка — цього разу у Третьяковській галереї. Підібрана з усією вимогливістю великого музею, різноманітна — справжня подія, після якої, можливо, і Москву можна було б сприймати крізь призму шагалівського мистецтва — такий летючий зимовий мегаполіс...

Якби не одна обставина, яка існує незалежно від Шагала, від виставки, навіть від Третьяковської галереї та Москви. Це — назва експозиції: «Здравствуй, Родина!» Так називається одна з відомих картин Шагала.

Відвідувач московської виставки, втім, зрозуміє назву її, керуючись елементарною логікою — якщо мається на увазі повернення на Батьківщину, отже, Марк Шагал — російський митець-емігрант. Що тут дивного? Багато видатних діячів російської культури після більшовицького перевороту залишили батьківщину, їхня спадщина повертається до нащадків саме тепер... Усе це було б добре, якби Шагал справді мав бодай щось спільне саме з Росією — у творчості, у світогляді, у біографії, ну хоча б у рідній мові! Так, він був людиною світу, але на все життя залишився співцем Вітебська. Того міста, яке стало натхненням Шагала, реально більше не існує (а може, його такого й не було ніколи), однак, тільки прогулюючись рідними вуличками Майстра, починаєш розуміти, який відбиток наклала на кожну його картину цивілізація дитинства. Шагала можна назвати єврейським художником — за походженням і сприйняттям світу, можна білоруським — за землею, яка так багато йому дала і якій він віддячив створенням її задивленого в небо образу, можна, напевне, навіть французьким, маючи на увазі країну, обрану ним самим для творчості. Але чому тоді повернення на Батьківщину — в Москву?

За головним, незаперечним правом — правом імперії. Ніхто з відвідувачів експозиції Шагала не має можливості замислитися над тим, що Шагал був би зовсім іншим, якби народився не серед вітебських вуличок, а в якомусь московському чи петербурзькому дворі. Не кажу вже про те, що імперське законодавство суворо забороняло йому тут народжуватися. Яка все ж таки неймовірна батьківщина — спочатку забороняє народжуватися й жити, а потім, коли людина стає великою, без зайвих клопотів привласнює її славу і талант... Але річ усе ж таки не в обставинах біографії Шагала. Річ у Білорусі.

Так до останнього часу було і з Україною. Переконався в цьому на власному досвіді. Тільки кілька останніх місяців на всіх конференціях, зустрічах, ефірах, навіть не пов’язаних із українською тематикою, мене атестують саме як українського журналіста. Попередні 17 років минули у спробах довести, що говорити треба саме так, і у звичних відповідях колег: «Какая разница?» Принаймні тепер ніхто не переймається таким запитанням. Можна по-різному ставитися до помаранчевої революції та її наслідків, проте неможливо не помітити її виразного національного характеру і зміни сприйняття України — не тільки в Європі, на Заході, а й у Росії. Тут уже збагнули, що Київ чи Харків — це Україна, але ще не помічають, що Вітебськ — це Білорусь. Отож, можливо, я був присутній на останній виставці Марка Шагала з такою дивною назвою. За певний час росіяни збагнуть, що художник народився у зовсім іншій країні. І тільки туди, на вулиці старого Вітебська, може повернутися...