Анатомія жлобства - Соціум - dt.ua

Анатомія жлобства

11 лютого, 2011, 14:54 Роздрукувати Випуск №5, 12 лютого-18 лютого

Жлобство — це не просте народне поняття, а ціла філософська категорія... Ще людей не було на світі, а жлобство вже було.

Жлобство — це не просте народне поняття, а ціла філософська категорія... Ще людей не було на світі, а жлобство вже було.

Кажуть, перший жлоб — Великий Ангел, який стояв праворуч від Бога і картався єдиним запитанням: «Чому я Богу не начальник»? Тобто проявив незгоду з нормами природи. Цього вистачило, щоб ангел перетворився на сатану і став начальником усесвітнього жлобства.

Так виникає світ, якого Бог не створював...

Коли люди не були жлобами — вони жили в Райському Саду, їли натуральний продукт, не знали квартирних проблем, не бігали на роботу, не боялися голоду, війни, СНІДу і поліції. При цьому не вміли страждати і не могли померти. Про таку благодать тепер мріє кожен жлоб — але отримати не може... Тому що будь-яка благодать має природні межі, а жлобство меж не визнає.

Адам із Євою мали всі мислимі радості й можливості, окрім однієї дрібнички — не можна було жерти з небезпечного дерева чи то яблуко, чи то грушу. Але заборонена груша перемогла, і відтоді весь рід людський бореться за втрачений рівень життя.

Жлобство розмножилося, розповзлося і розтеклося. Воно наповнило повітря і землю, проникло в кожну клітину людського єства. Навіть безневинні немовлята, яких Бог приймає в Рай без покаяння, поводяться як закінчені жлоби.

Гордість, гнів, сум, зневіра, марнославство, лукавство, заздрість, лицемірство, зухвалість, лінощі, обжерливість та інші властивості жлобства виявляються у ранньому віці як вроджені навички. Інакше кажучи — люди жлобами не стають, вони жлобами народжуються.

Щоб розібратися, в чому тут річ, треба уявити пересічного громадянина у темному лісі або на цвинтарі вночі. Якщо цьому громадянину несподівано гавкнути на вухо — він може накласти в штани або заїкатиметься. Навіть найхоробріший здригнеться, якщо гавкнути під руку. І це цілком природно — звичайна реакція тіла на можливу загрозу. Вона закладена в нашу стратегію виживання.

Проте якби в темному райському саду хтось гавкнув на вухо безсмертному Адаму — він не зміг би реагувати. Для його тіла сигнал загрози нічого не означав. Воно не мало стратегії виживання. Безсмертя Адама містило в собі абсолютну безпеку. Ніхто й ніщо не могло йому загрожувати. Він був абсолютним володарем усіх земних створінь — усе відчував, усе розумів і всім володів. На його адресу не те що гавкнути — пискнути було нікому.

Єдиною загрозою для життя Адама була його вільна воля — він сам мав право вирішувати, «бути йому чи не бути»?

Недаремно ж цим запитанням Шекспір мучив своїх героїв. Проте для Адама це було не питання. Він точно знав, що жодна груша не замінить йому буття. Тому лукавий спокушати Адама не наважився. Він тихо підібрався до його дружини — слабкої, чуттєвої особи. І почав переконувати, що вживання всілякої гидоти здоров’ю не шкодить. Реклама на жінку впливає фатально... І Єва спокусилася.

Обман вона розкусила відразу. Але було вже пізно.

Коли Адам побачив свою дружину, він, швидше за все, вперше злякався... Перед ним стояв живий труп.

Безсмертна любов, із якою Адам був готовий розділити вічність, — перетворилася на голу вмираючу самку з жахливими ознаками розкладання.

У безсмертних очах Адама будь-який обмежений термін життя міг видатися лише болючою агонією плоті у процесі стрімкого гниття.

Тільки-но Єва втратила покров безсмертя, її тіло у принципі перестало жити, а почало виживати й підпорядковуватися законам виживання. Бо смертне відчуває загрозу від усього, тремтить від жаху і намагається рятувати те, що врятувати неможливо.

Розум нещасного Адама потьмарився. Він забув про Бога і не став вимолювати в нього порятунок. Охоплений невідомою тугою від споглядання смерті рідної істоти, перший чоловік вирішив померти за єдину жінку. Ну прямо як Ромео і Джульєтта!

Безглуздо судити закоханих, які засудили себе до смерті... Кохання — це завжди до смерті!

Господь уже не міг допомогти нещасним... Не тому, що не хотів, а тому, що вони не хотіли. Їхня природа змінилася. Вони обоє почали підпорядковуватися стратегії виживання. Адам звинувачував дружину і Бога, а Єва звинувачувала лукавого. І просити прощення ніхто й не думав.

Богу нічого не залишалося, окрім як розповідати умираючим людям про страшні перспективи.

Кажуть, Адам мав ідеальний голос, але жодного разу не співав, а тільки плакав — дев’ятсот років суцільних ридань, і його можна зрозуміти... Він пам’ятав блаженство безсмертя і мав із чим порівнювати. Адамовим дітям уже було легше, — вони не знали, що втратили, і, напевно, могли виспівувати веселих пісень, вважаючи свою тривалу скорботну агонію справжнім життям.

Нам часто здається, що праведні люди живуть недовго, а закінчена сволота доживає до глибокої старості. Це, звісно, ілюзія. І ті, й інші можуть жити по-різному. Але чомусь перший народжений Євою син став убивцею і прожив багато століть. А його праведний брат Авель загинув раніше за всіх і не залишив навіть нащадка.

Коли Бог прогнав братовбивцю Каїна в дикі місця — той зовсім не засмутився... Доки убитий горем Адам ридав за втраченою благодаттю — Каїн із домочадцями побудував місто, завів ремесла і розпочав гонку озброєнь. Інакше кажучи, він побудував першу цивілізацію, прагнучи досягти комфорту і достатку за межами втраченого раю.

Тим часом замість убитого Авеля Єва народила праведного Сіфа, який молився Богу і просив благодаті...

Так вони по життю розійшлися, благодать із достатком.

Одні орали, інші гуляли. Одні молилися, інші бісилися. Між праведними і грішними розпочалася холодна війна. Є така битва, де не ріжуть, не палять і не стріляють, а душать противника в ніжних обіймах...

Модно одягнені міські дівчата забаламутили голови благочестивим сільським залицяльникам. І в місто убивці Каїна потягнулися наївні женихи — нащадки праведного Сіфа, яких називали Синами Божими.

Одруження — діло молоде. Заповіді плодитися і розмножуватися ще ніхто не скасовував. Гріха тут начебто немає, але міська красуня в село не поїде... Кому хочеться покидати водогін, хліб і видовища? Сперечатися ні про що — смішно ходити в багнети на «золоті унітази».

Зав’яз пазурець — і пташці кінець...

Так праведне змішалося з грішним, і добре від злого вже не відрізнялося.

На світ з’явилася особлива порода людей. Рештки колишнього безсмертя проявилися в довголітті перших поколінь. Як і Адам, вони могли жити по дев’ять століть. Жінки могли народжувати так багато і так довго, що прямо на очах Адама земля наповнилася народом.

Містичні здібності цих людей були такі великі, що сучасній людині навіть уявити нереально. Чого вже більше?.. Але розвиток технологій, довголіття черепахи, здоров’я бика, собачий нюх і чаклунські практики не врятували могутнє плем’я. Тому що природа існує в нормах, а жлобство любить свавілля.

Кожен жив, як бабуся у казці про золоту рибку. Спочатку хотів нові ночви, потім — новий будинок, потім — дворянство, потім — боярство, потім — царство, ну а потім — щоб і рибка бігала по пиво...

Тотальне нехтування Божим Духом поставило крапку в розвитку перших людей. Пізнання добра і зла завершилося торжеством суцільного зла.

Ситуація була до такої міри безнадійною, що Богу довелося очищати землю всесвітнім потопом.

Цивілізація нахабних чаклунів канула у воду.

Хороша кардіограма, здорова печінка й солідні запаси продовольства не змогли замінити безсмертя ситим і гордим титанам. Незалежно від віку, всі загинули майже одночасно. А праведний Ной із домочадцями відсидівся в Ковчезі і прожив ще триста років. Напевно, він знав, що в багатстві можна потонути...

Хоча з трьох синів Ноя тільки Хам виявився «хамом», цього вистачило, щоб жлобство розповзлося по чисто вимитій земній поверхні. Правда, після Великого потопу жлобська природа почала дрібнішати. З кожним новим поколінням термін людського життя скорочувався. Колись могутні лиходії перетворювалися на дрібних капосників із поганим здоров’ям і слабкими відчуттями. Про колишні можливості й здібності людей залишилися тільки спогади в міфах та легендах про «богів» і «героїв», з яких розпочалася історія.

Спостерігаючи очевидні зміни, люди продовжували перейматися питанням: що робити з набутою смертю?

Якщо раніше довге життя і містичні здібності хоч якось могли приколисувати страх перед неминучим... То тепер навіть найбільший сміливець боявся страждань, хвороб, голоду й останнього подиху. Надто великою була різниця між природою людського духу і властивостями гниючого черева. Стратегія виживання ламала аргументи розуму.

Від жаху люди готові були молитися на весняну грозу і домашній віник. Але смерть була невблаганна, і «боги» підземного світу приймали своїх пацієнтів.

З мертвим тілом вчиняли по-різному: його ховали в печерах і пірамідах, прикрашали різним мотлохом, закопували в землю, спалювали на вогнищах, кидали в море, висушували, засолювали, заливали смолою, жерли поодинці й колективно, згодовували птахам і собакам, варили, заморожували, розвіювали по вітру... Тільки з душею не знали що робити і губилися в здогадах про свою посмертну долю.

Люди не могли придумати нічого нового й вирішили повторювати стратегію допотопних поколінь — самостійно створювати втрачений рай на землі.

Відразу почалися експерименти. І невдовзі стало ясно, що для «райського життя» однієї людини треба створити цілу імперію трудяг, здатних гнути спину з ранку до ночі. Вождям, царям і фараонам марилася одвічна слава Адама... Вони оголошували себе богорівними повелителями всього живого, джерелом блаженства і вершиною досконалості. Їм не треба було добувати хліб «у поті чола», терпіти холод, голод, спеку і спрагу. І навіть ногами можна було не ходити. Носилки виручали. Комфорт, багатство, розкіш, насолода дозволяли жити в ілюзіях перемоги над ушкодженою людською природою і втраченим Райським Садом.

Але навіть найменший штучний рай потребував таких величезних ресурсів, що царство йшло на царство і «богорівні» красені билися за ганчір’я, як баби на базарі.

Постійна тиснява за райську місцину створювала непривабливу картину. Двірським переворотом, отрутою і кинджалом легко ставили під сумнів право на божественне життя окремо взятих громадян. Справді, доки прості смертні помирали на полях, хтось дозволяв собі помирати від виразки шлунка і забирав у могилу золоті капці.

Стародавні греки першими задумалися на цю тему і почали нову серію експериментів.

Спартанці запропонували все чесно поділити порівну і стали першими комуністами. Жителі Афін вирішили поділити порівну не все і стали першими лібералами.

Грецький «рай» був таким бідним, що воювати доводилося чи не за кожен жмут соломи. Демократія мало що змінила: якщо раніше цар ішов на царя, то тепер колектив ішов на колектив. Щоб легше було ділити ресурс, більшість населення людьми не вважалася. Одним видавали рабський нашийник, а іншим — не давали «паспортів».

Проте досягнення все ж таки були, — греки серйозно вивчали жлобську природу і бачили в ній причини своїх нещасть. Вони засуджували марнотратство, розкіш, ледарство, жадібність, обжерливість, пияцтво, прагнення вивищитися. В одному законі вони дозволили носити багате вбрання тільки людям зіпсованим, а людям порядним — забороняли.

Культ гарного тіла нагадував, що треба виділятися не мотлохом, а розумом і здоров’ям.

Спартанці були впевнені, що бізнесом здатні займатися закінчені жлоби, і відводили цю роль людям нижчого сорту. Як справжні комуністи, вони ставили на перше місце захист батьківщини, виховання дітей та колективні бесіди на кухні. Щоб не заразитися жлобським духом, вони опустили «залізну завісу» і за кордон ходили тільки воювати.

Афінські ліберали не розуміли спартанських крайнощів. Вони поважали бізнес, любили тягатися по судах, не цуралися демагогії, досягли великих успіхів у технологіях та розвитку флоту, прагнули нав’язати свій спосіб життя всім оточуючим. При цьому не соромилися привласнювати ресурси союзників для підвищення рівня свого життя.

Одного разу грецькі ліберали і комуністи розсварилися. Поділили між собою сфери впливу і суворо стежили за рівновагою сил. Та все ж таки вони не зуміли подолати політичну кризу навколо маленького острова і розв’язали війну.

У тривалій жорстокій сутичці комуністи перемогли, але жлобство було сильнішим. Спартанці не знали, що робити з величезним трофеєм. Золото і мотлох, нажиті лібералами, суперечили їхній комуністичній моралі. Держава, яка зневажала гроші, наживу і прояв будь-якої жадоби, заціпеніла перед золотими купами. Поки старійшини думали-радили над цією проблемою, відповідальний за охорону спартанець нагріб собі з трофейного мішка. І Спарта здригнулася. Хто міг подумати, що в серці доблесного, ідеального героя жив звичайний жалюгідний жлоб, злодюга і зрадник! Століття, потрачені на колективне лікування від жлобства, себе не оправдали. Спартанці почали розкладатися. І невдовзі сотня сімей привласнила всі ресурси батьківщини. А горді могутні воїни пішли найматися у приватну охорону.

Грецькі комуністи й ліберали ще неодноразово намагалися повернути колишні порядки. Але зовнішній і внутрішній ворог припинив експерименти мудреців Еллади.

Знову царство рушило на царство в новій битві за «райські сади». Билися довго. Доки всіх не заспокоїли римські прагматики — своєю версією земного раю.

Римляни ілюзій не плекали, вони були впевнені, що всі люди — невиправні жлоби, яким у житті потрібні тільки лазня, цирк і чистий туалет. Вони зробили ставку на силу солдатів, рабів та технологій. Лазнями, цирками і чистими туалетами вони покрили весь простір неосяжної імперії. Небачена розкіш, годівля дармоїдів, розгул збочень підняли Рим на тріумфальну висоту варварських народних обожнювань. Охочих посидіти в римському туалеті було так багато, що Велике місто розібрали буквально по цеглинці. А хто хотів у лазні погрітися, не встиг навіть руки помити, — водогін зламався.

Та люди не сиділи склавши руки. Щоб урятувати «райський сад» китайського імператора, довелося побудувати стіну на половину континенту. І навіть червоношкірі «астрономи» Південної Америки здогадалися, що для процвітання «кукурудзяного раю» треба серце вирізувати кожному, хто під руку трапиться.

В Європі ще довго не могли розгадати взаємозв’язку водогону з чистим туалетом. У пошуках втраченого раю найкращі уми порпалися в старих манускриптах. Досвід грецьких мудреців заразив палких мрійників, — знову згадали спартанців, і з’явилися нові утопії чарівних райських садів. А за ними — привиди комунізму...

Цього разу все було грандіозніше. Тепер за право будувати правильний рай мільйони йшли на мільйони. Комуністи і ліберали спорудили нові імперії, поділили сфери впливу і почали суворо стежити за рівністю сил. Коли напруга сягнула краю — їм вдалося подолати політичну кризу навколо маленького острова і врятувати себе від війни.

Щоб не заразитися жлобським духом, комуністи опустили залізну завісу й полетіли в космос. Але жлобство було сильнішим...

З високої космічної орбіти наївні романтики побачили купи різного мотлоху, в якому копошилися ліберали. Зачаровані небаченим видовищем, вони кинулися вниз і вже не могли піднятися. Розштовхуючи всіх ліктями, купка найспритніших активістів привласнила ресурси підупалої батьківщини, а горді офіцери непереможних дивізій пішли найматися у приватну охорону.

Світом почали правити римські нащадки, які добре пам’ятали, що справжній рай — це лазня, цирк і унітаз... Вони зробили ставку на силу солдатів, дешевих рабів і технологій. Для справжнього райського достатку придумали м’ясо з трави, молоко з води і чарівні ліки з дитячих трупів. І навіть з’явилася надія знайти рецепт безсмертя... Щоб вічні красуні могли нескінченно довго приміряти нові ліфчики на свої гумові груди.

Радість споживчого раю розпалила жагу варварських народів. Натовпи чорних, жовтих, червоних, білих, смаглявих і лілових потягнулися в новий Вавилон... Розуміючи, що на всіх ресурсу не вистачить, довелося закривати кордони й не видавати прибульцям паспортів.

Абсолютно зрозуміло, що історія боротьби за райську булочку не може вражати розмаїттям. І як довго все це повторюватиметься, відомо тільки Богу. Тому що Бог не сидів склавши руки. У нього був власний план повернення в рай нещасних нащадків Адама.

Щоб повернути людям безсмертя, він вирішив створити новий закон природи, згідно з яким зі світу падшого й тимчасового можна перейти у світ благий і вічний, де часу зовсім не існує. Де не буде туги, зневіри і страждань, де не прийде податковий інспектор і не підвищать ціни на бензин.

Звісно, Богу все підвладне. Тільки була в його плані одна складність. Із цього приводу в духовних семінаріях практикується відомий жарт. Варто зеленому першокурснику переступити поріг... Як бувалі студенти запитують його: «Якщо Бог усемогутній, то чи може він створити камінь, котрого сам не зможе підняти»? Коли першокурсник розводить руками, йому дають щигля й кажуть: цей камінь — серце людини!

Справді, це — територія свободи, в яку Бог не може вторгатися. А отже, у рай силоміць не затягнеш. Хто захоче думати про безсмертя в хоромах із пивних пляшок!

Але Бог виявив Божественне терпіння. Після першої «селекції» з допомогою Всесвітнього Потопу якість людей значно поліпшилася. Один хам на три праведники — це вже щось...

Із праведної гілки Сіма Бог вибрав найдостойнішого й вивів із нього народ, здатний хоч якось прислухатися до Божественного голосу. Своїм обранцям він пояснив, що треба їсти, що пити, що таке «добре», що таке «погано», як жити, чого боятися й на що сподіватися.

Бог спонукав свій народ дотримуватися закону, переміщував його з місця на місце, заводив у пустелі, карав непокірних, очищав від скверни і плекав найправеднішу нитку доти, доки не з’явилася та, на яку він чекав... Це була дівчина, з душею такою чистою, з тілом таким непорочним, що могла вмістити в себе цілого Бога.

Запитавши дозволу в дівчини, Бог втілився через неї у світ занепалої природи. Досягши повноліття, він відкрився людям і почав пояснювати причину та мету свого втілення. Народ злякався не на жарт... За розповсюдження безкоштовних путівок у рай Бога вирішили вбити. Але сталося непередбачене — смерть не зуміла поглинути причину вічного буття. Бог був повернутий назад і пред’явив своє воскресле тіло. Так виник новий закон природи, згідно з яким зі світу тимчасового можна перейти в життя вічне.

Неначе все зрозуміло... У проекті Бога є місце для всіх жлобів. Але в проектах жлобів не буває місця для Бога. Тому що громадянам хочеться не просто безсмертя, а нескінченного жлобського життя. Де завжди буде щось занадто жирне на чомусь страшенно золотому...

Кому потрібен Бог, якщо Він пропонує вічне буття в іпостасі праведника — де все є і ніщо не продається?

Густава Водічку називають іронофілософом. Слово колюче, але визначення точне. У кожному, навіть найбільш стислому, творі історика, письменника, публіциста неодмінно квартирує як іронічне, так і філософське. Причому іронія у виконанні Водічки неодмінно несе чіткий філософський відбиток, а його філософія завжди витончено іронічна. Автор іскристої «Землі замріяних янголів» і щемливих «Записок спадкоємця» наділений даром подавати глибоку мудрість у доступній формі і перетворювати літературну провокацію в майже богоугодне заняття. Його знамените  «Україна — це капище незворушних мудреців. Наш головний релігійний  ритуал — уперте очікування безплатного дива» вже стало народною мудрістю. Твори Водічки вишукані за формою й викличні за змістом, чим вигідно відрізняються від безлічі монотонних та конформістських текстів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво