АВГУСТО ПІНОЧЕТ: ГЕНЕРАЛ, ЯКИЙ ОДЯГНУВ НА НАЦІЮ «ЗАЛІЗНІ ШТАНИ» - Соціум - dt.ua

АВГУСТО ПІНОЧЕТ: ГЕНЕРАЛ, ЯКИЙ ОДЯГНУВ НА НАЦІЮ «ЗАЛІЗНІ ШТАНИ»

11 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №26, 11 липня-25 липня

На самому початку вересня 1973 року моєму однокурснику подарували кошеня рідкісної на той час в Україні сіамської породи...

На самому початку вересня 1973 року моєму однокурснику подарували кошеня рідкісної на той час в Україні сіамської породи. Кілька днів Сашко застановлявся: яке ж ім’я дати котові? І всю студентську групу було втягнуто в процес обговорення цього відповідального рішення. Врешті щасливий котовласник уже майже зовсім зупинився на імені Міттеран — на честь тогочасного президента Франції. Не заїжджено, з іноземним шармом, а водночас у неофіційній обстановці кота можна звати просто Митькою. Але 12 вересня, прийшовши до університету, Сашко вирік трагічним тоном: «Після звістки про те, що цей клятий зрадник Піночет учора вбив нашого дорогого президента Альєнде, я не спав цілу ніч. Як радянський студент і комсомолець я просто зобов’язаний відреагувати на кривавий фашистський переворот у Чилі. Рішення прийнято: я назву своє кошеня Кіт імені Сальвадора Альєнде». Потім трохи помовчав і додав: «А скорочено все одно хай зветься Митькою».

За три роки перед тим до влади у далекій латиноамериканській країні прийшов президент-марксист Альєнде. Очолюваний ним блок «Народна єдність» почав проводити у Чилі економічні і політичні перетворення за радянським і кубинським взірцем. Декому в Кремлі здалося, що «тріумфальна хода соціалізму» в світі з теорії перетворюється на практику. Це ж вперше прокомуністичні сили здобули владу в якійсь країні парламентським, демократичним шляхом, а не завдяки іноземній військовій окупації, як у Польщі чи Угорщині, не після збройного путчу чи громадянської війни, як на Кубі чи в Китаї. У 1972—73 роках дехто з наших університетських професорів любив розводитися на лекціях про те, що остаточна перемога соціалізму у світі відбудеться шляхом завоювання «найпередовішим вченням» перш за все Латинської Америки, тоді Африки, Азії і поступової ізоляції та «удушення» Сполучених Штатів та Західної Європи. Це нині, через десятиліття після безславного краху «світової системи соціалізму» такі міркування видаються маячнею. Тоді ж загроза виглядала цілком реальною. У 1970-му тогочасний держсекретар США Генрі Кіссінджер, розмірковуючи про Чилі, риторично питав: «Я не розумію, чому ми повинні байдуже дивитися, як через безвідповідальність власного народу країна перетворюється на комуністичну?» А в Москві тим часом задоволено потирали руки.

Тим більшим було розчарування «кремлівських мрійників», коли очолений Піночетом військовий перeворот поставив хрест на просуванні Чилі «шляхом соціалізму». В середині 70-х генерал з іншого кінця Землі перетворився в радянській пропаганді на уособлення всесвітнього зла. Августо Піночет для більшості жителів СРСР став «Гітлером сучасності». Про криваві злочини його режиму, про боротьбу чилійців проти «антинародної хунти» трубили всі газети, радіо та телебачення, писали п’єси та співали пісні.

Маятник хитнувся в інший бік наприкінці 80-х, за часів пізньої перебудови. Спершу несміливо, а тоді дедалі впевненіше залунали голоси, що Радянському Союзові, а потім незалежним уже Україні чи Росії потрібен свій власний Піночет, який залізною рукою випалить марксистську скверну, згуртує суспільство і силоміць поведе його до ліберально-ринкового раю. Через авторитаризм. Один з найвизначніших українських «прорабів перебудови» дозволив собі якось на масовому мітингу навіть замінити у класичних шевченкових рядках ім’я Вашингтона прізвищем чилійського диктатора: «Коли ми діждем Піночета з новим та праведним законом?». Вийшли зовсім уже й не вірші. Натомість актуально з погляду поточного політичного моменту.

Так Піночета було «повністю реабілітовано» у свідомості пострадянських інтелектуалів. Раптом з’ясувалося, що під його керівництвом Чилі досягло вражаючих економічних успіхів. Він врятував свою країну від сповзання до комунізму. А пролита кров … Це не більше, як дрібні ексцеси на шляху до загального процвітання. Тому справжнім шоком для декого в Україні став арешт відставного чилійського диктатора у Великій Британії три роки тому. І хоча після кількох місяців домашнього арешту на туманному Альбіоні старого і хворого Піночета зрештою відпустили додому, стало зрозуміло: для сучасного західного суспільства навіть найшляхетніша мета не виправдовує негідні засоби, а особливо масові порушення прав людини. І в жодному куточку світу жодний президент, який припустився злочинів за часів свого правління, не може мати певності, що після виходу у відставку йому не доведеться відповідати за свої діяння.

Шлях нагору

Августо Піночет Угарте народився 25 листопада 1915 року в місті Вальпараїсо — найбільшому чилійському порту, океанських воротах столиці країни Сантьяго. Він був шостою дитиною дрібного службовця місцевої митниці. Батьки Піночета були ревними католиками та прибічниками так званих традиційних цінностей. І майбутній генерал та президент, добре засвоївши ті цінності змалечку, проніс їх через усе життя. В дитинстві Августо був слабеньким, хворобливим та несміливим хлопцем, який нічим не вирізнявся серед своїх однолітків. Якось, згадує Піночет, мати повела його в кіно. Фільм був німий. В один «чудовий» момент тапер вдарив по клавішах старенького піаніно, імітуючи звуки стрілянини — за сценарієм це був епізод розстрілу. Хлопчик, побачивши, як на екрані падають «розстріляні» актори, так злякався, що сховався під крісло і почав голосно кричати. Стався душевний надлам. І цілком вірогідно, що через кілька років, закінчивши середню школу Піночет вирішив поступати до військового училища саме для того, щоб перебороти задавнений жах перед стріляниною та кров’ю. Хоча, з другого боку, військова служба на той час (і досі) була в Чилі, як і в інших країнах Латинської Америки, надзвичайно престижною і надавала вихідцеві з «низів» чи не єдиний шанс здобути високий соціальний статус. Хай там як, до піхотного училища в Сантьяго Піночета не прийняли — оцінки отримані ним на загальноосвітніх іспитах були добрими, але не відмінними. І не змогли компенсувати його погану фізичну підготовку. Невдалою була і друга спроба вступу, попри те, що відразу після першого фіаско Піночет почав активно займатися боксом та плаванням, а решту часу присвячував поглибленому вивченню загальноосвітніх дисциплін. І лише на третій рік мрія Піночета зрештою здійснилася — його було зараховано до училища.

1936 року 21-річний Піночет успішно закінчив військове училище і розпочав офіцерську кар’єру. Про свою військову службу генерал згодом казав так: «Це кар’єра солдата. Від військового училища і до чину генерала я підіймався сходами військової ієрархії крок за кроком, не маючи жодних честолюбних прагнень і бажаючи лише виконувати свої службові обов’язки». За 37 років Піночет пройшов шлях від «зеленого» лейтенанта до командувача сухопутними військами країни. Окрім цілеспрямованості і працелюбності нашого героя його стрімкому просуванню по службі сприяв і вдалий шлюб — Піночетова дружина Лусія, з якою він прожив майже 60 років, була дочкою одного з провідних чилійських політиків консервативного спрямування. І одруження з нею автоматично ввело вихідця з низів у коло чилійської політичної еліти. У послужному списку Піночета є чисто стройові посади — як командир взводу та роти, начальник штабу та командир піхотної дивізії, командувач столичного гарнізону тощо. Але не тільки. 1951 року він закінчив Військову академію, отримавши звання офіцера генерального штабу і фах «викладач військової географії та логіки», а згодом п’ять років викладав у цій самій Академії, потім майже десять років був військовим аташе Чилі у Вашингтоні. Тому, що він так довго обіймав цю престижну посаду сприяло те, що Піночет на той час досконало оволодів англійською мовою і здобув реноме інтелектуала — тоді він був уже автором більше десятка книжок. Це були переважно підручники та навчальні посібники з військової географії, але одна з його праць — видана 1968 року «Геополітика» — заслуговує на особливу увагу. Одні називають творіння Піночета «класичною книгою», другі — «тоненькою книжечкою з насмиканими цитатами з пруcських та нацистських авторів».

Між народами, вважає Піночет, існує відвічна боротьба за життєвий простір. Народи, на його думку, — єдині біологічні організми, характеристики яких завдані довкіллям, етнічними та расовими особливостями. Гірські народи — це традиціоналісти, вороги всіляких реформ. У них превалює індивід. Мешканці ж рівнин із задоволенням сприймають усілякі нововведення, їхніми діями керує поверхневий дух, а під час війни вони чинять слабкий опір ворожим військам, що вдерлися до країни. Чилійців генерал оголосив горянами. Носієм і хранителем справжньої національної культури — чилійську армію. Аргентинці ж (сусіди і головні історичні суперники чилійців), на думку Піночета, — типові жителі рівнин. А «оскільки державі для її розвитку необхідний простір, завоювання якого в сучасному світі є достатньо складним, сильна у військовому, економічному, дипломатичному та демографічному відношеннях держава повинна мати привілеї в територіальних суперечках». Тобто Чилі над Аргентиною. Відтак Піночет сформулював основні завдання чилійської зовнішньої політики: експансія на північ і південь від кордонів Чилі, панування в південній частині Тихого океану, окупація та контроль над протоками та островами Південного конуса Латинської Америки. Для читачів, які не надто добре обізнані з південноамериканськими геополітичними реаліями, пояснимо: згаданий «конус» частково належить Аргентині, і Піночет у своїй науковій праці фактично закликав до війни з сусідньою країною. Лише через п’ять років після виходу «Геополітики» в світ її автор став на чолі Чилі. І можна тільки дякувати Богові, що в нього вистачило розуму не спробувати втілити в життя свої геополітичні теорії.

Нарешті, остання цитата з генеральського трактату: «Одна з цілей геополітики полягає у співвідношенні передумов (що це значить — зрозуміти важко, але так у Піночета. — О.П.) до можливого застосування і використання особливих законів у внутрішній політиці держави». Що таке «особливі закони» і як їх на практиці використовувати у внутрішньому житті держави, генерал наочно продемонстрував усьому світу.

Країна, в якій він жив

За три століття колоніального періоду до Чилі переселилося лише 50—70 тисяч осіб, переважно іспанців та басків. Загалом же до сьогодні в Чилі осіло десь 250 тисяч іммігрантів, що в багато разів менше, ніж в сусідній Аргентині чи деяких інших латиноамериканських країнах. Таким чином, Чилі — одна з найбільш «індіанських» за походженням більшості населення країн Південної Америки. Щоправда, не асимільованих індіанців у Чилі не більше 5 відсотків. Понад три чверті населення країни складають метиси — нащадки мішаних шлюбів індіанців та європейців або навіть чистокровні індіанці, котрі засвоїли іспанську мову та культуру. Креолів (білих) у країні не так багато. Але саме вони складають панівну верству. До їх числа належить і Піночет, і його історичний антагоніст Сальвадор Альєнде. А ось культовий лідер чилійської компартії Луїс Корвалан — типовий метис.

У 40—70-х роках ХІХ сторіччя до країни в’їхало близько 20 тисяч німців, які компактно розселилися в південних районах центральної частини країни. Іммігранти з Німеччини та їхні нащадки швидко захопили «керівні висоти» в чилійських збройних силах і почасти зберігають їх досі. Принаймні обидва безпосередні попередники Піночета на посаді головнокомандувача чилійськими сухопутними військами —генерали Пратс та Шнайдер — були німецького походження. Армію, в якій Піночет прослужив усе своє свідоме життя, сусіди-латиноамериканці дражнили «пруcською» — і польові статути чилійців, і навіть парадна офіцерська форма були один в один «переписані» з німецьких. Але найважливіша підстава до такого прізвиська — це, звичайно, дух прусcької казарми, який десятиріччями панував у чилійській армії. І хоча сам Піночет, наскільки відомо, не має жодного німецького коріння, «германський дух» він засвоїв дуже добре. Принаймні і в військовій справі, і в його улюбленій геополітиці найвищими авторитетами для генерала були і залишаються німці.

Чилі — дуже довга і порівняно вузька смуга землі, затиснута між Тихим океаном та Кордильєрами — однією з найвищих у світі гірських систем. Землі, придатної для використання в сільському господарстві, в країні порівняно мало — це переважно ділянки на узбережжі та гірські долини. Ані в ХVШ, ані в ХІХ столітті Чилі, на відміну від багатьох інших латиноамериканських країн не спромоглася вийти на світовий ринок як великий виробник тієї чи іншої сільськогосподарської культури. І чилійська еліта, і країна в цілому порівняно з іншими латиноамериканськими державами вважалася радше бідною. Становище ж селянства, яке складало переважну більшість населення країни, було нужденним по усій Латинській Америці. І ще невідомо, де воно було гіршим — у «просунутій» Бразилії чи у відсталому Чилі. Не змінило ситуації і відкриття, а потім початок розробки великих мідних покладів (і нині чилійцям належить чверть розвіданих запасів мідної руди у світі). В країні не було ані капіталу, ані технічних спеціалістів, тому видобуток мідної руди у чилійських горах взяв на себе британський, а пізніше американський капітал. Прибутки вивозилися з країни. Протягом ХІХ сторіччя чилійська «пруcська» армія виграла кілька воєн проти сусідніх держав, внаслідок чого до Чилі було приєднано багаті на селітряні поклади перуанські провінції Тарапака та Антофагаста. Проте і видобуток селітри та продаж її на світовому ринку не призвів до економічного процвітання. У першій половині ХХ сторіччя країна постійно мала негативне сальдо торговельного балансу, була не в змозі забезпечити своє населення продовольством. Протекціоністська політика, яку проводили і консервативні, і ліберальні уряди, так і не забезпечила бурхливого розвитку національного товаровиробництва, яке б випускало достатньо якісної продукції, що заміщувала імпорт. «Чилізація» мідної промисловості, яка формально передала найбільші мідні родовища у власність держави, не призвела ані до суттєвого зростання доходів бюджету, ані до відчутного збільшення платні робітників. Селянство задихалося від нестачі землі, що і далі майже вся належала великим латифундистам, значна частина яких була нездатною організувати на ній конкурентоспроможне сільськогосподарське виробництво. Президент країни християнський демократ Едуардо Фрей 1964 року проголосив проведення аграрної реформи, яка передбачала передачу частини землі латифундистів 100 тисячам селянських родин. Проте реформа просувалася вкрай повільно, за 6 років землю отримало лише 20 тисяч родин. А тим часом у країні наростав уплив лівих сил. Створювалася революційна ситуація, коли дедалі більше чилійців дійшли переконання, що «далі так жити не можна». Ось тільки рецепти «докорінної перебудови» різні політичні сили пропонували діаметрально протилежні.

У грудні 1969 року Комуністична, Соціалістична, Радикальна та Соціал-демократична партії, а також Рух єдиної народної дії та Незалежна народна дія створили блок «Народна єдність», на чолі якого став лідер соціалістів доктор Сальвадор Альєнде Госсенс. Наступного року відбулися президентські вибори, на яких переміг Альєнде. 4 листопада 1970 року представник лівих урочисто в’їхав у президентський палац в Сантьяго.

Плеканий радянською пропагандою міф про «всенародну підтримку» «Народної єдності» чилійцями, як і кожний міф, не відповідає дійсності. Альєнде прийшов до влади тільки завдяки недосконалості чилійського виборчого законодавства. Воно передбачало вибори в один тур, а переможцем проголошувався той з кандидатів, який набере голосів більше за інших. Так, Альєнде, здобувши підтримку 36 відсотків виборців, став легітимним президентом. За його найближчого конкурента, колишнього президента Едуардо Фрея, проголосували 33 відсотки чилійців. Решту голосів «розтягнули» кілька консервативних кандидатів, для яких Фрей був занадто лівим. Якби в Чилі, як у кожній демократичній країні, президентські вибори провадилися в два тури, Альєнде не мав би жодних шансів на перемогу. В чилійському парламенті ліві теж мали тільки 80 мандатів з 200. Отож, протягом усіх 1000 днів свого правління Альєнде був «президентом меншості». Але чилійська конституція передбачала, що левова частка владних повноважень зосереджена в руках президента. Таким чином «Народна єдність» стала повновладним господарем країни, більша частина населення якої її не підтримувала. Важливим фактором, що сприяв приходові Альєнде до влади, стала підтримка, яку йому надав командувач сухопутними військами Чилі Рене Шнайдер. І хоча генерала Шнайдера було вбито у жовтні 1970-го, за кілька днів до того, як Альєнде обійняв найвищу посаду, генерал Карлос Пратс, що прийшов на зміну Шнайдеру, теж щиро підтримував уряд «Народної єдності».

Попри те, що Альєнде називався соціалістом, його уряд відразу почав провадити в країні радикальні економічні та соціальні перетворення у цілком комуністичному дусі. У перші ж місяці свого правління новий президент провів «червоногвардійську атаку на капітал», подібно до того, як це зробив Ленін у далекій Росії наприкінці 1917 — на початку 1918 року. Були націоналізовані 350 найбільших приватних компаній, включно з усіма приватними банками, іноземними підприємствами у гірничодобувній галузі, великими торговельними фірмами. Альєнде експропріював більше половини великих латифундій і передав селянам близько 9 млн. га землі. За кілька перших місяців правління він зробив більше, ніж Фрей за 6 років! Але право володіння отриманою землею для 76 тисяч селянських родин виявилося чисто формальним. За таким добре відомим радянським людям «добровільно-примусовим методом» усіх нових власників землі було об’єднано в сільськогосподарські товариства аграрної революції (САРА) — повний аналог радянських колгоспів. Всю ж вироблену продукцію чилійські колгоспники були зобов’язані продавати державній закупівельній організації ЕКА. В країні, яка завжди відчувала брак власного продовольства, централізований державний розподіл продуктів харчування призвів до виникнення гострого дефіциту практично всіх продуктів. Буйним квітом розцвів чорний ринок. І що більше титанічних зусиль докладала «народна» влада в боротьбі зі спекулянтами, то гіршим ставало постачання чилійських міст. У Сантьяго почалися «бунти порожніх каструль», коли домогосподарки (переважно із забезпечених верств населення) приходили до президентського палацу і годинами стукотіли кришками по каструлях, вимагаючи повернення до ринкової торгівлі продуктами харчування. Не ліпшими були справи і на націоналізованих промислових підприємствах, управління якими здійснювали робітничі комітети. Некваліфікований менеджмент і вимивання оборотних коштів призвели до повної зупинки деяких з них і скорочення виробництва на більшості інших. У країні галопувала інфляція.

Радянська преса тоді багато писала, що головна причина економічних труднощів уряду «Народної єдності» — саботаж і змови з боку «національної буржуазії» та «міжнародної реакції». Все це справді мало місце. Численні чилійські праві та ультраправі організації справді організовано опиралися всім економічним заходам нового уряду, а часом вдавалися до актів терору проти активістів «Народної єдності». Рух опору координували професіонали з американських спецслужб. А уряд США оголосив фактичний бойкот продукції націоналізованих чилійських мідних копалень, викинувши на найбільший у світі американський внутрішній ринок за низькими цінами мідь із Національного стратегічного резерву. Видобуток міді в Чилі падав, але навіть те, що було, Альєнде не міг продати. Все це правда. Та все ж головна причина надглибокої економічної кризи, в яку зіштовхнула країну «Народна єдність», — об’єктивна. Спроба запровадити соціалістичний розподіл у бідній країні, де ніколи не було добре функціонуючого внутрішнього ринку і більшість населення якої не підтримувала комуністичні перетворення, неминуче мала призвести до руйнування виробництва і глибокої соціальної кризи. І таки призвела.

Піночетова «обмежена демократія»

Розв’язка наступила 11 вересня 1973 року. Цього дня у Чилі відбувся путч. Військові захопили урядові установи, розгромили штаб-квартири всіх партій, що творили «Народну єдність», а президент Альєнде героїчно загинув із автоматом у руках, марно намагаючись опиратися озброєним до зубів путчистам.

Альєнде сам прискорив свій кінець. За 19 днів до путчу президент призначив генерала Августо Піночета головнокомандувачем сухопутними військами Чилі. Це — найвища посада, якої може досягти чилійський військовий. Адже військового, який водночас командував би ще й авіацією та флотом, просто не існує, ті підпорядковуються безпосередньо президентові.

Змова серед чилійських військових назрівала вже давно. І Піночет був її активним учасником. Головною ж перешкодою для путчу був попередник Піночета генерал Пратс, який категорично виступав проти втручання армії в політику і повалення законного уряду. Попри тиск, який чинили на нього підлеглі, Пратс не міняв своїх позицій. Врешті одна з офіцерських дружин привселюдно дала головнокомандувачу ляпаса. Це стало останньою краплею, і зганьблений генерал подав у відставку. На свою посаду він рекомендував Піночета, якого вважав щирим прибічником невтручання військових у політику ні за яких обставин. Взагалі підступний Піночет за часів «Народної єдності» зовсім не був в опалі. На початку 1972 року Альєнде підвищив його, призначивши начальником штабу сухопутних військ, а наприкінці того ж року висунув на ще відповідальнішу посаду — командувача столичного гарнізону. Коли Піночета призначили головнокомандувачем сухопутними військами, він мав тривалу бесіду з Альєнде і переконав його, що підтримуватиме уряд не гірше за Пратса. Але, як згадував згодом сам Піночет, «коли я 23 серпня прийняв командування, рішення (про переворот) визначилося остаточно».

Піночет стверджував, що ніколи не віддавав наказу вбити Альєнде. За офіційною версією, під час штурму президентського палацу лейтенант Реєс, увірвавшись до однієї з кімнат, побачив людину в касці, що наводила на нього автомат. Офіцер «інстинктивно» відкрив вогонь і лише згодом зрозумів, що застрелив президента. Все, мабуть, і справді було так. Убитий Альєнде-мученик завдав Піночетові набагато більше шкоди, аніж якби був екс-президентом-вигнанцем. А ось масові репресії проти прибічників «Народної єдності» здійснювалися з відома і за прямим наказом Піночета. «Демократія в самій собі несе зерно власного руйнування, — цинічно стверджував він. — Демократію необхідно час від часу купати в крові, щоб вона залишалася демократією». За оцінками міжнародних правозахисних організацій, за 17 років Піночетового правління в Чилі було фізично знищено (часто без суду та слідства) 30 тисяч прибічників «Народної єдності». Серед них було чимало іноземців — на початку 70-х багато західних інтелектуалів-ліваків добровольцями вирушили до Чилі, аби допомогти своїм місцевим однодумцям «будувати реальний соціалізм». Лише за перші три роки перебування Піночета при владі за політичними мотивами було заарештовано 130 тисяч чилійців — величезне число для країни з
10-мільйонним населенням. Загалом, за оцінками правозахисників, за Піночета політичних репресій у тій чи іншій формі зазнав кожний шостий чилієць. Генерал, як він сам казав, «одягнув на націю залізні штани».

Спочатку Піночет був «просто» главою військової хунти, яку мали по черзі очолювати командувачі сухопутними військами, авіацією та флотом. Але вже через кілька місяців він відмовився передати головування в хунті наступному генералові, а через рік проголосив себе (без жодних виборів) президентом країни. Піночет заборонив діяльність будь-яких політичних партій, фізично знищив чи змусив емігрувати всіх політиків лівого спрямування, розгромив потужний колись у Чилі профспілковий рух. Створену Піночетом охранку ДІНА цілком справедливо порівнювали з гестапо. Одним з улюблених методів роботи ДІНА було так зване прориття тунелю, коли в горло та в задній прохід політичного опонента одночасно заштовхували по живому пацюку і милі тваринки були змушені прогризати собі «дорогу на волю» через людську плоть.

Піночет, безумовно, був кривавим диктатором, жорстоким та підступним. Але таких було дуже багато в трагічній історії Латинської Америки. І якби лише цим вичерпувалася його роль, він був би просто не вартий нашої уваги.

Але ж водночас Піночет — батько чилійського економічного дива! За порівняно короткий період йому вдалося розв’язати історичне завдання модернізації чилійської економіки, над яким багато десятиріч безуспішно билися і ліві, і праві його попередники.

За часів правління Піночета Чилі була однією з небагатьох латиноамериканських країн, економічний приріст яких збільшувався стабільними і порівняно високими темпами. Одна з найбідніших країн континенту нині посідає почесне четверте місце в Латинській Америці за розмірами валового внутрішнього продукту на душу населення. 2000 року цей показник за даними Світового банку складав 90. Щоб зрозумілішим було місце Чилі у світовій економіці, наведемо ще кілька цифр із тієї ж таблиці. Чилі межує з трьома країнами — Аргентиною (60), Перу (80) та Болівією (0). Нинішня Чилі багатша за Польщу (90), Туреччину (00) чи Росію (60). Але їй, звичайно, ще дуже далеко до Німеччини (120), Японії (620) чи США (100). В Україні цей показник, до речі, складає 0. Звичайно, це дані з 2000 року, Піночет же відійшов від влади десятиліттям раніше. Але всі експерти погоджуються, що останні демократичні уряди Чилі лише продовжували економічну політику Піночета. І саме кривавий диктатор вивів свою відсталу країну на середній світовий рівень розвитку.

В чому ж суть чилійського економічного дива? Економічна політика Піночета зовсім не була поверненням до методів та цінностей доальєндівського періоду, а чимось принципово новим для Чилі. З 30-х років ХХ століття в Чилі провадилася (наполегливо, але безуспішно) протекціоністська політика, спрямована на розвиток національного виробництва, яке могло б замістити імпорт. Державне регулювання охоплювало дедалі ширше коло показників. Так, лише за 1965—70 роки (часи правління християнських демократів) частка державних витрат зросла з 36 до 47 відсотків ВВП, а питома вага державних капіталовкладень збільшилася з 61 до 77 відсотків усіх інвестицій. У цей же час держава побудувала більше половини всього нового житла в країні. Таким чином спроби «Народної єдності» провести тотальне одержавлення економіки стали всього лише логічним продовженням у розвитку економічної політики, яка провадилася протягом кількох десятиріч зовсім іншими політичними силами.

Піночет розвернув корабель чилійської економіки на 180 градусів. Ще під час його роботи в США на генерала величезне враження справили неоліберальні економічні теорії так званої Чиказької школи, які обстоювали мінімізацію втручання держави в господарство і «вільну гру ринкових сил». Економічними радниками диктатора стали чилійці — випускники Чиказького університету, а згодом вихованці Католицького університету в Сантьяго, де теж безроздільно панувала Чиказька школа.

В Чилі теорії Чиказької школи були впроваджені в життя настільки повно, як ніде в світі. Від початку свого правління Піночет послідовно і наполегливо провадив згортання або різке обмеження ролі держави майже в усіх сферах економічного життя. Домінуючу роль, і не на словах, а на ділі, отримав приватний капітал. Піночет створив максимально сприятливий інвестиційний клімат для транснаціональних корпорацій, застосував політику «відкритих дверей». І, нарешті, він рішуче відмовився від митно-тарифного захисту внутрішнього ринку, підтримки виробництв, що заміщували імпорт. Натомість велику увагу було приділено розвитку експортних галузей на основі «порівняльних витрат виробництва». Йшлося про те, що коли країна відчуває, наприклад, брак пшениці для внутрішніх потреб, то не варто підтримувати державними дотаціями її виробництво в Чилі, якщо все одно вона буде дорожчою, аніж на світовому ринку. Натомість краще сприяти розвиткові виробництв, собівартість продукції яких буде нижче за середньосвітову. Так, саме за часів Піночета Чилі вперше в своїй історії вийшло на світовий ринок як великий постачальник томатної пасти, свіжих та морожених фруктів, концентратів соків, рибної муки. За кілька років країна впевнено увійшла в десятку найбільших світових постачальників деревини. При цьому не відбувалося хижацького винищення чилійських лісів. Приватні компанії, що заготовлюють деревину, зобов’язані посадити 12 га нового лісу замість кожних вирубаних 10 гектарів. Держава жорстко контролює дотримання цього правила, але водночас повертає підприємцям три чверті витрат на посадку дерев. Чилійське виноробство, яке сторіччями працювало виключно на місцевий ринок, в останні десятиріччя стало знаним від Штатів до Австралії і від Німеччини до Японії. Чилійські вина, до речі, нині завойовують і український ринок. Не всі галузі, обрані Піночетом та його радниками як експортно перспективні, насправді виявилися такими. Зокрема, в перші роки Піночетового правління було ухвалено спеціальну державну програму сприяння вирощуванню рису. Але за кілька років з’ясувалося, що чилійський рис неконкурентоспроможний на світовому ринку. І програму тихо згорнули. Але в цілому диктатору вдалося різко збільшити експорт, диверсифікувати його номенклатуру. Якщо в середині 70-х продаж міді та мідної руди давав 80 відсотків експортних надходжень Чилі, то наприкінці 80-х — лише 40. І це притому, що обсяги видобутку міді та ціни на неї зростали.

Чилійський досвід організації пенсійних фондів як засіб вирішення соціальних проблем і джерело акумуляції коштів населення для внутрішніх інвестицій визнано класичним у цілому світі.

Нині середня платня у Чилі складає 00 на місяць. Рівень, про який пересічний українець може поки що тільки мріяти.

Підступний кат чи шляхетний лицар?

1988 року Піночет провів референдум, на якому чилійці мали відповісти: бажають вони зберегти правління військових чи воліють перейти до класичної демократії. 73-річний Піночет був переконаний, що більшість народу підтримає збереження існуючого режиму і йому доведеться призначати собі наступника з числа генералів. Диктатор помилився — 60 відсотків чилійців проголосувало за повернення до влади цивільних політиків. І 1990 року Піночет передав владу демократично обраному президентові Ейлвіну, християнському демократу. Ще кілька років генерал зберігав за собою командування сухопутними військами, а тоді придумав для себе посаду «довічного сенатора», яка гарантувала його непідсудність за будь-якими звинуваченнями до самої смерті. В Чилі, але не в світі. Коли 1990 року 85-річний Піночет прибув на лікування до Великої Британії, його було заарештовано за ордером іспанського судді. За звинуваченням у злочинах проти людства — позасудових вбивствах в середині 70-х кількох десятків іспанських громадян, які жили в Чилі і підтримували «Народну єдність». Перебуваючи на Альбіоні під домашнім арештом, старий генерал імітував повну втрату пам’яті і пересувався виключно в інвалідному візку. Врешті після кількамісячної тяганини британська палата лордів вирішила не видавати його Іспанії і відпустити додому. В Сантьяго «вмираючий інвалід» самостійно зійшов з трапа літака і хвацько відкозиряв величезному натовпу своїх шанувальників, що зібралися в аеропорту.

Взагалі нинішнє Чилі, як і кілька десятиріч тому, розколоте навпіл, з точки зору трактування постаті Піночета. Багато чилійців уважають його рятівником нації, завдяки якому країна не лише уникнула марксистської диктатури, але й провела вражаючу модернізацію. Не менше співвітчизників Піночета переконані, що жодні економічні успіхи не можуть виправдати ріки крові, які пролив диктатор. Дехто з них вважає, що Альєнде було слушно усунуто від влади. Але жорстокість, виявлена Піночетом, була зайвою і невиправданою. Старий генерал нині доживає свій вік в оточенні п’ятьох дітей, 24 онуків та трьох правнуків. Навряд чи його супротивникам удасться добитися судy над Піночетом в Чилі за його життя. Генерала судитимуть Бог та історія.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво