Бабин Яр: бермудський трикутник

«Дзеркало тижня» вже публікувало інформацію Олега Синельникова (№4, 2005 р., с.23) про нещодавно видану книжку «БАБИН ЯР: людина, влада, історія. Документи і матеріали в 5 томах. Книга 1. Історична топографія, хронологія подій», Київ, «Зовнішторгвидав України», 2004, упорядники Т.Євстаф’єва та В.Нахманович.

Замість власної оцінки змісту книжки, журналіст перелічує всі основні, безумовно, авторитетні організації, причетні до видання. Погоджуючись із О.Синельниковим стосовно авторитетності видавців, хочу уточнити деякі концептуальні моменти.

Перший — це спроба одного з авторів і упорядників книжки, В.Нахмановича, довести відсутність у Бабиному Яру поховань жертв Голодомору. Автор обирає опонента, пані Т.Тур, і вибудовує докази від протилежного, тобто, спростовуючи її версію, тим самим ніби доводить свою. Прийом у науковій практиці цілком припустимий, якщо докази опонента наукові. Погляньмо, наскільки це визначення може стосуватися Т.Тур.

1996 року кілька київських газет опублікували статті Т.Тур, у яких вона, на підставі німецьких аерофотозйомок 1939, 1941,1943 і 1944 рр., доходить висновку: в Бабиному Яру є братська могила жертв ЧК — це видно на розвідувальній німецькій зйомці 1939 р.; насправді євреїв у Бабиному Яру не вбивали і, відповідно, не ховали, а вивозили з Києва (вважаю, що коментар стосовно долі євреїв у Бабиному Яру зайвий). Авторка не змогла (або не схотіла) кваліфіковано розібратися в унікальних документах — аерофотозйомках. Агресивний зміст публікації дає підстави вважати, що це не помилка вченого, а хворобливий стан людини, котра в усьому бачить «змову» євреїв (навіть у Нюрнберзькому процесі).

Оскільки В.Нахманович сам визнає роботу Т.Тур ненауковою (с.24), як на мене, йому не варто було розпочинати з нею полеміку, називаючи її «українським заперечувачем Голокосту» (до чого тут нація?), а годилося б обрати серйознішого опонента. Але вибір зроблено. Простежимо за розвитком подій.

Мета Т.Тур — переконати читача в тому, що рельєф Бабиного Яру не змінився протягом воєнних років. Таким чином вона намагається довести, що в Бабиному Яру не ховали євреїв. На думку Т.Тур, «лише в одному місці Бабиного Яру, може, за кілометр від цвинтаря (за поширеною версією, євреїв убивали саме на цвинтарі. — Л.Д.), видно, що один із відрогів повністю засипаний землею». Це простежується на зйомці 1939 р., тобто до початку війни. Таким чином, авторка доходить висновку, що в цьому відрогу — «братські могили жертв ЧеКа», і пише: «Археологічні розкопки виявили б, що там поховано, за Дніпром, у Биківні».

В.Нахманович ніколи не бачив аерофотозйомок, на які посилається Т.Тур. Тому для спростування її слів він вибудовує умоглядний висновок: «Отже, головним доказом своєї точки зору Т.Тур і її колеги вважають дані аерофотозйомки. На їхню думку, зазначений відріг був засипаний уже до 1939 р. і залишався засипаним під час війни. Інакше пропозиція провести розкопки не мала б сенсу. Отже, на знімку 1943 р. також зображено засипаний відріг» (с.80). Щодо «залишався засипаним під час війни», то це домисел В.Нахмановича. Т.Тур цього не писала, а розкопки вона пропонувала провести в місцях, де «наслідили» чекісти, — у Бабиному Яру, за Дніпром, у Биківні. На підставі своїх здогадок В.Нахманович розгортає подальшу роботу: створює тривимірну комп’ютерну реконструкцію відрога, який назвала Т.Тур, здійснює візуальне порівняння топографічних планів різних років і доходить сенсаційного висновку: відріг «узагалі не змінив свого зовнішнього вигляду з 1924 р.» (с.80), отже, заявляє В.Нахманович, «у зазначеному Т.Тур відрогу нікого не ховали...» (там само). Оскільки, за версією автора, там не ховали, а інших місць Т.Тур не називала, В.Нахманович доходить остаточного висновку: «...як ми тепер бачимо, у самому Бабиному Яру поховань жертв Голодомору немає...» (с.80). На мою думку, роблячи такий важливий висновок, слід було коректніше користуватися науковими даними.

По-перше, не вдаватися до дедуктивного методу (доречного в жанрі детективу), а вивчити німецькі аерофотозйомки району Бабиного Яру, зроблені 17.05.39, 30.10.41, 29.09.43 і 14.07.44 р. Із цими зйомками можна було ознайомитися у голови редакційної ради зазначеного видання Д.Табачника (як стверджує Т.Тур, вона передала їх Д.Табачнику в США) або зробити запит у архівах США.

По-друге, перш ніж публікувати в науковому виданні результати власної експериментальної тривимірної реконструкції (візуальної моделі поверхні землі), виконаної дизайнерами, необхідно було порівняти свої результати з результатами аналогічної роботи, зробленої картографами (ДНПП «Картографія») на базі програм математичного автоматизованого картографування, апробованих у світовій практиці. Річ у тому, що картографи зробили висновок: рівень земної поверхні 1948 р. змінився, порівняно з рівнем 1932 р., на всьому протязі Бабиного Яру, зокрема у відрогу, зазначеному Т.Тур, де рівень підвищився. А В.Нахманович і дизайнери дійшли протилежного висновку — що відріг, відзначений Т.Тур, не змінив зовнішнього вигляду за період 1924—1953 рр. Припускаю, що помилилися непрофесійні картографи.

По-третє, невже для автора думка Т.Тур настільки авторитетна, що, спростувавши її версію, проблему можна вважати вирішеною? Гадаю, це не так.

Другий концептуальний момент — це «виселення» В.Нахмановичем із Бабиного Яру «жертв власне репресій» (так автор називає жертви політичних репресій 1930—1941 рр.).

Автор пише: «Що ж до жертв власне репресій, то нам сьогодні відомі місця їхніх поховань — Лук’янівський цвинтар і Биківня (див. також док. №1)» (с.81). Річ у тому, що політичні репресії почалися задовго до осені 1936 р., тобто до того, як стали ховати в Биківні. Це підтверджує текст, на який посилається сам В.Нахманович: Рожненко Н., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства. — К., 1999. — С.7: «...основним місцем поховання Биківня стає з осені 1936 р., коли інші київські поховання (Лук’янівський цвинтар, Бабин Яр, Святошин, Байкове кладовище) були заповнені вщерть і чутки про них почали ходити між людьми».

Що ж до жертв репресій 1937—1941 рр., то за цей період лише зареєстрованих слідчих справ на початок війни налічується понад 100 тисяч. Це не враховуючи розстріляних на місці за «законами воєнного часу» та групових справ: наприклад, на папці IV відділу УДБ друкарським способом було надруковано: «Следственное дело № 817 антисоветской националистической организации на Украине по обвинению…» (гуманітарна допомога Україні, як і порожні бланки протоколів Особливої наради при МДБ СРСР із гербовою печаткою та підписом). Досить було лише вписати прізвище, і долю людини вирішено! Хто може сьогодні достеменно сказати, якою була доля цих людей, де могили багатьох із них?

Мого діда, Антона Дроб’язка, заарештували в Києві 1 липня 1941 року. Свого часу він був редактором-упорядником «Російсько-українського словника правничої мови» (1919—1926 рр.), а академік Агатангел Кримський — головним редактором. Тоді вони зблизилися і, зі слів батьків, дружили всі наступні роки. Зі слідчої справи №148001 А.Кримського: «В г. Киеве Крымский был тесно связан с активными украинскими националистами Старицкой-Черняховской, Стешенко, Дробязко, Василенко-Полонской, Ярошевичем (арестованы) и др.». Аналізуючи доступні мені слідчі матеріали, я дійшов висновку, що українську інтелігенцію похилого віку, яка не збиралася залишати Київ разом із радянською владою, вирішили вивезти силоміць. Після арештів і нестерпних нічних допитів їм пред’явили брехливі обвинувальні висновки за розстрільною статтею 54-11, ч.ІІ УК УРСР, але справу до Військового трибуналу не передали. Агатангела Кримського відправили до Кустанайської в’язниці; він уже не міг самостійно ходити й помер 25 січня 1942 р. Оксана Стешенко і Людмила Старицька-Черняхівська померли дорогою до Кустанаю, а про Антона Дроб’язка достеменно відомо, що з Києва його не вивозили і в Биківні не розстріляли. Швидше за все, він помер у Лук’янівській в’язниці. Слідчу справу А.Дроб’язка ще за його життя відправили до Москви, у 1-й спецвідділ НКВС СРСР. Тому в справі факт смерті не зафіксовано. Про сумну долю діда мені більше нічого не відомо, але зберігся у пам’яті один спогад.

Бабуся після війни часто говорила моїй матері: ти побиваєшся по своїх братах-євреях, але ж твій православний свекор теж закопаний у Бабиному Яру. Тоді мені було вісім років, і змісту цієї фрази я не розумів. У національному питанні не розбирався; про те, що я внук «ворога народу», мені не поспішали повідомляти. Володіла бабуся інформацією щодо Бабиного Яру чи це були чутки — встановити неможливо. Та випадки витікання інформації з Лук’янівської в’язниці відомі.

Ось текст іншого посилання Нахмановича на документ №1: довідка «Місця поховань репресованих громадян у м. Києві», складена радником із юридичних питань міжвідомчої комісії з увічнення пам’яті жертв війн і політичних репресій при Кабміні України А.Амонсом 05.08.2004 р. (с.209): «На жаль, документальних даних про точні місця розташування поховання громадян, розстріляних працівниками НКВС УРСР під час здійснення політичних репресій 30-х — початку 40-х рр. ХХ ст., досі в архівних установах України виявити не вдалося». Як бачите, офіційна особа не каже «їх немає», а жалкує, що «досі... виявити не вдалося», дотримуючись істини: відсутність доказу не є доказом відсутності.

Місця поховань у Бабиному Яру жертв сталінських репресій різних років сьогодні невідомі хоча б тому, що їх не шукали, але версії виникають, і з цією обставиною слід рахуватися. Мені не вдалося переконати в цьому упорядників збірника, і я змушений був забрати свою статтю, щоб не бути причетним до слів «ми вважаємо...»

І, нарешті, останній концептуальний момент, на який я хотів би звернути увагу, — це локалізація В.Нахмановичем місць трагедій 1941—1943 рр. у Бабиному Яру.

Але спочатку трохи про географію району. Бабин Яр — це природний яр, що утворився багато століть тому і тягнувся від сучасної вулиці Дорогожицької (там, де тепер стоїть пам’ятник «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру») до вулиці Фрунзе (Куренівка, район Кирилівської церкви). Від основного русла яру відходили великі й малі відроги, що розділяють навколишню територію на окремі майданчики. Бабин Яр лежав ніби вздовж сучасної вулиці Олени Теліги, глибина його коливалася у межах від 12 до 50 метрів. Перпендикулярно до головного русла яру (якого сьогодні не існує), відразу за вул. Дорогожицькою (у бік Куренівки), тягнуться дві вулиці, які утворюють із вул. Олени Теліги два квартали. Перший — між вулицями Дорогожицькою і Щусєва, другий — між вулицями Щусєва й Ольжича.

Коротка історична довідка. Євреїв, які прийшли у призначене місце 29 вересня 1941 р., ділили на групи, гнали до Бабиного Яру, примушували роздягатися, виводили на край обриву й розстрілювали. Люди падали в яр. Потім приводили наступну групу. Наприкінці дня німці підривали укіс, і трупи засипало землею; потім військовополонені розрівнювали грунт. Стандартна схема розстрілів — на краю обриву (або штучного рову) — була розроблена й застосована німцями ще до Бабиного Яру в Житомирі (липень 1941 р.). Цю схему показано в телефільмі Юрія Іванова «Київ: місто-герой, місто-великомученик», 2003 р. Застосовувалися у Бабиному Яру й інші схеми розстрілів, але вони мали епізодичний характер.

Навесні 1942 р., через дорогу від Бабиного Яру, поруч із територією колишніх Сирецьких військових таборів, було облаштовано Сирецький концтабір, а восени 1943 р. німці вирішили знищити сліди своїх злочинів у Бабиному Яру. Для цього вони відібрали групу військовополонених із Сирецького концтабору й оселили їх на дні яру в двох землянках, викопаних самими в’язнями. Військовополонені відкопували і спалювали в саморобних печах останки загиблих.

29 вересня 1943 р. військовополонені, котрі знищували сліди німецьких злочинів, організували втечу. Врятуватися вдалося небагатьом. Уцілілі по закінченні війни (дехто загинув на фронті) давали свідчення, як і ті, кому вдалося врятуватися від розстрілів. Більшість показань свідків наведено у книжці.

Якщо скласти воєдино, скільки жертв «поглинув» Бабин Яр за довоєнні роки, роки окупації і повоєнні (Куренівська трагедія 1961 р.), то це місце з повним на те правом можна вважати одним із найлиховісніших у Києві. І найзагадковіших — іще нікому не вдалося правильно визначити місця трагедій. Причина цього — акція німців зі знищення останків і повоєнні дії влади із засипання Бабиного Яру. Тепер яру як такого немає, а дослідники вибудовують різноманітні версії.

Непоправної шкоди пам’яті про трагедію у Бабиному Яру було завдано в останні десятиліття. Сьогодні євреї йдуть до Менори, помилково встановленої на православному цвинтарі, дорогою, побудованою на єврейських могилах, ідуть (не знаючи того) у бік, протилежний від місця трагедії. І все через перший міф — О.Шлаєна — про те, що євреїв убивали на Єврейському цвинтарі.

Мало хто знає, що, спускаючись ескалатором до платформи станції метро Дорогожицька, ми повторюємо кінцевий шлях душогубок, які спускалися у цьому місці до Бабиного Яру. Цим ми зобов’язані іншому міфу — І.Левітаса — про те, що в цьому місці (на ділянці між вулицями Дорогожицькою і Мельникова) Бабиного Яру не було, тут не вбивали.

Існують і інші версії, проте всі спроби локалізувати розстріли в межах якогось одного майданчика або навіть одного кварталу зазнавали фіаско. Річ у тому, що на такій відносно невеликій території практично неможливо було розстріляти 22 тис. людей за один світловий день (29 вересня 1941 р.). Щодо цього В.Нахманович наводить слова: «Аналіз великої кількості опублікованих на той момент (2003 р. — Л.Д.) показань свідків був проведений завідувачкою відділу Бабиного Яру музею історії м. Києва Т.Євстаф’євою. У результаті вона дійшла висновку, «що розстріли (29—30 вересня 1941 р. — В.Н.) проводилися у кількох місцях Бабиного Яру одночасно. Частина людей ішла по вул. Мельникова до кінця (вулиця упиралася в яр), частина повертала на вул. Дорогожицьку, проходила між двома цвинтарями і повертала праворуч у напрямку сучасної станції метро» (с. 65). Але В.Нахманович до цієї думки не прислухається і, не будучи фахівцем у галузі історичної топографії, розробляє власну наукову методику.

Як уже зазначалося, питання локалізації місць трагедії не нове. Ще 1969 року комісія Держбуду УРСР з участю свідків установила місця масових розстрілів і поховань у Бабиному Яру й зафіксувала все це актом та схемою. Її В.Нахманович навів у книзі й пояснив так: «…ми можемо досить упевнено констатувати, що вона (комісія Держбуду УРСР. — Л.Д.) припустилася тієї ж помилки, що й співробітники… «Київпроекту»… і місця масових розстрілів виявилися зміщеними на цілий квартал у бік Куренівки» (другий квартал. — Л.Д., с.53).

Щоб створити власну гіпотезу, автор проаналізував багато документів, перетворюючи показання свідків на графічний матеріал у такий спосіб: він складає план-схему району Бабиного Яру, позначає місце розташування об’єкта, яке, як йому здається, він знає напевно, — це Сирецький концтабір. Далі розміщує всі основні об’єкти табору, вказує на дні яру землянки в’язнів, які проводили розкопки, виявляє зони масових розстрілів (вони ж — місця розкопок), шлях проходження євреїв на розстріл і місця спалення трупів. Відправним пунктом для прив’язки до місцевості всіх об’єктів і подій автору слугує, як я вже зазначав, місце розташування Сирецького концтабору і записи слідчих. Виконано колосальну працю, а результат — нульовий.

В.Нахманович помилився, позначаючи на своєму плані-схемі Сирецький концтабір, оскільки робив це за словесним описом, а не за аерофотозйомкою, наведеною у книжці (додаток 27). Автор пише: «Сирецький табір розміщувався між сучасними вулицями Дорогожицькою і Щусєва» (перший квартал. — Л.Д.), причому жіночі бараки стояли приблизно навпроти вул. Мельникова. На аерофотозйомці видно, що Сирецький табір розміщувався між сучасними вулицями Щусєва й Ольжича (другий квартал). Навпроти вулиці Мельникова знаходився майданчик табірних землянок, а не жіночий барак, як зазначає В.Нахманович. Автор помилився (приблизно 300 метрів!) із розташуванням Сирецького табору на цілий квартал. Якщо В.Нахманович розмістить на своєму плані-схемі Сирецький концтабір там, де він має бути (посуне у другий квартал замість першого), він автоматично повторить схему комісії Держбуду УРСР 1969 р. і тим самим підтвердить локалізацію місць подій у Бабиному Яру під час німецької окупації, описану 35 років тому. Отже, нічого нового про топографію подій у Бабиному Яру В.Нахманович, на жаль, не сказав, за винятком шляху проходження євреїв до Бабиного Яру, та й його, як тепер очевидно, показав неправильно.

Річ у тому, що спуск у яр і місце розстрілів при коригуванні схеми В.Нахмановича опиняються в різних кварталах, а йти в сусідній квартал було далеко й неможливо, оскільки, зі слів В.Нахмановича, «за теперішньою вул. Мельникова в Бабиному Яру був великий перепад висоти» (с.145). Це означає: для того, щоб потрапити до місця розстрілів, літні люди, жінки з дітьми й охоронці мали стрибати з півтораметрової висоти, що не реально.

Можна було б на цьому поставити крапку, запропонувавши автору переробити працю, але вражає одна обставина. Попри те, що результат досліджень, проведених автором, помилковий, усі показання свідків, якими він оперує, навдивовижу точно «потрапили в ціль», створюючи чітку, однозначну версію. Як у відомому афоризмі: хоч би куди впав камінь, кинутий мною у воду, він потрапляє у центр кола.

Позначивши концептуально кінцеві результати, В.Нахманович ігнорує або спростовує відомості, які його не влаштовують (письменників, журналістів), і упор робить на записах слідчих, які трактує як показання свідків, тобто як «істину в останній інстанції». Водночас у слідчих було своє завдання — докладно описати звірства фашистів і «виявити посібників фашистів серед місцевого населення». Тому встановленням місць подій слідчі не цікавилися, місцевості вони не знали і запис вели формально, переписуючи неконкретні формулювання з протоколу до протоколу, що породжує різноманітні домисли.

В.Нахманович, не бажаючи того, повторює історичну топографію Бабиного Яру, відому до нього. А те, що вийшло за рамки відомого (кінцевий пункт «дороги смерті» 29 вересня 1941 р. і масовий розстріл у яру, а не біля обриву) — третій міф. Бермудський трикутник замкнувся.

В матеріалі використано натурні замальовки етнографа Юрія Павловича (1872—1947) з архівів Інституту ім. М.Т.Рильського.