Бабин Яр на фотознімках - Соціум - dt.ua

Бабин Яр на фотознімках

22 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 22 вересня-29 вересня

Давайте домовимося: коли йдеться про Бабин Яр — символ трагедії, доречне написання слова «яр» з великої літери...

Кореспонденти радянських та закордонних газет у Бабиному яру. Листопад 1943 р. Фото Казимира Лішка
Кореспонденти радянських та закордонних газет у Бабиному яру. Листопад 1943 р. Фото Казимира Лішка

Давайте домовимося: коли йдеться про Бабин Яр — символ трагедії, доречне написання слова «яр» з великої літери. А якщо йдеться про яр між київськими районами Лук’янівка та Сирець, то це — просто Бабин яр, як, наприклад, сусідні Реп’яхів яр чи Кмитів яр.

З певного часу в різних закордонних публікаціях, присвячених темі Бабиного Яру, стали з’являтися фотографії трупів, що лежать на вулицях Києва, та радянських військовополонених, які стоять з лопатами на дні великого яру. У підписах під цими знімками зазначалося, що то лежать євреї, які йшли до Бабиного Яру восени 1941 року, а полонені розкопують трупи для їх спалення восени 1943 року.

Такі підписи з’явилися з подачі західних публікаторів, які не мали можливості атрибутувати унікальні кадри, зроблені, безперечно, в Києві. Сталося це, вочевидь, тому що тих, у чиїх руках опинилася вся плівка, цікавили тільки зазначені сюжети.

Навесні 2001 року до Музею історії Києва завітали науковці з Гамбурзького інституту соціальних досліджень, які приїхали в Україну спеціально для атрибутації деяких фотознімків, що зберігаються в архівах ФРН і зроблені в період Другої світової війни на окупованих вермахтом теренах. Так ми одержали відбитки з тієї самої фотоплівки виробництва відомої німецької фірми АGFА, що виявилася кольоровою. Відбитки зроблені разом із перфорацією та (що надзвичайно важливо!) з нумерацією кадрів. На перших трьох — трупи на бульварі Т.Шевченка, на наступних десяти — видовище, що вразило фотографа, — речі людей, розстріляних у Бабиному Яру; ще три кадри — радянські військовополонені з лопатами на дні яру; жінки біля огорожі стадіону «Зеніт» (тепер — «Старт») на вулиці Лагерній (Маршала Рибалка), де в сусідніх казармах на вулиці Керосинній (Шолуденка) утримувалися військовополонені. Жінки приходили сюди, щоб знайти і спробувати визволити своїх чоловіків, синів, братів. Адже полонених було так багато, що німці спочатку відпускали місцевих мешканців по домівках. На наступних кадрах — знову трупи на вулиці; німецький регулювальник на перетині бульвару Т.Шевченка і теперішньої вулиці В’ячеслава Чорновола, військовополонені та трамвайний вагон «пульман» — там само, і нарешті — два «ключових» кадри: Успенський собор Лаври у промінні сонця на вечірньому прузі. Саме ці два кадри дозволили цілком точно сказати: плівку відзнято 1941 року, тому що собор було по-варварськи знищено 3 листопада того ж року.

Отже, військовополонені не розкопують, а закопують, точніше — рівняють дно Бабиного яру, присипане спрямованими вибухами схилів. У них під ногами, під шаром землі — жертви розстрілів, що відбулися 29 і 30 вересня 1941 року. Сьогодні, завдяки документам, виявленим в архівах, відомо, що 1 жовтня з казарм на Керосинній у Бабин яр було допроваджено 300 військовополонених із лопатами. Оце вони й на знімку.

Покадровий коментар до всіх 29 знімків німецької фотоплівки був нами опублікований у збірнику «Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5 книгах. Книга 1. Историческая топография. Хронология событий», упорядкованому Тетяною Євстаф’євою і Віталієм Нахмановичем та виданому 2004 року «Внешторгиздатом Украины».

Цікава історія цієї фотоплівки. Автором знімків був німецький військовий фотограф Йоганнес Хеле, який служив в Управлінні пропаганди №537 у складі 6-ї армії. В 1944 році Хеле помер. Його вдова на початку 1950-х років продала ці знімки фрау Шульц, вдові берлінського журналіста Ганса Георга Шульца. У 1961 році копії знімків було надано адвокату Вагнеру в Земельний суд Дармштадта, який розслідував військові злочини, скоєні Зондеркомандою СС у Києві та Лубнах восени 1941 року. Потім знімки долучили до інших судових справ, пов’язаних із військовими злочинами, й передали на зберігання до Головного архіву землі Гессен у Вісбадені. І лише 2000 року фрау Шульц продала оригінали Гамбурзькому інституту соціальних досліджень.

У пропонованій публікації ми звернемо увагу на кадр №7, де видно радянських військовополонених, які засипають дно яру. На другому плані видніється Кирилівський гай із двома характерними зсувними «цирками». Згодом ця ж точка, звідки фотографував Й.Хеле, стала місцем більшості зйомок Бабиного Яру. Очевидно, як основна могила жертв перших двох днів масових розстрілів. Нагадаємо: розстріли тривали всі два роки нацистської окупації Києва, і Бабин яр був наповнений жертвами не тільки тут.

Одразу ж по визволенні Києва від окупантів Бабин яр привернув увагу журналістів. Тут побували кореспонденти радянських, британських та американських газет. Першою виступила газета «Київська правда», вмістивши 17 листопада 1943 року великий репортаж-інтерв’ю з колишніми в’язнями Сирецького табору, які брали участь у спаленні трупів у Бабиному яру і врятувалися втечею в ніч на 29 вересня 1943 року. Примітно, що в цій статті не названі їхні прізвища, немає підписів авторів публікації. Можливо, цензура тоді не дозволила: велося слідство.

Спеціальні кореспонденти московської газети «Красная звезда» А.Авдєєнко і П.Олендер передали по телеграфу з Києва статтю, надруковану в цій газеті 20 листопада 1943 року, але знімків не було.

Докладний репортаж, не боячись, на відміну від ляканих київських журналістів, назвати прізвища «радянських громадян, які перебували на тимчасово окупованій фашистами території», вмістила американська газета «Нью-Йорк таймс». Її кореспондент В.Лоуренс передав по телеграфу з Києва інформацію двома днями пізніше — 22 листопада 1943 року. Цей репортаж у перекладі українською мовою опублікований нами в науковому збірнику Інституту юдаїки 2000 року.

Журналістів супроводжував відомий київський архітектор Павло Федотович Альошин (1881–1961), що всі два роки окупації жив у своїй квартирі, в «авторському» будинку на вулиці Великій Житомирській, 17/2. Звичайно ж, він бачив, як 29 вересня 1941 року повз його вікна й балкон ішли євреї у Бабин Яр.

В.Лоуренс пише, що П.Альошин розповідав їм про розмову з якимсь німецьким архітектором, посвяченим у наміри нацистів знищити сліди злочинів у Бабиному Яру.

Серед іноземних кореспондентів був тоді в Києві й американський журналіст Едді Джилмор. Ілюструючи свою статтю, присвячену визволенню України й надруковану у травні 1944 року в журналі The National Geographic Magazine, він вмістив знімок, зроблений ним у листопаді 1943 року в Бабиному яру.

На знімку — невеличка частина яру, де на пухкому піску стоять кореспонденти, співробітник Наркомату закордонних справ СРСР — у форменій шинелі та кашкеті, випадкові жителі (жінка й хлопчик із собакою). Дехто з присутніх роздивляється щось під ногами. На знімку — 21 людина. Визначити місце зйомки неможливо: немає лінії виднокраю, немає прив’язки до навколишньої місцевості.

Американці попросили П.Альошина познайомити їх із колишніми в’язнями Сирецького табору, які врятувалися від розстрілу в ніч на 29 вересня 1943 року.

Наступного дня вони знову поїхали до Бабиного яру, супроводжувані П.Альошиним та заступником голови Верховної Ради УРСР поетом Миколою Бажаном (1904–1983). На цей раз сюди ж прибули колишні в’язні Сирецького табору Юхим Вількіс, Леонід Островський та Володимир Давидов.

Не переповідаючи фактів, відомих з інших публікацій, зауважимо, що цього разу було зроблено знімок київським фотокореспондентом Казимиром Лішком. На знімку видно те саме місце, що й на фотографії Й.Хеле. Серед групи з 35–40 людей вирізняється той-таки співробітник Наркомзакордонсправ, який, очевидно, супроводжував закордонних кореспондентів. А їх вирізняють оригінальні хутряні шапки й пальта з хутряними комірами. Примітна постать офіцера держбезпеки у шкіряному пальті, який стоїть ліворуч, осторонь, що дозволяє бачити одразу всю групу. В центрі, ліворуч, вгадується тканинний напіввійськовий кашкет-«сталінка» М.Бажана, поруч — темна хутряна шапка П.Альошина. Всі слухають розповідь в’язнів. А стоять вони там само, де й у переддень.

Про цей день дуже обережно, керуючись знайомою всім радянським письменникам та журналістам «самоцензурою», М.Бажан пише:

«...Там, на околиці, де жовтими пісками, насипаними на чорні ряди розпластаних і обгорілих людських тіл, зяяв один з найжахливіших ярів планети — Бабин яр... Ми тоді не знали ще назв ні Освєнціма, ні Треблінки, ні Дахау, ні Бухенвальда. І один із закордонних кореспондентів, яких я в перші дні визволення Києва привіз до Бабиного яру, вимовив, тремтячи й задихаючись: «Я стою на найстрашнішому місці землі».

Майя Бажан, дочка поета, каже, що наймоторошніше враження на її батька справив дитячий сандалик із відрізаним носом, передом, побачений на дні Бабиного яру...

Отже, порівнюючи знімки Й.Хеле та К.Лішка, неважко побачити спільні деталі: підвищення Кирилівського гаю з двома зсувними «цирками», різкий виступ праворуч відрога та, головне, — значно меншу висоту схилів: дно засипано. Всі наступні знімки Бабиного Яру робилися, як правило, звідси ж.

Після намивання в яр пульпи, після прокладання вулиці Окружної (Олени Теліги), розпланування парку, перепланування та забудови житлового району Сирець на сьогоднішньому рельєфі місцевості майже не залишилося слідів трагедії 1941 року. Основні орієнтири: висоти Кирилівського гаю з рештками (верхньою частиною) одного зі зсувних «цирків».

Щодо пам’ятника, встановленого в 1976 році у верхів’ях Бабиного яру, то це місце вибрано і з міркувань архітектурно-містобудівничих, і символічно — справді так, щоб віддати належне пам’яті ВСІХ ЖЕРТВ УСЬОГО Бабиного Яру. Адже навколо розсіяно попіл спалених жертв. Ніхто вже не може точно вказати, де лежали чи ще лежать тисячі жертв усіх двох років нацистської окупації Києва. Хоч відомо, що на вулиці Оранжерейній було закопано 300 киян, розстріляних тільки за те, що більшовицьким підпільникам захотілося спалити будинок колишньої думи, який стояв посеред нинішнього Майдану Незалежності. А на південний захід від монумента були братські могили командирів Червоної армії, розстріляних у протитанковому рові (вул. Олени Теліги), західніше монумента були могили в’язнів Сирецького табору, ну а на північ — братські могили і євреїв, і рома, і сотень тих, хто спалював трупи й не зміг утекти, і всіх-всіх, хто загинув від рук нацистів, нагадаймо — за два роки окупації Києва.

Тільки не варто ділити жертви за національною ознакою.

Вічна пам’ять УСІМ ЛЮДЯМ, похованим у Бабиному Яру!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво