Архітектор українських столиць

Серед інших, до розбудови урядових приміщень обох столиць доклав розуму й таланту архітектор Сергій Григор’єв. Одне з кращих його творінь у Києві — всім відомий величний будинок на Банковій, 11, де нині міститься секретаріат президента України. Але десятки років це ім’я залишалося поза увагою істориків та мистецтвознавців, бо... восени 1943 року зодчий залишив Київ, не сподіваючись на кращу долю по поверненні радянської влади, оскільки перебував на окупованій території.

Лише тепер, завдяки синові — теж архітекторові Олегу Грегорету, який мешкає у штаті Міннесота, США, з’явилася можливість розповісти про Сергія Григор’єва докладніше. Саме син майстра, ознайомившись із позаторішньою публікацією в «Дзеркалі тижня», надіслав, на наше прохання, портрет батька та список авторських робіт С.Григор’єва, складений тим власноруч на бланку пошукувача наукового ступеня у квітні 1939 року.

Сергій Вікторович Григор’єв народився 28 лютого 1896 року в Харкові. 1927 року закінчив архітектурний факультет Харківського художнього інституту, вже маючи авторські роботи. То був час розбудови нової української столиці, доба індустріалізації. Тоді за проектами С.Григор’єва споруджувалися найрізноманітніші об’єкти, як-от багатоквартирні житлові будинки в Харкові, Запоріжжі, Софіївці та житлові комплекси — робітничі кооперативи для промислових гігантів у тих-таки Харкові, Донецьку, Дніпропетровську та Маріуполі, амбулаторія в Кадіївці, робітничий університет у Ровеньках; для «Цукробуду» — електростанція в Сумах, клуб та жомосушарка в Бурині, деревообробна фабрика в Луганську, електрозавод у Харкові. Все це — у 1925—1932 роках.

Коли 1927 року в Криму стався руйнівний землетрус, С.Григор’єв відбудовував і реконструював будинки відпочинку в Ялті, а в Алушті — готель із цілком ще тоді природною татарською назвою «Яли-Бахча».

Звичайно, все це будувалося в економному стилі конструктивізм, поширеному в усій тогочасній Європі. Але ж С.Григор’єв неодмінно додавав фасадам проектованих ним житлових будинків рис українського бароко — в обрисах фронтонів, обрамуванні вікон тощо. Кращі його роботи в Харкові — житлові будинки на вул. Чернишевського, 88, Сумській, 110.

Будуючи соціалістичний рай для трудящих, більшовицька влада не забувала й про себе. 1932 року С.Григор’єв бере участь у конкурсі проектів дачі Раднаркому УСРР в Гайдарах, будує на урядовій дачі так званий «павільйон-кабінет» та кухню-їдальню.

Маючи великий досвід проектування та будівництва різних за призначенням споруд, здобувши незаперечний авторитет, С.Григор’єв, працюючи в інституті Діпроміст (Державний інститут проектування міст), 1933 року виконує проект перепланування та реконструкції центральної частини й магістралей Харкова. Того ж року за його проектом перебудовано собор на Святих Горах під... театр профспілкового будинку відпочинку — доба давалася взнаки! Тоді ж він проектує внутрішнє оздоблення харківського готелю «Асторія», що перебував у віданні ВАТ «Інтурист». На цьому харківський період життя і творчості С.Григор’єва закінчився.

21 січня 1934 року ВУЦВК УСРР ухвалив постанову про перенесення столиці республіки з Харкова до Києва. 24 червня уряд прибув до нової столиці. Разом із ним переїхав до Києва і «урядовий» зодчий Сергій Григор’єв. Принагідно зазначимо, що він, не перебуваючи в лавах КП(б)У, не виконував жодних проектних робіт для партійних потреб! Цікава деталь, чи не правда?!

У Києві на той час не було спеціальних урядових споруд, тож Раднарком розмістився в колишньому особняку Симхи Лібермана на вулиці Банковій, 2. Зате, щоб надати столиці більш «пролетарського» вигляду, почали масово руйнувати культові споруди. Причому під удар потрапили передусім не так церкви, споруджені всередині ХІХ — на початку ХХ ст. в імперському офіціозному російсько-візантійському стилі, а передусім неоціненні пам’ятки ХІ—ХІІ ст. та українського бароко кінця ХVІІ — ХVІІІ ст., тобто те, що становило національну гордість.

С.Григор’єв спроектував для РНК житлові будинки: 1934 року — 12-квартирний на вулиці Терещенківській, 5, 24-квартирний на Інститутській, 20/8, 50-квартирний — на Шовковичній, 23-25; наступного, 1935 року — 78-квартирний на Інститутській, 16. До честі зодчого — всі його київські роботи не порушили навколишньої забудови, не зруйнували образу вулиць, який склався до того, не мали агресивного вигляду. Можна припустити, що замовник повністю довіряв зодчому-фахівцю та його смаку.

На той час через нові технології та «швидкісні більшовицькі темпи» якість славетної київської жовтої цегли канула в минуле. Так само довелося забути про характерні, традиційно київські цегляні фасади, тим більше що по всій Європі увійшли в моду тиньковані «під шубу» поверхні стін. Зваживши на ці обставини, С.Григор’єв дав своїм київським новобудовам тиньковані сірі фасади, але дуже тактовно, з чуттям міри й смаку розмістив декоративні вставки у вигляді соковито ліплених, типових для українського бароко рослинних мотивів. Це теж відрізняло його роботи від аскетично спрощених «пролетарських» будинків-блоків, споруджуваних до перетворення Києва на столицю. З’явилася в цих урядових будинках і така не дуже «пролетарська» подробиця, як наявність у кожній квартирі невеличкої кімнатки для прислуги, завуальованої під поняттям «хатня робітниця».

Раднаркомівські будинки на розі Інститутської та Шовковичної постали символічно і спадково на місці колишнього генерал-губернаторського дому, спаленого 1920 року польським військом. А чудовий генерал-губернаторський парк, теж традиційно по-київськи йменований садом, залишився. Зодчий заново розпланував його алеї, передбачив тенісні корти та фонтан із золотими рибками. Вважалося, що в недалекому «щасливому майбутньому» так житимуть усі трудящі. Нині фасади будинків рясно вкрито меморіальними дошками на честь радянських діячів держави та мистецтва, які мешкали в різний час у цих елітних житлах.

Одночасно на розі Некрасовської та Ново-Павлівської вулиць споруджувалася сучасна автобаза РНК з ремонтними майстернями на 100 «зисів» та «емок» — тобто ліцензійних «паккардів» та «фордів». А в мальовничому київському урочищі над річкою Сирець, відомому під назвою Васильчиковська дача, С.Григор’єв зводить 1936 року комплекс дач РНК. Від прізвища першого «дачника» — голови уряду Панаса Любченка — ця місцина одержала у киян назву «дача Любченка». Доля останнього склалася типово для тих часів: 30 серпня 1937 року він, заздалегідь попереджений про арешт, скоїв самогубство разом із дружиною. За неофіційною версією, їм у цьому «допомогли». Нині тут — парк «Нивки».

Ще один урядовий будинок за проектом С.Григор’єва споруджено на вулиці Обсерваторній, 23.

Маючи очевидні заслуги перед владою, С.Григор’єв удостоївся мешкати з родиною в «авторському» кварталі на Липках. Тоді ж С.Григор’єв двічі брав участь у конкурсах на проекти урядового центру в Києві та сесійної зали Верховної Ради.

У 1936—1939 роках за проектом С.Григор’єва споруджено найвідомішу його будівлю — на вулиці Банковій, 11, що призначалася для штабу Київського особливого військового округу (КОВО). Кому довелося бувати тут, напевно, звернув увагу на неймовірну товщину стін першого та другого поверхів. Пояснюється це тим, що тоді існувала офіційна заборона на будівництво адміністративних споруд. Тому скористалися наявними двома симетричними корпусами, спорудженими у 1870-х роках за проектом київського архітектора Олександра Шіле, і просто напнули на них нові стіни, видавши це за «реконструкцію» (хіба не так само чинять і сьогодні наші хитрунчики від архітектури, задовольняючи забаганки таких самих жадібних анонімних «інвесторів»?). Новий величний будинок одержав виразний, помітний фасад, видовжені крила, а в центрі композиції — масивний ризаліт із вставною колонадою великого коринфського ордера. Владну монументальність будинку підкреслено важким антаблементом, обличкуванням цоколя полірованим лабрадоритом, сірим тинькуванням «під шубу». Додали величі й чотири поліровані кам’яні кулі, що фланкують портал парадного входу. Талановитий зодчий настільки точно розрахував усі деталі, що величезний будинок, незважаючи на розташування на вузькій вулиці, не тільки не розчавив довкілля, а й добре проглядається з усіх точок: з Інститутської та Лютеранської, з сусідньої площі імені Франка та з далекого Михайлівського майдану. Нині тут — секретаріат президента України.

У той передвоєнний час С.Григор’єв брав активну участь у громадському житті столиці, виступав у фаховій періодиці. 1937 року його обрали членом правління Спілки радянських архітекторів України. На груповому фотопортреті бачимо його серед архітекторів старшого покоління — В.Кричевського, В.Рикова, К.Жукова.

На творчому диспуті влітку 1939 року, коли обговорювався вже споруджуваний будинок ЦК КП(б)У на Михайлівському майдані, архітектор С.Григор’єв висловився рішуче проти, відзначивши: то «дуже важкий і «тупий» об’єм, що придавив своїм тягарем наддніпрянську височінь. Це є основною помилкою проекту, який не враховує умов рельєфу і далекої видимості силуету». Минули десятиліття, і цю ж саму помилку, але вже не як помилку, а як зухвале знущання з містобудівних та етичних норм, як брутальний виклик усім інтелектуалам, естетам і просто справжнім киянам, усім порядним людям кинули нові, недоторканні скоробогатьки, встромивши край Маріїнського парку ще гіршу потвору! Справді — історія вчить, що нічого не вчить...

В останні передвоєнні роки С.Григор’єв проектує будинок наркоматів — у двох варіантах, будує житловий комплекс Дніпровської військової флотилії, проектує і здійснює в натурі внутрішнє оздоблення: їдальні в N-ській військовій частині, інтер’єрів готелю «Спартак», ресторану та кав’ярні «Гранд-готелю». Обидві останні роботи загинули під час більшовицького нищення Хрещатика 24 вересня 1941 року в окупованому Києві.

З початком війни архітектор С.Григор’єв, уже не призовного віку, з дружиною та маленьким сином залишилися в Києві. Позбавлений реальної можливості професійної праці, він бідував, голодував разом із родиною. Довелося заробляти на прожиття виготовленням іконостасів для відновлюваних парафіянами церков Київщини. Личка ангелочків йому домальовувала юна Катруся Кричевська, онука Василя Григоровича Кричевського.

Коли восени 1943 року німецькі окупанти, в очікуванні вуличних боїв, виганяли киян із домівок, залишив місто і Сергій Вікторович Григор’єв із дружиною та сином Олегом. Потім були табори «переміщених осіб», виїзд до США у березні 1950 року. Назавжди.

Оселившись у місті Сейнт-Пол — столиці штату Міннесота, С.Григор’єв працював у великих архітектурних фірмах. Дружина, Любов Семенівна, працювала кресляркою. Син Олег, змінивши прізвище на Грегорет, закінчив університет штату Міннесота, став також архітектором і працював в одній із найбільших в Америці архітектурних фірм. Проектував переважно медичні заклади у США та за кордоном. Найбільше творче задоволення, за його власним визнанням, одержав від спорудженої за його проектом української православної церкви Святої Катерини в Арден гіллс — передмісті Сейнт-Пола. Ця п’ятибанна ошатна будівля витримана у традиціях українського бароко ХVІІ—ХVІІІ століть. Її планово-просторова композиція нагадує прообраз — церкву Різдва Богородиці на Дальніх печерах Києво-Печерської Успенської лаври, а від барокових грушовидних бань віє рідною Україною — подихом отчого краю.

Це творіння Олега Грегорета стало в далекій Міннесоті, гідним пам’ятником батькові й Батьківщині. Прикро бачити, як нині в Києві, в Україні будуються нові церкви — здебільшого в російському стилі... Невже досі діє синодальний указ 1803 року про заборону будувати церкви в українському стилі?

Видатний український архітектор Сергій Вікторович Григор’єв одійшов у вічність 10 червня 1975 року і похований у Сейнт-Полі. 20 жовтня 1993 року не стало дружини, Любові Семенівни, похованої там само.

Згадаймо ж добрим словом тих, хто чесно прожив на світі, не впустивши гідності й не забувши свого коріння, хто належно виховав сина. До речі, Олег Сергійович спілкується не тільки англійською, а й українською. А ось наші київські зодчі — майже виключно російською...