Арія за списком

На ці зимові свята я отримав рекордну кількість привітань. Більш як два десятки — електронною поштою, близько десятка — SMS-повідомленнями. Плюс декілька — звичайною поштою. Не рахуючи привітань і побажань від політичних партій, теж надісланих мені особисто. Цікаво, до речі, хто їм дав базу даних із прізвищами, іменами й адресами — ЖЕК, міліція чи, може, податкова? І кому ще ці поважні організації готові надати мої особисті дані? Але це вже тема для іншої розмови. Не знаю, мабуть, існують більш комунікабельні люди, але для мене це — особистий рекорд.

Єдине, правда, що зразу трохи муляло око — це «списковий» характер багатьох із цих вітань. Передусім подумалося: «Ну і що? Звичайно, відсутнє ім’я адресата, а все решта на місці — і побажання, і картинки...» Просто чергова маленька зручність, надана нам сучасною... та, власне, якою сучасною — просто масовою технологією. Адже без «вітальних» розсилок навряд чи хтось став би писати три десятки окремих листів для усіх друзів-знайомих.

Якось, уже кілька років тому, мені й самому спало на думку розіслати привітання по всій мобільно-телефонній книзі. Зупинили тоді невисокі морально-етичні міркування — просто відсилати можна було або по одному, або всім «занесеним» гамузом, серед якого затесалася пара-трійка людей, вітати яких не хотілося. Ніколи і ні з чим. А розсилати, для прикладу, однотипні листівки й тексти «шановним колегам та партнерам» однієї поважної організації, у якій довелося пропрацювати чотири роки, рука підіймалася без жодних вагань. Які там вагання — раз почалася розсилка листівок, значить скоро матимемо свята, гостей, міцний і довгий сон — і десятки інших приємностей.

Чому ж саме тут розіслані привітання якось покоробили? У якийсь момент стало зрозуміло, коли прийшло велике й розкішно оформлене вітання від людини, яку випадково бачив один раз у житті і більше навряд чи коли побачу ще. Ну не може, не може бути до мене діла працівникові банку, у якого я хотів купити «поношений» ноутбук та так і не купив через надто вже сильну «поношеність». Вся штука, власне, в такій зручній автоматизації. Люди навіть не згадують про тих, кого вони вітають. Просто розсилають листівки за всією адресною книгою, і, як наслідок, особисті привітання стають до болю схожими на знеособлені партійні листівки. Одним треба, щоб за них проголосували, іншим — набрати якісь умовні «очки» в міжособистісному спілкуванні, дотримати всіх умовностей. І одним, і іншим зробити це треба, використовуючи мінімум ресурсів. У першому випадку — фінансів, у другому — часу, уваги, душевного тепла. Просто бізнес, нічого особистого.

Розіслане за списком повідомлення є вельми зручним для канцелярсько-офіційних «наших клієнтів, постачальників та всіх інших ділових партнерів». Максимум респекту за мінімуму зусиль — і ліс при цьому не страждає, і АТС зайвими розмовами не перевантажуються. Те саме й щодо випадкових знайомих, для яких таке привітання є не більше, ніж черговим нагадуванням — «Я все ще не викинув тебе з адресної книги!» Проте використане щодо справді близьких чи рідних «спискове» привітання нестерпно пахне тим-таки офіціозом. Адже, якщо вдуматися, цінним у привітанні є не перелік побажань — вони, зазвичай, не страждають зайвою оригінальністю. Як, наприклад, і строфи, які деякі любителі віршованих привітань складають у тяжких муках, виходять, м’яко кажучи, не шекспірівськими — притому більшість авторів це прекрасно розуміє. А цінять люди привітання саме за увагу, проявлену до їхньої конкретної персони. За те, що про них, бодай на короткий момент, згадали, що вони для когось щось значать — значать достатньо, аби витратити кілька хвилин за клавіатурою комп’ютера чи з телефоном біля вуха. А «автоматизовані» привітання за усім списком адрес чи номерів це почуття забирають. І в сухому залишку маємо лише слова, позбавлені змісту. Залишається тільки вирішити особисто для себе, чи зручність і економія часу — це гідна ціна за розкіш людського спілкування?

Тому, не зважаючи на всі зручності технології, довелося набирати номери друзів по одному. І писати «індивідуальні» листи — згадуючи, як звуть їхніх дружин та дітей (вийшло, до речі, далеко не у всіх випадках). Як і слід було сподіватися, список тих, кого я врешті-решт таки привітав — дзвінком, листом чи SMS, — так і залишився мізерним порівняно з переліком тих, кого привітати, по суті, було конче необхідно. Може, хтось із «неохоплених» і образиться. Ну, не те, щоб образиться, а затаїть легке незадоволення. В будь-якому разі, нічого такого я не хотів — просто не вистачило часу, не дійшли руки. Зате в процесі пригадування імен та облич було пережито чимало приємних хвилин. Врешті, і зимові свята все ще продовжуються — отже, поки не пізно, зателефонувати треба кому-небудь іще...