АНДРІЙ КУРКОВ: «ДРУЖИНА РОСІЯНКА ЧИ ДРУЖИНА УКРАЇНКА МЕНЕ Б ДОВГО НЕ ВИТРИМАЛА» - Соціум - dt.ua

АНДРІЙ КУРКОВ: «ДРУЖИНА РОСІЯНКА ЧИ ДРУЖИНА УКРАЇНКА МЕНЕ Б ДОВГО НЕ ВИТРИМАЛА»

25 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 25 жовтня-1 листопада

Андрій Курков — найбільш успішний та плідний сучасний український белетрист. Його книжки перекладено англійською, німецькою, французькою, іспанською, голландською, турецькою та іншими мовами...

Сім’я Куркових
Сім’я Куркових

Андрій Курков — найбільш успішний та плідний сучасний український белетрист. Його книжки перекладено англійською, німецькою, французькою, іспанською, голландською, турецькою та іншими мовами. Він — єдиний автор із СНД, твори якого потрапили до першої десятки європейських бестселерів. Крім того, Андрій Курков — член Європейської кіноакадемії, англійського пен-клубу, організатор виставок, презентацій та літературних тусовок, мандрівник і батько двох дітей. Про нього і про його книжки пишуть чимало, а ось про особисте життя пана Куркова майже нічого невідомо. На пропозицію розповісти про свою сім’ю Андрій відреагував дуже своєрідно: «Такого зі мною ще не було. Приходьте».

— Кожна сім’я має свою історію. З чого розпочалася ваша?

— Зі знайомства. Це сталося 21 рік тому в Києві. Я навчався в Інституті іноземних мов, а Елізабет приїхала на місячну практику в групі англійських студентів, які вивчають російську мову. У неї було яскраво-руде волосся, воно й зараз таке. Загалом, мені сподобався колір її волосся. Я був дуже гамірною молодою людиною, якщо танцював — потрібно було 10 квадратних метрів, щоб нікого не зачепити. Коли познайомився з Елізабет, відразу ж її налякав. Ми часто зустрічалися, гуляли містом, розмовляли, а перед від’їздом я по-юнацькому запропонував їй руку та серце. Вона мені відмовила, щоправда, пообіцявши, що листуватимемося. На цьому й розпрощалися.

Я написав кілька листів, однак відповіді не отримав. А через два роки Елізабет знову приїхала до Києва, уже на три місяці. Ми випадково зустрілися в ліфті, і замість «здрастуй» я запитав: «Чому ти не писала?» Ось так із моїх претензій розпочався новий виток наших стосунків.

Перед її від’їздом знову запропонував одружитися, і знову вона мені відмовила. Однак тепер ми твердо домовилися, що писатимемо одне одному.

Після закінчення університету Елізабет поїхала в Китай. Викладала там, вела телевізійну програму, видала тритомний підручник для студентів. Я теж закінчив навчання, потрапив до армії. Служив охоронцем в одеській в’язниці, там почав писати дитячі казки. Повернувшись з армії (мені тоді було 26), надіслав їй листа із пропозицією стати моєю дружиною. Причому надіслав його на весільній листівці. Тому, отримавши його Елізабет, подумала, що я одружуюся і запрошую її на весілля.

— Який тонкий психологічний хід. Бачу, він допоміг?

— Так. Прочитавши моє послання, Елізабет запропонувала зустрітися й обговорити ситуацію, що склалася. Лише тепер до Союзу вона могла приїхати як туристка й відвідати тільки Пітер та Москву. Ми зустрілися в тодішньому Ленінграді. Я її «відбив» від групи, і ми автостопом добралися до кордону Фінляндії. Пам’ятаю, як уночі під Місяцем я починаю грати на флейті, нас шукають прожекторами прикордонники, ми втікаємо, ловимо якусь машину і опиняємося в Прибалтиці. Проїхали її вздовж і впоперек, потім повернулися до її тургрупи. Ліза летить літаком у Москву, а я їду туди ж потягом. Грошей у мене немає, і мене беруть зайцем у вагоні-ресторан. Усю ніч розважав шеф-кухаря: розповідав анекдоти, грав йому на флейті, різалися в карти.

Вранці ми зустрілися з Елізабет на Красній площі, і вона наважується вийти за мене заміж. Я вже не такий страшний, яким був раніше. Телефонуємо її мамі, вона мовчки все це сприймає. І ми з Лізою домовляємося, що тепер я приїду до неї в Англію, там ми одружимося, а житимемо в Києві. І розпочалося планування моєї поїздки.

— Це був уже горбачовський час, і складнощів, напевно, було не дуже багато?

— Та ні. Усе, що я робив, особливо юридично, не практикувалося. Відгомін тих часів чую дотепер. Кілька днів тому отримав новий український паспорт, але в нього не вписали мою дружину, оскільки ми вінчалися в Англії. У нас є легальне свідоцтво про шлюб, та воно недійсне в нашій країні. Мені сказали, що треба легалізувати документи в МЗС, англійському та українському посольствах. Я все зробив, але з’ясувалося, що документи не підходять. Ми вирішили, що побуду поки що неодруженим, а там подивимося.

— Як цікаво. За англійськими законами, ви одружена людина, а за українськими — неодружена?

— За радянськими українськими, я був одружений, оскільки мою дружину тут прописали й дали дозвіл на постійне проживання. Ну, це все відгомони моїх нетрадиційних підходів, тому що раніше всі іноземці, які одружувалися або виходили заміж, реєстрували свій шлюб у Союзі. Це поєднувалося з величезною кількістю документів, із ходінням кабінетами та коридорами, а в мене алергія на це — за все життя з задоволенням стояв лише в черзі до мавзолею. Всі інші черги я принципово ігнорую. У кожному разі, дев’ять місяців пішло тільки на те, щоб отримати закордонний паспорт для поїздки на власне вінчання. І одержав лише тому, що моя мама (нині вона на пенсії, а тоді була відомим лікарем) працювала в госпіталі МВС і поскаржилася якомусь пацієнту-генералові, що сина не випускають на власне весілля. Через три дні мені зателефонували: «Приходьте, забирайте паспорт». Приходжу і бачу, що фотографія клеїлася в шаленому поспіху, коли хтось бив кулаком по столу, оскільки була під кутом 60 градусів. Та це для мене вже не мало значення. Я схопив довгоочікуваний документ і поїхав у Москву в англійське посольство. До речі, того дня я був першою й останньою людиною, яка отримала візу. Подякував, і потягами, з п’ятьма пересадками вирушив на весілля.

Я дуже товариська людина. У Варшаві подружився з хлопцями, залишився на півдня погостювати. У Берліні теж познайомився з хлопцем, він мене запросив на біле полуничне пиво. Потім на поромі спілкувався з американськими студентами, які їхали до Англії. Був там такий драматург-початківець Адам Фелберг, ми з ним так подружилися, що я взяв його свідком на весілля. Зараз він благополучно живе в Нью-Йорку.

— Як вас приймали майбутні родичі?

— Не дуже. Елізабет із багатодітної сім’ї, їх семеро братів та сестер. Мати виховала всіх сама. Вона — залізна жінка. Під час війни пішла добровольцем на фронт, у неї було право на водіння всіх видів транспорту, включно з танком. Усю війну вона водила вантажівки. У неї своя трагічна історія. 1939 року наречений (він був авіамеханіком), пропрацювавши три доби без сну, у сомнамбулічному стані потрапив у пропелер літака, і його розшматувало. Тоді матері Елізабет було 17 років. Після цієї трагедії відразу пішла на фронт. Загалом, зустріла вона мене сухо: «Ти можеш у нас погостювати, але одружуватися не обов’язково». Це були перші слова моєї майбутньої тещі. Брати й сестри теж були проти. Перепон було багато, і психологічно вони мені влаштували «веселе» життя. Щовечора ми зустрічалися з родичами моєї нареченої, вони всміхалися, ми нормально спілкувалися, після чого вони по черзі дзвонили Елізабет і розповідали, що я їй зовсім не пара. Ліза плакала, я її заспокоював, а вранці все було знову чудово. Відтоді я знаю ціну англійським усмішкам і до Англії не поспішаю, хоча в мене чимало хорошого пов’язано з цією країною, і перше моє визнання як письменника відбулося саме там. Проте священик навмисно переніс вінчання на ті дні, коли в мене закінчувалася віза, і нам довелося їхати в МЗС і продовжувати її. Та... впоралися й з цим. Коли вінчання відбулося і ми виходили з церкви, моя теща сказала голосно, щоб усі чули: «Ну, слава Богу, він не негр і не японець». Я цю фразу років зо два тому переповів в інтерв’ю «Київ посту», після чого Посольство Японії надіслало мені ноту протесту. Та я не відповідаю за свою тещу. А вона через «Перл Харбор» досі бойкотує японські товари — така залізна жінка.

Згодом, як людина послідовна, вона піднесла нам ще один подарунок, оплативши подорож по Шотландії, що ледве не призвело до розлучення. Усе було б чудово, однак вона замовила її через фірму, яка займається організацією автобусних подорожей для літніх людей та інвалідів. Ми з Елізабет у цьому автобусі були єдиними молодими людьми, й нас усі любили. Та під час весільної подорожі нам доводилося вставати о шостій годині ранку, їсти спеціальні страви, приготовлені для людей похилого віку. Елізабет плакала, мені доводилося її втішати.

— Як же ви там вижили?

— Інколи Лохнесс перебирав на себе нашу увагу, а взагалі, звичайно, це була не найромантичніша весільна подорож. Щоправда, згодом із тещею у нас стосунки налагодилися. Коли повернулися з подорожі, мене прийняли в англійський пен-клуб. Потім нас із дружиною запросили на вечерю люди, яким би ніколи не спало на думку покликати мою тещу до себе в гості, оскільки по класовій ієрархії вони не перетинаються — це вища аристократія. Після цього мама моєї дружини подумала: «Напевно, не такий уже він і поганий». Нині у нас нормальні стосунки. Звичайно, коли ми більше тижня живемо під одним дахом, починаємо кричати одне на одного, але без зла. Це, швидше, манера спілкування.

— Так, труднощів вам довелося подолати чимало. Ви однолюб?

— Ну, не знаю. Я не займався психоаналізом своєї поведінки. Напевно, те, що Ліза мені відмовляла, теж зіграло свою роль. Адже, по суті, я домагався заборонного плоду. З другого боку, вона справді справила на мене незабутнє враження. Я люблю рудих, люблю веснянкуватих, люблю людей із почуттям гумору. А в неї і характер — не подарунок. Ще Елізабет дуже принципова й завжди відстоює свою точку зору.

— Однак у вас теж є свої принципи, як ви уживаєтеся?

— Ніхто нікого не ламає. Ми намагаємося поважати принципи одне одного, звичайно, чимось доводиться поступатися. Та ми гнучкі лише стосовно одне одного. У нашій сім’ї повна демократія: за 15 років не було жодного скандалу.

— Як же їй, англійській панянці, тут жилося спочатку?

— Для початку потрібно було сюди добратися. Та й поверталися ми з пригодами. У нас було 200 кг багажу. До Західного Берліна ми його відправили так званою поштовою швидкістю, а потім нам довелося тягнути все на собі в НДР. Серед речей була величезна дерев’яна скриня, в якій лежало кілограмів 80 книжок. Оскільки стояла «відлига», були це емігрантські видання російською мовою. Нам зголосився допомогти дивний на вигляд афроєвропеєць в окулярах, якомусь дивному капелюсі, обмотаний шарфом. Я дуже побоювався, що він щось поцупить, та, оскільки допомоги більше ніхто не пропонував, довелося погодитися. Це ще не все. Нас зняли прикордонники в Бресті з усіма речами на повний митний огляд. Відвели у величезний зал для обшуку. Я не знав, що робити: у нас є квитки на цей потяг, та більше немає грошей. Довелося бігти домовлятися, щоб нас пересадили на наступний. Ліза залишилася біля валіз, у яких мляво порпалися розбуджені митники. А все, що там було, — речі дружини й мої дивні колекції: каміння і скам’янілостей, старих монет і старих виделок. Така ось антикварна клептоманія. Поки бігав, вони щось відкопають, піднімають і запитують: «Що це таке?» Ліза: «Це колекція мого чоловіка». І так кілька разів. Митники розуміють, що це — маячня. Немає ні відеомагнітофона, ні захованих доларів, нічого немає. Потім узялися за скриню, розбудили якусь спеціалістку з книг. Та вона нічого не знайшла. У мене була лише одна заборонена — «Щоденник Хрущова». Я тоді писав роман «Бікфордів світ» і використовував звідти цитати, але вона була захована глибоко, до неї не добралися. Найобразливіше, що митники примудрилися розломити скриню, і ми мали купу проблем. Я два тижні оговтувався від цієї поїздки. Загалом, ми добралися до Києва, і почався трагічний рік життя з моїми батьками.

— Чому трагічний? Ваші близькі теж не хотіли приймати нову родичку?

— Ні. Просто в Лізи були свої принципи. Приміром, мама Рая кличе вранці всіх снідати. Дружина мені каже: «Хочеш їсти — приготуй собі сам». Вона не приймала жодної матеріальної допомоги. До честі моїх батьків, вони це витримали і робили все можливе, щоб у нас з’явилася своя квартира. Зрештою ми переїхали на Троєщину, де стали жити самостійно.

— Ну, а все-таки, як склалися стосунки англійської невістки й української свекрухи?

— Нормально. Притерлися і звикли. Природно, мати хотіла нам допомагати, особливо коли з’явилися діти. Проте Ліза боялася, щоб основним виховним чинником не стала бабуся, яка любитиме і балуватиме дітей. Тому в нас є нянька, навіть дві. І обидві вони як члени нашої сім’ї.

— У вас двоє дітей… (Курков мене перериває.)

— Наприкінці листопада — початку грудня буде троє. Взагалі, хотілося б сімох.

— Ого! І чия це ідея?

— Моя. Ліза вважає, навіщо мати своїх, коли можна всиновити нещасних і покинутих сиріт. У мене ж суто чоловіче прагнення, по-перше, продовження роду прямого, а не непрямого, а по-друге, я вважаю, що сім’я без дітей — це вже партнерство.

— Ліза народжувала тут чи за кордоном?

— Ми народжуємо в Англії весь час. Я разом із нею лягаю в госпіталь на кілька днів. Перебуваю поруч під час пологів, щоправда, жодного разу не виходило самому перерізати пуповину, оскільки в моєї дружини всі пологи були дуже важкими, і тому лікарі відсували мене вбік.

— Не страшно було?

— Швидше, я дуже хвилювався. І я хоч так дякую їй. Адже народжувати дітей дуже важко.

— У ваших дітей незвичні для нашої країни імена. Чому їх так назвали?

— Це європейські імена. Повне ім’я дочки — Габріелла-Таїсія. Тая, так звали мою бабусю. Тео — також цілком європейське ім’я. Звичайно, ми всі це обговорювали. Та, швидше, на цьому я наполягав. Знаєте, якби ми жили в Англії, я б дав дітям російські та українські імена. Хочу, щоб вони відчували, що належать двом культурам. І потім, вони все одно особливі, вони двомовні, тримовні. Габріелла вже розмовляє російською, англійською та українською. Мої діти європейці.

— Хто займається їхнім вихованням?

— Ліза ліберальна, я жорсткий, але й там, і там є любов. Щоправда, дружина ними займається більше, оскільки живе тут постійно, а я катаюся світами. Звичайно, коли я приїжджаю і починаю «шикувати» дітей, виникає справедлива претензія: а де ж ти був раніше?

— Дивно. Вважають, що письменник — домашня професія.

— Ні. Професіональний письменник, який живе на гонорари, не може працювати вдома. Я беру участь сам у розкручуванні своїх книжок у різних країнах. Без цього не можна. Від моїх поїздок прямо залежить фінансовий добробут моєї сім’ї.

— Ваша дружина працює?

— Так. Вона старший екзаменатор від Кембріджа по Україні. Веде курси англійської мови в британській раді, це культурна частина англійського посольства на території Києво-Могилянської академії. Моя дружина трудоголік, і вона не може сидіти вдома.

— А взагалі, як Елізабет тут живеться?

— Важко, звісно. Всі побутові проблеми мені довелося взяти на себе. Вона сказала, що якщо звикне до цього — то, отже, померла. Багато речей вона взагалі вважає ненормальними. Нас, приміром, тривалий час не випускали на Різдво в Англію. Потім спілкування з жеком, із сантехніками. Ліза дуже м’яка людина, їй важко когось поставити на місце. Для цього є я. Її постійно обманювали і обраховували в магазинах та на ринку, тому туди вона більше не ходить.

— У вас є досвід спілкування з західними жінками та українськими. У чому основна відмінність між ними?

— Західні жінки себе більше поважають. У моєму випадку я думаю, що дружина росіянка або дружина українка мене довго б не витримала. І в принципі, Ліза йде на жертви, маючи такого чоловіка, як я. На самому початку, коли ми сюди переїхали, у нас не було грошей, не було житла, але я хотів стати письменником. Елізабет сказала: «Сиди пиши, а я зароблятиму гроші». Десь два роки так і було. Напевно, такі жінки є й у нас, та я їх не зустрічав. Наші жінки вимогливіші до чоловіків у матеріальному плані. Мрія багатьох українок — домогосподарка при багатому чоловікові.

— Які є традиції в сім’ї Куркових?

— Неділя — день, заборонений для роботи, він належить сім’ї. Дружина зі мною довго боролася, щоб я не працював у цей день. Зрештою, ввела штраф. Тоді ще ходили німецькі марки, і мені б коштувало три тисячі марок, якби вона мене застала за роботою. Та я жодного разу не попався. Довелося вдаватися до різних хитрощів, адже звик працювати щодня. Я виходив начебто за газетами, а сам хутенько на свою робочу квартиру і за комп’ютер хоча б на півгодини. А коли ми восени в Англії — у нас є традиція на довгий уїк-енд їздити в один замок разом із друзями та дітьми. Там дуже гарно. Їжу нам приносять за один великий стіл. Ми там проводимо час по-королівському.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво