Байк і місто, або Перегони на виживання - Соціум - dt.ua

Байк і місто, або Перегони на виживання

30 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 30 червня-7 липня

Схоже, минули ті часи, коли слово «велосипед» асоціювалося у пересічного українця виключно з дитинством, селом і монументальною дідівською «Україною»...

Схоже, минули ті часи, коли слово «велосипед» асоціювалося у пересічного українця виключно з дитинством, селом і монументальною дідівською «Україною». Двоколісний друг — гірський, кросовий, шосейний — стає невіддільною частиною міського життя і здобуває дедалі більше шанувальників усіх вікових груп. Під наглядом матусь і татусів обережно крутять педалі малята, сонними вуличками спальних районів ганяють підлітки, закохані пари катаються мальовничими парками, солідні дядечки розминають м’язи після напруженого робочого дня, а тітоньки підтримують у тонусі фігуру. За здоровий та екологічно чистий вид транспорту виступила навіть... Українська греко-католицька церква. 17 червня цього року Стрийська єпархія організувала паломництво на велосипедах з міста Стрий до чудотворної ікони Божої Матері в селі Воля Довголуцька Львівської області.

Найбільше «веломанів», звісно ж, серед молоді. Що й не дивно: адже їзда на велосипеді — це не лише частина активного і здорового способу життя, а й непогана можливість знайти собі друзів. Підтвердження цього — бурхлива діяльність різних велоклубів і велофорумів, регулярні «покотеньки» мальовничими місцевостями України, у яких бік у бік крутять педалі незнайомі раніше люди, допомагають один одному, якщо щось зламається, і підбадьорюють новачків.

«Пусть он в связке одной с тобой, там поймешь, кто такой», — співав Висоцький, закликаючи перевірити міцність дружби в екстремальних гірських умовах. Однак велосипед може стати не менш надійним тестом для вас і ваших друзів. Адже стиль їзди, поведінка на трасі, у велогрупі можуть багато чого розповісти про характер людини.

Велосипедний рух є, мабуть, одним із найдемократичніших у світі. Він поєднує людей незалежно від їхнього соціального статусу, релігії, яку вони сповідують, посади, кольору шкіри. Пов’язує учасників виключно любов — любов до корисної для здоров’я їзди, незалежності й самовираження.

Ось на цьому, мабуть, оптимістичну частину моєї оповіді можна закінчити. Оскільки, незважаючи на безсумнівні достоїнства й дедалі більшу популярність велосипедного спорту, місцевій владі немає до цього ніякого діла. Втім, як і до багато чого іншого. Закликаючи на словах до пропаганди здорового способу життя, можновладці поки не зробили нічого, що від них залежить, аби їзда на велосипеді стала звичним і приємним явищем нашого повсякдення.

Погортаймо Правила дорожнього руху — й одразу ж виявимо казус: до семи років їздити на велосипеді можна тротуаром, під наглядом дорослих, а з чотирнадцяти — по дорозі. Де кататися від семи до чотирнадцяти років, цей світоч дорожньої мудрості скромно замовчує. Напевно, передбачається їзда коридором квартири.

Трапляються у нормативних документах і «фантоми». Наприклад, велосипедні доріжки. Начебто пишуть про них, а в житті ніде й не побачиш. Звісно, можна їздити автомобільними дорогами — це і правилами дозволяється, і покриття нормальне, є де розігнатися. От тільки культурний рівень учасників дорожнього руху залишає бажати кращого. Той, хто пересувався на велосипеді у будній день, наприклад, столичним проспектом Свободи, знає, яке це сумнівне задоволення. Мов шуліка за здобиччю, пікірують із третьої смуги на першу маршрутки. Величезна хура, пролітаючи в сантиметрі від тебе, обдає дизельним перегаром, і тут уже пильнуй добре, щоб не дістати по потилиці дзеркалом. Та й просто молодчиків, які виписують на дорозі круті синусоїди, вистачає. А для велосипедиста ж удар навіть на невеликій швидкості матиме наслідком серйозні травми, якщо не загибель. Можна дотриматись усіх вимог ПДР і стати жертвою чиєїсь безвідповідальності або куражу.

Та навіть якщо не брати до уваги нещасних випадків, які можуть статися і під час гри в шахи, не кажучи вже про управління транспортним засобом, залишаються ситуації, коли водії автомашин просто ігнорують велосипедиста як повноправного учасника руху. Першопричина цього явища — як у загальній культурі наших водіїв, так і в традиційному ставленні до велосипеда в нашому суспільстві. Велосипед у більшості випадків — лише спосіб забавити дитину в позаурочний час, на кшталт купання в річці й футболу на найближчій галявині. Дорослу людину, котра їде на велосипеді, сприймають або як таку, що не вийшла з дитячого віку, або, якщо вона у велоформі й шоломі, — як спортсмена. Такі речі, як їзда за покупками або на роботу, сприймаються як щось виняткове або попросту дивацтво. А спробуйте приїхати на велосипеді до інституту! Майже гарантовано, що вахтер вас не зрозуміє — і не пустить навіть на поріг рідної альма-матер. Причому своє небажання вас пускати нічим, крім невиразного бурмотання «заборонено», не мотивує. Щоправда, якщо ви зажадаєте показати в статуті пункт, який забороняє в’їзд на територію вузу на велотранспорті, нічого подібного там не знайдете. Дозволу, щоправда, теж: якщо про в’їзд на машинах адміністрація ще замислюється, то про велосипеди вже точно не згадує.

Однак, залишаючи двоколісного друга поза межами навчального закладу, ви ризикуєте не побачити його більше ніколи. Металеві протиугонні троси, якими припинають велосипеди до навколишніх стовпів, слугують радше для самообману й віднадження зовсім випадкових і недосвідчених злодюжок. Злодія, котрий цілеспрямовано вирішив розжитися з вашого транспорту, він зупинить на лічені хвилини.

Тут і постає питання про охоронювані велосипедні паркувальні майданчики. У Києві їх можна на пальцях перелічити — біля торгового центру «Городок», біля кількох веломагазинів... і все. Щоправда, групі ентузіастів в НТУУ «КПІ» вдалося організувати «камеру схову» для велосипедів у одному з корпусів, але це радше виняток із правила.

Крім того, аби полегшити пошук і повернення вкрадених байків власникам, непогано було б створити систему обліку велосипедів у ДАІ. Адже більшість виробників якісної велосипедної техніки вибивають на рамі індивідуальний серійний номер і поставляють у комплекті техпаспорт. Звісно, перевірка документів на «велики» міліцейським патрулем — процедура не з приємних, але що якщо під час чергової такої перевірки буде виявлено вкрадену двоколісну техніку? Якби існувала спеціальна картотека, велосипед легко можна було б повернути законному власникові, просто ідентифікувавши в базі серійний номер. От тільки хто в нас захоче морочитися з якимись там «великами», коли в людей щодня машини крадуть...

Як цікаво проїхатися з вітерцем вулицями незнайомого міста, влаштувати собі велоекскурсію! Та якщо крутити педалі енну кількість кілометрів і днів уздовж курних загазованих шосе до Львова, Чернігова або кримських пам’яток, замість комфортної поїздки в купе або салоні автобуса, — радість від споглядання місцевих красот буде трохи затьмарена. Та й не всім це під силу, потрібно мати гарне спортивне загартування. Однак якщо ви вирішите подорожувати із двоколісним другом на транспорті міжміського сполучення, швидше за все, на вас чатуватиме цілий каскад пригод. Узяти, приміром, поїзди. Донедавна у Правилах перевезення пасажирів, багажу і пошти залізничним транспортом України взагалі було відсутнє поняття «велосипед» — провезення байка у вагоні залежало виключно від настрою провідника й від трактування ним існуючих нормативних документів. Велолюбителі неодноразово зверталися зі скаргами й листами до «Укрзалізниці» та Міністерства транспорту. У результаті з 2005 року до переліку багажу, який можна провозити безоплатно, між байдарками й дитячими колясками було вписано велосипед. Скажемо чесно, проблеми це повністю не вирішило. Зміни, внесені до правил, не були сприйняті всіма працівниками залізниці. Наприклад, на київському вокзалі охорона не хотіла пропускати велотуриста навіть на перон, мотивуючи свої дії вічним «заборонено» — причому велосипед був упакований відповідно до вимог адміністрації шляхів сполучення. Деякі провідники, як і раніше, вимагають багажні квитанції, не маючи на це законних підстав.

Є проблеми й у тих, хто не просто катається, а серйозно захоплюється велоспортом. Розмаїття класів велосипедів дає змогу кожному знайти щось своє: тут тобі й перегони на час по шосе, і ралі по бездоріжжю, і акробатичні трюки. Але для організації спеціалізованих велоклубів необхідне відповідне фінансування. Поки що спеціалізовані спортивні споруди залишаються переважно такими ж фантомами, як і велодоріжки. Ось і стрибають хлопці по постаментах пам’ятників, викликаючи роздратування влади і громадян. Або на свій страх і ризик намагаються створювати у паркових зонах щось на кшталт ралійних трас, трамплінів. Звісно, без дозволу адміністрації. А це небезпечно — адже такий «самвидав» не прораховувався інженерами, й одному Богу відомо, до чого може призвести необережність спортсмена-аматора...

Звернути увагу на важливість проблем, пов’язаних із велосипедним рухом, намагаються організатори різних акцій і показових велопробігів. Приміром, у травні цього року відбулась уже третя поспіль акція «На велосипеді на роботу», що стала наймасовішою подією в історії сучасного велосипедного руху столиці. Якщо торік у ній взяло участь близько 300 осіб, то цього року їхня кількість перевалила за тисячу. Зі спальних районів — Виноградаря, Харківського, Теремків, Борщагівки, Оболоні — стікалися до серця міста двоколісні колони. Велосипедисти проїхали Хрещатиком і центральними вулицями Києва до Михайлівської площі, зупинившись біля будинку міськдержадміністрації, аби озвучити свої вимоги: повага з боку інших учасників дорожнього руху, створення велосипедних доріжок і паркувальних майданчиків — принаймні поруч із великими торговими центрами. Усе, що потрібно, аби користуватися велосипедом як щоденним транспортним засобом, — це цивілізовані умови, впевнені велолюбителі.

Учасники акції чудово розуміють, що домогтися одномоментної появи всієї велосипедної інфраструктури при нинішніх дорожніх проблемах — нереально. Та це не привід опускати руки — за свої права й інтереси потрібно боротися. На прес-конференції напередодні акції заступник міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Мирослав Дутчак заявив, що Мінмолоді неодноразово надсилало запити стосовно велодоріжок і паркувальних майданчиків, але поки що безрезультатно: «в суспільстві немає розуміння необхідності їх створення». Однак кількість охочих узяти участь у велоакціях, що зростає рік у рік, і щире співчуття очевидців (чого варті лишень коментарі на форумі київського сайта велолюбителів www.velokiev.com) наочно свідчать, що зусилля активістів мають певний успіх, і консервативний світогляд можна й потрібно змінювати. Залишилося домогтися реакції влади. Надія є — нещодавно Леонід Черновецький доручив виконувачу обов’язків заступника глави Київської міської державної адміністрації Іванові Салію підготувати пропозиції щодо встановлення на автошляхах знаків для велосипедистів. Мер Києва поставив завдання вивчити ситуацію й підготувати пропозиції щодо встановлення на автошляхах знаків, розміток для проїзду велосипедистів відповідно до Правил дорожнього руху.

Що більше городян пересядуть із чотирьох коліс на два, то здоровішою стане обстановка на дорогах, то менше пробок і загазованості. У Європі це зрозуміли давно. Перше, що впадає в око в тамтешніх містах, — величезна кількість велосипедистів. Ділові чоловіки в костюмах, жінки похилого віку й молодь, не соромлячись, крутять педалі. Площа перед ратушею заставлена велосипедами на спеціальних паркувальних майданчиках — це муніципальні службовці приїхали на роботу. А спробуйте-но пересадити нашого чиновника зі службового авто на «велик»... Може, тому й байдужі слуги народу до проблем велолюбителів, що самі востаннє крутили педалі ще в далекому дитинстві?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво