Архітектор державності. До виходу нової книжки про Володимира Винниченка - Соціум - dt.ua

Архітектор державності. До виходу нової книжки про Володимира Винниченка

16 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 16 вересня-23 вересня

28 липня 2005 року минуло 125 років від дня народження видатного українця, письменника, голови першого українського уряду, автора Універсалів Української Центральної Ради Володимира Кириловича Винниченка...

28 липня 2005 року минуло 125 років від дня народження видатного українця, письменника, голови першого українського уряду, автора Універсалів Української Центральної Ради Володимира Кириловича Винниченка. Як правило, з нагоди такого ювілею мають проходити конференції, з’являтися нові книжки про ювіляра, перевидаватися його твори. 5 липня 2005 р. Верховна Рада ухвалила постанову про відзначення ювілею В.Винниченка. Але ювілей залишився на периферії суспільного життя.

У тріаді Грушевський—Винниченко—Петлюра провину за поразку Української революції покладають на Винниченка. На мою думку, книжка українського історика, доктора історичних наук Валерія Солдатенка, яка щойно вийшла з друку, не лише повністю спростовує цю тенденційну думку, а й показує справжнього В.Винниченка, людину-творця, людину-борця з її стражданнями, переживаннями за долю України, нації, життєвим кредо якої була «чесність з собою». Назва книжки «Володимир Винниченко на перехресті соціальних і національних прагнень» вражає своєю точністю і вичерпністю, адже Володимир Винниченко упродовж усього життя перебував не лише на перехресті суспільних соціальних і національних прагнень, а й особистих.

Починаючи з перших рядків, книжка бере читача в полон не лише Винниченкових ідей, героїв, настроїв та дум, а й авторських бачень, розумінь і переживань. Книжка написана у манері самого В.Винниченка, впродовж усього тексту йде розмова, діалог із читачем та Винниченком. Не просто наукова біографія політичного діяча та письменника, а життєвий і творчий шлях непересічної особистості, людини-творця.

Більшість біографічних нарисів, які мені доводилося опрацьовувати, — це, власне, гола констатація фактів, відсутність мотивів того чи іншого вчинку, пояснення змін політичних поглядів якщо не зовнішніми чинниками, то політикою держави, але не власними переживаннями. Створені образи нагадують роботів, які чітко виконують чужі команди. Натомість головний герой рецензованої книжки — це людина, якій властиве все людське: страждання і радість, поразки і перемоги, душевні страждання і біль серця, відчуття втрати і туга за Україною.

Валерій Солдатенко з великою повагою пише про Володимира Винниченка, наділяючи його такими епітетами, як «юнак з самих селянських низів, який встиг за свій короткий вік зазнати стільки поневірянь і, маючи щире, добре, велике серце, готовий був самовіддано боротися за світле майбутнє»; «феєрично обдарована особистість і несповна реалізований талант, трагічна доля»; «молодий, досить амбітний, впевнений у своїй правоті і власних оцінках життя, поглядах на шляхи його покращання, Володимир Винниченко аж ніяк не згоден був жити за чужими рецептами, чиї б вони не були. Його тверезий, проникливий аналітичний розум не дозволяв йому підпадати під будь-які впливи, не давав захопити себе масовою ейфорією…».

Автор показує підвалини формування світогляду В.Винниченка, зазначаючи, що ним було закладено два наріжних камені: «палка любов до України, всього українського (історії, звичаїв, побуту, мови, пісень тощо) та жадоба вибороти для рідного народу варту його можливостям, здібностям долю, а також віра в перетворення світу на основі соціалістичних ідей».

На особливу увагу, гадається, заслуговує епізод з біографії В.Винниченка, який досить детально відтворено у цій книзі. Його практично немає в інших біографічних матеріалах. Ідеться про факт, коли Володимир Кирилович, перебуваючи у в’язниці, не витримавши психічних тортур, у крайньому відчаї пішов на самогубство. У нього були знайдені листи, в яких звучали звинувачення системі і не було «виправдання відчайдушному кроку. Це ще й ключ до розуміння всього наступного життя, мотивації поведінки, вчинків Володимира Винниченка, його неустанної боротьби за рішучі зміни такого недосконалого, такого жорстокого, немилосердного світу».

В.Солдатенко зазначає, що «пережите В.Винниченком на початках життя, перенесені потрясіння — безумовно, наклали відбиток на всю його подальшу долю, на світосприйняття, на творчість. І якщо біографи, критики літературного спадку Ф.Достоєвського, якому довелося пережити акт громадянської страти, вважають той епізод надзвичайно важливим, багато в чому визначальним для розуміння одного з геніїв світового мистецтва, то до розуміння феномену В. Винниченка чомусь не застосовують подібних мірок… Особистість, особливо щедро обдарована природою, яка перебувала на порозі смерті, відчувши дотик, пекельне дихання, зовсім по-іншому ставиться до життя має зовсім інші критерії його оцінки, оскільки начебто вже осягнула таку глибинну й далеку, сховану від звичайного око правду, яку благополучна людина з мирно плинною долею просто не здатна збагнути».

І далі автор переконливо стверджує: «у вужчому, конкретнішому вимірі останні події лише зміцнили В.Винниченка у переконанні, що обраним уже шляхом треба йти далі, виявляючи ще більше волі, наполегливості, цілеспрямованості як на ниві політики, щоб змінити життя, домогтися торжества суспільних ідеалів, що видавалися за справедливі, гуманні, прогресивні, так і в літературі, щоб з допомогою художніх засобів вплинути на виховання людини майбутнього, з високими моральними якостями, красивою душею, відсікаючи від неї усе негідне, низьке, темне, залишаючи усі вади в старому житті».

Говорячи про героїв перших Винниченкових творів, В.Солдатенко зазначає, що вони «гнані і ображені сільські трударі, нещадно експлуатовані, розгнівані пролетарі, безправні, вимуштрувані до механічної покори солдати, навіть здеморалізовані, всіма знехтувані покидьки суспільства — босота». Згодом його герої, як і він сам, значно змінилися, про що детально йдеться у книжці.

І хоча сам автор книжки у статті «Політик Винниченко і його ювілей: кілька некон’юнктурних міркувань», зазначає, що «проблема Винниченко-політик далеко непросто освоюється суспільствознавчою наукою» («ДТ» — 16.07.2005), він досить переконливо і обґрунтовано відтворив образ Винниченка-політика, партійного і державного діяча.

Крізь увесь твір червоною ниткою проходить девіз В.Винниченка «чесности з собою»: «Моральний імператив чесности з собою Володимир Винниченко поширював на всі, без винятку, сторони життя, аж до особистих взаємин».

Здавалося б, усе вже відомо про діяльність В.Винниченка в період Української революції. Проте новаторський підхід звучить у висвітленні особистості В. Винниченка під час виконання ним функції голови уряду, які, зазначає В. Солдатенко, «породжували у Винниченка не стільки гордощі й захоплення, скільки скептичну іронію». В.Солдатенко чи не вперше, як у науковій, так і в публіцистичній літературі, детально й усебічно аналізує внутрішні переживання В. Винниченка, пов’язані з поразкою Української революції, його боротьбу з самим собою і в період Центральної Ради, коли потрібно було повертатися до Києва, і під час організації антигетьманського повстання, коли необхідність підштовхнула його очолити Директорію, і навіть події, коли він, власне, був зміщений з посади голови Директорії. Так, як В.Винниченко глибоко досліджує психіку своїх літературних героїв, так В.Солдатенко змальовує психологічний портрет самого Винниченка. Автор настільки проникнувся його творчістю, його біографією, його щоденниками, що мимоволі здається, що це пише сам Володимир Винниченко.

Привабливими видаються і спроба проаналізувати підготовку В.Винниченка до написання історії Української революції та її детальний аналіз. Досить тонко показано його моральний і психологічний портрет під час підготовки й написання «Відродження нації», боротьбу з самим собою, критику себе і своїх власних вчинків під час революції, аналіз прорахунків і причин поразки й навіть визнання того, що «ми не вірили у можливість здійснення». «Неодноразово принижуваний, переслідуваний, гнаний політик, — наголошує В.Солдатенко, — вже вкотре намагався роз’яснити читачам (звісно, співвітчизникам передусім), що відбувалося в Україні, запропонувати свої варіанти розв’язання найскладніших, найзаплутаніших проблем».

У розділі «Чесність з собою» В.Солдатенко показує розуміння В.Винниченком еволюції революційних процесів, ставлення до моральних цінностей та підходи до життя, ідейні пошуки, спроби та бажання повернутися в Україну, поступовий відхід від політики у перші роки еміграції. Слушна позиція автора про причини невдалої кампанії з поверненням В.Винниченка в Україну. В.Солдатенко це пояснює тим, що «видатний український діяч на той час, швидше за все, вичерпав запас політичної волі, колишнього революційного запалу, готовності на самопожертву». «Він просто вже не вірив у перемогу як соціальної революції, так і торжества національної справи, української ідеї».

Повністю погоджуюся з оцінкою В. Винниченка, яку окреслює В.Солдатенко: «Є достатньо підстав вважати природною, висхідною, основоположною, так би мовити, базовою рисою цієї особистості особливу енергетику, непогамовану жагу діяльності, прагнення за будь-яких обставин бути суспільно корисним». Об’єктивно оцінюючи В.Винниченка, В.Солдатенко зазначає, що національний гнів не заглушив у ньому об’єктивності, здорового глузду. І причини своїх невдач він ніколи не був схильний шукати лише в несприятливому зовнішньому факторі, який завжди переслідував українців.

«Гіркий хліб емігранта» — ця назва розділу і в прямому, і в переносному значенні відтворює емігрантський період життя В.Винниченка. Це був період (особливо останні двадцять років) повної ізоляції від політики і частково навіть від світу. Упродовж цих років В.Винниченко обґрунтовував і написав новий кодекс життя людини. Підсумком його пошуків стала велика філософсько-соціологічна робота, перша програмова абетка оновленого суспільного життя, «найкраща дитина» — наукова праця «Конкордизм», яка, на жаль, так ніколи і не була опублікована. Він виробляє своєрідну світоглядну позицію «конкордизму» (від франц. Соnсогdе — згода). Людина має жити у «злагоді» сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут коріння одного з провідних принципів Винниченкової етики — «чесності з собою». Концепція конкордизму пронизує не лише твори В. Винниченка, написані в час, коли він жив у Мужені (Франція), а й спосіб його життя. Реалізовуючи основну тезу конкордизму: «Проповідуй іншим тільки те, що сам у житті виконуєш», він перебудував усе своє життя, включно навіть із харчуванням. Це вже був інший В.Винниченко: він, власне, створював заповіт нащадкам.

У «нотатках замість післямови» «Чому я бороню В.Винниченка?» В.Солдатенко зазначає: «Не бажаю миритися з тим, що нащадкам тієї людини, яка не шкодувала своїх сил, неабиякого таланту заради національного і соціального прогресу, нав’язувався здеформований, спотворений її образ, тенденційні оцінки діяльності».

Книжка В.Солдатенка «Володимир Винниченко на перехресті соціальних і національних прагнень» — це надбання української історії та літератури, і національної культури загалом. Правда, дуже прикро, що книжка вийшла накладом лише в 1000 примірників. Сам Володимир Винниченко постійно шукав пояснень помітного відставання українства в царині мистецтва, науки й одну з причин вбачав у тому, що «нас не вчено учитись». Вірю, що книжка Валерія Солдатенка багато чого може навчити.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво