АНАРХІЯ — МАТИ... ТЕРОРУ

На початку минулого століття політичне життя в Російській імперії становило собою неймовірне переплетення стилів і напрямів. Можна було спостерігати такі картини. Вулицею губернського міста, виблискуючи касками, марширує колона пожежників-конституціоналістів, назустріч пливе процесія «Союзу російського народу» із трибарвними знаменами і корогвами. На стіні висить прокламація Бунду із закликом до повалення самодержавства. У сусідньому будинку міської управи йдуть бурхливі збори земців-лібералів — пишеться петиція міністру юстиції на честь ювілею судової реформи. З ресторану поліцейський наряд у складі околодочного і двох стражників виводить попід руки пана за гучний спів «Марсельєзи». З вітрини книгарні поліцмейстер, оглушливо лаючись, зриває фривольні картинки...

Та раптом усю цю політичну різноголосицю розриває на дрібні осколки вибух, який обвалив півбудинку. Вибухнула бойова анархістська лабораторія... З цього починалася анархія в імперії, і страшний кривавий образ її дедалі частіше спливає над містами та селами «єдиної і неподільної». Бойовим плацдармом атаки була обрана Україна...

Історичні шляхи анархізму

Для початку потрібний невеличкий історичний екскурс, оскільки в нашій сьогоднішній свідомості анархія асоціюється, швидше за все, з образом революційних матросів напідпитку, які під чорним знаменом горланять «цыпленок жареный», чи з гуляйпільською вольницею Махна. Але...

Ще в IV в. до н.е. давньогрецький філософ Зенон малював перед своїми учнями картини майбутнього бездержавного суспільства. Анархічні ідеї елліна через три століття розвинув єгиптянин-олександрієць Карпократ, який заснував анархічну секту, що сповідувала принципи комуністичного анархізму.

Ці ідеї реалізуються в незліченних громадах і сектах на кшталт юдейських єсеїв, грецьких піфагорійців, єгипетських «терапевтів», богемських комуністів, у сектах гуміліатів, у мюнстерських комунах, у таборитів, у католицьких братствах бідняків, комуністичних сектах Швейцарії
(XIV в.) тощо. В історичному плані все це не більш аніж екзотичний прецедент.

Спроба теоретично обгрунтувати «анархоутопію» міститься у праці англійця В.Годвіна «Дослідження про політичну справедливість» (1793 р.). Майбутнє мислиться як союз вільних громад, який заміняє всі державні інститути. Пізніше з’являється праця М.Штірнера «Єдиний і його власність» (1844 р.), у якій особисте благо оголошується найвищим законом для кожного, і тому мільйони стражденних егоїстів об’єднаються і зметуть державу. Далі теорію розвиває П.Прудон, уводячи поняття «мутуалізм», тобто взаємність, якої цілком можна домогтися переконанням. Однак це не завадило йому якось мимохідь зауважити: «Якщо піднялися ідеї, каміння бруківки підніметься саме...». Серйозну підтримку ідеї Прудона знаходять у представників молодонімецької філософії (М.Гесс, К.Грюн). А в 70-х роках XIX в. з’являється знаменита робота «Державність і анархія» М.Бакуніна. Він заснував проанархістську партію «Альянс соціалістичної демократії».

До апостолів анархізму слід зарахувати і співвітчизника М.Бакуніна, географа й революціонера князя П.Кропоткіна (праці «Хліб і воля», «Нотатки революціонера»). Згодом на теренах імперії ідеї анархізму отримають розвиток у працях А.Борового (індивідуальний анархізм), П.Турчанинова (асоціаційний анархізм), Я.Махайського (теорія «робочої змови»).

У другій половині XIX в. анархізм у Європі активно використовує практику збройного терору. Прогримів замах анархістів Геделя і Нобіліуса на німецького імператора Вільгельма. 1873 р. анархісти підняли робітниче повстання в Іспанії, через рік у ряді італійських сіл анархісти «скасували державу». Європу шокував вибух бомби терориста Вайяна у французькій Палаті депутатів. Але переповнила чашу терпіння влаштована анархістами серія агітаційних убивств — іспанський міністр Каневас, імператриця Австрійська, французький президент Карно. Анархізму було оголошено війну, рух до кінця століття трохи вщухнув, щоб невдовзі «практично» відродитися на Сході...

Одного разу в Україні сто років тому

Довідкові видання, зведення Департаменту поліції, огляди революційного руху в Росії позначають 1903-й роком активного створення груп анархістів. Виникли вони в Північно-Західному краї (Білосток, Вільно, Варшава) і на півдні імперії (Катеринослав, Одеса, Київ, Ніжин). Далі — Північний Кавказ, центральні губернії, Сибір.

Восени 1903 р. у Білосток із Лондона приїхав Ш.Каганович («Зайдель»). Озброєний програмними гаслами Бакуніна і тактикою Нечаєва, він швидко створив гурток радикальної молоді. На конспіративних сходках нагнітався психоз, у молоді руки вкладалися англійські револьвери та бомби... По Білостоку прокотилися грабежі й убивства. Невдовзі групу було ліквідовано. Того ж 1903 р. від одеського комітету партії есерів відкололася група молодих ремісників — «непримиренні». Вони зайнялися політичними убивствами, вибухами, терором серед населення. Група організувала мережу філій. В 1904 р. прогриміла гучна судова справа. При дізнанні, проведеному Одеським губернським жандармським управлінням, спливли імена С.Франкфурта, О.Таратути, К.Ерделевського, які згодом стали широковідомі в міжнародних анархістських колах.

До 1904 р. на півдні імперії розгорнувся масовий анархістський рух. Формувалися кропоткінські групи «Хліб і воля» із центром у Лондоні, звідки в імперію надходили тисячі примірників однойменного журналу зі статтями «батька й учителя». (Зауважимо, що хлібовольці при декларуванні насильницького повалення царату виключали експропріацію приватного майна, визнаючи лише казенні експропріації). Місцеві філії регулярно підживлювалися літературою, грошима, зброєю... У червні 1904 р. була організована перша в імперії група махаївців під назвою «Партія боротьби з дрібною власністю та всілякою владою». Засновнували її відомі анархісти-бойовики К.Ерделевський та Н.Бруммер. Але конспіративну справу було налагоджено вкрай погано, і через два місяці членів партії заарештували.

1905 р. спалахнула запекла ідейна суперечка між анархістськими виданнями. І.Гройсман (він же Рощін), редактор закордонного журналу «Черное знамя», накинувся на хлібовольців із нещадною критикою за нерішучість, ідейну аморфність та м’якотілість. Він приїхав в імперію і в Одесі та Катеринославі організував свої групи «Чорне знамено». Програмні установки груп були дуже прості: «...необхідні постійні партизанські виступи пролетарських мас, масовий антибуржуазний терор і приватна експропріація». На підмогу Гройсману К.Ерделевський і О.Таратута розгорнули в Одесі «безмотивний» революційний терор. Наприкінці 1905 р. вони закидали бомбами кав’ярню, що послужило сигналом до початку бойових дій груп анархо-комуністів, «чорнознаменців», анархістів південноросійської групи, анархо-синдикалістів, анархо-терористів, ексаторів, революційних месників тощо. Вибухали бакалійні, посудні, взуттєві, парфумерні крамниці в центрі Одеси. Городових закидали бомбами, поліції доводилося штурмувати групи бойовиків, які відстрілювалися, забарикадувавшись у квартирах. На рейдах вибухали кораблі, серед білого дня в центрі міста спалахували перестрілки, падали уражені кулями випадкові перехожі...

Настільки бурхлива діяльність стривожила хлібовольців. У Вільно Х.Лондонський скликав конференцію анархістських груп. Вона ухвалила резолюцію, що засуджувала дії «чорнознаменців», які «далеко відхиляються від реального розуміння теорії анархізму». У відповідь Гройсман скликав там-таки контрконференцію, на якій вирішили організувати окрему групу «безмотивного» терору. Але планам збутися не судилося. Керівник групи Петро Стриге, заряджаючи мелінітову бомбу, підірвався в лісі під Парижем, і запланована ним експропріація грошей для групи не відбулася...

Влітку 1906 р. сталася важлива подія. Прибувши з Женеви, Я.Кирилловський (він же Даниїл, Новомирський), відомий анархіст і літератор, організував в Одесі «Південноросійську групу анархістів-синдикалістів». Восени того ж року в Одесі він скликав сходку, де було ухвалено «Політичну програму», що стала однією з перших серйозних декларацій політичних принципів практичного анархізму, у якій зроблено спробу зняти протиріччя в тактиці та стратегії між крайніми і поміркованими групами анархістів. Синдикалісти спробували відійти від крайнощів у практиці боротьби — від «безмотивного» терору і від чистої роз’яснювальної агітації. Але ця спроба успіхом не увінчалася.

Великий терор

1905—1907 рр., паралельно з широкомасштабним розгортанням бойових дій, в імперії тривало активне організаційне оформлення анархістського руху. Південь Росії накрився мережею «груп безначалія», бойових загонів, конспіративних гуртків, підпільних складів зброї та лабораторій. У цей період було створено автономні (15—20 осіб) групи анархо-терористів (-експропріаторів, -індивідуалістів, -максималістів, -общинників) у Полтаві, Чернігові, Шостці, Сумах, Ніжині, Севастополі, Одесі й ін. У повітових містах формувалися філії Південного Союзу крайніх терористів. У кримських станицях бешкетували група «Кривава рука» і «Месник». У Львові діяла школа з навчання виробництва бомб, заняття в якій вели викладачі місцевого політехнічного інституту.

Фінансове підживлення підпілля здійснювалося всілякими способами. Збройні експропріації. У Кременчуці, Полтаві, Бердичеві, Ромнах безначальці організовували нальоти на магазини, казенні крамниці, заводські контори, приватні квартири, кінотеатри, поштові поїзди. Вимагання грошей за мандатами. У Харкові, Києві й інших містах набула поширення практика шантажу під загрозою смерті. Багатим підприємцям розсилалися вимоги грошей, завірені грізними печатками бойових анархогруп «Червона сотня», «Месники», «Кривава помста», «Чорний сокіл» тощо.

Ідея терору затьмарювала розум, породжувала мікросвіт переверненої моралі, у якому єдиним моральним критерієм виступала революційна доцільність. Формувалося ідеологічне поле, що безвідмовно діяло на певний соціальний тип особистості.

У середовищі анархістів це поле було дуже сильним. Усього тиждень забрала обробка 19-річного селянського хлопчака Захара Черткова в гуртку одеських анархістів. 8 травня 1907 р. біля бульварної дільниці він кинув бомбу в групу поліцейських, які йшли на службу. Пристава і наглядача розірвало на клапті, двоє городових було тяжко поранено.... Через місяць там-таки, в Одесі, за рішенням анархістської групи, біля прохідної розстріляли інженера бляшаної фабрики Левіна, через тиждень ударом ножа у спину вбито помічника одеського лікарського інспектора Попова...

За ці роки ситуація докорінно змінилася. Якщо 1905 р. у таємному циркулярі МВС №14709 від 16 грудня міністр внутрішніх справ князь Святополк-Мирський м’яко докоряв місцевій владі за благодушну бездіяльність щодо дедалі частіших антиурядових акцій, то вже телеграма директора департаменту поліції Трусевича від 24 грудня 1906 р. начальникам жандармських управлінь була сповнена тривоги: «...слід вжити посилених запобіжних заходів проти посилення терору революціонерів».

Однак на анархістів чигала небезпека з іншого боку. Рух стрімко криміналізувався. Ідейні експропріації перетворювалися на тривіальні бандитські нальоти, революціонери детально обумовлювали особистий відсоток від експропрійованих сум. Дедалі частіше під прапором анархії діяли банди кримінальників.

Романтика руйнації

З яких таких «гемоглобінних глибин» виріс професійний терорист-революціонер? За словами М.Бердяєва, російська інтелігенція на той час була якимсь «ідеологічним орденом», сектою з особливо нетерпимою мораллю. Західні ідеї сприймалися догматично, і різночинська інтелігенція, з огляду на політичні умови (самодержавний лад провокував крайні форми революційного самовираження), була джерелом крайнього радикалізму.

Якби існував пантеон жертв політтерору, ми побачили б там величезну кількість відомих російських імен. Цар Олександр ІІ, міністр народної освіти М.Боголєпов, міністри внутрішніх справ Д.Сипягін і В.Плеве, Великий князь Сергій Олександрович, уфимський губернатор Н.Богданович, адмірал Г.Чухнін, петербурзький градоначальник В.Лауніц, головний військовий прокурор В.Павлов, самарський губернатор В.Блок, голова Ради Міністрів П.Столипін...

Незрілу молодь вабить романтика, якої в анархістському підпіллі хоч греблю гати. Ну хіба не романтично — зупинити на Подолі трамвай, зібрати з переляканих пасажирів три карбованці і хвацько гайнути геть на візнику, розрахувавшись потім цим-таки експропрійованим трояком? Або надвечір із револьвером мчати по Малоарнаутській за багатим промисловцем Шпайхером, застрелити візника і загнати передінфарктного Шпайхера в поліцейський відділок? Чимало романтики і в тому, щоб уночі в занедбаній каменоломні в колі бійців священнодіяти над «гримучим холодцем» і піроксиліновою ватою. Або підірвати мебльовані кімнати. Ну, хіба не романтично носити в кишені печатку летючої анархістської групи з нарізаним черепом, знаючи, що її бузковий відтиск на папері миттєво позбавляє обивателів дару мови... Романтика-с!

Погортаємо, приміром, циркуляр Департаменту поліції №123850 від 31 січня 1908 р.: «...для більш зручної передачі конспіративних відомостей київською групою анархістів-комуністів установлено паролі. Перший дається лише найбільш довіреним особам, організаторам груп, — «Насильники бенкетують, завадимо ж їхньому бенкету». Відповідь — «То зімкнемо ж лави». Другий пароль дається кожному члену, у чесності якого впевнені, — «Прийшов і пішов, сів і встав». Пароль для листів у групи — «Сірі хмари нависнули, але тепер знову прояснилося».

Романтика!

Ударом на удар

Ніби схаменувшись, Департамент поліції наприкінці травня 1906 р. розпочав масові висилки анархістів із південних губерній імперії (Київської, Волинської, Подільської) у Туруханський край, у Якутську й Архангельську губернії під гласний нагляд поліції.

Неоголошена війна анархістів спонукала владу до активних дій. Поліції вдалося розгромити низку їхніх організацій у центральних губерніях, завдати дошкульних ударів по головному бастіону анархії — мережі підпільних організацій в Україні.

Прокотилися масові арешти в Києві, Ніжині, Одесі, Кременчуці. Було розгромлено друкарню в селі Курилівка Ніжинського повіту, ліквідовано склади бомб у Києві та Бердичеві. У Вінниці, після жорстокого вуличного бою, розбито бойову дружину анархо-терористів. У Одесі закрито проанархістські газети, ліквідовано дві групи бойовиків. У печері біля царського маєтку поблизу Ялти поліція захопила підпільну друкарню.

Почався розгром груп анархістів: повальні арешти, захоплення конспіративних квартир, ліквідація транспортів із літературою та зброєю, публічні процеси над терористами...

Анархістське підпілля, створене за принципом підводного човна з герметичними відсіками, з труднощами, але витримувало поліцейські «пробоїни». Удари падали один за одним. Поліція вибивала найактивніші кадри, методично руйнувала матеріальну базу руху, відтинала закордонну допомогу. У середовищі безначальців посилювалися ідейні розбіжності. І тоді закордонні центри анархістів вирішили відповісти ударом на удар.

Відома женевська група «Буревісник» сформувала «Бойовий інтернаціональний загін анархістів-комуністів» і наприкінці 1907 р. закинула його на головний «плацдарм» — в Україну. Про історію цього загону, відомого в анархістському підпіллі імперії, слід розповісти докладніше.

Бойовий інтернаціональний загін

Теплого літнього вечора в Женеві у будинку №19 на бульварі Понт де Арве зібралося розширене бюро ЦК групи «Буревісник». Компанія була дуже колоритна, відома у вузьких колах з розшукових циркулярів Департаменту поліції. Вів збори редактор однойменного журналу субтильний Дайнов.

Суперечці, яка спалахнула між обережними «накопичувальниками» і «активістами», різко поклали край хирлява і непоказна Ольга (Елька) Таратута (прізвисько «Бабуся», засуджена 1 листопада 1906 р. на 17 років каторги, через півтора місяця втекла з одеської в’язниці) і похмурий громило Сергій Борисов (прізвисько «Чорний», у березні 1905 р. засуджений до 4 років каторги, втік). Було сформовано першу бойову групу, до якої увійшли Г.Сандомирський, К.Ерделевський, Н.Музиль, І.Дубинський, А.Гройсман (брат І.Гройсмана), Є.Тарло, Н.Тиш, О.Таратута. Очолив її Борисов.

План був простий: провести в Україні низку експропріацій, закупити зброю, влаштувати серію гучних терактів, провести об’єднавчий з’їзд анархістів і, відповідно, підняти маси на боротьбу з ненависним режимом.

На початку вересня до Києва під ім’ям комерсанта Старубинського прибув Г.Сандомирський, навів контакти в підпіллі і через три дні зібрав спільну сходку на явочній квартирі на Хрещатику. Справи йшли архікепсько: київська група була практично розгромлена поліцією, заарештовано лідерів — «Бельгійця» і «Петра». Сандомирський занепав духом, але невдовзі його дуже надихнула зустріч із «товаришем Дмитром». Цим товаришем виявився не хто інший, як... Дмитро Богров, агент охранки на прізвисько «Аленський», майбутній убивця П.Столипіна.

Далі події розвивалися за всіма законами детективного жанру. Незабаром із Женеви до Києва приїхав Тиш із десятком револьверів та пачкою журналів. Услід — Дубинський. Ввечері 25 вересня на станції Верхньодніпровськ під Катеринославом Тиш, Сандомирський і Борисов здійснили вдалий наліт на поштове відділення («екс» становив близько 60 тис. карбованців). На ці гроші Музиль закупив у Парижі зброю та вибухівку. А Сандомирський тим часом зібрав групу в Києві і зайнявся «епістолярною війною» — чиновникам магістрату, канцелярії генерал-губернатора розсилалися листи з вимогою припинити «злочинну діяльність служіння державі». Підписувалися вони від імені вигаданих організацій, щоб жандарми посушили голову.

У грудні до Катеринослава прибули основні сили групи, організували бойові склади і почали готувати серію терактів. Але... 15—16 грудня охоронне відділення двома ударами повністю ліквідувало київську групу (12 чоловік). Борисов, клянучи епістолярну дурість Сандомирського, викликав із Женеви Таратуту і Гройсмана, став готувати вибух «Лук’янівки». Однак уся група перебувала вже під щільним ковпаком зовнішнього стеження. 8 січня на станції Козятин було взято на гарячому Тиша. Уранці 28 лютого в поїзді, що прямував до Полтави, під час арешту застрелився А.Гройсман. (За таку неоковирну роботу Кулябко отримав прочухан від начальника Департаменту поліції Віссаріонова.) За два дні до того в Катеринославі заарештували групу Борисова. У березні там-таки затримали Таратуту із саквояжем ручних бомб. Музиль, що залишився сам, організовує невдалий наліт на місцеву в’язницю, у травні підриває готель «Франція» і ховається за кордоном.

Справа про бойовий загін була гучною навіть на той час. Судили 36 чоловік. Таратута отримала 21 рік каторги. Тиш і Дубинський — по 15, Сандомирський — 8. Борисов за вироком суду січневої ночі 1910 р. був повішений в катеринославській в’язниці.

* * *

У наступні роки продовжували діяти розрізнені анархістські групи, відбувалися провінційні теракти, дрібні експропріації. Але яскравих лідерів в українському анархістському підпіллі не було. З приходом радянської влади чимало безначальців перейшло на службу до більшовиків і забуло бурхливі захоплення революційної юності. Приміром, той-таки Сандомирський завідував відділом Балканських країн Наркомату іноземних справ, входив до складу радянської делегації на Генуезькій конференції.

Але історія, як досвідчений драматург, підготувала різкий сюжетний поворот. На чорному небосхилі вітчизняної анархії спалахнула нова зірка. Амністія Тимчасового уряду 2 березня 1917 р. розчинила ворота Бутирської тюрми перед в’язнем, який відсидів у кайданах вісім років. Через два місяці після звільнення цього невисокого чорнявого чоловіка було обрано головою Селянського союзу Гуляйпільської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії... Нестір Іванович Махно... Відкрилася нова сторінка історії анархізму в Україні...