Березень. Кембридж - Соціум - dt.ua

Березень. Кембридж

18 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №10, 18 березня-25 березня

Кілька годин, проведених із легендарним російським дисидентом Володимиром Буковським у Кембриджі, переконали мене у правильності багатьох моїх люстраційних міркувань...

Кілька годин, проведених із легендарним російським дисидентом Володимиром Буковським у Кембриджі, переконали мене у правильності багатьох моїх люстраційних міркувань. Буковський нагадав, як пропонував провести «Нюрнберг» над КПРС — не з метою розправи над її колишніми керівниками, а з метою очищення самого суспільства. Противником такого процесу виявився тодішній президент Росії. І тому, що усвідомлював небезпеку його для своєї власної кар’єри — кар’єри колишнього кандидата у члени політбюро і секретаря ЦК КПРС, і тому, що аж ніяк не був прихильником розкриття архівів. Саме володіння архівними таємницями і можливість нагадувати про них тим, хто залишається поруч із тобою у владі, і робить президента не чиновником, а «хазяїном» — о, Єльцин це чудово усвідомлював! І ще проти процесу над КПРС активно виступали на Заході — бо знали, що відкриті архіви можуть позначитися на багатьох бездоганних репутаціях політиків-«демократів».

Звичайно, тоді це була суто російська проблема. В Україні, яку після серпня 1991 року очолив союз колишньої номенклатури з частиною колишніх націонал-демократів, про процес над комунізмом годі було й думати. І тим більш не варто закликати до нього тепер, коли ми переконалися, що й за умови відсутності Дракона нами можуть правити його кращі учні... Але постає запитання: що заважає суспільству очиститися саме сьогодні, після Майдану?

Революція — якщо це справжня революція, а не боротьба номенклатурних угруповань, — це час відкритих архівів. Якщо ми визнаємо, що влада до 1991 року була неукраїнською, а після 1991 року — криміналізованою, це означає, що збереження таємниць такої влади є злочином перед державою. Нам потрібні відкриті архіви — як у колишній НДР, де кожен громадянин мав можливість ознайомитись із власним досьє у архівах спецслужб. І дізнатися, чи не були провокаторами його колеги або сусіди. Звичайно, жахливо потім жити з такою правдою. Але ще більша небезпека для суспільства — продовжувати жити у брехні. Саме таке продовження і обіцяє повний перехід суспільства під контроль тих, хто володіє закритою інформацією про своїх вчорашніх і завтрашніх агентів — як це й відбулося в Росії.

Можна піти різними шляхами — заборонити колишнім агентам спецслужб займатися політичною діяльністю або ввести термін добровільного зізнання у такому співробітництві, як у Польщі, а вже після того відкрити архіви й покарати тих, хто не зізнався, відлученням від політики. Про якесь кримінальне покарання не йдеться, Боже борони! Все просто: ті, хто на нас доносив, не мають морального права нами правити, навіть коли рядяться у демократичні строї. І це правило має поширюватися на всіх — від районного чиновника до президента країни, від клерка в судовій владі до конституційного судді та генерального прокурора, від оперативника СБУ до голови служби. Знову-таки: наше моральне право — довіряти чи не довіряти колишнім офіцерам безпеки, колишнім партійним працівникам, бо вони не приховують від нас своїх біографій. Ми знаємо, ким був до 1991 року Олександр Мороз, ким був Володимир Литвин, ким був Леонід Кравчук, і голосувати за них чи ні — справа нашої совісті. Я кажу про тих, про кого ми нічого не знаємо. А маємо знати. Бо ми з ними спілкуємося, дискутуємо, розмовляємо, обідаємо, голосуємо за них — і не усвідомлюємо, що їхніми діями керує не переконання, не сумління, а тека на Володимирській і той, хто тримає руку на теці. Або — ще краще — той, хто тримає цю руку на Луб’янці... Ну, з Луб’янки ми вже нічого не дістанемо, але, може, хоча б переконаємося, що воно там є?

Розумію: для політика, який прочитає це, мої роздуми видадуться наївними. Він впевнений, що вхопив Бога за сиву бороду, що весь світ розвивається за тими ж правилами аморальності, що й пострадянське суспільство. Тим більше що діалоги із західними друзями тільки переконують у цьому. Проте на Заході — незважаючи на скорумпованість і демагогічність великої частини політичного класу — існує суспільство, яке цьому класу протистоїть, яке з ним бореться, яке не дозволяє йому взяти державу під повний контроль. Існують чесні журналісти, судді, прокурори, бізнесмени... Врешті-решт, це суспільство платників податків — о! Чули про таке? Країна відкритих архівів — це перший необхідний крок до створення такого суспільства. Хай ми позбудемося десятків облудних репутацій, але натомість отримаємо ту Україну, на яку заслуговуємо. Отже, я звертаюся до тих, хто такої України ще бажає...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво