Андрій Хаданович: «Спроба пронести бутерброд на наш «пляц Калиновського» каралася 10—15 добами в’язниці» - Соціум - dt.ua

Андрій Хаданович: «Спроба пронести бутерброд на наш «пляц Калиновського» каралася 10—15 добами в’язниці»

26 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-2 червня

Перша збірка віршів білоруського поета Андрія Хадановича вийшла... українською мовою. До того ж пе...

Перша збірка віршів білоруського поета Андрія Хадановича вийшла... українською мовою. До того ж передмову до «Листів з-під ковдри» писав Юрій Андрухович, а більшість текстів переклав Сергій Жадан: у вітчизняну сучасну поетичну тусовку білорус Хаданович від самого початку вписався якнайкраще. Не в останню чергу тому, що й сам Андрій загорівся ідеєю перекласти вірші українських колег на братню мову. А потім спонукав і українських поетів спробувати себе у специфічній справі перекладу.

Прикро, коли видавничі проекти реалізуються занадто довго. Але коли вони все ж таки реалізуються, все одно чудово. Не минуло й п’яти-шести (думки учасників не збігаються) років від моменту зародження ідеї, як видавництво «Критика» випустило оригінальну поетичну антологію «Зв’язокрозрив» — вона ж «Сувязьразрыў», якщо перевернути книжку й читати з іншого боку. Дванадцять українських поетів — в оригіналі й білоруських перекладах. І дванадцять білорусів — відповідно. Мабуть, уперше в нас є можливість дізнатися, які ще поети є там, у Білорусі. Окрім Янки Купали та, як нам стало відомо кілька років тому, Андрія Хадановича.

Андрій і читає вірші, й розмовляє білоруською. Все зрозуміло. І особливо, коли йдеться про березневі події нинішнього року в Мінську, такі схожі й водночас радикально не схожі на нашу помаранчеву революцію. Андрій Хаданович був на площі від першого до останнього дня, читав із трибуни нові антирежимні вірші, співав пісні під гітару. Після поразки опозиції за його долю щиро хвилювалися студенти БДУ, де Хаданович викладає, і не лише вони. Втім, він не вважає фінал тих подій поразкою. Так само, як і фіналом.

Нині, коли багато українців, котрі стояли на Майдані, відчувають образу і розчарування, почути його особливо важливо.

— Андрію, в Інтернеті з’явилася чутка, що вас звільнили з університету. Це правда?

— Я завжди жартую так: коли про тебе ходять чутки, чи добрі, чи погані, виходить, ти ще живий. Ні, звісно, я зі сміхом читав ці інтернет-форуми. Щоправда, під час гарячих березневих подій, між черговою фальсифікацією виборів і Днем свободи 25 березня, я одержав величезну кількість — спасибі всім! — дзвінків та електронних листів від щиро стривожених людей із проханням спростувати такі чутки. Ні, все наразі добре, хоча далеко не для всіх білоруських студентів та викладачів. Наприклад, днями з філологічного факультету БДУ звільнено мого колегу, відомого білоруського письменника Алеся Пашкевича — не з професійних, безумовно, а з політичних мотивів, як члена ініціативної групи одного з опозиційних політиків. У нас на філфаці керівництво поводиться ще більш-менш пристойно, а на інших факультетах і особливо в інших, дещо менш елітарних вузах влаштовують просто ганебні судилища. Від студентів, котрі відсиділи 10—15 діб, вимагають публічного покаяння, мовляв, я більше не буду. Молодь, і не тільки, яка збирається на флеш-моби, пікети й мітинги на знак підтримки цих людей, відразу заарештовують. Все це, звісно, ланки одного ланцюга.

—З одного боку, може скластися враження, що чутки про репресії серед прибічників білоруської опозиції дуже перебільшені, а з іншого — навпаки, що нам не зрозуміти всього драматизму того, що у вас відбувається. Це тема, якою дуже легко маніпулювати, ви згодні?

— Істина завжди лежить десь посередині. Я дивлюся польські телеканали і розумію, що в очах поляків із Білорусі не може бути хороших новин: телеглядачі цього не зрозуміли б, у них вже склався стереотип. Росія ж часто, даруйте на оціночному слові, жене рідкісну «пургу», показуючи пролукашенківську Білорусь. Я не кажу про наші рідні засоби масової інформації, БТ та інших, які влаштовують суто оруеллівські «п’ятихвилинки ненависті», навчаючи ненавидіти Америку та Євросоюз, таке слово, як демократія, без іронії по телевізору в нас не вживається. Але я хочу сказати, що згаданою тактикою зазвичай досягають протилежних результатів: люди з симпатією ставляться до того, що несимпатичні люди навчають ненавидіти, роблячи це незугарно, по-колгоспному, використовуючи фразеологію і риторику радянських часів.

А так — істина посередині. Чисті вулиці, зарплати, що регулярно виплачуються, стабільність, на якій наголошує режим Лукашенка. Рівень життя та й саме життя справді виглядають непогано, коли не порівнювати з рівнем життя країн Заходу.

— Білоруські події неможливо не порівнювати з нашою помаранчевою революцією. Що, на вашу думку, в першу чергу завадило білоруській опозиції: об’єктивно інша розстановка сил чи суто організаційні проколи?

— Ваш маленький пахан Кучма був все ж таки обмеженим авторитарієм, а в нас досить конкретний тоталітаризм. І силовиків дещо більше, і повноважень у цих силовиків значно більше, десятки й сотні тисяч людей у формі нацьковують на мирних людей. Атмосфера страху перед повстанням, як його можна назвати, у Білорусі нагніталася неймовірно. По телевізору виступали грізні генерали і казали, що застосовуватимуть всі міри покарання, аж до вищої, і так далі.

Окрім того, у вашій країні це виглядало масово передусім по-менеджерськи. Це значить, що знайшлися величезні суми, вкладені в українську революцію. Величезна кількість людей думали про прагматичні речі: про сцену, колонки, біотуалети, — в такій справі не буває дрібниць. Та й приватний сектор допомагав. А в Білорусі будь-яка спроба не те що біотуалет — бутерброд пронести на наш «пляц Калиновського», як він тепер неофіційно називається, каралася 10—15 добами в’язниці! А тим паче ковдру, теплу річ, не кажучи вже про намети.

Але я не бачу в тому, що сталося, жодного песимізму. Шкода, що прийшли не триста тисяч, — напевно, це була б критична маса, аби здійснити революцію, — а тридцять, хоча офіційна пропаганда в десятки разів зменшувала істинну кількість. Але це дуже й дуже багато, коли взяти до уваги ту атмосферу страху. Легко йти на будь-який бій за позитивного балансу розкладу сил, вірячи в реальність перемоги. Значно складніше йти впевненим у її утопічності, проте стовідсотково переконаним у неминучості репресій. Я бачив тисячі людей, котрі, ані секунди не сумніваючись, що, можливо, в них стрілятимуть, можливо, їх виженуть з роботи, можливо, їм доведеться довго відсидіти у в’язниці за цей вчинок, — однаково йшли. Я ними захоплююся.

І в результаті з’ясувалося: коли поруч багато людей, вже не так страшно. І покарання видається часом суто символічним порівняно з рівнем свободи та гостротою протесту. По-моєму, дуже в багатьох змінилися стереотипи у позитивний бік. Багато опозиційних політиків говорили: революція все ж таки відбулася — у свідомості людей, навіть тих, хто чи через страх, чи через снобізм, вважаючи, що це не шлях для змін, не вийшли на вулиці. Білоруси дедалі більше негативно оцінюють чинний режим, дедалі гостріше бачать стагнацію, безглузду примару епохи застою. Країни-сусіди через кризи, через проблеми, але йдуть уперед, а ми все стоїмо на місці, і це дратує величезну кількість людей. Найефективнішим у нас було гасло «За свободу!», і ця свобода відчувалася фізично, а ще дуже популярним було гасло «Дістав!». Зрозуміло, хто дістав і в якому сенсі.

— В Україні багато учасників помаранчевих подій нині почуваються обдуреними владою, за яку вони боролися. А вас і ваших друзів не гризе черв’ячок сумніву: чи гідні ваші лідери того, аби ви за них ризикували, в тому числі й життям?

— Не буває лідерів, гідних, аби за них ризикували життям. По-моєму, людське життя важливіше від будь-якої доктрини, будь-якого найсимпатичнішого ідеологічного слогану, будь-яких свободи-рівності-братерства, за якими вели французів, а потім це перетворювалося на гільйотини. А проте... Це все не скерувалося згори. У мене як учасника кожного дня подій було відчуття, що імпульс іде знизу. Молоді люди брали на себе ініціативу: ми залишаємося на площі. А найрозумнішим з опозиційних політиків, скажімо, Мілінкевичу, вистачило розуму розібратися: найкраще, що вони можуть зробити, — почути, відчути цю ініціативу та по можливості спрямувати в правильне русло. Я гадаю, наші опозиційні політики не очікували, що прийде стільки людей. Інакше я не можу пояснити технічні проблеми першого ж дня: мікрофони не могли покрити всього простору заповненої площі тощо. А потім дещо розгубилися, як бути, куди вести, як керувати цією енергією протесту. Завжди б так обманюватися в очікуваннях лише у позитивний бік!

— Коли команда КВН із Мінська жартує на тему революції: «Ми, білоруси, не такі...» — вам смішно?

— Я не бачив білоруських кавеенщиків без самоцензури, тому не сприймаю їхній гумор. Цей гумор схвалено згори. Коли провінційна кавеенівська команда в Барановицькому університеті невдало пожартувала на політичну тему, це обернулося звільненням з роботи всього їхнього керівництва. Отож, білоруські кавеенщики жартують дуже обережно. А де є самоцензура, там зазвичай речі виходять не надто талановиті. Так і в літературі, і в філософії, і в будь-чому.

— Існує думка, що в тоталітарному та жорстко авторитарному суспільстві поет — значно поважніша постать, ніж у суспільстві демократичному. Ви це відчуваєте?

— Я це відчуваю, зустрічаючись із колегами з інших країн. Якось на літературній конференції в Амстердамі я поганою англійською мовою розмовляв з поетом із західної країни, також не носієм цієї мови, і ми вживали схожі, але трохи різні слова: я наголошував на human rights, а він — на copy rights. Навіть нещодавно в Ірпіні, на тусовці молодих літераторів, якось підозріло часто лунали слова, пов’язані з грошима, контрактами тощо. Я мрію, аби ситуація цивілізованості з авторськими правами, із гонорарами, із літературними агентами якнайшвидше настала в Білорусі, але нині наші літератори та й усі, хто мислить у художніх і філософських категоріях, заклопотані насущнішими проблемами.

Я маю підозру, що сьогодні білоруська література затребувана рядовим читачем більше, ніж чудова література наших країн-сусідів. І жодної заслуги літераторів, за великим рахунком, немає. Коли правди стає значно менше в інших джерелах інформації, письменники — не всі, але письменники з ім’ям, із репутацією, яким вірять, — виявляються чи не останньою інстанцією, де можна почути правдиве слово. Тому походи на перфоманси, літературні читання тощо виявляються ще й формою протесту, демонстрацією своєї позиції. Тому владі дуже хочеться знищити опозиційну Спілку білоруських письменників, і зовсім нещодавно створили іншу, маріонеткову, керовану якимись графоманами і одночасно слідчими та силовиками: ясна річ, літературою там і не пахне. Нині школам та університетам заборонено запрошувати до себе якихось інших літераторів, окрім членів цієї маріонеткової Спілки письменників Білорусі. Кілька років тому було розігнано всю художню літературу в державних журналах: згори також призначили якихось маріонеток-графоманів із радянською кашею в головах, і тепер вони успішно керують у Білорусі «холдингом» літератури й мистецтва. А для недержавних видань, скажімо, журналів «Дзеяслоў» і «ARCHE», у Білорусі створено ситуацію, аби максимально ускладнити їм існування. Часто ці часописи викидають із магазину, робиться все, щоб вони не продавалися через передплату, і лише енергія головних редакторів-дистриб’юторів допомагає їх якимось чином розповсюджувати. У Білорусі, як і раніше, активно забороняються нережимні й антирежимні газети. Простір свободи стискається, як пружина, але в цьому зв’язку є привід і для оптимізму: що сильніше притискаєш пружину, то могутніше вона в певний момент розпрямляється, бо є закони фізики, психології, і, я вірю, у Білорусі вони спрацюють.

— Ви, наскільки я знаю, виросли в російськомовній родині. Білоруська для вас — мова громадянської позиції чи ви все-таки вважаєте її рідною?

— Вона ніколи не була для мене чужою, я ж не почув її вперше, коли став дорослим. На відміну від нинішньої ситуації, коли вживання білоруської штучно зведено до мінімуму, раніше вона в Білорусі лунала, хоча нею й не розмовляла більшість населення. Але вона цілодобово звучала по телебаченню, по радіо, діячі мистецтва нею говорили, і кожен білорус пасивно її знав. А коли у тебе в університетські чи навіть шкільні роки з’являються просунуті друзі з чудовим знанням білоруської — значно кращим, ніж у твоїх шкільних вчительок, котрі виходили в коридор і розмовляли російською, — ти відразу розумієш, що вона набагато красивіша, багатша, ніж дехто переконував, зовсім не сільська. Вона здатна передавати інтелектуальні брили! Це з одного боку. А з іншого, той жорсткий песимістичний референдум, після якого відмінили національну символіку та єдину державну білоруську мову, ми повернулися до двомовності й радянської символіки, був, напевно, останньою краплею. Я подумав: якщо я зараз не говоритиму білоруською, інші молоді люди не будуть, то, можливо, цього не робитиме ніхто. Почасти політична мотивація, але більшою мірою естетична. Слова, які анахронічні, кумедні, заштамповані російськи, в білоруській виявляються свіжими, мають певну енергетику, заряд свободи, потенціал створювати щось художньо вартісне.

— Зі скількох мов ви перекладаєте поезію? І, будь ласка, розкажіть докладніше про переклад українських поетів.

— Пасивно перекладаю з англійської, французької та, власне, з української — говорити нею наразі побоююся. Крім російської, менш вільно володію польською. Із трьох слов’янських і двох західноєвропейських — це дуже небагато. У мене є старші товариші, серйозні поліглоти, котрі знають по двадцять мов: скажімо, Лявон Барщевський, чудовий білоруський перекладач. Українська поезія з’явилася в колі моїх зацікавлень п’ять-шість років тому — передусім як страшенно талановита, актуальна, молода. Є свої закономірності в динаміці кожної національної культури: розквіти, апогеї, — і мені наприкінці 90-х видалося, що українська література, а, особливо, поезія досягла саме такого розквіту, коли класні, геніальні речі пишуть молоді люди, твої сучасники. Це зовсім не те, що мій улюблений французький поет Бодлер, котрого я вивчав в університеті і в аспірантурі, — а живі люди. Вони на мейли відповідають, завжди можуть підказати, з ними можна контактувати. Бодлер, на жаль, із технічних причин не володіє електронною поштою і живе вже в іншій Франції, до нього не приїдеш у гості. Таке враження, що українська література вже модерна й по-хорошому постмодерна, але ще не отруєна цілковитим прагматизмом, споживанням, коли все це перетворюється або на комерцію, або на вузько обмежену діяльність маргіналів, котрих ніде й не видно. Живі поети, трохи старші за мене (скажімо, бубабісти, Андрухович і його колеги) або зовсім ровесники (найгеніальніший приклад, напевно, Сергій Жадан), справді зачіпають слухачів за живе. І слухачів у них більше, ніж самих поетів, на відміну від того, що часто можна спостерігати в інших країнах, а отже, поезія виконує певну роль, відповідає певним очікуванням слухачів. Це об’єднує білоруську й українську поезію. І водночас українська поезія дещо модерніша, трохи просунутіша на Захід до видавців, літературних агентів, про яких ми говорили. Можливо, із цього і приклад треба брати... У нашій антології поети й перекладачі пізнають іншість своїх культур взаємно. Відбиваючись у дзеркалі української літератури, ми по-новому бачимо себе і, сподіваюся, українці також по-іншому відкривають себе, відбиваючись у текстах білоруської актуальної поезії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво