Байкал — де міфи зустрічаються з реальністю - Соціум - dt.ua

Байкал — де міфи зустрічаються з реальністю

27 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 27 серпня-3 вересня

Наприкінці місяця не тільки Україна святкує День незалежності. 29 серпня свій день має Байкал — найдавніше й найглибше озеро на Землі...

Наприкінці місяця не тільки Україна святкує День незалежності. 29 серпня свій день має Байкал — найдавніше й найглибше озеро на Землі. Це день незалежності від сміття, яку заново потрібно здобувати мальовничому місцю планети. Гасло — очистимо Байкал від сміття — частково руйнує один із міфів про славетне озеро, а саме про його чистоту. На щастя, стосується це переважно місць, красою яких приїжджає милуватися людина, залишаючи відходи після екзотичної мандрівки. Байкальська ж вода, попри активну діяльність туристів і роботу сумнозвісного целюлозно-паперового комбінату, залишається такою ж чистою. Тут Байкал вірний майже казковим уявленням про нього на відстані у шість тисяч кілометрів. Але з полону інших міфів, у якому кожна людина приїздить на це озеро, реальний Байкал усе ж таки її поступово визволяє.

Якщо починаєш розпитувати місцевого про озеро, він обов’язково тебе виправить — море. Що це справді так, переконуєшся, коли перетинаєш Байкал із півдня на північ. Швидкісна «Комета» йде дванадцять годин. Довкола безмежні простори питної води. Тільки нею самою можна поїти Землю, адже це п’ята частина світових запасів. Та ще й якої води! Дуже м’яка, не залишає накипу і має природні фільтри у вигляді мікроорганізмів. Парадокс, але таку воду не споживають навіть у самому серці Байкалу. На острові Ольхон запитуємо господаря будинку, в якому зупинилися, — чому вода у вас каламутна? Виявляється, що така йде зі свердловини у дворі. А по чисту байкальську, яка всього за півкілометра, багато не находишся.

Острів Ольхон — Мекка туристів з усього світу. Дикі місця, що нагадують чорноморські степи і кримські гори від Балаклави до Коктебеля. Є у них щось особливе, що змушує людину відмовлятися від комфорту Середземномор’я і з рюкзаком за плечима їхати сюди. Сорок кілометрів грунтовки від поромної переправи — й острівна столиця — невеличке селище Хужир (без водогону і з автономним світлом) — сприймається на рівні Нью-Йорка.

Місцеві, спостерігаючи безперервний потік туристів звідусіль, схоже, тільки недавно збагнули, на якому золоті живуть. Тепер на Ольхоні можна жити не тільки в наметах, а й у примітивних міні-готелях, розміщених на подвір’ях. Є супермаркет і туристичне бюро. Та, здається, сибірська людина розкачується у туристичному бізнесі повільніше, ніж карпатська. Більшість і далі тяжіє до старовинної підприємницької діяльності — ягоди і гриби влітку, риба — весь рік.

Те, що її можна ловити тут мало не руками, — ще один міф. Риби в Байкалі багато, але, як і всюди, треба вміти дістати її з води. Поширену і в наших краях рибу називають тут «соровою». У прибулого складається враження, що окуня, щуку, коропа на Байкалі у гріш не ставлять. Потім жертва словесної плутанини з’ясовує, що байкальська вода для звичайної риби надто холодна, тому водиться вона у так званих сорах — мілководних затоках. Аристократи Байкалу — сиг, харіус та осетер. Але основа рибного бізнесу — все ж таки славетний омуль. Омулева діжка, як висловився про озеро у легендарній пісні Денис Давидов, і досі повна. Розкупорювали її, до речі, і наші предки. Саме козаки, які освоювали Сибір, навчили місцевих бурятів ловити рибу. Вчать тутешніх риболовного мистецтва і в наш час. Розповідають, що у 70-ті на промисел приїхали азовські рибалки, які поділилися з аборигенами передовими технологіями. «Рибну валюту» ловлять у Байкалі, всупереч усім рибінспекціям, які під час заборони за хвіст беруть 250 рублів штрафу, і тільки сітями.

Вудку тут сприймають як щось несерйозне. В цьому переконує нас досвідчений рибалка Олексій із Слюдянки, що на півдні моря. З ним уперше виходимо ставити сіті на омуля. А на ранок вибираємо з них кілограмів під тридцять. Дно човна вкривається живим сріблом. Відбувається і моє посвячення у справжні рибалки — омулевим хвостом по обличчю, так щоб луска блищала на щоках. Олексій розповідає, що охочих заробити гроші на рибі стало багато, попит на неї є завжди. Але купити сіті ще не означає стати рибалкою. Насамперед треба знати Байкал, настрій якого змінюється дуже швидко. Емоції моря — це вітри: Култук, Ангара, Баргузин, Селенга, Верховик. Їхні назви — це місця, звідки маси повітря вриваються у володіння Байкалу. За кілька хвилин повний штиль може перетворитися на справжній шторм. І човни, які відійшли далеко від берега, здатні врятувати лише потужні й надійні мотори. А з цим у не дуже грошовитих рибалок проблеми, як і з відчуттям ризику. Торік штормового попередження не почули — чи не захотіли почути. Був якраз розпал рибного сезону. За одну ніч море забрало життя 150 людей. Наш супутник романтично вважає, що душі потонулих рибалок — це чайки. Тому завжди ділиться з ними рибою. Птахи, як виявилося, прожерливі. Одна чайка за обід заковтнула одразу п’ять омулів і злетіти, звісно, не змогла.

Взимку і навесні головний ворог рибалки — крига, під яку теж примудряються ставити сіті. Машини тих нерозважливих, котрі заради риби ризикують вибиратися на лід у квітні-травні, часто виловлюють уже влітку. Мені розповіли історію про одну таку риболовлю на Ольхоні. Після вдалого повернення на берег (один із місцевих хитає головою) за ніч під воду у цьому районі пішло п’ять КАМАЗів. Але у січні, лютому і березні Байкалом можна їздити абсолютно безпечно. Крига завтовшки — від метра до двох. Ці дороги називають «льодовиками», і скорочують вони відстані дуже відчутно. Сорок кілометрів кригою навпростець замість кількасоткілометрового автошляху в об’їзд. Та ще й трапляється, що звичайні дороги заблоковані снігом тиждень, а то й більше. Навесні з ними нові капості: звільнена сонцем вода з гір зносить мости й цілі ділянки шосе. Через постійну сейсмічну активність грунт рухається і шляхи пливуть. Це попри те, що вони тут, у прямому значенні, мармурові. У горах над самим Байкалом розміщений кар’єр, у якому видобувають цей цінний камінь. А відходами — мармуровою крихтою — вкривають полотно шосе. Вічні дороги виходять. Але тільки не для цього краю. Підрихтовують тракти аж до осені, коли вже випадає перший сніг. Отака вічна боротьба. Тому в Сибіру трохи інша класифікація автошляхів: дороги, по яких їздять; дороги, якими можна проїхати; і — «напрямки», рух якими залежить від вправності водія та витривалості самого авто. Найпопулярніші тут джипи та ще прохідніші за них військові «уазики». Взагалі, побачити тут неяпонську машину і не з правим кермом стало великою рідкістю. Пояснення просте — до Владивостока звідси чотири тисячі кілометрів, що для сибіряків не така вже й задовга відстань.

На Ольхоні господар будинку цікавиться, звідки ми. Коли дізнається, що з Києва, буденно перепитує — власними авто? До п’ятисот кілометрів на Байкалі — взагалі несерйозна довжина маршруту. Тим більше що є чим розважитися. Адже шляхи тут — справжній зоопарк. Знайомим перескочив дорогу ведмідь. На Ольхоні в гру «перебіжи під колесами» з нашим авто гралися десятки ховрахів. За одну ніч на півночі Байкалу, куди поїхали погрітися у 44-градусній воді гарячих джерел, ми поганяли рись, зайця, дику качку і рябчиків.

До речі, про воду, точніше — про міф, що вона крижана. Так і є для європейської людини. Для байкальської ж вона може бути просто холодна і «парне молоко» — десь від 18 градусів. Цього літа на півдні поблизу берега вода прогрілася якраз до цієї позначки, на глибині не перевищувала 12 градусів. Я спробував обидва варіанти. Друге моє купання місцеві назвали «маканням», бо в лічені секунди я вистрибнув з води на катер. Ще один приклад — купаємося у Солоному (!) озері на острові Ольхон посеред прісноводного Байкалу. Ми виходимо швидко — вода прохолодна, знайомі сибіряки плещуться у ній ще з півгодини, мов у теплій ванні.

Ще одне стереотипне уявлення, з яким я приїхав на Байкал, — це суворість природи і клімату. Частково помилився. Якраз перед приїздом у цих місцях стояла спека градусів під 40. Потім прийшов ураган. Під час нашого перебування погода постійно псувалася: вранці — сонце, а ввечері — злива. Але ж сніг не пішов. Звичайне холодне літо, враховуючи ще й погодну мінливість, обумовлену сильними вітрами на озері. Сама холодна тайга, у якій нічого, окрім кедрових горіхів, немає, постала переді мною величезними березовими лісами на півдні і хвойними на півночі. А ще — справжніми степами, за відсутності яких скотарі-буряти навряд чи оселилися б і вижили у цих краях.

Перед від’їздом мене лякали сибірськими комарами, їхніми розмірами і люттю. На Байкал я поїхав підготовлений — узятих засобів вистачило б витримати облогу комах доброму десятку людей. Але неминучого лиха не сталося. Комарів на озері практично немає.

Єдине місце, де ми зустрілися і куди я, звісно, забув узяти свій арсенал, була справжня тайга на північ від Байкалу. Місця справді суворі — з горами, покритими вічними льодовиками. Саме звідси починався БАМ, якому нинішнього року виповнилося тридцять. У місті Сєверобайкальськ про перший десант романтиків на будову століття нагадує бетонний намет-пам’ятник і величезні бездіяльні крани. Саму залізницю — гордість радянського народу — і досі доробляють.

Міф про те, що у Сибіру нічого не росте, розвінчують одразу кілька фактів. Вздовж доріг на півдні стоять вервечки торгівців, які продають полуницю — величезну і дуже смачну. В Іркутському краєзнавчому музеї дізнаємося, що в царській Росії ця область була постачальником зернових. І остаточно «добиває» наш знайомий, українець із походження: на дачі під Іркутськом він захоплено демонструє 26 сортів помідорів, деякі з плодів важать під кілограм, гігантські баклажани і перець. При цьому скрушно хитає головою у бік абрикоса — все-таки він тут не дозріває.

Це у крові нашої людини — намагатися виростити щось на найнепридатнішому для цього клаптику землі. Причепурена садиба, звичайно, рідкість для дерев’яного, врослого у землю Прибайкалля. Але Україна все ж тут проступає — отакими-от господарствами, гостинністю, прізвищами й річкою Темник, що впадає у Байкал. Люди тут цікаві. Кожен — патріот свого регіону: місця найкращі, риба найсмачніша. На Ольхоні наші супутники зі Слюдянки теж уперше. На краєвиди, які зачаровують і не відпускають, вони знизують плечима — у нас краще. У Сєверобайкальську на вечері нахвалюють страви з місцевого омуля. На нашу згадку про смачного омуля зі Слюдянки відповідають — сухий, тутешній — жирніший. А мова чого варта — цілий діалект. Від людей на Байкалі навряд чи можна почути «так». Для ствердження вони використовують тільки «ну». «Очень» теж у них не в повазі й повсякчас замінюється на «шибко». Сибіряки ще й часто приправляють слова часткою «то»: «Воды-то дай-ка мне, ну. Шибко пить охота». Все це вимовляється з дивною інтонацією. Складається враження, що прибулі сюди колись росіяни й українці почали несвідомо наслідувати вимову корінних бурятів, які російською говорять трохи ламано. А бурятів тут аж цілих два народи. Кажуть, що недолюблюють один одного. Перші живуть на іркутському боці Байкалу, сповідують православ’я і мають звичайні імена. Планувалося навіть об’єднання їхньої автономії, Усть-Ординського округу, з Іркутською областю. Але в останній момент бурятське керівництво з фінансових міркувань почало пручатися.

Ще одні буряти живуть по інший бік озера. Це Автономна Республіка Бурятія, у столиці якої Улан-Уде стоїть славетний пам’ятник Іллічу у вигляді величезної голови вождя. Тут буряти традиційні — зі своїми іменами, буддистською вірою та шаманським культом. Шамани в цих краях слугують за місцевих екстрасенсів і на дефіцит роботи поскаржитися не можуть. Нещодавно збирали на острові Ольхон свій конгрес, засідали поблизу мису Шаманка. Є ще Шаман-камінь, який стоїть на місці, де Ангара — єдина з понад 300 річок байкальського басейну — витікає з озера. За легендою, рибалки з його допомогою переконувалися у вірності своїх дружин. Після повернення чоловіків вони мали здійснити неблизький заплив до каменя. Якщо поверталися — сімейне життя тривало далі.

До наших часів дійшла інша традиція, яку, схоже, сповідують на Байкалі практично всі: перед дорогою зупинятися біля бурятських жертовних стовпів, кидати там монети і обв’язувати їх стрічками. Щоправда, туристи розширили перелік офір. Стовп на північній точці Ольхона рясно вкритий різноманітними елементами одягу, окулярами, сигаретами, ручками та іншим мотлохом.

Дикі місця, в яких людина з’являється рідко й на короткий час, ще вільні від продуктів її життєдіяльності. У населених пунктах, що стоять на березі, Байкал уже навряд чи тішить око. Причому «стараються» як туристи, так і місцеві. Перші йдуть за принципом одноразового використання краси, другі в більшості самі визнають, що вже не помічають цієї дивовижної природи. Вона потрібна їм для того, щоб задовольняти свої матеріальні потреби. Рибалка Олексій зі Слюдянки сам прибирає берег від сміття, яке залишає після нічних гулянок місцева молодь. Відпускає виловлених осетрів або викуповує їх у колег. У межах селища, мабуть, він один такий, тому сміття тут не зменшується, а осетрів не більшає. На глобальному ж рівні започатковано проект «Велика Байкальська стежка». Місцеві екологи з допомогою добровольців із різних країн світу протягом 20 років створюватимуть єдиний туристський маршрут навколо озера завдовжки 2100 кілометрів. Ми за два тижні на Байкалі — дорогами і водою — подолали на тисячу більше. Однак це Священне Море так і залишилося для нас неосяжним. Щоб розгадати всі таємниці Байкалу, сюди потрібно не приїхати, — тут слід бувати. Вирушайте й ви зі своїми міфами про Байкал. І, можливо, це велике озеро постане перед вами трохи інакшим, але все одно казковим.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво