Автократії та автократи як побічний ефект імперської політики великих держав

Здається, вперше думку про повторення кожних 500 років знакових подій історії висловив великий «шліссельбуржець» і почесний академік М.Морозов. Проте історія повторюється частіше, ніж ми думаємо.

Згадаймо карту Європи напередодні загибелі трьох великих імперій — Російської, Німецької та Австро-Угорської — наприкінці Першої світової війни. Із 25 європейських держав, серед яких тільки Швейцарія і Франція — республіки, решта — монархії, дев’ять мали колонії в Азії, Африці, Америці, причому заморські колонії були набагато більші за метрополій. Колонії Великобританії у 109 разів перевершували площею метрополію; колонії Бельгії — у 80 разів; колонії Нідерландів — у 67 разів; колонії Франції — у 21 раз. Німеччина була скривджена: вона останньою прийшла до поділу «світового пирога». Її колонії усього вп’ятеро перевершували її власну територію. Багатство Великобританії і Бельгії, Франції і Португалії, Іспанії та Італії, Нідерландів і Німеччини, а точніше — первинне накопичення капіталу формувалося за рахунок вичавлювання всіх соків із колоній — вивезення золота й діамантів, рабів і кави, слонячої кістки та червоного дерева...

З усіх європейських країн тільки Російська та Австро-Угорська імперії не мали заморських колоній (якими можна вважати деякі інонаціональні, або «інородницькі», околиці). Ці імперії, як і Османська, розширювалися, включаючи в себе нові країни та території. Тому, коли в 1919—1923 рр. було укладено п’ять мирних договорів, які склали Версальську систему світобудови, на карті Європи з’явилися нові незалежні держави, «викроєні» з цих двох імперій. У результаті поділу Австро-Угорщини, яка зазнала поразки у Великій війні, отримали суверенітет Австрія та Угорщина; південні слов’янські королівства Сербія і Чорногорія з’єдналися з австро-угорськими провінціями Словенією, Хорватією, Боснією, Герцеговиною, Воєводіною, Далмацією і створили Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (із 1929 року — Югославія). Значні території двоєдиної монархії відійшли до Румунії (Трансільванія, Банат, Буковина), Італії (Південний Тіроль) і Польщі. До останньої — колишнє королівство Галичини і Лодомерії. Колишні провінції Габсбургів Чехія, Моравія і Чеська Сілезія разом зі Словаччиною та Закарпатською Україною (останні дві перебували в юрисдикції Угорського королівства) утворили демократичну Чехословаччину.

Німеччина, за Версальською системою світобудови, поступилася Франції Ельзасом і Лотарингією (захоплені після Франко-прусської війни 1870—1871 рр.). Ейпен і Мальмеді відійшли до Бельгії, причому з карти Європи зникла республіка Морене — вона теж увійшла до складу Бельгії. Цю республіку було створено 1816 року, після розгрому імперії Наполеона. Її площа — всього 3,3 кв. км і населення — кілька сотень жителів. Тут, між Пруссією та Нідерландами, були багаті свинцеві і цинкові рудники, тому великі держави, які засідали у Віденському конгресі, оголосили карликову республіку нейтральною. До 1920 року рудники виснажилися, і республіка Морене припинила існування. Переможена Німеччина мусила віддати Польщі провінцію Позен (Познань), частину Східної і За­хідної Пруссії, частину Верхньої Сілезії; при цьому ще й погодитися з оголошенням міста Данциг (Гданськ) «Вільним містом» під управлінням Ліги Націй. А ще Німеччина повернула Данії частину Шлезвіга, окупованого після війни Пруссії й Австрії проти Данії в 1864 році.

Значних територіальних втрат зазнала колишня Російська імперія, що стала радянською Росією. В європейській частині імперії оголосили суверенітет Велике князівство Фінляндське, Варшавське генерал-губернаторство (Польща), Кавказьке намісництво (Грузія, Вірменія, Азербайджан), Київське генерал-губернаторство та інші українські губернії (Україна). Бессарабію захопила Румунія.

І тут, на уламках великих імпе­рій, почало зароджуватися див­не явище в Нових Незалежних Державах — поява вождизму, автократії. Це явище чимось схоже на комплекс неповноцінності; набагато точніше його зміст передає українське слово «меншовартість», це те ж саме, що й польське «непелновартощовощь». Поява автократії в Нових Незалежних Державах першої половини ХХ сто­ліття, швидше за все, виклика­на трьома обставинами: 1) Нові незалежні держави виникли не з власної волі, а за рішенням великих держав того часу. 2) Станов­лен­ню автократій і появі автократорів сприяла своєрідна династична політика європейських монархій у XIX і на початку XX сто­ліття, що можна охарактеризувати відомим біблійним висловом, замінивши в ньому лише одне сло­во: «Немає монарха у своїй батьківщині». 3) Великі держави вирішили (та й нині не звільнилися від цього комплексу!), що вони можуть безперешкодно перекроювати світ на власний розсуд.

1) Нові незалежні держави виникли не з власної волі, а за рішенням великих держав того часу. До 1918 року не було масових національно-визвольних рухів у Російській та Австро-Угорсь­кій імперіях, аналогічних європейським революціям 1848 року або польським повстанням 1830—1831 і 1863—1864 років. Активною боротьбою за національно-державне відродження вирізнялися, мабуть, тільки польські лідери — генерал Костюшко (повстання 1794 року), «польський король де-факто» князь Чарторийський (повстання 1831 року), диктатор повстання Тиссовський (повстання 1846 року), генерал Трау­гутт (повстання 1863 року). По­ляки створювали і завжди підтримували Легіони польські в Італії (1797 р., генерал Домбровський), інші легіони (1799, 1807, 1848 рр.), нарешті — легіони польські при австрійській і російській арміях (1914 р., полковник Пілсудський і генерал Довбор-Мусницький).

Після потужних європейських революцій і повстань 1848 року (Угорщина, Австрія, Чехія, Німеччина, Італія, Франція, Словенія, Хорватія) та локальних повстань і заворушень 1870-х років на Балканах до початку Першої світової війни (1914—1918) не було створено сильних національних народних рухів за незалежність, які б могли взяти ситуацію у свої руки без підтримки ззовні. Ідея жевріла у просвітницьких товариствах національної інтелігенції та у студентських бунтарських гуртках. І тільки Версальська система, яка відбила інтереси великих держав-переможниць, із незначним врахуванням побажань національної інтелігенції, оформила сам факт виникнення нових держав і зафіксувала їхні кордони.

2) Своєрідна династична політика європейських монархій у XIX і на початку XX сто­ліття. Її своєрідність полягала в тому, що, коли переривався царюючий рід, місцева аристократія чомусь воліла запрошувати на трон «варягів» з боку. При цьому найчастіше такими «монархами-новобранцями» виявлялися принци німецьких правлячих домів (найчастіше — з карликових держав). Найімовірніше, цей факт пояснюється тривалим існуванням роздробленої Німеч­чини, у якій ще наприкінці XVIII століття на тронах усіх німецьких князівств та в кріслах церковних владик і бургомістрів імперських міст одночасно засідало до 1800 можновладних сеньйорів! Досить глянути на склад рейхстагу 1792 року, щоб побачити в ньому 165 тільки суверенних титулованих правителів — одного короля, чотирьох курфюрстів, одного ерцгерцога, 26 герцогів, 39 князів, 93 графів, ландграфів, маркграфів та інших пфальцграфів, навіть одного барона... Решта 80 членів рейхстагу Священ­ної Римської імперії німецької нації представлені магістрами, командорами, комтурами та пріорами лицарських орденів, а також духовними владиками — архієпископами, єпископами, абатами й абатисами.

Отже, 165 коронованих королівських, герцогських, княжих, графських тронів тільки в самій тільки Німеччині наприкінці XVIII століття. І це тоді, коли в Єв­ропі було всього вісім королівств і дві імперії та десяток італійських герцогств і королівств. Ось тут німці й розвернулися. По-перше, династичні шлюби приносили німецький «орднунг» у старі монархії Європи. А по-друге, коли до середини XIX сто­ліття кількість суверенних німецьких герцогств (без Австрії) зменшилася до тридцяти, то особливо стало помітно надвиробництво німецьких принців. І ось у XIX столітті й до початку Першої світової війни ми бачимо, що на європейських престолах сиділи або сидять нащадки німецьких монархів. Зрозуміло, у Німеччині — Гогенцоллерни, а в Австро-Угорщині — Габсбурги (Лотаринзька лінія). В інших країнах: Саксен-Кобург-Гота (у Великобританії, Бельгії, Болгарії), Баттенберг (раніше — в Болгарії), Шлезвіг-Голштейн-Готторп (у Росії, Данії, Норвегії, Греції, Швеції), Оранієн-Нассау (в Нідерландах, Люксембурзі), Гогенцоллерн-Зігмарінген (у Румунії, і навіть іспанці в 1870 році обрали Леопольда Гогенцоллерн-Зіг­марінгена своїм королем, але принц відмовився від цієї честі), Веттин Альбертинської лінії (у Польщі), Від-Рункель (в Албанії), Габсбург (в Іспанії, Угорщині, Че­хії), нарешті, князь фон унд цу Ліхтенштейн герцог фон Троппау унд Єгерндорф граф цу Рітберг (у Ліхтенштейні). Зберегли в різні періоди національну чистоту, мабуть, династії Неманичів (Чорногорія), Карагеоргієвичів (Сербія, Югославія), Грімальді (Монако), Савойя (Італія), Бурбони (Франція).

Таке німецьке засилля на тронах Європи не могло не породити у німецьких, а отже — і в австрійських монархів відчуття переваги над іншими, не могло не викликати бажання розширити територію німецького «орднунгу» за рахунок приєднання нових територій. Це, до речі, було однією з причин розв’язання Першої світової війни, яка почалася з вини великих держав.

3) Великі держави перекроюють світ на власний розсуд. Наприкінці XIX століття утвердилося визначення великих держав як керівних структур світобудови, котрі вважали своїм обов’язком брати активну участь у розв’язанні питань європейської та світової політики. Великі держави абсолютно не терплять протидії з боку країн «другого» (Іспанія, Португалія, Данія, Швеція, Сербія, Румунія...), а вже тим більше «третього ешелону». Вони практично призначили себе арбітрами в суперечці між меншими країнами, а також привласнили право створювати і скасовувати інші держави, проводити кордони між країнами, призначати їм правителів.

Вважається, що Англійська буржуазна революція XVII століт­тя була віхою, яка відокремила епоху Середніх віків від Нового часу, епоху феодальних монархій від епохи буржуазних монархій Нового часу. Наприкінці Середніх віків, у середині XVI століття, була тільки одна велика держава — Іспанія. У переломному XVII сто­літті її замінили Фран­ція, Швеція та Австрія. А з 1818 року утвердилася європейська пентархія великих держав — Англія, Франція, Австрія, Пруссія, Росія. У 70-х роках XIX століття на зміну Прус­сії прийшла Німеччина (піс­ля об’єднання Бісмарком німецьких держав «залізом і кров’ю», згори), і до пентархії додалася Італія (після тривалого Рісорджименто: італ. — Відродження) — національно-визвольних війн і революцій 1790-х — 1870-х років та об’єднання італійських держав під керівництвом п’ємонтської монархії).

Саме ці шість великих дер­жав у липні 1913 року визнали незалежність Албанії від Османської імперії, потім установили кордони Албанського князівства і в березні 1914 року призначили князем Албанії німецького принца Вільгельма фон Від-Рункеля з династії Нассау. Але Вільгельм фон Від-Рункель протримався на троні Албанії тільки півроку...

Війна безглузда, якщо не керується великою метою. І такою метою для сухорукого Вільгельма II Гогенцоллерна, кайзера Німеччини, і для старого Франца Йосифа I Габсбурга, кайзера Австрії, стало розширення «Другого Райху» за рахунок приєднання нових територій. Новим територіям потрібні малі вожді. У Європі такий урок «призначення» нових монархів уже проходили за 100 років до кайзерівського «дуету». Коли імператор французів Наполеон I завершував оформлення своєї Першої імперії, виявилося, що безліч нових територій потребують малих керманичів. Те, чого Наполеон не «ковтнув» сам, — віддав родичам. Молодший брат імператора Же­ром став королем Вестфалії; другий брат, Луї, — королем Голлан­дії; третій брат, Жозеф, отримав спочатку Неаполітанське королівство, але потім імператор передумав і призначив його королем Іспанії. Сестра імператора Еліза стала княгинею князівства Лукка і Пьомбіно. Ще одна сестра, Кароліна, була одружена з Мюратом, тому Мюрат став великим герцогом Клеве-Берзьким і Неаполітанським королем. На­решті, сина Жозефіни, своєї першої дружини, Ежена Богарне На­полеон призначив віце-королем Італії, герцогом Лейхтенберзьким і князем Ейхштадт­ським.

Досвідом Наполеона скористалися обидва кайзери, а точніше — кайзер Вільгельм II Гогенцоллерн і літній уже наступник австрійського престолу, ерцгерцог Франц Фердинанд Габсбург унд Льотрінген (тобто Лотаринзький), той самий, про якого сказала Швейку його служниця: «Убили, виходить, Фердинанда-то нашого». З цього Сараєвського убивства розпочалася Велика війна (ця назва не прижилася, тому що Друга світова війна своїм «розмахом» та кількістю загиблих і поранених вразила все людство). Але ще напередодні Великої війни шість великих дер­жав одностайними зусиллями знайшли князя для Албанії в сім’ї німецьких принців. А за два місяці до початку Першої світової війни Вільгельм II і Франц Фердинанд зустрілися в чеському замку Конопіште, де обговорили план нападу Австро-Угорщини на Сербію, схему посилення австро-угорського військового флоту і ще низку питань. Серед цієї «низки питань» цілком могло бути узгодження кандидатур на престоли в майбутніх територіальних придбаннях для «Другого Райху». Усі подальші територіаль­ні зміни в межах лінії східного фронту наприкінці Першої світової війни підтверджують це припущення.

Пройдімося картою німецько-австрійських захоплень із півночі на південь. Причому цей побіжний огляд охоплює події після Жовтневої революції 1917 року і по листопад 1918 року, коли революції в Австро-Угорщині та Німеччині скинули імператора Карла I і кайзера Вільгельма II.

Велике князівство Фінляндське після здобуття незалежності оголошує себе монархією й обирає королем німецького принца Гессенського Фрідріха Карла, шурина кайзера Вільгельма II.

Окуповані німцями Естонія та Латвія (колишні Курляндська, Естляндська і Ліфляндська губер­нії), вийшовши зі складу Російсь­кої імперії, об’єдналися в Балтійсь­ке герцогство і на герцогський трон запросили прусського принца Генріха Гогенцоллерна, брата кайзера Вільгельма II. Щоправда, перед цим було створено Курляндське герцогство, яке запросило на трон Адольфа Фрідріха, принца Мекленбург-Шверинського. Курляндське герцогство влилося в Балтійське.

Таріба Литовська проголосила окуповану німцями Литву (колишні Ковенська та Віленська губернії в Російській імперії) монархією і запропонувала королівську корону німецькому принцу Вільгельму фон Ураху Вюртемберзькому. Принц узяв ім’я Міндовга II (таким чином були враховані багатовікові княжі традиції Литовської дер­жави).

Окупована німцями Польща (колишнє Варшавське генерал-губернаторство в Російській імперії) отримала статус королівст­ва. Країною керувала регентська рада, готуючи місце для короля — австрійського ерцгерцога Ернс­та фон Гогенберга цу Есте унд Габсбурга.

Окупована німцями незалежна Україна (колишнє Київське генерал-губернаторство та інші українські губернії) у планах кайзерівського дуету теж значилася як королівство. Королем готувався стати австрійський ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург унд Льотрінген, відомий також як Василь Вишиваний.

Нарешті, Сербія, Чорногорія та інші південні слов’янські землі призначалися для ще одного принца — австрійського ерцгерцога Максиміліана фон Гогенбер­га цу Есте унд Габсбурга.

Отже, територіальні захоплення двох великих держав — Німеч­чини та Австро-Угорщини — оформ­лялися як королівства та герцогства на чолі з принцами з німецьких правлячих домів Габс­бургів і Гогенцоллернів, Ас­каній (велике герцогство Гессен-Дарм­штадт) і Вюртембергів (королівст­во Вюртемберг). По три на кожен імператорський дім. Але не все «так сталося, як гадалося».

Листопадові революції 1918 року підбили риску під кайзе­рів­ськими та імператорськими апетитами. Вільгельм II Гогенцол­лерн, імператор Німеччини і король Пруссії, утік у Голландію, після чого зрікся престолу.
А Карл I Габсбург, імператор Авст­рії і король Угорщини, зрікся престолу і втік до Португалії. Дві великі імперії загинули, «прихопивши» з собою Російську та Оттоманську імперії. З шести великих держав (Великобританія, Франція, Австро-Угорщина, Німеч­чина, Росія, Італія) три втратили свою велич, причому дві з них, Росія й Австро-Угорщина, розкололися на ряд нових незалежних держав.

«Розкололися» — не зовсім правильно сказано. Це ваза може розколотися впавши. Колишні великі імперії були розчленовані великими державами! Австро-Угорщина і Німеччина програли війну. А в клубі великих держав з’явилися нові, ще не великі, але вже з претензіями на велич — імператорська Японія і Сполучені Штати Америки. Два головних мирних договори, Версальський і Сен-Жерменський, підбили підсумки Першої світової війни. Перший, Версальський договір було підписано у червні 1919 року Францією, Британською імперією, Італією, Сполученими Штатами, Японією та ще двадцять однією державою (адже війна світова!), з одного боку, — та Німеччиною, що капітулювала, — з іншого. Німеччина втратила частину своїх європейських провінцій і всі колонії, але залишилася великою країною. Другий, Сен-Жерменський договір було підписано у вересні 1919 року тими самими країнами-переможницями, з одного боку, і Австро-Угорщиною, що капітулювала, — з іншого. У листопаді 1918 року національні комітети Чехословаччини та Угорщини оголосили про вихід своїх країн зі складу Австро-Угорщини і проголосили республіканський лад; у грудні 1918 року королівст­ва Сербія і Чорногорія об’єдна­лися і включили до складу єдиного Королівства Сербів, Хорватів і Словенців слов’янські області Австро-Угорщини. У листопаді 1918 року Австрія була проголошена республікою. Імператора Карла I вигнали з країни. Великі держави почали перекроювати кордони Європи, створювати нові держави. До речі, місця незалежній Україні, зрештою, на карті не знайшлося, і ставлення до українців було яскраво продемонстроване під час Польсько-української війни 1918—1919 років за Східну Галичину.

Вважається, що архітекторами такої перебудови Європи були автори Версальського мирного договору, представники двох великих держав, Жорж Клемансо, голова Ради міністрів Франції, і Девід Ллойд-Джордж, прем’єр-міністр Великобританії. Сполучені Штати Америки не ратифікували Версальський договір, тому що не визнавали статуту Ліги Націй, що входив складовою частиною у Версальський мирний договір. Визнавши статут Ліги Націй, американці мали б визнати домінуюче становище Великобританії і Франції, вплив яких переважав в організації. Так утверджувалася нова велика дер­жава. США уклали з Німеччиною особливий мирний договір лише 1921 року. Цей договір відрізнявся від Версальського тільки відсутністю статей про Лігу Націй.

Отже, у Європі після світової війни з’явилися нові держави, які зовсім недавно були провінціями Австро-Угорської та Російської імперій: Польща, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан. Усі молоді держави, окрім Югославії, раніше входили до складу великих імперій. Югославія (спочатку — Королівство Сербів, Хорватів і Словенців) узяла до свого складу екс-провінції Австро-Угорщини. Але, хай там як, усі без винятку нові незалежні дер­жави (або їх частини) раніше входили до складу великих імперій, їхній еліті було знайоме відчуття переваги над іншими країнами, до керівництва прийшли люди, котрі раніше пізнали тонкощі придворного етикету. У більшості нових держав були відрепетирувані німецькі та австрійські монархічні інститути з тим-таки одноосібним правлінням монарха. А якщо нові керівники і не були обізнані з життям вищого світу, то усвідомлення значущості й важливості своїх персон на уламках великих імперій надавало цим правителям впевненості у їхній непогрішності. Дух автократії, самовладдя нависнув над Європою.

За визначенням, автократ — особа, яка користується необмеженою, неконтрольованою владою, а автократія — форма правління з необмеженою владою однієї особи. У Європі після краху трьох великих імперій спалахнула «епідемія» автократії, до влади прийшли необмежені правителі, «вожді народів». Причому «епідемія» була рукотворною: вона виникла в результаті перекроювання кордонів великими державами-переможницями (лінія Керзона — приклад цього) і тренування майбутніх автократів великими державами, що програли (німецькі принци на тронах або регентські ради в очікуванні правителів нових дер­жав). «Епідемія» виявилася заразною: прагнення до диктатур охопило навіть багато «старих» консервативних країн.

Ось приклади таких «вождів народів»: в Угорщині з 1920 по 1944 роки — регент королівства Міклош Надьбаньяі Хорті; в Німеччині з 1933-го по 1945 рік — фюрер (нім. «фюрер» = вождь) Адольф Гітлер (Шикльгрубер);

в Іспанії з 1939-го по 1975 рік — каудільйо (ісп. «каудільо» = вождь) генералісимус Франсіско Франко Баамонде;

в Італії з 1922-го по 1945 рік — дуче (італ. «дуче» = вождь) Беніто Муссоліні;

у Польщі в 1917 р. регент, із 1918-го по 1922-й і з 1926-го по 1935 рік — начельник держави (польськ. «начельник» = вождь) маршал Юзеф Клеменс Пілсудський; у Румунії з 1940-го по 1944 рік — кондукатор (рум. «кондукатор» = вождь) маршал Іон Антонеску;

у Радянському Союзі з 1922-го по 1953 рік — «вождь усіх народів», генералісимус Йосип Віссаріонович Сталін (Джугашвілі);

в Україні ув 1918 році — гетьман, генерал-лейтенант російської служби Павло Петрович Скоропадський;

у Фінляндії з 1918-го по 1919 рік — регент, генерал-лейтенант російської служби, потім — фельд­маршал, барон Карл Густав Еміль фон Маннергейм;

у Хорватії в 1941—1945 рр. — поглавник Анте Павеліч (хорв. «поглавник» = керівник»), голова уряду Хорватії.

А також інші довоєнні європейські диктатори (лат. «диктатор» = той, хто наказує): у Португалії — Антоніу ді Олівейра Салазар; у Латвії — «вождь і батько нації» Карліс Ульманіс; у Литві — Антанас Сметона; в Естонії — державний протектор Костянтин Пятс; у Словаччині — монсеньйор Йозеф Тісо...

Коли аналізуєш тенденції дер­жавного будівництва в Нових Незалежних Державах, які утворилися після розпаду Радянського Союзу, Югославії і Чехословач­чини, не полишає відчуття дежа вю. Прагнення до вождизму у деяких наділених владою сучасників відчутно відсилає до подій не такої далекої довоєнної історії. Але це — тема зовсім іншого дослідження.

«Безсмертний» помилявся! Історія повторюється частіше, ніж ми думаємо.