Арам Чліянц: «Хоч би який був вирок — треба до суду ставитися з повагою»

Арам Якович — легенда львівської адвокатури. У свої майже 80 років він і далі залишається найкращим адвокатом Львівщини. Він захищав різних людей — «авторитетів» і вбивць, «бандерівок», чиновників, директорів заводів… Та до кожного завжди ставиться з повагою. І не раз люди, які були його опонентами в суді, йшли до нього тоді, коли самі потрапляли в халепу.

— Мій дід Артем (Арутюн) — вірмен. Ми вигнанці з Туреччини.

За сімейними переказами, дід був археологом, розкопав якийсь індійський календар і подарував його Третьяковській галереї... А от нещодавно мені з Москви надіслали документ, з якого виходить, що мій прадід був служителем у католицькій церкві. І коли я про це дізнався, зрозумів, звідки в мене тяга до знань, до мов…

Народився я в Харкові, 1940 року батьки переїхали до Львова. Під час війни батько зі старшим братом пішли воювати, а я з мамою і меншим братом евакуювалися до Казахстану. Якби не доброта казахів — ми б тоді померли з голоду. Держава ніякої допомоги не надавала…

Після війни повернувся до Львова, вступив до Львівської політехніки. А мій двоюрідний брат тоді навчався на юридичному факультеті в університеті. Він порадив мені піти послухати, що у них на лекціях розповідають… Я послухав — і відразу забрав документи, подав їх до юрфаку.

Я тоді жив на вулиці Коперніка, 11. На моєму поверсі були розташовані адвокатура і суд Ленінського району Львова. Якось районний суддя зайшов щось запитати і випадково дізнався, що я студент юрфаку. І відразу запросив мене стати народним засідателем. А з 1954 року мене призначили заступником народного судді. Саме тоді я захопився виступами відомих львівських адвокатів: Яструбенського, Злотопольського, Фріса… І мені теж захотілося стати адвокатом. До того ж, це було привабливо матеріально — адже я тоді вже був одружений, у нас народилася дитина….

По закінченні університету постало питання про вибір професії. Я не бажав ставати слідчим чи суддею у ті часи. Та потрапити до закритого адвокатського клану було майже нереально. У Львові тоді була колегія адвокатів зі 125 осіб. І одна знайома адвокатка порадила мені погодитися на будь-який район, будь-яке село. Я так і зробив — на колегії адвокатів сказав, що готовий їхати будь-куди. І мене, як виняток, прийняли.

Спочатку працював у Поморянах, потім у Сокалі, в Перемишлянах, далі у Раві-Руській, у Кулікові. Згодом мене перевели назад до Львова.

— Так, я працюю адвокатом 50 років. За той час переді мною пройшло дуже багато клієнтів. Хтось із них став мені товаришем, другом. Усього бувало. За радянських часів зазвичай було як — сказав обком — і засудили людину. І нічого не вдієш.

— Так, іноді й страшно. Наведу такий приклад. Я виступав в Одесі. Судили хлопця, який працював на пасажирському пароплаві «Абхазія». Цей хлопець під час стоянки на Кубі зґвалтував стюардесу, задушив і викинув у море. А кубинці її знайшли в нафтовій бухті. За формою дізналися, що то була росіянка, зробили експертизу і видали труп нам.

Хлопець спочатку зізнався, потім відмовлявся…

І я читаю цю експертизу, переклад російською мовою. Заголовок — «Розтин трупа», а далі — «Хай живе Фідель Кастро, ворог не пройде, перемога буде наша». І все.

І я у виступі кажу, мовляв, що ж то за експертиза така, тут, крім гасел, нічого немає! Мене відразу викликають на президію, роблять ухвалу, що я аполітична людина… І стоїть питання про виключення мене з адвокатури. А в мене дітей купа, і йти немає куди. На щастя, обмежилися суворою доганою. Було ще кілька випадків «розходження з партійною лінією» — але якось обійшлося…

— Мій син Андрій закінчив університет і запропонував мені організувати приватну фірму.

Адвокат повинен заробити собі ім’я — дисципліною, повагою до людей, до колег, до суддів. А інакше нічого не вийде. Траплялося й таке, що адвоката послали в суд — а він туди не дійшов. І таких працівників доводилося звільняти відразу.

— Я вважаю, що нам не потрібен державний диктаторський «дах». В усіх розвинених державах адвокатура демократична і сама собою керує. Не треба над нами чиновника — тоді знов усе буде, як за радянської влади, коли адвокат не міг слова сказати.

Я пригадую, був випадок, коли чоловіка виключили з адвокатури тільки за те, що він співав у церковному хорі. Іншого — через те, що він за німців у Львові пожежником працював. Одне слово — і адвоката могли вигнати. Сьогодні інше лихо… Кожен демократію сприймає по-своєму. Думають, що все дозволено, дозволяють собі ображати суд, суддів, слідчих. Це неприпустимо.

Я от з одним таким ініціативним розмовляв. Він скаржився на суддю. А я йому і відповідаю, що, припустімо, суди погані, судді погані. Давайте їх усіх виженемо — у вас є інші?

— Так, я буваю в університеті. І кажу студентам — ви будете генеральними прокурорами, великими суддями, адвокатами, нотаріусами… Але головне — залишайтеся людьми. Ставтеся з повагою навіть до злочинця. Не принижуйте його гідності. Я навожу приклад одного судді — Л.Ізосімова, він тепер уже на пенсії. У нього можна було повчитися вести процес, бо він дуже уважно ставився до всіх його учасників.

Хоч би який був вирок — треба до суду ставитися з повагою. Бувають і помилки, і різні судді… Я багатьох не поважаю — і суддів, і слідчих. Але я не дозволю собі сказати щось публічно — не маю права.

— Розумієте, в чому річ… Навіть коли людина — злочинець, у неї є права. Та й трапляється різне: може, помилка, може, ще щось…

Я захищав одного вбивцю, його звали Віктор, — він із тюрми майже не виходив. Щойно вийшов, у поїзді познайомився там з іншим бандитом, вийшли в Червонограді, хотіли машину вкрасти. Найняли таксиста за 10 гривень до села. Дорогою витягли водія і по-звірячому вбили. Машину розпродали на запчастини, лишився тільки кузов — його викинули в річку.

А навесні, коли вода зійшла, кузов знайшли і зрештою розкрили злочин. Убивць заарештували і судили.

Віктор усе в деталях розповідав. Він мені прямо так і казав: його не можна випускати, бо коли випустять — він буде далі вбивати. Його присудили до розстрілу. Але навіть такого злочинця було шкода…

От ще був цікавий випадок — з колективним убивством. У селі на Петра і Павла напилися хлопці й побилися… Тоді я вперше був у Верховному суді. А то був 1954 рік, тоді всюди вводили українську мову. Адвокати теж мусили виступати українською, та переважна більшість того не могли. І ось я виступаю українською мовою. Суддя мене зупиняє, каже, що я вірмен, для мене можна зробити виняток… Так, кажу, я вірмен. Але я народився у Харкові і два роки ходив до української школи.

Відтак суддя мене почав за приклад решті адвокатів ставити. А моєму підзахисному дали замість розстрілу десять років ув’язнення. Сказавши, що його врятувала моя вірменська хитрість.

— Це моє життя. От донька моя Антоніна каже, що кримінальними справами займатися не буде — тільки цивільними.... Я вже якось за ці роки звик. Я вмію розмовляти зі злочинцями, вони мене вже слухають.

Я всім своїм колегам кажу: треба досконало знати справу. Звертати увагу на найдрібніші нюанси, дати. От було якось — дата цілком перевернула хід справи. Заарештували оперуповноваженого з Галицького району за отримання хабара. Його знімали на відео на вулиці: ось він заходить у браму, виходить, далі йде додому. Камера припиняє знімати, і на відео вибита година: 11 година, 52 хвилини. Чомусь от його не затримали відразу. Коли прийшли з обшуком, нічого не знайшли. І сказали, що стукали 40 хвилин, а за цей час він спалив гроші в печі.

Слідчий пише протокол обшуку, здійсненого о 12 годині дня. Тобто, з моменту, коли камера припинила знімати, до моменту обшуку минуло вісім хвилин. А як за той час спалиш купу грошей?

То була перша помилка слідчих. Там ще було кілька помилок — і суддя винесла виправдувальний вирок.

Ця ж суддя — С. Дикунська — вона тепер у Верховному суді — потім слухала ще одну справу… Приїхав дядько з села — бідний-бідний, мав троє дітей. І йшов по Городоцькій повз комісійний магазин — побачив у вітрині три дитячі костюмчики. І не втримався — вкрав ті костюмчики з магазину своїм дітям.

Його схопили і посадили в тюрму. На суді я виступаю, і кажу, мовляв, ваша честь, мені соромно. Мені соромно, що я непогано заробляю, що я гарно вдягнутий, що я харчуюся добре, що мені не треба красти.

А він там плакав. Казав, що в нього діти не мають одягу, а він не мав грошей на ті костюмчики. Суддя звільнила його з-під варти. І я був морально задоволений.

— Таке запитання мені нещодавно ставив представник американського бюро захисту прав людини в Україні. Мовляв, може якісь закони поміняти? Кажу, закони у нас хороші. Але їх ніхто не дотримується. Подивіться — Кабінет міністрів, президент, депутати — що вони виробляють? Які там закони, яка Конституція? Починати треба з голови. У нас дуже добрі закони. Дуже добрий Цивільний кодекс, підходять до європейських норм процесуальні кодекси. Але треба їх виконувати. От як це зробити — я не знаю.

Для прикладу: нещодавно хотіли створити спеціальне управління розслідувань тільки для еліти, для міністрів і т.п. Навіщо їм спеціальне управління? Чим вони перед законом відрізняються від решти? Дітей Буша затримали через те, що вони пили пиво в пабі, не маючи 21 року — і вони ходили виконувати громадські роботи і слухати лекції. А у нас що?

Нам потрібен механізм виконання законів. У нас механізм слідства недосконалий. Хто веде досудове розслідування? Прокуратура, міліція, військова прокуратура, СБУ, податкова міліцейська служба. П’ять структур. Це неправильно. Треба створити єдиний слідчий орган на всю державу. А в цьо­му управлінні — байдуже, як його назвати — мають бути вже різні напрями.

На мою думку, військової прокуратури взагалі не повинно бути. Скажімо, військові суди вже ліквідували, бо вони не мали особливої специфіки. В цих справах міг розібратися звичайний слідчий — навіщо утримувати цілу структуру?

— Усе вирішила задовго до засідання суду державна комісія у своїх висновках, і рішення Апеляційного суду можна було передбачити наперед. Голова суду намагався переконати адвоката в тому, що підзахисний винний. Саме так і записали в ухвалі суду: «винен». Хоча апеляційний суд не має права обговорювати питання вини.

Я порушив перед судом просте процесуальне питання про незаконність постанови про взяття під варту. Арештували генерала. При цьому слідчий зробив ляпсус.

Я кажу: йдеться не про те, звільняти генерала чи ні. Ви подивіться, що слідчий написав — генерала взяли під варту на підставі вже скасованого документа. Тоді мені спробували вказати, що, мовляв, я не читав висновки державної комісії. Я подякував судді за турботу, але зауважив, що висновки комісії читати і не буду. Бо хто така та державна комісія? Який її процесуальний статус? В Конституції її нема, в Процесуальному кодексі — нема, її висновки не долучили до справи. Коли ви визнаєте висновки комісії як доказ — тоді я вже читатиму.

Оголосили перерву на три дні. Зрештою генерала звільнили. То навіщо такий суд?

Інше питання — слідчі. Фахівці у нас є. Але в яких умовах вони працюють? Ви зайдіть у Сихівський слідчий відділ. У малесенькій кімнатці сидять п’ятеро чоловік. Яка там може бути якість роботи?

Спробуйте додзвонитися до Залізничного слідчого відділення. У них немає телефонів! Машини немає, пішки на експертизу ходять. Я вже не кажу про зарплатню.

Тепер питання якості слідства. У нашій обласній прокуратурі ще є кваліфіковані слідчі. Вони ставляться з повагою, надають потрібні документи. А в міліції слідчі — жах.

— У міліції нашій б’ють нещадно. Свідків часто залякують, понятих теж, фальсифікують показання. Прокуратура дивиться на то крізь пальці. Я кожного підзахисного відразу питаюся, чи його били. Не всі зізнаються — бояться. Оце проблема. І ніякими законами тут нічого не зробиш.

У мене була тільки одна справа, коли міліціонера засудили за побиття. Та й то я три роки воював, мені ще й депутати допомагали.

Підозрюваному вдягнули наручники, начальник розшуку зняв ремінь, пропустив через наручники, зробив петлю, хлопця били об стіну і ременем відтягували назад. Бідолаха вистрибнув у вікно, впав на клумбу. Подзвонила мені його тітка, я їй порадив у лікарні сфотографувати його спину. Фото було жахливе…

Куди я тільки не писав — навіть в Організацію Об’єднаних Націй… Такий скандал здійнявся! Навіть приїжджав до генеральної прокуратури один депутат, кричав, що міліцію треба захищати, щоб негайно дали наказ звільнити затриманих міліціонерів… І одного тоді таки звільнили — просто посеред ночі.

Коли знятий з того начальника ремінь віддали на експертизу, на ньому знайшли мікрочастинки з наручників. Він усе заперечував — проте не зміг пояснити, звідки ті частинки на його ремені.

У судах більш-менш усе добре. Апеляційний суд у нас досвідчений. Претензій до процесу, до суддів я здебільшого не маю.

— Коли прокуратура задовольняє вимогу судді про взяття під варту, вона бере на себе всю відповідальність. На жаль, прокуратура нечасто дотримується норм навіть елементарної професійної етики, проводять незаконні обшуки. Фахові слідчі таке роблять — причому справді фахові…

— Усі кричать, що суддя не мав права забороняти підписувати той закон. Мав він право!

У нас дуже швидко створили адміністративні суди. Вже є судді, вже є новий кодекс адміністративного судочинства. Судді навіть зарплати отримують. Але нема приміщень для цих судів. І нам сказали, що поки такі суди не працюють, ми можемо звертатися в суди звичайні. Отже, звичайний суд має право розглядати адміністративні позови — і на президента, і на Верховну Раду. Генеральний прокурор те рішення опротестував — але генеральний прокурор не має права опротестовувати це рішення, оскільки він не був учасником того розгляду.

Коли нагорі таке робиться — то що вже думати звичайному слідчому?

— Скажімо, в Англії будь-який громадянин може прийти до відділка і запитати, за що затримали Джона, і йому мусять дати відповідь. Бо він — громадянин Великої Британії. Зайдіть в нашу міліцію і спробуйте спитати щось подібне — і послухайте, куди вас пошлють. Часто навіть адвоката не підпускають до затриманого…

Коли в англійців питають, як вони вирощують таку гарну травичку на газонах, вони відповідають: ми її весь час підстригаємо, вже років двісті. І про демократію вони нам теж кажуть, що коли ми її «попідстригаємо» років із двісті — матимемо результат. Сподіваюся, нам треба буде менше часу — бодай років п’ятдесят.