Анатолій Калениченко: «Червона рута» для мене — це не легенда, а ціле життя» - Соціум - dt.ua

Анатолій Калениченко: «Червона рута» для мене — це не легенда, а ціле життя»

11 січня, 2008, 15:07 Роздрукувати Випуск №1, 11 січня-18 січня

Анатолій Калениченко — музикознавець, продюсер, піаніст, кандидат мистецтвознавства, член комісі...

Анатолій Калениченко — музикознавець, продюсер, піаніст, кандидат мистецтвознавства, член комісії інтеграції культурних стратегій Національної ради з питань культури й духовності при президенті України, — завжди на гребені хвилі музичного життя. Одна із пам’ятних сторінок життя Анатолія — його діяльність одним з ініціаторів і головних організаторів, а також співавторів творчої концепції музичного фестивалю «Червона рута». Нині, на жаль, цей воістину національний фестиваль незаслужено відсунуто в тінь різноманітними комерційними проектами.

Про те, з чого починалася «Червона рута», про міфи й легенди навколо цього своєрідного явища української культури, а також про нинішні тенденції розвитку фестивалів наша розмова з Анатолієм Калениченком.

— Анатолію, чи правда, що музика не тільки справа всього вашого життя, а й єдине захоплення?

— Напевно, це дивно звучить, але я ніколи не займався нічим, крім музики. Не було навіть думки набути іншу професію. Я — корінний киянин, зростав типовою музичною дитиною, був лауреатом дитячих музичних конкурсів того часу. Пізніше закінчив Київську державну консерваторію ім. П.Чайковського — історико-теоретичний і (факультативно) фортепіанний факультети. Учився у відомих педагогів Тамари Гнатів, Тетяни Кравченко й Ади Кривошеїної. Разом зі скрипалем Олесем Яськом ми організували відродження консерваторських «капусників», несправедливо заборонених владою 1973 року.

Там же, у Київській консерваторії, навчався мій товариш і майбутній соратник по фестивалю «Червона рута» композитор і музикознавець Тарас Мельник. Перед державними іспитами його виключили з консерваторії за буржуазний націоналізм, і йому довелося на два роки перервати навчання, піти працювати на завод. Пізніше Тарасові дали закінчити консерваторію, але на роботу в Київ не розподілили, й він поїхав учитися в аспірантуру Московської консерваторії. І тільки після її закінчення дістав розподіл на посаду викладача Київської консерваторії — тоді Москви боялися більше, ніж націоналізму...

Разом із Тарасом у бігбіт-групі «Еней» грав на гітарі ще один мій друг скрипаль Кирило Стеценко. Хлопці склали гімн вільних українців, і хтось доніс на них у відповідні органи. Після цієї історії Кирило, лауреат всесоюзного музичного конкурсу (а в нас тоді таких лауреатів майже не було!), дістав розподіл у провінційну Рівненську філармонію — безпрецедентний випадок...

— Отже, друзі зібралися разом...

— Ми почали думати: що ми можемо зробити для України? Був 1986 рік, я повернувся в Київ після піврічного стажування у Варшаві, в Інституті мистецтв Польської академії наук. Це був ковток свободи. Я був не дуже благонадійним і не сподівався, що пошлють саме мене. Але оскільки я писав дисертацію про польського композитора Кароля Шимановського, то в нашому Інституті мистецтво­знавства, фольклористики й етнології ім. М.Рильського НАН України, де я працюю й нині, вирішили, що моя кандидатура найбільш підходить. Тоді вважалося, що в Польщі голод і злидні, тому охочих їхати не було.

У нас із друзями було багато планів, але ми дійшли висновку, що найголовніше — масова молодіжна культура, й передусім музична.

Тоді я зробив музичну телепрограму «Суботні зустрічі», яка першою в Україні повністю йшла українською мовою. Як автор і ведучий, запросив брати участь у ній Тараса, Кирила, композитора Мирослава Скорика й піаніста Володимира Вінницького, він нині живе в США. Ми підготували «стислий конспект» історії всієї світової музичної масової культури. Задумалися: чи можна в умовах панування традиційної естради в Україні створити таку масову молодіжну музичну культуру, яка була б модною і водночас українською?

Ми вирішили провести експеримент: почали читати лекції з музичними аудіоілюстраціями найкращих зразків зарубіжної й української поп-музики. Результат перевершив усі очікування: українські гени в молоді не вмерли, радянська влада не змогла їх добити чи приспати. Саме тоді народилося рішення створити фестиваль української молодіжної музики й творчу лабораторію-студію...

— Навіть не віриться, що наприкінці 80-х таке було можливе...

— Я й сам не розумію, як нам це вдалося, але 1989 року я став одним із засновників першого українсько-канадського спільного підприємства «Кобза». За півтора-два роки ми зробили стільки, що самому не віриться, — створили першу в Україні недер­жавну студію звукозапису, організували безліч гастролей — у Європу, Азію й США. Наш розмах як на той час був просто фантастичним!

Випустили кілька десятків найменувань музичних аудіокасет — це були перші легальні недержавні аудіокасети в Україні з нашою академічною, народною, духовною, а також поп- і рок-музикою. Саме «Кобза» ще до проголошення незалежності України перша випустила аудіокасету з музикою нинішнього національного гімну України у виконанні Галицького духового оркестру.

Крім мене, засновниками «Кобзи» були Борис Олійник від Українського фонду культури й канадський бізнесмен, патріот України Микола Мороз. Директором цього унікального СП був радіожурналіст і флейтист Олег Репецький. Пізніше «Кобза» розпалася з суб’єктивних причин. Наш канадський партнер хотів і надалі допомагати Україні, але тоді всіх українців за кордоном вважали агентами ЦРУ...

Паралельно з «Кобзою» ми почали готувати фестиваль «Червона рута».

— Перша «Червона рута» стала знаковою подією у вашому житті?

— І не тільки в моєму. Фестиваль став першим реальним кроком у консолідації патріотичної молоді України. Але щоб він відбувся, треба було зробити практично неможливе...

Урочисте відкриття першого фестивалю «Червона рута». На фото його ведучий Василь Ілащук і Олена Роміна. Чернівці, стадіон «Буковина», 17 вересня 1989 р.
Урочисте відкриття першого фестивалю «Червона рута». На фото його ведучий Василь Ілащук і Олена Роміна. Чернівці, стадіон «Буковина», 17 вересня 1989 р.
Обпертися нам було ні на кого — «Просвіта» з’явилася тільки в лютому 1989 року. Спробували залучити Фонд культури й Міністерство культури УРСР. Тоді майже не було незалежних громадських організацій, а оскільки фестиваль планувався як молодіжний, ми звернулися в ЦК комсомолу України. Не знаю, чи вдалося нам їх обманути, чи вони вдали, що обманулися, але нашу, за своєю суттю національну, ідею підтримали. Фестиваль курирував спочатку Олександр Зінченко (який став згодом політиком), а потім Юрій Соколов — за розуміння й неспротиву їхнього тодішнього керівника Анатолія Матвієнка, нині теж політика.

Перший фестиваль вирішили проводити в Чернівцях, на батьківщині прекрасного автора пісні «Червона рута» Володимира Івасюка.

Таке масштабне дійство треба було підготувати. За місяць до проведення «Рути» ми орендували в Чернівцях 80 квартир для приїжджих учасників і гостей. А за три дні до відкриття фестивалю хазяї 77 квартир нам відмовили — люди були залякані. Можете уявити жах нашого становища? За одну ніч ми створили неформальне агентство з розселення прибулих. Жили по двадцять чоловік в одній квартирі, але без даху над головою ніхто не залишився...

За два місяці до фестивалю сталася ще одна подія, яка поставила під сумнів саме проведення «Червоної рути»: стало відомо, що ЦК Компартії України заборонив проводити фестиваль... Це були роки безроздільного правління Володимира Щербицького, й боротися з ЦК було складно.

Але доля була за нас: дата відкриття фестивалю збіглася з річницею «золотого вересня» — введення радянських військ у Західну Україну, а також з установчим з’їздом Народного руху України. На з’їзді був присутній екс-президент України Леонід Кравчук, який обіймав тоді посаду секретаря ЦК КПУ. Кирило Стеценко, котрому дали слово, розповів про заборону проведення «Червоної рути». Делегати з’їзду почали кричати: «Ганьба!», і Кравчукові довелося дати офіційну згоду на проведення фестивалю. Про цю історію мало хто пам’ятає, хоча навколо перших «Рут» ходить чимало чуток і легенд...

— Вступити в ті роки в конфронтацію з владою означало викликати на себе потужний удар...

— Двічі, коли я їхав у поїзді на фестиваль, розбивали каменями вікна — залякували, підкидали ампули з наркотиками... На першому фестивалі били людей і обшукували дівчат, сподіваючись знайти національні прапори, нібито заховані під одягом. На стадіон, де проходило закриття фестивалю, забороняли приносити українську символіку. А коли до кінця концерту залишалося всього сім хвилин, перший секретар обкому партії дав розпорядження вимкнути звук. Але навіть ці драконівські методи не врятували обласного партійного діяча — після фестивалю його зняли за те, що допустив «вилазку буржуазних націоналістів»...

Отже, фестиваль відбувся. У Чернівцях уперше зібрався весь музичний андеграунд того часу — «Брати Гадюкіни», «ВВ», «Кому вниз», Віка, Миколайчук, Жданкін, Драч, Панчишин, Бурмака...

Як гостей запросили весь цвіт тодішньої української естради, наприклад, Таїсію Повалій (це було ще до її участі в «Слов’янських базарах»), Тараса Петриненка, Віктора Шпортька, Назарія Яремчука...

— Кому з молодих українських виконавців ви дали дорогу в життя?

— Наша команда допомогла багатьом. Десять років тому ми з подивом констатували, що 90% усіх співаків і груп, що виконують в Україні молодіжний репертуар українською мовою, це виконавці, чиї імена відкрила «Червона рута». Фестиваль проходить у два етапи: перший у регіонах, де можуть взяти участь усі охочі, а другий — фінальний і сама його ідея дуже демократична.

За минулі роки географія наших фестивальних поїздок дуже розширилася, але спочатку ми проводили «Руту» в найбільш русифікованих регіонах, де молодь узагалі не знала, що українське може бути цікавим.

Напередодні «Червоної рути» 1995 року (того разу фестиваль проходив у двох містах — Севастополі й Сімферополі) кримська преса писала, що на площі Нахімова зібрався несанкціонований мітинг патріотичних сил, який ухвалив рішення зірвати збіговисько українських націоналістів. Справді, під час закриття фестивалю вся площа тупотіла, кричала, свистіла... але й аплодувала від задоволення, що явно не входило в плани організаторів провокації.

Головним режисером кримської «Рути», як і двох попередніх фестивалів, був Василь Вовкун, а першого — Сергій Проскурня.

Коли 1999 року фестиваль проходив у Дніпропетровську, був такий аншлаг, що молодь рила підкоп під огорожу Зеленого театру в надії потрапити на концерт.

Найбільш вражаючий фестиваль був 1997 року в Харкові — його спонсорували «Кока-кола» й шоколад «Корона». А за якістю музичної складової найкращим був фестиваль 1999 року, про який практично ніхто не знає, оскільки не було коштів на трансляцію по телебаченню — наші канали зажадали плату не тільки за зйомки, але й за показ, як за рекламу. На Заході телебачення такі концерти купує...

— Напевно, за роки проведення фестивалів доля подарувала вам багато зустрічей із цікавими людьми?

— Мабуть, найбільш зворушливим з них стало знайомство з блаженнійшим митрополитом Мстиславом. Це було 1991 року, перед нашим першим концертом у Києві на Майдані Незалежності. До нас у «Кобзу» подзвонили з канцелярії блаженнійшого Мстислава, а оскільки біля телефону опинився саме я, мені й довелося з ним познайомитися. Митрополит, якому тоді було під 90 років, сказав, що вночі йому явився знак про потребу виступити перед концертом.

Я йому відповів: «Блаженнійший, але там же буде й рок-музика! Як ви на це дивитеся?» Він відповів: «Нічого!»

Так вийшло, що концерт проходив напередодні фестивалю в Запоріжжі, на проведення якого в нас зовсім не було грошей. Я попросив допомоги й благословення в Мстислава. Він зрозумів, що я прошу не для себе, а для людей, і дав нам власні кошти на фестиваль.

Перед концертом у Києві блаженнійший Мстислав усе-таки виступив. Він був немічний, на інвалідному візку, але знайшов у собі сили протягом півгодини спілкуватися з величезною аудиторією, а потім послухати музику...

— Очевидно, спонсори не схильні підтримувати українську естраду?

— Український бізнес тоді був не готовий підтримати своє. Ми з Тарасом часто вкладали власні кошти, щоб ще один фестиваль усе-таки відбувся.

Бізнес не любить займатися філантропією, тільки заробляти на чомусь, як приклад, витіснення фестивалю «Червона рута» комерційними фестивалями. В Україні є творчі «Перлини сезону», «Тарас Бульба», «Рок-екзистенція» і «Мазепа-фест». А деякі нинішні фестивалі робляться за «відкіт», тобто є відмиванням брудних грошей. Такі методики працюють в естраді у всіх напрямах. Приміром, треба перевести в готівку 50% із рахунку в банку. Гроші перераховуються на фестиваль, організатор якого частину використовує на концерти, частину — на покупку власної вілли (адже ж ніхто не контролює), повернувши спонсору шукані 50% готівкою.

Ще кримінальнішим видається запрошення на гастролі російської «попси». Звичайно спонсори таких гастролей офіційно не засвічуються. Брудні гроші перерахувати за кордон дуже складно, тому їх везуть у Росію контрабандою — у дипломатах. Без стопроцентної передоплати російські «зірки» не приїдуть. Кошти там крутяться колосальні: у середньому концерт російської «зірки» коштує в нас 30 тис. у.о., але на один концерт ніхто не поїде — потрібен «чос», це 30—35 концертів, тобто мільйон доларів.

Мені здається, що було б чесно проводити музичні фестивалі цивілізовано, з платними вхідними квитками, а не напівкримінальним шляхом. Прикро, що колосальні тіньові кошти працюють не на економіку України, а вимиваються за кордон...

— Нині ви працюєте над іншими проектами?

— Мій відхід із команди «Червоної рути» пов’язаний із здоров’ям, працювати в цій сфері доводиться не менш ніж дванадцять годин на добу. Син пішов моїми стопами — тепер він теж займається масовою культурою, а раніше займався нашим із Тарасом фестивалем.

Фестиваль трансформується. Нині Тарас Мельник робить наголос на професіональний бік виконання, і це правильно, оскільки 99% нинішніх естрадних співаків абсолютно не володіють голосом. Із 1999 року всі «Рути» проводяться в Києві...

Я повернувся до більш академічних проектів, що пов’язані з моєю роботою в рідному інституті й підтримані ним. Два з них — «Народну культуру — нащадкам!» і «Наукову літературу — читачам», нещодавно успішно пройшли розгляд Національної ради з питань культури й духовності при президенті України. Тепер справа за Верховної Радою, яка має включити в бюджет кошти на їх реалізацію.

Наш інститут, випередивши Росію й інші країни, почав видавати Академічну історію вітчизняної музики. На сьогодні уже вийшло п’ять томів цього унікального видання.

Вийшов перший том академічної багатотомної Української музичної енциклопедії, в який увійшли дві тисячі статей і 1100 ілюстрацій. Але, на жаль, ці видання ніхто не зможе купити або побачити — постанова Кабінету міністрів від 2003 року дозволяє бюджетним науковим установам заробляти гроші, видаючи книжки, жодного слова не сказавши про продаж. Через цю дурницю вся наука незабаром опиниться в стані коми. Для реалізації проекту «Наукову літературу — читачам» не потрібні кошти — потрібні грамотні закони.

Щодо програми «Народну культуру — нащадкам!», то вона досить дорога, треба оплачувати роботу людей, які їздитимуть і збиратимуть перлини народної культури, оснастити експедиції цифровою технікою. За мінімальними підрахунками, знадобиться близько 50 млн. дол. у розрахунку на п’ять років.

Знайти таку суму під силу тільки державі, та йдеться про нашу національну спадщину, а тут кожна хвилина дорога, оскільки носії української культури відходять…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво