Б’Є — ЗНАЧИТЬ ЛЮБИТЬ?

Поділитися
«Обращение мужей с женами было таково: по обыкновению у мужа висела плеть, исключительно назначен...

«Обращение мужей с женами было таково: по обыкновению у мужа висела плеть, исключительно назначенная для жены и называлась дурак; за ничтожную вину муж таскал жену за волосы, раздевал донага, привязывал веревками и сек, и сек дураком до крови — это называлось учить жену; у многих мужей вместо плети играли ту же роль розги, и жену секли, как маленького ребенка, а у других, напротив, дубина — и жену били, как скотину. Такого рода обращение не только не казалось предосудительным, но еще вменялось мужу в нравственную обязанность. Кто не бил жены, о том благочестивые люди говорили, что он дом свой не строит и о своей душе не радеет, и сам погублен будет и в сем веце и в будущем, и дом свой погубит».

М.Костомаров

«Яке варварство», — подумають багато людей, прочитавши викладене вище свідчення великого історика. Але ж подібне варварство продовжує жити та процвітати, зокрема й в українському суспільстві. Тільки сьогодні чоловіків, котрі виховують своїх дружин, уже називають «насильниками», і їх суспільство відкрито не схвалює. Хоча найчастіше відкрито й не засуджує. А про ще більшу кількість випадків суспільство, байдуже до цих самих «випадків», і зовсім нічого не знає.

Домострой, що виник свого часу, сприяв встановленню безмежної влади чоловіка в родині й у суспільстві, як і раніше, живий в умах і серцях. Відповідно до статистики Інституту соціальних досліджень НАН України, 68% жінок у нашій країні (приблизно 18 мільйонів) піддаються насильству в сім’ї, із них 20% — постійно. Приміром, за даними міліції, у
м. Бердичеві 30—40% викликів міліції на день пов’язані з домашнім насильством, у Дніпропетровську — із цим пов’язані кожні 20 викликів міліції на добу.

Наше сьогоднішнє інтерв’ю з Наталею САМОЛЄВСЬКОЮ — головою Жіночого консорціуму ННД—США, координатором проекту «Громадянські ініціативи в запобіганні домашньому насильству й торгівлі людьми» організації Winrock International, фонду Віктропа Рокфеппера.

— Насильство зазвичай трапляється в сім’ях малоосвічених і з низьким статком...

— Це абсолютно неправильно. Насильники, як правило, мають два обличчя — на роботі це цілком позитивна людина, а вдома садист і деспот. Серед дуже відомих людей є ті, хто тероризує своїх домашніх. Як класичний приклад можна згадати долю відомого російського поета Миколи Рубцова, котрий страждав на алкоголізм і знущався з дружини; коли це стало вже нестерпно, під час чергового ексцесу вона вбила чоловіка. І це дуже типова ситуація: якщо закон у країні не працює, люди чинять самосуд. Скільки серед жінок, засуджених за вбивство, тих, котрі роками й десятиліттями піддавалися приниженням і побиттям? Хто це враховував, виносячи вирок? З іншого боку, ситуації домашнього насильства можуть закінчитися смертю жертви. За статистикою, спроби суїциду фіксувалися в 20% жінок — жертв насильства. Аби зламати ще один стереотип, я вам скажу, що не лише жінки, котрі економічно залежать від насильника, стають його жертвами. Жертвою може бути й успішна бізнес-вумен, яка забезпечує матеріально свого чоловіка-нелюда. Біда в тому, що така жінка не знає своїх прав, вона освічена юридично в тому, що стосується її роботи, але абсолютно безграмотна в юридичних аспектах свого особистого життя. А либонь таке насильство — це порушення прав людини, воно суперечить як Конституції України, так і «Декларації прав людини», і «Декларації про викорінення насильства проти жінок», ухваленій ООН у грудні 1993 року й ратифікованій Україною. Крім того, в Україні наприкінці 2001 року було ухвалено Закон «Про запобігання насильству в сім’ї», який набрав чинності в березні поточного року. Відповідно до цього закону, державні органи, місцеві ради зобов’язані відкривати кризові центри принаймні в кожному обласному центрі. Там надаватимуть допомогу людям, котрі постраждали від насильства в родині. Крім того, у країні діють 19 юридичних клінік, які працюють при університетах на юридичних факультетах. Там жінка може отримати безплатну юридичну допомогу. Є центри «Жінка для жінки», є гарячі лінії.

— Ви як недержавна організація можете брати участь у створенні таких центрів?

— Найбезпосереднішу. Ми допомагаємо врахувати досвід зарубіжних країн і використовувати навчальні програми з Канади, США, Польщі, Болгарії. Крім того, ми запровадили 5-ступеневий спецкурс у Львівському училищі міліції для перекваліфікації міліціонерів за темою «Запобігання домашньому насильству» з використанням інтерактивних методик, вивчення законодавства інших країн, рольовими іграми, переглядом відео тощо. Прибувши на випадок домашнього насильства, міліціонер має розуміти стан потерпілої. Жінка кричить, збуджена, а чоловік, як правило, спокійний, і тому виглядає виграшніше. Але річ у тому, що саме потерпіла жінка знаходиться в стані афекту і, можливо, лише в присутності представника влади вона, завжди залякана, може дозволити собі щось сказати. Міліціонер повинен розуміти, чому жінка наступного дня після інциденту може піти й забрати заяву. Адже домашнє насильство — це не хуліганство на вулиці. Двоє людей прожили разом багато років, кохали одне одного — вона не хоче посадити чоловіка у в’язницю, вона хоче лише припинити насильство. Штраф — також не вихід із становища: він б’є по кишені всієї родини.

— Але що ж у такому разі міліціонер може зробити?

— Ситуація справді складна. Але ми дещо придумали: запровадили для міліції (поки що лише у Львові) так звані спеціальні картки за аналогією з подібними польськими: там вони називаються «небесні картки». У них розроблено докладні графи з описом стану насильника та жертви в момент прибуття міліції: загальна картина в будинку, кровотеча, побої, роздертий одяг, розбитий посуд тощо. Записується, що кажуть свідки, якщо вони є. Міліціонер лише заповнює готові графи, він пропонує жінці написати заяву до міліції та дає ще одну картку: картку «С», де вказано всі телефони й адреси організацій, куди вона може звернутися по допомогу. Крім того, він пояснює жінці: те, що трапилося з нею, — порушення закону та її прав, закон може покарати її чоловіка. Їй дають також форму для заяви на отримання соціальної, психологічної та юридичної допомоги.

— Як підказує ваш досвід роботи, що змушує жінку, котру постійно принижують, продовжувати жити зі своїм кривдником?

— Як я вже сказала, далеко не завжди економічна залежність. Але уявіть собі жінку, для котрої побої в родині — це нормальний життєвий досвід: батько бив її матір, били її саму, били братів і сестер. Низька самооцінка українських жінок — це взагалі страшна річ. Вони бояться залишитися самі без чоловіка, бояться сказати «ні», щось змінити в своєму житті. З іншого боку, багато жінок гадають, що таке відбувається в усіх сім’ях, просто ніхто нікому не розповідає, бо соромно. Жінки-жертви або бояться розпочинати щось проти насильника, або звинувачують себе в усіх нещастях і вважають при цьому, що лише вони в змозі насильнику допомогти та змінити його. Жінка-жертва, дедалі більше занурюється в замкнуте коло насильства, вона в своїх стражданнях ізольована від суспільства, що пригнічує її волю. Вона стає слабкою та пригнобленою. Зрештою це може довести жінку до самогубства. Жахливо те, як відбивається насильство в родині на дітях. У дітей у таких сім’ях, як правило, занижена самооцінка, вони схильні в усіх конфліктах звинувачувати себе, їхня поведінка деструктивна, їм важко адаптуватися в суспільстві. (Не випадково і Гітлер, і Сталін зростали в родинах, де панувало насильство.) Ці діти також виростають алкоголіками чи наркоманами. Хлопчики, у свою чергу, стають насильниками, навіть якщо вони намагалися в дитинстві захищати матір від агресивного батька, дівчатка — жертвами насильства, котрі покірно сприймають побої чоловіка. Є дослідження психологів: діти з кризових родин на 20—30% більше, ніж інші, схильні до самогубства, до вчинення злочинів.

— Але чому це працює так, що хлопчик, котрого принижували, відіграється на дружині в майбутньому, а дівчинка стає потенційною жертвою майбутнього чоловіка?

— Простий приклад: вважається нормальним, коли чоловік після роботи пішов із своїми приятелями пити пиво? А ви знаєте багато жінок, котрі мають сім’ю й котрі після роботи йдуть із подругами, скажімо, на каву з лікером? Дівчинка, яка бачила, як принижують її матір, гадає, що це норма та приймає цю норму. Так само, як іншу норму приймає хлопчик.

— Коли я кажу, що в Штатах дитина може подати в суд на батьків за знущання, наші люди дуже обурюються…

— І не лише в Штатах, у Швеції, приміром, також. Ну, звісно, бити дитину можна, а коли вона захищає свої права — це жахливо. Ось вам і вся демократія. Ми, наша організація працюємо над тим, аби взаємна повага виховувалася в людях із дитинства. Ми це називаємо гендерно-чутливим вихованням. Річ у тому, що ми живемо в соціумі, де суспільство й держава звикли розв’язувати свої проблеми насильницьким шляхом. І це переноситься в сім’ю.

— Але ж соціальну психологію неможливо зрозуміти: ані за день, ані за рік.

— Необхідно обговорювати в суспільстві цю проблему відкрито, а не ховати голову в пісок. Ніколи не забуду, як у Львові один полковник міліції, котрий брав участь у нашій програмі, сказав про те, що найбільше насильство відбувається в родинах міліціонерів. «Ми весь час бачимо дно, — сказав він, — і ми вже розучилися розв’язувати свої проблеми інакше, як насильницьким шляхом». Але мені здається, усвідомлення — є шлях до зміни. Він, до речі, додав, що нині добре думатиме перед тим, як робити щось у сім’ї.

— У нас у суспільстві немає жіночої солідарності. І в цьому також проблема. А чоловіча є.

— Я не вважаю, що в нас немає жіночої солідарності. Скоріше я сказала б так: справа не в чоловічій солідарності, а в можливості для чоловіка висловитися й не бути за сказане засудженим.

На боці насильника вся система громадських відносин, уявлень про родину, інерція домострою, — які переконують його в тому, що його насильство — норма. До речі, серед тих, що чинять насильство, лише 2% психічнохворих людей. Усі інші чудово усвідомлюють те, що роблять.

— Якщо суспільство ставатиме на бік жертви, легше буде працювати з насильником?

— Звісно. Але жертви насильства повинні не чекати пасивно, коли це станеться, а самі робити певні кроки. По-перше, навчитися себе шанувати. Перестати «зважати на становище насильника» й намагатися його зрозуміти — адже на роботі він на своїх колег не кидається, правда? Передусім, коли жінка приходить до нас на консультацію, ми її запитуємо, чого вона хоче. Так, їй важко визначитися, але є ціла система навчання жертви — навчити їх говорити, усвідомлювати, що з ними сталося. Часто жінки звертаються до нас у посттравматичному стресі, їм часом потрібно просто побути у шелтері (притулку), аби заспокоїтися, відіспатися, отямитися, подивитися на свою ситуацію зі сторони й тоді вже почати діяти. У нас була жінка, котру били від першого дня подружнього життя протягом 20 років. І лише в нас вона зрозуміла, як ненормально, не по-людськи жила. До речі, світова статистика засвідчує: найнебезпечніший період для жертви насильства, — коли жінка розпочинає шлюборозлучний процес. Насильник по-своєму прив’язаний до жертви, він має в ній потребу для розряджання своїх емоцій, і його агресія зростає від усвідомлення того, що жертва вислизає від нього. У США, у штаті Мічиган, приміром, 75% убивств жінок їхні партнери вчиняють саме в цей період: коли стосунки вже припинилися або жертва лише намагається їх припинити. І не завжди розлучення — необхідне, не завжди це кардинальне вирішення. У нас була інша жінка, бухгалтер, котра не могла знайти роботу й економічно залежала від чоловіка, що бив її. Вона пройшла в нас навчання на комп’ютерних курсах у центрі «Жінка для жінки» й була просто щаслива, коли завдяки цьому знайшла роботу до душі. Тоді вона змогла поставити чоловікові ультиматум: або він змінить свою поведінку, або вона від нього піде.

— І таким ультиматумом можна насильника зупинити?

— Наведу приклад жінки, котра зупинила. Вона була заміжня за бізнесменом, сиділа вдома з маленькою дитиною, прислугу чоловік не наймав, аби дружина «відпрацьовувала гроші» на своє утримання, а вечорами, коли дитина засинала, він починав принижувати її, знущатися, тягати за волосся. Річ у тому, що в чоловіка був важкий за характером начальник. Останній принижував його на роботі, а вдома він «розряджався». Для цієї жінки наш консультант розробив ось такий план безпеки: вона мала приготувати певний запас грошей, документи, одяг і все необхідне на випадок, якщо доведеться рятуватися втечею від чергового насильства. Слід було також домовитися з кимось: подругою, родичами, аби в разі потреби вона могла в них пожити. А річ у тому, що, домовляючись на такий випадок, ти починаєш проговорювати свою проблему, а коли ти її проговорюєш, ти починаєш її бачити зовсім інакше — й усвідомлювати. Зрештою, коли чоловік укотре почав її бити, вона забрала дитину й утекла до подруги. Чоловік довго її шукав, був розлючений, але знайти не міг. Через певний час, коли він заспокоївся, вона з ним зустрілася, пояснила свою позицію і, погодившись повернутися, попередила: ще одне насильство стане беззастережним приводом для розлучення. Тобто, вона сказала — «ні!» І підвела риску, за яку більше не дозволила йому вийти. Людина змінила самооцінку. Чоловік це зрозумів і зумів змінитися. Це були ще дуже молоді люди, він не хотів втрачати дитину і, напевно, любив дружину. Але вона не змогла б змусити його змінитися, якби не змінилася сама.

— Скажіть на завершення, як наші читачки, котрі мають потребу в допомозі, могли б її одержати?

— По-перше, в усіх містах, де є кризові центри, центри «Жінка для жінки», юридичні клініки, притулки, гарячі лінії, їхні телефони можна дізнатися за довідкою. По-друге, з 25 листопада по 10 грудня в Україні в черговий раз проходитиме акція «16 днів проти гендерного насильства», яку міжнародна організація «Жіночий глобальний фонд» проводить у понад ста країнах світу водночас. У рамках цієї акції зазвичай проводиться конкурс дитячих малюнків «Світ сім’ї без насильства», і хлопчики та дівчатка малюють на задану тему. Але характерно, що в малюнках тих із них, котрі зіштовхуються з насильством у своїй родині, з’являються зовсім інші образи. І тоді ці малюнки розповідають уже про інший світ — світ насильства, який ми сподіваємося рано чи пізно викорінити. І чим більше членів нашого суспільства стане в цьому питанні на наш бік, тим швидше це відбудеться.

Коментар юриста

Олена Кустова. Насправді проблеми в жінки, котра хоче захистити себе від насильства, можуть виникати на кожному кроці. Приміром, моя практика показує: під час звертання до міліції з метою підняти всі попередні заяви жінки (скажімо, для суду) там часом не виявляється жодної з них. І ніхто нібито не знає, куди вони поділися. До появи закону «Про запобігання насильству в сім’ї» дільничні воліли від таких справ просто «відмахуватися». Подивимося, як буде нині. Принаймні жінка повинна знати, що заяву слід реєструвати належним чином. Вона пишеться в двох примірниках і подається не дільничному на прийомі, а до канцелярії РВВС (районний відділ внутрішніх справ), де на примірнику, що залишився в неї, поставлять реєстраційний номер і розпишуться, засвідчуючи прийом заяви. Я раджу жінкам з кожного факту насильства (навіть якщо міліцію в той момент вона не викликала) відносити заяву та, якщо є побої, проходити судмедекспертизу. Можливо, у майбутньому, коли вона нарешті наважиться покарати насильника, їй це знадобиться. Жінці слід знати: за протиправні дії вона може, подавши цивільний позов, вимагати з насильника відшкодування заподіяної їй матеріальної та моральної шкоди. Під час слухання кримінальної справи, яка відкривається, при завданні середньої тяжкості й важких тілесних ушкоджень, вона може також подати цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої її здоров’ю.

На жаль, при одержанні легких тілесних ушкоджень жінка може подати лише цивільний позов. А це справа приватного звинувачення, його не підтримують ні міліція, ані прокуратура, і попереднє розслідування з цієї справи не проводять. Тобто всі докази жінка має збирати сама, а вона далеко не завжди здатна зробити це грамотно, і в результаті суд може насильника виправдати (я знаю багато таких випадків). Держава в таких справах ніби не бере участь, вона до них байдужа, не надає державного обвинувача, до речі, так само, як і при слуханні справ про згвалтування без обтяжливих обставин. Начебто згвалтування саме по собі не досить тяжка обставина! У такий спосіб виявляється позиція нашої держави та її ставлення до жінки, бо чи часто гвалтують чоловіків? І чи часто над ними відбувається насильство в родині? У нашій країні ухвалено новий Кримінальний кодекс, але, на жаль, нічого в цьому питанні в ньому не змінилося.

Я не поділяю ейфорію з приводу закону «Про запобігання насильству в сім’ї», оскільки ніяких нових методів юридичного захисту в цьому законі немає; він не встановлює додаткової відповідальності стосовно вже існуючих нормативних актів. За такого підходу домашнє насильство виводиться за рамки сімейних стосунків і може, за великим рахунком, каратися лише на основі карного законодавства. У законі також з’явилося поняття «охоронного ордера», яке прийшло до нас із США. Це є розпорядження насильнику в жодному разі й ані за яких обставин не контактувати з жертвою (не телефонувати їй, не наближатися на обумовлену відстань тощо). Але в нашій країні, де гостро стоїть житлове питання, як цей ордер виконуватиметься? (Тим більше, якщо жертва й насильник мешкають в одній квартирі.) І яка відповідальність за його порушення? Практично — ніякої. У нашому законодавстві ніде не прописано відповідальність за порушення «охоронного ордера». У нас «охоронний ордер» видає дільничний. А в США — суддя. І тому, якщо людина порушує «охоронний ордер», у США її можна, як мінімум, притягти до відповідальності за неповагу до суду. Або невиконання рішення суду. У США також насильника можна примусово виселити з квартири на підставі цього ордера. А в нас існує, відповідно до судової практики, пріоритет права власності (у США такого пріоритету немає). Але при цьому в самому цивільному законодавстві в нас ніде не прописано, що право приватної власності є найвищим пріоритетом: так трактує судова практика. Виходить, при проголошенні в нас права приватної власності та права на свободу від насильства, перше домінує. Це засвідчує ставлення суспільства до насильства. І в результаті розв’язання ситуацій домашнього насильства в 90% випадків упирається в вирішення житлової проблеми, оскільки економічна ситуація в країні не дозволяє насильнику заробити достатньо грошей, аби купити ще одне житло для себе. Гадаю, ухвалюючи новий Житловий кодекс, слід передбачити варіанти примусового розміну житла у випадках насильства в сім’ї, а можливо, і певні варіанти примусового виселення насильника. Можливо, загроза опинитися на вулиці утримає його від вчинення протиправних дій.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі