Анатолій Калениченко — музикознавець, продюсер, піаніст, кандидат мистецтвознавства, член комісії інтеграції культурних стратегій Національної ради з питань культури й духовності при президенті України, — завжди на гребені хвилі музичного життя. Одна із пам’ятних сторінок життя Анатолія — його діяльність одним з ініціаторів і головних організаторів, а також співавторів творчої концепції музичного фестивалю «Червона рута». Нині, на жаль, цей воістину національний фестиваль незаслужено відсунуто в тінь різноманітними комерційними проектами.
Про те, з чого починалася «Червона рута», про міфи й легенди навколо цього своєрідного явища української культури, а також про нинішні тенденції розвитку фестивалів наша розмова з Анатолієм Калениченком.
— Анатолію, чи правда, що музика не тільки справа всього вашого життя, а й єдине захоплення?
— Напевно, це дивно звучить, але я ніколи не займався нічим, крім музики. Не було навіть думки набути іншу професію. Я — корінний киянин, зростав типовою музичною дитиною, був лауреатом дитячих музичних конкурсів того часу. Пізніше закінчив Київську державну консерваторію ім. П.Чайковського — історико-теоретичний і (факультативно) фортепіанний факультети. Учився у відомих педагогів Тамари Гнатів, Тетяни Кравченко й Ади Кривошеїної. Разом зі скрипалем Олесем Яськом ми організували відродження консерваторських «капусників», несправедливо заборонених владою 1973 року.
Там же, у Київській консерваторії, навчався мій товариш і майбутній соратник по фестивалю «Червона рута» композитор і музикознавець Тарас Мельник. Перед державними іспитами його виключили з консерваторії за буржуазний націоналізм, і йому довелося на два роки перервати навчання, піти працювати на завод. Пізніше Тарасові дали закінчити консерваторію, але на роботу в Київ не розподілили, й він поїхав учитися в аспірантуру Московської консерваторії. І тільки після її закінчення дістав розподіл на посаду викладача Київської консерваторії — тоді Москви боялися більше, ніж націоналізму...
Разом із Тарасом у бігбіт-групі «Еней» грав на гітарі ще один мій друг скрипаль Кирило Стеценко. Хлопці склали гімн вільних українців, і хтось доніс на них у відповідні органи. Після цієї історії Кирило, лауреат всесоюзного музичного конкурсу (а в нас тоді таких лауреатів майже не було!), дістав розподіл у провінційну Рівненську філармонію — безпрецедентний випадок...
— Отже, друзі зібралися разом...
— Ми почали думати: що ми можемо зробити для України? Був 1986 рік, я повернувся в Київ після піврічного стажування у Варшаві, в Інституті мистецтв Польської академії наук. Це був ковток свободи. Я був не дуже благонадійним і не сподівався, що пошлють саме мене. Але оскільки я писав дисертацію про польського композитора Кароля Шимановського, то в нашому Інституті мистецтвознавства, фольклористики й етнології ім. М.Рильського НАН України, де я працюю й нині, вирішили, що моя кандидатура найбільш підходить. Тоді вважалося, що в Польщі голод і злидні, тому охочих їхати не було.
У нас із друзями було багато планів, але ми дійшли висновку, що найголовніше — масова молодіжна культура, й передусім музична.
Тоді я зробив музичну телепрограму «Суботні зустрічі», яка першою в Україні повністю йшла українською мовою. Як автор і ведучий, запросив брати участь у ній Тараса, Кирила, композитора Мирослава Скорика й піаніста Володимира Вінницького, він нині живе в США. Ми підготували «стислий конспект» історії всієї світової музичної масової культури. Задумалися: чи можна в умовах панування традиційної естради в Україні створити таку масову молодіжну музичну культуру, яка була б модною і водночас українською?
Ми вирішили провести експеримент: почали читати лекції з музичними аудіоілюстраціями найкращих зразків зарубіжної й української поп-музики. Результат перевершив усі очікування: українські гени в молоді не вмерли, радянська влада не змогла їх добити чи приспати. Саме тоді народилося рішення створити фестиваль української молодіжної музики й творчу лабораторію-студію...
— Навіть не віриться, що наприкінці 80-х таке було можливе...
— Я й сам не розумію, як нам це вдалося, але 1989 року я став одним із засновників першого українсько-канадського спільного підприємства «Кобза». За півтора-два роки ми зробили стільки, що самому не віриться, — створили першу в Україні недержавну студію звукозапису, організували безліч гастролей — у Європу, Азію й США. Наш розмах як на той час був просто фантастичним!
Випустили кілька десятків найменувань музичних аудіокасет — це були перші легальні недержавні аудіокасети в Україні з нашою академічною, народною, духовною, а також поп- і рок-музикою. Саме «Кобза» ще до проголошення незалежності України перша випустила аудіокасету з музикою нинішнього національного гімну України у виконанні Галицького духового оркестру.
Крім мене, засновниками «Кобзи» були Борис Олійник від Українського фонду культури й канадський бізнесмен, патріот України Микола Мороз. Директором цього унікального СП був радіожурналіст і флейтист Олег Репецький. Пізніше «Кобза» розпалася з суб’єктивних причин. Наш канадський партнер хотів і надалі допомагати Україні, але тоді всіх українців за кордоном вважали агентами ЦРУ...
Паралельно з «Кобзою» ми почали готувати фестиваль «Червона рута».
— Перша «Червона рута» стала знаковою подією у вашому житті?
— І не тільки в моєму. Фестиваль став першим реальним кроком у консолідації патріотичної молоді України. Але щоб він відбувся, треба було зробити практично неможливе...
Урочисте відкриття першого фестивалю «Червона рута». На фото його ведучий Василь Ілащук і Олена Роміна. Чернівці, стадіон «Буковина», 17 вересня 1989 р. |
Перший фестиваль вирішили проводити в Чернівцях, на батьківщині прекрасного автора пісні «Червона рута» Володимира Івасюка.
Таке масштабне дійство треба було підготувати. За місяць до проведення «Рути» ми орендували в Чернівцях 80 квартир для приїжджих учасників і гостей. А за три дні до відкриття фестивалю хазяї 77 квартир нам відмовили — люди були залякані. Можете уявити жах нашого становища? За одну ніч ми створили неформальне агентство з розселення прибулих. Жили по двадцять чоловік в одній квартирі, але без даху над головою ніхто не залишився...
За два місяці до фестивалю сталася ще одна подія, яка поставила під сумнів саме проведення «Червоної рути»: стало відомо, що ЦК Компартії України заборонив проводити фестиваль... Це були роки безроздільного правління Володимира Щербицького, й боротися з ЦК було складно.
Але доля була за нас: дата відкриття фестивалю збіглася з річницею «золотого вересня» — введення радянських військ у Західну Україну, а також з установчим з’їздом Народного руху України. На з’їзді був присутній екс-президент України Леонід Кравчук, який обіймав тоді посаду секретаря ЦК КПУ. Кирило Стеценко, котрому дали слово, розповів про заборону проведення «Червоної рути». Делегати з’їзду почали кричати: «Ганьба!», і Кравчукові довелося дати офіційну згоду на проведення фестивалю. Про цю історію мало хто пам’ятає, хоча навколо перших «Рут» ходить чимало чуток і легенд...
— Вступити в ті роки в конфронтацію з владою означало викликати на себе потужний удар...
— Двічі, коли я їхав у поїзді на фестиваль, розбивали каменями вікна — залякували, підкидали ампули з наркотиками... На першому фестивалі били людей і обшукували дівчат, сподіваючись знайти національні прапори, нібито заховані під одягом. На стадіон, де проходило закриття фестивалю, забороняли приносити українську символіку. А коли до кінця концерту залишалося всього сім хвилин, перший секретар обкому партії дав розпорядження вимкнути звук. Але навіть ці драконівські методи не врятували обласного партійного діяча — після фестивалю його зняли за те, що допустив «вилазку буржуазних націоналістів»...
Отже, фестиваль відбувся. У Чернівцях уперше зібрався весь музичний андеграунд того часу — «Брати Гадюкіни», «ВВ», «Кому вниз», Віка, Миколайчук, Жданкін, Драч, Панчишин, Бурмака...
Як гостей запросили весь цвіт тодішньої української естради, наприклад, Таїсію Повалій (це було ще до її участі в «Слов’янських базарах»), Тараса Петриненка, Віктора Шпортька, Назарія Яремчука...
— Кому з молодих українських виконавців ви дали дорогу в життя?
— Наша команда допомогла багатьом. Десять років тому ми з подивом констатували, що 90% усіх співаків і груп, що виконують в Україні молодіжний репертуар українською мовою, це виконавці, чиї імена відкрила «Червона рута». Фестиваль проходить у два етапи: перший у регіонах, де можуть взяти участь усі охочі, а другий — фінальний і сама його ідея дуже демократична.
За минулі роки географія наших фестивальних поїздок дуже розширилася, але спочатку ми проводили «Руту» в найбільш русифікованих регіонах, де молодь узагалі не знала, що українське може бути цікавим.
Напередодні «Червоної рути» 1995 року (того разу фестиваль проходив у двох містах — Севастополі й Сімферополі) кримська преса писала, що на площі Нахімова зібрався несанкціонований мітинг патріотичних сил, який ухвалив рішення зірвати збіговисько українських націоналістів. Справді, під час закриття фестивалю вся площа тупотіла, кричала, свистіла... але й аплодувала від задоволення, що явно не входило в плани організаторів провокації.
Головним режисером кримської «Рути», як і двох попередніх фестивалів, був Василь Вовкун, а першого — Сергій Проскурня.
Коли 1999 року фестиваль проходив у Дніпропетровську, був такий аншлаг, що молодь рила підкоп під огорожу Зеленого театру в надії потрапити на концерт.
Найбільш вражаючий фестиваль був 1997 року в Харкові — його спонсорували «Кока-кола» й шоколад «Корона». А за якістю музичної складової найкращим був фестиваль 1999 року, про який практично ніхто не знає, оскільки не було коштів на трансляцію по телебаченню — наші канали зажадали плату не тільки за зйомки, але й за показ, як за рекламу. На Заході телебачення такі концерти купує...
— Напевно, за роки проведення фестивалів доля подарувала вам багато зустрічей із цікавими людьми?
— Мабуть, найбільш зворушливим з них стало знайомство з блаженнійшим митрополитом Мстиславом. Це було 1991 року, перед нашим першим концертом у Києві на Майдані Незалежності. До нас у «Кобзу» подзвонили з канцелярії блаженнійшого Мстислава, а оскільки біля телефону опинився саме я, мені й довелося з ним познайомитися. Митрополит, якому тоді було під 90 років, сказав, що вночі йому явився знак про потребу виступити перед концертом.
Я йому відповів: «Блаженнійший, але там же буде й рок-музика! Як ви на це дивитеся?» Він відповів: «Нічого!»
Так вийшло, що концерт проходив напередодні фестивалю в Запоріжжі, на проведення якого в нас зовсім не було грошей. Я попросив допомоги й благословення в Мстислава. Він зрозумів, що я прошу не для себе, а для людей, і дав нам власні кошти на фестиваль.
Перед концертом у Києві блаженнійший Мстислав усе-таки виступив. Він був немічний, на інвалідному візку, але знайшов у собі сили протягом півгодини спілкуватися з величезною аудиторією, а потім послухати музику...
— Очевидно, спонсори не схильні підтримувати українську естраду?
— Український бізнес тоді був не готовий підтримати своє. Ми з Тарасом часто вкладали власні кошти, щоб ще один фестиваль усе-таки відбувся.
Бізнес не любить займатися філантропією, тільки заробляти на чомусь, як приклад, витіснення фестивалю «Червона рута» комерційними фестивалями. В Україні є творчі «Перлини сезону», «Тарас Бульба», «Рок-екзистенція» і «Мазепа-фест». А деякі нинішні фестивалі робляться за «відкіт», тобто є відмиванням брудних грошей. Такі методики працюють в естраді у всіх напрямах. Приміром, треба перевести в готівку 50% із рахунку в банку. Гроші перераховуються на фестиваль, організатор якого частину використовує на концерти, частину — на покупку власної вілли (адже ж ніхто не контролює), повернувши спонсору шукані 50% готівкою.
Ще кримінальнішим видається запрошення на гастролі російської «попси». Звичайно спонсори таких гастролей офіційно не засвічуються. Брудні гроші перерахувати за кордон дуже складно, тому їх везуть у Росію контрабандою — у дипломатах. Без стопроцентної передоплати російські «зірки» не приїдуть. Кошти там крутяться колосальні: у середньому концерт російської «зірки» коштує в нас 30 тис. у.о., але на один концерт ніхто не поїде — потрібен «чос», це 30—35 концертів, тобто мільйон доларів.
Мені здається, що було б чесно проводити музичні фестивалі цивілізовано, з платними вхідними квитками, а не напівкримінальним шляхом. Прикро, що колосальні тіньові кошти працюють не на економіку України, а вимиваються за кордон...
— Нині ви працюєте над іншими проектами?
— Мій відхід із команди «Червоної рути» пов’язаний із здоров’ям, працювати в цій сфері доводиться не менш ніж дванадцять годин на добу. Син пішов моїми стопами — тепер він теж займається масовою культурою, а раніше займався нашим із Тарасом фестивалем.
Фестиваль трансформується. Нині Тарас Мельник робить наголос на професіональний бік виконання, і це правильно, оскільки 99% нинішніх естрадних співаків абсолютно не володіють голосом. Із 1999 року всі «Рути» проводяться в Києві...
Я повернувся до більш академічних проектів, що пов’язані з моєю роботою в рідному інституті й підтримані ним. Два з них — «Народну культуру — нащадкам!» і «Наукову літературу — читачам», нещодавно успішно пройшли розгляд Національної ради з питань культури й духовності при президенті України. Тепер справа за Верховної Радою, яка має включити в бюджет кошти на їх реалізацію.
Наш інститут, випередивши Росію й інші країни, почав видавати Академічну історію вітчизняної музики. На сьогодні уже вийшло п’ять томів цього унікального видання.
Вийшов перший том академічної багатотомної Української музичної енциклопедії, в який увійшли дві тисячі статей і 1100 ілюстрацій. Але, на жаль, ці видання ніхто не зможе купити або побачити — постанова Кабінету міністрів від 2003 року дозволяє бюджетним науковим установам заробляти гроші, видаючи книжки, жодного слова не сказавши про продаж. Через цю дурницю вся наука незабаром опиниться в стані коми. Для реалізації проекту «Наукову літературу — читачам» не потрібні кошти — потрібні грамотні закони.
Щодо програми «Народну культуру — нащадкам!», то вона досить дорога, треба оплачувати роботу людей, які їздитимуть і збиратимуть перлини народної культури, оснастити експедиції цифровою технікою. За мінімальними підрахунками, знадобиться близько 50 млн. дол. у розрахунку на п’ять років.
Знайти таку суму під силу тільки державі, та йдеться про нашу національну спадщину, а тут кожна хвилина дорога, оскільки носії української культури відходять…