Археологія на продаж - Соціум - dt.ua

Археологія на продаж

19 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 19 травня-26 травня

На початку 90-х рр. минулого століття в Україні, як і в інших колишніх республіках СРСР, небаченого доти розмаху набрали грабіжницькі розкопки археологічних пам’яток...

На початку 90-х рр. минулого століття в Україні, як і в інших колишніх республіках СРСР, небаченого доти розмаху набрали грабіжницькі розкопки археологічних пам’яток. Водночас почали формуватися перші приватні колекції старожитностей. Найбільші з них, якщо вірити запевнянням їхніх власників, були зібрані навдивовижу швидко — за 7—10 років. Такі темпи є унікальними у світовій практиці.

Структура постачань старожитностей на ринок добре налагоджена і глибоко ешелонована. Знизу діє широка мережа грабіжників (у США та Великобританії їх називають «нічними яструбами», в Італії й Іспанії — «копачами могил», у нас і в Росії «чорними археологами»), а нагорі — дилери, скупники й колекціонери. Останні об’єктивно є основними замовниками і спонсорами грабіжників. В Україні ситуація така ж сама, і не варто думати, що сліди відносно нових численних руйнувань на поселеннях, курганах, в античних містах залишають допитливі представники позаземних цивілізацій, які віддають свої знахідки особливо «видатним» шанувальникам старовини.

Археологічні предмети стали товаром, оскільки вони відносно доступні, а їхня вартість, навіть якщо вони виготовлені не з дорогоцінних металів, велика. В умовах нових економічних реалій в Україні це усвідомили деякі представники бізнесу (переважно великого). Бо ж зрозуміли, що збирання старожитностей забезпечує надійне й вигідне вкладення капіталів, а також допомагає мати шляхетний вигляд в очах суспільства. І постали вони перед нами як безкорисливі герої-меценати, готові накласти своїми поважними головами в ім’я відродження історичної пам’яті, повернення до справжніх джерел, підступно прихованих від суспільства представниками офіційної або, як вони іноді кажуть, «заангажованої», науки. Маємо й свою специфіку: якщо на Заході та в США діяльність колекціонерів бодай подеколи супроводжується гучними скандалами та викриттями, то в нас переважають розчулення й захоплення. А чи могло бути інакше? Адже колекціонери голосно заявили про себе організацією публічних виставок, переводячи діяльність у площину благодійності. І лише одна обставина заважає жити спокійно — вони мають пояснити, з яких джерел одержують старожитності. Погляньмо, наскільки переконливими є їхні пояснення.

І професіональний археолог, і досвідчений музейний працівник не може не звернути увагу на відсутність будь-якої інформації про місця знахідок, прізвища постачальників, обставини покупки або обміну фактично всіх експонатів таких виставок. Проте стаття 10 Конвенції ЮНЕСКО 1970 р. «Про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню й передачі прав власності на культурні цінності» зобов’язує зазначати всі ці дані. Натомість частина предметів оголошується випадковими знахідками на кшталт «бабуся викопала у своєму городі...». Є й складніші, але не менш фантастичні пояснення.

Так, нам нагадують про існування від середини XIX ст. у Криму дач сановитих російських дворян, які, мовляв, зібрали близько 170 великих археологічних колекцій. Вони не пропали, і більшість нині стала предметом купівлі-продажу й обміну. У такому сюжетному повороті немає нічого нового. На Заході дилери старовини також часто наголошують, що вагому частину предметів було доставлено з інших країн дуже давно, і свідчення щодо їхнього первинного походження дістати неможливо. Та серед археологів існує переконання, або неписаний закон: коли якась старожитність може бути або давньою сімейною реліквією, або недавно викраденою, або просто фальшивкою, її потрібно вважати незаконною. Особливо це стосується об’єктів, щодо яких неможливо довести, що вони з’явилися до 1970 р., тобто часу, коли світова спільнота, згідно з Конвенцією ЮНЕСКО, визнала катастрофічним стан на ринку старожитностей.

З огляду на ці обставини, наші колекціонери твердять, що їхні експонати — не археологічні предмети, а звичайний антикваріат. Проте 1992 р. у Ла-Валетті (Мальта) 20 держав — членів Ради Європи підписали «Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини», і в ній було чітко визначено, що є археологічним предметом. У Законі України «Про охорону археологічної спадщини» рухомі культурні цінності розглядаються як об’єкти археологічної спадщини. Конвенція ЮНЕСКО 1970 р. також підтверджує належність до культурної власності речей із археологічних розкопок (як звичайних, так і таємних), а також елементів художніх, історичних, археологічних пам’яток, які було розчленовано. Таким чином, у приватній колекції археологічні предмети ними ж і залишаються, утративши, на жаль, свою наукову цінність через нез’ясовані або приховані обставини появи. Навмисна підміна понять свідчить про те, що колекціонери усвідомлюють хибність своєї позиції, хоча зі зрозумілих мотивів ніколи цього не визнають.

Можна було б дати позитивну оцінку проголошеному ними прагненню перешкоджати вивезенню старожитностей за межі країни. Утім, їх на це ніхто не уповноважував — це завдання владних структур. А от їх колекціонери потенційно ставлять у вкрай важке становище. Наведемо такий приклад. 2001 р. у США перед судом постав Ф.Шульц, президент Національної асоціації дилерів давнього, східного і первісного мистецтва, консультант Б.Клінтона з питань антикваріату. Його звинувачували у свідомому приховуванні й торгівлі викраденими з Єгипту пам’ятками давнього мистецтва, які єгипетська влада зажадала повернути. Федеральний суд США залучив до розгляду статтю 117 законодавчого кодексу Арабської Республіки Єгипет, відповідно до якої всі старожитності, знайдені в Єгипті, є власністю держави. Щоб домогтися позитивного рішення, єгипетським представникам довелося доводити, що ця стаття виконується в Єгипті. Неважко уявити, яким фіаско закінчилася б наша подібна апеляція до будь-якої держави. Адже довести практичне застосування такої ж статті закону в Україні навряд чи вдасться: «чорних археологів» якщо й відловлюють, ніколи не саджають за грати, а скуповування крадених старожитностей процвітає. Понад те, найбільші приватні колекції з речами сумнівного походження взяті на облік Національним музеєм історії України як недержавна частина фонду!

Про колосальну шкоду від діяльності колекціонерів та їхній зв’язок із «чорними археологами» на сторінках «Дзеркала тижня» і в інших ЗМІ вже не раз розповідали академік НАН України П.Толочко та інші співробітники Інституту археології НАНУ. Фахівцям зрозуміло, що хоч під якими б красивими гаслами проводилися виставки приватних колекцій, їх потрібно розглядати як наочне свідчення існування розвиненої системи нелегальної торгівлі археологічними предметами. Нинішня ситуація в Україні знову підтверджує: формування «чорної археології» і ринку скуповування-продажу старожитностей взаємозалежні, це є деталі єдиного механізму. Однак, на відміну від «чорних археологів» (грабіжників-копачів), юридичний статус дилерів, дилерів-колекціонерів і/або просто колекціонерів не визначений, оскільки не вирішені суто юридичні питання охорони археологічної спадщини.

Одним із засобів такої охорони вважається запровадження ліцензування колекціонування. Чи допоможе це? У Греції довго заохочувалося й дозволялося приватне збирання в межах країни. Це нібито мало рятувати цінності від вивезення за кордон. Згодом спеціальні дослідження щодо наповнення відомих приватних зібрань та виставок однозначно засвідчили безповоротну втрату для науки цілих класів виробів різних періодів. До 2002 р. у Ізраїлі, єдиній державі Близького Сходу, де існує ліцензування торгівлі старожитностями, 75 офіційних дилерів забезпечили загальний щорічний товарооборот ними на суму приблизно 5 млн. дол. У них 95% товару явно кримінального походження, але довести це влада не в змозі. Навряд чи варто сподіватися на позитивний ефект від запровадження ліцензування й у нас. Якщо ж його таки запровадять (відповідний закон у Верховній Раді лобіюється), то конче потрібно взяти до уваги певні обмеження і встановити обов’язкову умову: повідомляти справжні, а не вигадані, джерела походження всіх предметів приватних зібрань.

А поки що, маючи підтримку на всіх рівнях, колекціонери активно втручаються і в наукову сферу. І роблять це вони аж ніяк не випадково. Вагому частину їхніх зібрань становлять матеріали трипільської культури — звідси підтримка ними ще далеко не доведеного погляду на трипільські поселення-гіганти як протоміста, а на саму культуру як найдавнішу у світі цивілізацію. Наукова аргументація при цьому їх мало турбує. Улітку 2003 р. у Тальянках, на Черкащині, на місці розкопок одного з найбільших трипільських поселень, відбулася міжнародна конференція «Трипільські поселення-гіганти». Особливого інтересу з боку «борців» за Велике Трипілля до неї не було. Але вже через рік, у січні 2005 р., на кошти ЗАТ «Петроімпекс» та «Індустріального союзу Донбасу» в Києві з великою помпою був проведений «Перший Всесвітній конгрес Трипільської цивілізації», видані двотомна «Енциклопедія Трипільської цивілізації» і каталог колекцій родин Платонових і Тарут («ПлаТар»). І відразу від колекціонерів ми почули, що їхні зібрання здобули міжнародне визнання і пройшли, нарешті, наукову апробацію, оскільки до підготовки каталогу їм удалося залучити кількох професіональних археологів. Утім, дуже швидко з’ясувалося, що в тому ж каталозі допущені серйозні помилки, багато сучасних фальшивок консультанти розпізнати не схотіли або не змогли.

В археологічному середовищі про неприпустимість оцінювати (йдеться не тільки про грошову вартість) старожитності сумнівного походження говорять уже досить давно. Про це йдеться в принципах археологічної етики Спілки американської археології, Кодексі діяльності Європейської асоціації археологів. Британська академія 1998 р., а Інститут археології у Лондоні 1999 р. ухвалили постанови, де підтверджена відданість принципам, викладеним у Конвенції ЮНЕСКО 1970 р. 1986 року ухвалено «Кодекс професійної етики» Міжнародної ради музеїв, у якому музеям забороняється одержувати об’єкти в кожному разі, коли є підстави вважати, що вони могли бути здобуті незаконним шляхом або коли їхній власник відмовляється повідомити обставини знахідок.

В Україні також назріла необхідність розробки кодексу етики професіональних археологів. Він мав би надати відповідь на запитання щодо обсягу, принципів і умов співробітництва з колекціонерами, якщо, звісно, таке співробітництво взагалі буде визнано за доцільне. Серед археологів ми з цим розберемося. Боюся, набагато складніше це буде зробити представникам влади. Золоті античні та скіфські прикраси з приватної колекції С.Платонова у дружини Президента В.Ющенка під час його інавгурації, постійна демонстрація ним трипільських посудин з його колекції, недавня організація виставки приватних колекцій у приміщенні ЮНЕСКО, кількаразове озвучування намірів помістити археологічні предмети з приватних зібрань у майбутньому «Мистецькому Арсеналі» — все це наводить на непрості й сумні роздуми. Невже сам президент дає сигнал до чергової атаки на археологічні пам’ятки? Чому він не бачить, що відбувається його навмисна дискредитація? Безкоштовний сир, у ролі якого виступають ті ж самі речі з приватних колекцій для майбутнього «київського Лувру», яким так опікується В.Ющенко, буває тільки в мишоловці. На мою думку, коли й є рація у їх демонстрації у майбутньому головному музеї держави, то лише з метою наочно продемонструвати, як археологічні речі поза їхнім справжнім контекстом виявлення втрачають своє значення як наукове джерело.

Продаж археологічних речей треба припинити. І чим раніше це буде зроблено, тим більше свідчень про давнє минуле буде збережено і для України, і для всього людства.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво