Байконур: полігон, космодром, місто - Соціум - dt.ua

Байконур: полігон, космодром, місто

3 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 3 червня-10 червня

Мир Спину разогнул! В наплыве дат и вех При слове «Байконур» Планета смотрит вверх. Роберт Рождественський На початку червня 1955 р...

Засідання Держкомісії напередодні першого польоту людини в Космос.
 На знімку: перший ліворуч — старший лейтенант Юрій Гагарін. Байконур, квітень 1961 р.
 
Засідання Держкомісії напередодні першого польоту людини в Космос. На знімку: перший ліворуч — старший лейтенант Юрій Гагарін. Байконур, квітень 1961 р.

Мир

Спину разогнул!

В наплыве дат и вех

При слове «Байконур»

Планета смотрит вверх.

Роберт Рождественський

На початку червня 1955 р. на підставі директиви Генерального штабу Збройних сил СРСР було створено нову організаційну структуру — Науково-дослідний випробувальний полігон №5 Міністерства оборони СРСР (НДВП-5 МО СРСР), нині відомий як Байконур. У ці дні легендарному космодрому виповнюється 50 років.

На початку п’ятдесятих стало зрозуміло: Державний центральний полігон (ДЦП) Капустін Яр виявився замалим для випробувань міжконтинентальних ракет. Правда, на той час таких ракет у світі ще не було, але в підмосковному КБ їх уже почали проектувати. Начальник ДЦП гвардії генерал-лейтенант артилерії Василь Вознюк знав про нові розробки — з перших днів ракетної епопеї він працював із головним конструктором Сергієм Корольовим. Усі ці роки вони так і йшли поруч: Корольов керував розробкою ракет, Вознюк забезпечував їх випробування. Вони були однолітками, мали круті, вибухові характери, але їх зближувала спільна справа, і невдовзі між ними запанували особливо довірливі стосунки. Коли Корольов «завагітнів» міжконтинентальною ракетою, він звернувся до Вознюка: «Виручай, Василю Івановичу! Шукай колиску для майбутнього «немовляти». Тільки врахуй — він буде не рівня нашому Кап. Яру».

Для пошуку місця під новий полігон уряд створив Державну комісію, її очолив генерал В.Вознюк. До складу комісії ввійшли військові геодезисти, геологи, проектувальники і майбутній головний інженер проекту полігона Олексій Ниточкін. Члени комісії вивчали карти багатьох районів країни, об’їздили тисячі кілометрів, провели рекогносцировку визначених місць, і за підсумками пошукових робіт В.Вознюк доповів маршалу артилерії М.Недєліну про можливі варіанти розміщення полігона.

Тут необхідно уточнити: замовником нового ракетного полігона виступило Міністерство оборони СРСР. Питання стояло про випробування міжконтинентальних бойових ракет, а не про створення першого космодрому планети, як нині багато говорять і пишуть. Найменування «Космодром Байконур» з’явилося лише в квітні 1961 року, після першого польоту людини в космічний простір.

Варіанти розміщення полігона обговорювалися в обстановці найсуворішої таємності: свої пропозиції висловлювали міністри оборонних галузей, головні конструктори, будівельники та військові. У результаті бурхливої полеміки відпали варіанти «марійського» й «каспійського» полігонів. Практично всі погодилися з думкою Корольова: об’єкт краще будувати не біля Полярного кола й не поруч із курортами, він має лежати ближче до екватора, аби під час пуску ракет ефективніше використовувати швидкість обертання Землі.

Найприйнятнішим місцем виявився район приблизно за двісті кілометрів південніше Аральського моря. Крім суто технічних, задовольнялися й інші важливі вимоги — при створенні полігона мінімізувати можливу шкоду народному господарству, не «виводити з ладу» родючі землі, а тут — напівпустеля, піски чергуються з солончаками, жодних корисних угідь, район — один із найменш заселених у Казахстані. Але суворіше місце знайти важко: клімат різкоконтинентальний — улітку спека до 45 градусів у затінку, взимку — морози за сорок із пронизливими вітрами й частими пиловими бурями.

Ситуація ускладнювалася відсутністю місцевої робочої сили й місцевих будівельних матеріалів, практично не було автомобільних доріг і аеродромів. Завершити будівництво планували у неймовірно стислі терміни, належало виконати дуже складні й велетенські обсяги будівельно-монтажних робіт. У цьому букеті проблем і дефіцитів були три позитивних моменти: необмежені простори (розширюйся хоч на сотні кілометрів!), залізнична магістраль Москва—Ташкент, яка пов’язала центр країни з Казахстаном і Середньою Азією; річка Сирдар’я, що витікає з гір Тянь-Шаню і впадає в Аральське море.

Велетенське будівництво розпочалося цілком по-радянському: вдень і вночі військові будівельники споруджували монтажно-випробувальний корпус, стартовий майданчик, технічні позиції, підводили до них залізничні гілки, автомобільні шляхи, будували сховище компонентів палива, вимірювальні пункти, а самі жили в наметах, землянках, бараках, казармах, вагонах... У перші роки вагони були нечуваною розкішшю й призначалися виключно для начальства.

Курирував велетенське будівництво Герой Радянського Союзу, головний інженер спецголовкому Михайло Григоренко — уродженець Старобільщини, випускник Харківського інженерно-будівельного інституту. Він відзначився в роки війни під час штурму найбільш укріпленого міста Кенігсберг (інженерно-саперне забезпечення), за що й був нагороджений Зіркою Героя. Потім М.Григоренко будував Капустін Яр.

Безпосереднім керівником військових будівельників призначили інженера-полковника Георгія Шубнікова. Йому підпорядковувалися десятки тисяч солдатів та офіцерів — по суті, ціла армія будівельників. Вони щиро вболівали, коли ж їхній «батя» — аксакал військових будівельників — стане генералом. Москва чомусь зволікала з присвоєнням генеральського звання, а коли це все-таки сталося, мало хто бачив Шубнікова в генеральських лампасах — він, як і раніше, ходив по місту в цивільному костюмі. Він узагалі був оригіналом: відмовився від генеральського особняка, жив у звичайній «хрущовці». Високий, міцної статури, зовні був схожий на Котовського, за його прикладом, кинув курити, постійно голив голову, приймав крижаний душ. Усі відзначали його величезні організаторські здібності, феноменальну пам’ять, розповідали, що саме «будівельники Шубнікова» спорудили меморіал воїну-визволителю в Берліні, і з пафосом говорили про величезні заслуги головного будівельника ракетного полігона. Свого часу Головний конструктор, двічі Герой Соціалістичної Праці академік С.Корольов відзначав: «Я був переконаний, що будівельники не підведуть. Але я не передбачав, що вони у стислі терміни зможуть побудувати так багато і так добре».

Автор цих рядків прибув на полігон на початку червня п’ятдесят сьомого і ще застав намети, землянки, бараки... У місті не було жодного цегляного будинку, власне, не було й самого міста, але вже діяли монтажно-випробувальний корпус завбільшки з футбольне поле, стартовий комплекс, для спорудження якого спеціально побудували бетонний завод, потім ввели в дію потужну ТЕЦ, провели лінії високовольтних передач, уклали багатокілометрові водогони, здали в експлуатацію залізничні колії й шосейні дороги завдовжки понад сотні кілометрів... За три роки служби виросло ціле місто з парками, площами, житловими кварталами, населення якого наближалося до ста тисяч.

Після запуску першої людини в Космос ринув потік «Золотих Зірок» та інших нагород, але багато військових будівельників, які забезпечували ракетникам перемоги на Землі та в Космосі, чомусь залишилися невідзначеними. Серед них був і Георгій Шубніков... Через багато років після смерті легендарного будівельника (31 липня 1965 р.) колеги встановили йому погруддя на Байконурі, ім’ям Шубнікова назвали школу й одну з вулиць міста.

Тривалий час ракетний полігон у Казахстані не мав відкритої назви — вказувалися лише номери частин. Коли я надіслав додому першого листа зі зворотною адресою: «Військова частина 11284 «Г», мій батько, фронтовик, дивувався: мовляв, була б «польова пошта» з номером частини — це означало б, що син служить за кордоном, були б «нулі» в номері — частина секретна, а так — ні те ні се...

Нам категорично заборонялося згадувати в листах станцію Тюра-Там, Аральське море, Казахстан, писати про пустелю, верблюдів, сугаків, скорпіонів, змій, черепах і річку Сирдар’ю. Взагалі — жодної прив’язки до місцевості. Кожен лист перевіряли заступник із політчастини й офіцер особливого відділу. Такого режиму не було навіть на нашому номерному заводі, який випускав виключно секретну техніку.

Перший наказ нас просто збентежив. Він звучав приблизно так: «Категорично забороняється відлучатися з розташування частини й ходити поодинці. За порушення — суворе покарання». Наш старшина, єфрейтор Бородавка, по секрету прояснив ситуацію: «У цих краях відбувають заслання чеченці й німці, є випадки нападу на військових». У цих краях, поруч з Аралом, відбував заслання і наш Шевченко... Ось тут я й подумав: «Боже, куди ми потрапили!..»

Спочатку ми не мали жодного уявлення про нашу майбутню службу. На наших погонах красувалися емблеми артилеристів, але ніякої артилерії ми так і не побачили. Минали дні, тижні. Під промінням палючого сонця ми вже більш як місяць училися ходити строєм, співати пісні, віддавати честь і здійснювати марш-кидки у важких кирзових чоботях, при повній викладці. Головним у цьому пеклі було навчитися втамовувати спрагу одним-двома ковтками каламутної, теплої води, привезеної в цистернах невідомо звідки.

Здавалося, цьому ніколи не буде кінця, але 11 липня п’ятдесят сьомого над обрієм почало підніматися ще одне «сонце» — всі завмерли в очікуванні дива. На жаль, дива не сталося: нове «сонце» несподівано зупинилося, потім зашарпалося, почало перекидатися й падати, дроблячись на дрібні палаючі фрагменти. «Третя невдача», — прокоментував хтось із «дідів». То ось куди ми потрапили — це ж ракетний полігон!

Остання невдача серйозно підірвала віру в нову ракету Корольова. Маршал Недєлін наполіг, щоб підготовлені до випробувань ракети відправили на доробку в Підлипки. Серед розробників зчинився переполох: ніхто не хотів потрапляти під гарячу руку розлюченого начальства, і під різними приводами конструктори вирушали до Москви. Весь удар за невдачу Корольов узяв на себе. Неймовірними зусиллями, за активної підтримки Головного конструктора систем управління Миколи Пилюгіна, Корольову вдалося одержати дозвіл Недєліна на продовження робіт.

Наступний пуск відбувся 21 серпня 1957 року о 15 годині 25 хвилин. Усі, хто працював на полігоні й жив в околицях Тюра-Тама, уперше спостерігали політ ракети. Стріляли по Камчатці. Пуск пройшов успішно — на полігоні було справжнє велике свято. Своєрідно відзначили його чекісти: всіх засланців, які мешкали на площі від Аральська до Кзил-Орди, у терміновому порядку переселили в інші райони, очищаючи територію від «небажаних елементів». Значно посилився режим: жодних розмов про майбутні старти. Режим режимом, а «солдатський телеграф» передав: готується запуск супутника.

Старт ракети Р-7 (неофіційно — «сімка») з першим супутником відбувся 4 жовтня 1957 року о 22 годині 28 хвилин за московським часом. За місцевим, тюра-тамським, це було вже 5 жовтня 00 годин 28 хвилин. Перша публікація в Радянському Союзі була більш ніж скромна. Центральний друкований орган ЦК КПРС газета «Правда» помістила повідомлення про запуск першого у світі штучного супутника Землі як про одну з рядових подій — у третій колонці, після передовиці «Підготовка до зими — справа невідкладна» й інформації про колгосп імені Леніна, який вирішив наздогнати Америку з виробництва молока та м’яса. У цій галузі ми наздоганяємо американців досі, а ось із супутником вдалося вирватися вперед.

Через багато років я запитав Георгія Пашкова, члена Держкомісії з запуску першого супутника, заступника голови ВПК, чому про таку важливу історичну подію дали тільки повідомлення ТАРС і жодних коментарів? «А ми іншої мети й не ставили, — відповів Георгій Миколайович. — Перед нами стояло завдання показати, який заряд може нести наша ракета. Зробити це можна було лише непрямим чином — запустити супутник. Наш «первісток» важив 83 кілограми, а другий супутник — уже півтонни. Американці свій супутник запустили пізніше, і важив він лише вісім кілограмів. Відчуваєте, яка різниця!» — всміхнувся Пашков.

Світ радів і заздрив успіхам Країни Рад. Світ хотів знати ім’я людини, котра відкрила космічну еру. Кажуть, шведська Академія наук вирішила присудити Нобелівську премію творцям першого у світі супутника. Проте Хрущов не збирався розсекречувати імена ракетників: «Автор супутника — весь радянський народ!» У тон Хрущову партійна преса проголошувала: «Успіхи радянської космонавтики — це результат невтомної турботи Комуністичної партії про процвітання радянської науки й техніки».

Збереглися знімки учасників запуску першого супутника біля маршальського будиночка ще в дерев’яному містечку. У центрі — голова Держкомісії В.Рябіков і маршал артилерії М.Недєлін, поруч — С.Корольов, К.Руднєв, В.Глушко, Л.Воскресенський, Н.Пілюгін, В.Кузнєцов, М.Келдиш, інші конструктори й випробувачі. Тут і перший начальник ракетного полігона генерал-лейтенант Олексій Нестеренко. На його місці міг би бути Василь Вознюк, «хрещений батько» Байконура. Недєлін і Корольов довго вмовляли Вознюка очолити новий полігон, але він уже прикипів до свого Кап. Яру, там він створив зелений рай серед пустелі, виростив біля свого будинку приголомшливий сад і пообіцяв коханій дружині Марті, що це буде остання крапка в його похідному армійському житті.

Новий полігон продовжував дивувати світ сенсаціями: Лайкою в космосі, першими фотографіями зворотного боку Місяця, автоматичними міжпланетними станціями. Вершиною космічних досягнень став політ першого космічного корабля з людиною на борту 12 квітня 1961 року. З часу Перемоги ніколи наш народ ще не відчував такого тріумфу, як під час польоту Юрія Гагаріна. Раділа наша країна, раділо все людство. Відтоді «БАЙКОНУР» і «СУПУТНИК» стали символами нашої країни, надбанням усіх мов світу.

Про Байконур написано гори книжок і тисячі статей. У потоці цих публікацій з’явилася замітка про те, що науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею Валерій Піменов, переглядаючи в бібліотеці підшивку «Московских губернских ведомостей» за 1848 рік, натрапив на хроніку: «Мещанин Никифор Никитин за крамольные речи о полете на Луну сослан в поселок Байконур». Мені також захотілося прочитати цю замітку. Прийшов до музею, але В.Піменов там уже не працював — його звільнили за «сенсаційні відкриття», несумісні зі званням наукового працівника. Коли я розповів про це відомому журналістові Ярославу Голованову, який також упіймався на цю вудку, він зойкнув: «От шахрай! А «качку» придумав геніальну!».

Історія Байконура — це не лише епохальні досягнення, були тут і чорні сторінки: 24 жовтня — день у день — із різницею в три роки (1960 і 1963 рр.) під час відпрацювання нової техніки сталися катастрофи з людськими жертвами. Відтоді цей день на полігоні відзначається як День пам’яті. Дуже багато написано і про те, чому ми не злітали на Місяць, і про найбільш витратну програму країни «Енергія — Буран», вартість якої досі не оприлюднено. Обидві ці програми також пов’язані з Байконуром.

Тривалий час далеко не всі знали, що Байконур — не тільки космодром, це передусім випробувальний полігон нових міжконтинентальних ракет стратегічного призначення. З 1959 року праве крило Байконура почали освоювати фахівці з берегів Дніпра. Тут вони відпрацьовували бойові стратегічні ракети чотирьох поколінь: від першої бойової міжконтинентальної Р-16 (SS-7) до відомої ракети «Сатана» — 15А18М2 (SS-18-3). На Байконурі стояли у бойовому чергуванні міжконтинентальні ракети 8К36 (SS-9-3) з ОГЧ (орбітальними головними частинами) й необмеженою дальністю польоту. Тут відпрацьовувалися перші вітчизняні ракети 8К 36П (SS-9-4) із РГЧ (роздільними головними частинами), розроблені в КБ академіка Михайла Янгеля й виготовлені на Південмаші, що нині носить ім’я Олександра Макарова.

Саме дніпровські бойові ракети у червні 1966 року вперше демонстрували першому закордонному гостю космодрому — президентові Франції генералу Шарлю де Голлю. Перед його приїздом у нагальному порядку прибрали вивіски військових частин, назву містечка ракетників Ленінськ замінили на Зіркоград. Уперше з ім’ям вождя світового пролетаріату повелися так безцеремонно.

За п’ятдесятирічну історію назва полігона жодного разу не змінювалася (НДВП-5, військова частина 11284, в побуті — «полігон Тюра-Там»), а ось назву міста ракетників змінювали 5 разів: Ташкент-90, Кзил-Орда-50, Зіркоград, Ленінськ. Уже після розвалу СРСР президент Казахстану Н.Назарбаєв своїм указом перейменував столицю ракетників на місто Байконур.

Для дніпровських ракетобудівників космодром Байконур став колискою не лише стратегічних ракет, а й цілого сімейства космічних носіїв: «Космос-2», «Циклон-2», «Циклон-2А», «Дніпро», створених на базі бойових ракет. Із Байконуром пов’язана й історія відпрацювання екологічно чистого космічного носія «Зеніт» із повністю автоматизованим процесом підготовки та проведення пуску. Нині «Зеніт» бере участь у грандіозному міжнародному проекті «Морський старт».

Ліве крило Байконура освоювало КБ генерального конструктора академіка Володимира Челомея: тут навчали літати одну з наймасовіших радянських міжконтинентальних ракет легкого класу УР-100 (SS-11) і УР-100Н (SS-19), один із відомих космічних носіїв «Протон», із допомогою якого запускають орбітальні й міжпланетні космічні станції, створені в КБ В.Челомея.

Сергій Корольов, Михайло Янгель і Володимир Челомей — саме ці три конструктори визначили три основні напрями Байконура. Цікаво, що їхні життя і діяльність так чи інакше були пов’язані з Україною: С.Корольов народився в Житомирі, навчався в Одесі й Києві; дитинство, юність і становлення В.Челомея як ученого і конструктора пов’язані з Полтавою та Києвом, у Янгеля — чернігівське коріння, 17 років він був головним конструктором дніпровського КБ, яке тепер носить його ім’я. За життя С.Корольов, М.Янгель і В.Челомей конкурували між собою, але ці три конструктори були славою й гордістю легендарного космодрому. На згадку про їхні видатні заслуги на космодромі всім трьом встановили пам’ятники, на їхню честь названо вулиці та школи в місті Байконурі.

Із космодромом тісно пов’язане життя і трьох київських генералів — Олександра Войтенка, Володимира Катаєва й Анатолія Завалішина, — всі вони пройшли школу Байконура, саме там стали генералами, заслуженими випробувачами, лауреатами, заступниками начальників космодрому. Вийшовши у відставку, вони брали найактивнішу участь у популяризації космонавтики та становленні України як космічної держави.

У книжці А.Завалішина «Байконуровские университеты» (Москва, 1999 р.) наводиться висловлювання випробувача космодрому Валерія Меньшикова: «На жаль, після звільнення в запас Анатолія Павловича накрила хвиля українського націоналізму, і свої здібності він спрямував на створення «самостійної» української космічної програми». Справді, працюючи в НКАУ, Анатолій Завалішин займався розробкою першої Національної космічної програми України. Потім була друга, нині затверджена, і вже виконується третя Національна космічна програма України. Головне — це те, що наша країна реалізує свій космічний потенціал, успішно бере участь у міжнародних проектах.

Україна пов’язує з Байконуром великі надії: тривають запуски дніпровських космічних носіїв «Циклон-2» і «Дніпро», готується до реалізації найбільший міжнародний проект «Старт у пустелі» з використанням космічного носія «Зеніт».

Свого часу видатний конструктор академік Валентин Глушко висловив цікаву пропозицію: «Досить нам пілотовані польоти здійснювати на старому возі — «сімці» (мається на увазі ракета Р-7. — Авт.). Допрацювавши «Зеніт», літати треба на двох «сімках»! (Індекс «Зеніту» — 11к77. — Авт.). Пілотований «Зеніт» — це реально, і це було б найкраще рішення, адже недаремно «Зеніт» називають космічним носієм ХХI століття».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво