АПОСТОЛ ПРАВДИ ТА ЛЮБОВІ В ЕПОХУ ЗАГАЛЬНОГО ОЗВІРІННЯ 27 ЛИПНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В.КОРОЛЕНКА - Соціум - dt.ua

АПОСТОЛ ПРАВДИ ТА ЛЮБОВІ В ЕПОХУ ЗАГАЛЬНОГО ОЗВІРІННЯ 27 ЛИПНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В.КОРОЛЕНКА

25 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №28, 25 липня-1 серпня

«Человек создан для счастья, как птица для полёта». В.Короленко, оповідання «Парадокс», 1894 рік. «Полное озверение, и каждая сторона обвиняет в зверстве других… Но озверение проникло всюду»...

«Человек создан для счастья, как птица для полёта».

В.Короленко,
оповідання «Парадокс», 1894 рік.

«Полное озверение,
и каждая сторона
обвиняет в зверстве других… Но озверение проникло всюду».

В.Короленко,
із щоденникових записів, 1919 рік.

Він робив свої перші літературні кроки й писав за часів, коли на літературному небокраї сяяли імена Льва Толстого та Антона Чехова. Та вже незабаром стає єдиним, після Толстого, сильним голосом Росії.

Його називають останнім опонентом Луначарського, Леніна, більшовизму взагалі, мимоволі звужуючи ідейну, творчу та життєву платформу цієї незвичайної людини, письменника, публіциста, громадського діяча, свого часу названого патріархом російської демократії. Автора хрестоматійних шедеврів, серед яких «Слепой музыкант», «Дети подземелья», «Без языка», «Сон Макара» і грандіозна чотиритомна автобіографічна епопея «История моего современника», близько 700 статей і нарисів, багато з яких були «на слуху» тодішнього суспільства, переписувалися від руки. Апостола правди, милосердя й любові, народного заступника, борця з чорносотенними погромами, швидкими смертними вироками, шаленим антисемітизмом, кондовим великоросійським шовінізмом, геноцидом «малих народів» (Короленко не лише опублікував цикли статей «Мултанское жертвоприношение» і «Дело Бейлиса», а й виступив громадським захисником на судових процесах, пов’язаних із цими подіями, і — виграв їх!).

Він одним із перших у Росії виступив за скасування страти, проти бузувірських «столипінських краваток». Його жагуча філіппіка, названа так буденно — «Побутове явище» — викликала бурю в російському суспільстві.

«Сейчас прослушал вашу статью о смертной казни и всячески во время чтения старался, но не смог удержать — не слезы, а рыдания, — схвильовано писав автору Лев Толстой. — Не нахожу слов, чтобы выразить вам мою благодарность и любовь за эту и по выражению, и по мысли, и, главное, по чувству — превосходную статью.

Её надо перепечатать в миллионах экземпляров. Никакие думские речи, никакие трактаты, никакие драмы, романы не произведут одной тысячной того благотворного действия, какое произвела эта статья».

Письменник гнівно засудив криваву розправу самодержавства над повсталими в 1905 р. селянами с. Сорочинці, які роззброїли поліцію і вивісили червоні прапори, виступив проти заборони полтавського губернатора на проголошення привітання українською мовою з нагоди відкриття пам’ятника І.Котляревському.

В.Короленко відмовився від звання почесного академіка Петербурзької академії наук на знак протесту проти незаконного скасування виборів у цю академію Максима Горького.

На шлях противлення злу, боротьби за правду і громадянські свободи він став у ранній молодості. Ще студентом пізнав «жандармські люб’язності», був ув’язнений до Кронштадської фортеці, засланий спочатку до Сибіру, а пізніше, за відмову письмово присягнути новоспеченому царю Олександру ІІІ, до Якутії («Я Александру ІІІ не буду присягать, я никогда не лгал, а это было бы ложью»). Дуже показово, що на всю Росію не знайшлося іншого такого «відмовника».

Духом великого миролюбства й братолюбства перейнята вся творчість письменника. Володар величезного літературного дару, він став класиком російської літератури. Не був серед перших, але показав чудові зразки музичної прози, тонкого психологізму, м’якого, чисто українського гумору, пейзажної майстерності — на рівні неперевершеного І.Тургенєва. «Не великоросс, поэтому должен видеть нашу жизнь вернее и лучше, чем видим мы сами», — точно зауважив Лев Толстой, вказавши й на суттєвий недолік письменника: «Он умён, но под суеверием науки».

Йому далека була національна нетерпимість. Обвинувачувати Короленка в тому, що він не писав українською, — все одно, що дорікати історії в неприйнятності умовного способу. Попри те, що, за сімейними переказами, короленківський рід бере свій початок від миргородського козацького полковника Івана Короля, у сім’ї майбутнього письменника українською мовою не розмовляли. У листі до М. Горького Володимир Галактіонович зауважував: «Дело в том, что в детстве и в юности говорил по-польски и по-русски. По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал. Пробовал… просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать по-украински».

Та свідомо обрав місцем свого проживання Україну, чарівну Полтаву, підтримуючи дружні стосунки з Панасом Мирним, М.Кропивницьким, І.Карпенко-Карим, М.Коцюбинським, Х.Алчевською, Г.Хоткевичем, виступав на захист українських селян, захищав права українського народу на вільний розвиток його культури, національної мови.

Дуже популярний у перші десятиріччя минулого століття письменник-правозахисник був широко відомий і серед так званих низів. Коли в день похорон В.Короленка, 28 грудня 1921 року, у Полтаві оголосили загальний траур, зібралося близько 40 тисяч чоловік! Прощальний хід тривав шість годин поспіль...

Тут ми підходимо до особливо складної частини в житті та діяльності В.Короленка, коли кошмар російського самодержавства і російського дикунства замінився кривавою каруселлю жахів і звірств громадянської війни. Письменник, який об’єктивно працював на революційне відновлення світу, і припустити не міг, що вікова боротьба демократичних сил із самодержавством завершиться безпросвітною Варфоломіївською ніччю, загальним озвірінням. Перебуваючи цими неясними днями в Полтаві, Короленко наочно побачив бунт, безглуздий і кривавий. І він веде докладні щоденникові записи. Місто переходить із рук у руки. У січні 1919 року в ньому господарювали петлюрівці. У Grand Hotel’s розмістився їхній штаб і контррозвідка. В одному з номерів збирається суд «и порой расстреливают». Осавул Черняєв каже, що власноручно застрелив 62 чоловік.

«И знаете почему? Я был как все. Но когда я приехал в Ромны повидаться с семьей, то в это время большевики напали на нас, убили отца и мать, а жену… изнасиловали на моих глазах…»

— Да, — говорю я, — это ужасно. Это были не люди, а звери…

— Я и убиваю зверей…

— Да, но вы забываете, что кое-кто из них может тоже рассказать что-нибудь подобное. Озверение с обеих сторон и ваши действия, ваша месть только усиливает рост жестокости…»

Та ось кривава декорація змінюється — приходять більшовики. Щосили працює «надзвичайка»: «… и от чего мы никогда не отказывались, и к чему часто бываем вынуждены прибегать, это — красный террор», — заявляють «Известия Полтавского совета».

«Коммуния» встречает всюду ненависть, — записує Короленко. — Мелькание еврейских физиономий среди большевистских деятелей (особенно в «чрезвычайке») разжигает традиционные и очень живучие юдофобские инстинкты…

Восстание кипит повсюду и, главное, — деревня вся антибольшевистская, за исключением «коммунистов», которые запугивают остальное население».

Короленко, як завжди, намагається зупинити безглузді розстріли, зустрічається з «начальством», переконує, доводить, але... після його відвідування виявляється, що ті, кому обіцяне життя, вже розстріляні...

У травні до Полтави наближаються григор’ївці, народ налякано чекає на «диканьців»: «Это дружина, составлявшая в одно время «анархический полк» (на знамени — «Смерть жидам и буржуям)».

Дружина, що повернулася з Одеси, розповідає про неподобства, які відбувалися в цьому місті при добровольцях і союзниках, куди «съехалось все денежное, и наряду с большой нуждой царит безумная роскошь. Тут собрались реакционеры со всей России… Происходили расстрелы (это, кажется, всюду одинаково), происходили оргии наряду с нуждой, вообще Одесса дала зрелище изнанки капитализма».

Денікінці, що тимчасово повернулися, взялися за розстріли «червоних агітаторів», але виставили на загальний огляд напіврозкладені трупи, демонструючи більшовицькі звірства.

Нарешті в Полтаві утверджуються більшовики. Короленко зустрічається з комендантом «надзвичайки» Левашовим, який говорить... про літературу і проситься зайти в гості разом із завідуючим відділом Шипельгасом, який також «писал, знаете ли, статьи и пьесы».

«Мне показалось так странно, что эти люди, так близко стоящие к расстрелам и крови, могут еще думать о литературе, о стихах и «пьесах»…

Анатолій Васильович Луначарський, один із найталановитіших діячів більшовизму і, за визначенням однієї французької газети, «найкультурніший і найосвіченіший серед міністрів народної освіти в Європі», не стояв, здається, так близько до розстрілів і крові. Він був письменником, драматургом, мистецтвознавцем, критиком, поліглотом, визнаним знавцем світової літератури, тлумачем Ібсена, Метерлінка, Марселя Пруста, Піранделло, блискучим лектором з історії російської літератури, який високо цінив, зокрема, В.Короленка — і як художника, і як громадського діяча. Один час навіть висловив думку, що якщо молода республіка після падіння монархії, виробляючи нові державні інститути, побажає заснувати посаду президента, кращим кандидатом на неї міг би стати Володимир Галактіонович Короленко. Та сказано це було, загалом, задля красного слівця...

Тільки за років перебудови стали відомі документи надзвичайної сили — листи Короленка до Луначарського. Таких листів було шість, а передував їм особистий візит наркома до «полтавського затворника». Розмова була палкою, але цілком дружелюбною — Короленко теж із повагою ставився до розуму й таланту свого опонента. Тема, по суті, була однією — більшовицький терор. При розставанні, вже в міському театрі, Володимир Галактіонович традиційно попросив про помилування засуджених до смерті безневинних людей. Луначарський пообіцяв, але вранці Короленку принесли записку такого змісту:

«Дорогой, бесконечно уважаемый Владимир Галактионович! Мне ужасно больно, что с заявлением мы опоздали. Я, конечно, сделал бы все, чтобы спасти этих людей ради Вас, — но им уже нельзя помочь. Приговор приведен в исполнение еще до моего приезда. Любящий Вас Луначарский».

У листах до наркома Короленко стверджував, що діяльність надзвичайних слідчих комісій являє собою приклад, може, єдиний в історії культурних народів, а обопільне озвіріння досягло крайніх меж. Та неприборканий правдолюб йде далі. Він піддає сумніву сам більшовицький експеримент («Энгельс в самом конце прошлого столетия говорил, что даже Америка еще не готова для социального переворота… Самая легкость, с которой вам удалось повести за собой наши народные массы, указывает не на нашу готовность к социалистическому строю, а, наоборот, на незрелость нашего народа… Увлеченные односторонним разрушением политического строя… вы довели страну до ужасного положения… Что представляет ваш фантастический коммунизм? Известно, что еще в прошлом столетии являлись попытки перевести коммунистическую мечту в действительность. Все они кончились печальной неудачей, раздорами, трагедиями для инициаторов… Не создав почти ничего, вы разрушили очень многое, иначе сказать, вводя немедленный коммунизм, вы надолго отбили охоту даже от простого социализма, введение которого составляет насущнейшую задачу современности»).

«Политических революций было много, социальной не было еще ни одной, — стверджує Короленко, — Вы являете первый опыт введения социализма посредством подавления свободы.

Что из этого может выйти? Не желал бы быть пророком, но сердце у меня сжимается предчувствием, что мы только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все то, что мы испытываем теперь».

Чи переступили ми й цей трагічний поріг? Для мислячих людей — запитання риторичне.

Як потім відзначав А.Луначарський, він отримав лише три короленківських листи, але, порадившись із Леніним (питання стояло ширше — що взагалі робити з «гнилою» інтелігенцією), вирішив не відповідати.

Людство живе відпрацьованою парою історії, не завжди роблячи належні висновки. Тому навіть така подія, як стоп’ятдесятирічний ювілей Володимира Галактіоновича Короленка — опонента зла, хоч звідки воно йшло б, — не опиниться в ряду особливо помітних.

Як писав той самий А.Луначарський, «дух великого миролюбия и братолюбия, которым был полон Короленко, он-то, конечно, переживет всех нас, и ему отпразднуется триумф, когда придет его время…»

Коли саме?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво