Актриса Людмила Єфименко: «За свого життя Юрій Іллєнко вірив, що зміни на краще в Україні — не забаряться!»

У столичному кінотеатрі «Київ» пройшла резонансна ретроспектива кращих фільмів нашого видатного кінорежисера і оператора Юрія Іллєнка. Серед представлених стрічок - «Молитва за гетьмана Мазепу» (оновлена версія, із закадровим коментарем самого Іллєнка).

Дружина режисера та співтворець багатьох його фільмів - актриса Людмила Єфименко («Лісова пісня. Мавка», «Лебедине озеро. Зона», «Легенда про княгиню Ольгу») - розповіла DT.UA про нереалі­зовані задуми свого чоловіка; про останній знімальний день «Мазепи» (який співпав із американською трагедією 11 вересня 2001 року); пояснила також, чому категорично відмовляється зніматися в сучасних серіалах.

- Пані Людмило, 2010-го, після першого Тижня фільмів Юрія Іллєнка, на одному з круглих столів було виголошено ідеї: зняти документальний фільм про Юрія Герасимовича і перевести його стрічки у формат сучасного (шестиканального) звуку. Хтось почав утілювати цю ідею в життя?

- Про створення фільму нічого не чула, хоча ідея - актуальна. В сучасній системі Dolby озвучено тільки «Молитву за гетьмана Мазепу». Інші картини: «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лісова пісня. Мавка», «Лебедине озеро. Зона» (як найкращі, включаючи «Молитву…» - їх обрав сам Юрій) - відреставрували фахівці компанії IBS (Інформаційні бізнесові системи і телекомунікації). Вони усунули дефекти зображення і перевели звук із системи «моно» в «стерео» (себто двоканальну).

- Що в новій версії «Молитви…» вас особливо проймає?

- Коментар режисера. Юрій записав його, сказати б, випадково. Якось увечері, якраз напередодні того дня, на який було заплановано перезапис звуку, він поділився: «Як ти гадаєш, якщо я як автор додам коментар?.. Не всі ж люди знають історію нашої країни (і це не їхня провина); певні сцени варто пояснити. Я, знімаючи, глибоко розумівся на історичному матеріалі, а от глядач…»

Юрина інтуїція мене частенько ошелешувала: плани, ідеї народжувалися несподівано, блискавично, проте повсякчас своєчасно.

Авторський текст він «накидав» (тезами) впродовж одного «заходу», а наговорив - буквально «з першого дубля», до того ж, зімпровізувавши (гадаю, глядач у новій версії зауважить ще й акторську вправність режисера).

Зрештою, завдяки Юриним поясненням складна кіномова «Молитви…» і її непересічна система образів стали, так би мовити, більш досяжними.

Втім, Юрій упродовж життя наголошував: «Мистецтво необо­в’язково розуміти, його треба відчувати».

Днями один із телеканалів показав «Соляріс» Андрія Тарковсь­кого... Ненароком натрапивши на цей славетний фільм, я не могла відірватися! Коли ж з’явилися фінальні титри, почувалася так, наче омилася чистою водою.

Давненько не випадала нагода переглянути цю картину. То ж мимоволі я згадала своє перше знайомство з нею: який то був неймовірний емоційний захват! Чимало речей тоді я не зрозуміла, однак відчула головну ідею стрічки: нашу планету, людей урятує любов.

- Любов чоловіка часто допома­гала вам у спільній роботі?

- Авжеж! Та найбільше допомагала моя власна любов до Юри. Любила його і надзвичайно люб­лю. Дякую Богові за те, що Він подарував мені таке почуття.

- Кохання можна заслужити?

- …Гадаю, так.

- Чи намагалися заслужити почуття чоловіка, а він відпо­відно - ваші?

- Повага до Іллєнка-кіно­митця зародилася в моїй душі задовго до нашої з Юрою зустрічі…

На студію імені Довженка я прийшла тоді, коли він знімав фільм «Мріяти і жити». Побачив­ши Юру, відчула, що моє почуття до нього - любов з першого погляду. Він був такий вродливий!

Окрім того, впадала в око його хода - хода вільної людини. Як тут не закохатися?

Зрештою, вся студія була в нього закохана.

Наші з Юрою почуття виявилися взаємними (а це найголовніше щастя в житті). Нашу любов ми пронесли крізь усе життя: були надзвичайно щасливі. Надзвичайно…

- Ви знялися в семи фільмах Іллєнка. Роль у якому особливо вам дорога?

- Існує твердження: спочатку роботи повинні оцінювати їхні автори. З-поміж своїх «ранніх» найвище ціную роль Мавки в «Лісовій пісні…». А з останніх - Кочубеїхи в «Молитві…».

Під час Берлінського кінофестивалю на одній із прес-кон­ференцій мені поставили запитання: «Кочубеїха - ваша найкраща роль?» «Так, - відповіла я. - Після такої ролі можна завершити кар’єру кіноактриси».

Про завершення я тоді не розмірковувала.

А з часом збагнула, що напророчила собі. На жаль.

Жодна з отриманих після «Мо­литви…» пропозицій мене «не зачепила». Ті ж, які за­ціка­вили, «зірвалися» (виробництво фільмів було зупинено фактично напередодні знімального етапу).

11 вересня 2001-го - останній знімальний день «Молитви…» - став останнім знімальним у моїй кінокар’єрі (за дивним збігом того дня ще й «упали» «близнюки» в США).

Впродовж останніх десяти років не шкодувала і не шкодую через те, що більше ніде не знялася. Бо зіграла ролі, про які актриси тільки мріють. Певна, що поставивши крапку після Кочу­беїхи, вчинила правильно.

- Ганна Чміль якось зазначила, що в Юрія Іллєнка в цьому світі була месіанська роль. У якій, на ваш погляд, царині?

- Юра був неймовірно щед­рою людиною; залюбленою в талановитих людей (він завжди їх підтримував). Утім, його любов до України варта окремої розмови. Чимало особистостей обож­нювало українську землю. Тарас Шевченко для мене - взірець у цьому сенсі. Юра ж, так би мовити, - продовження Шевченко­вого ставлення.

З-поміж сучасників мало спроможних любити Україну так палко, як любив її Юра.

Проте він і чимало зробив для своєї Батьківщини, адже волів, щоб Україною пишався цілий світ.

- Вперше Іллєнко публічно (фактично на міжнародну аудиторію) ідентифікував свою національну прина­леж­ність ще 1990-го?

- 1990 року після показу стрічки «Лебедине озеро. Зона» на Каннському кінофестивалі (до речі, тоді вперше український фільм-учасник здобув дві нагороди) на нас посипалися запрошення з різних країн. Організа­тори багатьох кінофорумів воліли включити картину в свої програми і зустрітися з її творцями.

На фестивалі в Монреалі нас «приєднали» до делегації Ра­дянсь­кого Союзу: на першу прес-конференцію запросили разом з її учасниками. Юрій тоді вийшов і пояснив, що, по-перше, не воліє висловлюватися російською, тому послуговуватиметься англійською (позаяк перекладача української не було), а по-друге - Радянський Союз до «Лебе­диної зони…» жодного стосунку немає (справді, кошти на зйомки надала українська діаспора). На тій прес-конференції Юрій і заявив, що представляє Україну…

- Юрій Герасимович мріяв зняти «Агасфера». Що стало головною перепоною для реа­лізації його задуму?

- Брак коштів! Фільм міг обійтися в 20 мільйонів доларів. Для 1995-го - космічна сума; навіть десять мільйонів (в які Юрій був готовий «вкластися») тоді не вдалося зібрати, позаяк українська сторона виявилася неспроможною надати бодай якісь копійки. Представники Голлівуду, європейські та російські (Юра планував знімати на українських і російських теренах) партнери зголосилися стати фінансовими учасниками «проекту», тоді як українські - ані пари з вуст.

Сценарій картини «Агн» (із такою назвою стрічка мала вий­ти на екран) фактично нікого не залишив (і не залишає) байдужим. Не приховуватиму, головну роль Юрій писав «на мене»: спершу моя героїня - асистент режисера, а згодом - режисер...

- Що було раніше: ваш режисерський дебют у фільмі «Аве, Марія!» чи героїня-режисер у сценарії «Агн»?

- «Агна» Юрій, сказати б, заклав 1993-го, я ж як режисер дебютувала 1999-го. Дивує інше: 2001-го, знімаючи «Молитву…», він повсякчас повторював: «Це мій останній фільм». Я тоді неабияк обурювалася: «Юро, не говори так!»

Про «Агна» ми пам’ятали… Шкода, що він його так і не зняв. Якби фільм з’явився в середині 1990-х, Україна наразі, гадаю, йшла б іншим шляхом. Стрічка означила б нову парадигму. В останні роки, хворіючи Юрій сказав: «Пусте, зніму цю картину в наступному житті…».

- 2010-го у видавництві «Місто НВ» (Івано-Франківськ) вийшла книжка «Криниця для спраглих. Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка». Який із крилатих висловів згадуєте найчастіше?

- «Кіно - це рай». Так він говорив про кіно-мистецтво (кіно-заробітчанство мистецтва ніяк не стосується).

Ще мені дорогі ті слова Юрія, котрими він пояснював, що смерті немає: є вічне успіння й відродження.

- І авторське право…

- Два роки тому право на використання фільмів Юрія Іллєн­ка (як і інших, знятих до
1994-го) Міністерство культури і туризму (тоді його очолював Василь Вовкун) передало Кіно­студії імені Довженка. Україна наразі - чи не єдина країна в світі, де автори стрічок не отримують жодної копійки з показів (байдуже - це покази на телеканалах чи записи фільмів на DVD-дисках).

- Чи була плідною політична діяльність Юрія Іллєнка?

- Як член «Свободи» Юра не встиг завершити чимало справ. Однак той факт, що через чотири місяці по його смерті, під час виборів до місцевих і обласних рад, об’єднання здобуло впевнену перемогу, свідчить про серйозну Юрину підготовчу роботу…

- Сьогодні чимало українських акторів активно задіяні у російських телесеріалах, які, власне, і знімаються в основ­ному на теренах України…

- Зніматися в теперішніх серіалах - однаково, що зрадити себе, пам’ять Юри. Серіальна «діяльність» мене не цікавить передусім у творчому сенсі. До того ж, це ті заробітки, де гроші «пахнуть». Мені було б соромно дивитися дітям в очі, займаючись такою «роботою».

Поза тим, запрошення когось із кінематографістів зіграти цікаву роль, гадаю, не залишить мене байдужою.

- Яке враження справила на вас остання «Відкрита ніч»?

- Довго «налаштовуючись» на немилий серцю труд голови жюрі, практично впродовж двох днів подужала 24 сценарії і, зрештою, не змогла приховати свій захват: скільки молодих талановитих авторів зродила Україна! Всі сценаристи виявили майстерність щодо написання діалогів, уміння оперувати образами…

Юрій тричі головував у журі цього фесту; одного разу ми, вирішуючи, чи є в конкурсі бодай один гідний фільм, просто зайшли в глухий кут. Тоді як цього року... Михайло й ваша покірна слуга довго розмірковували, кого із семи, вартих головного призу претендентів, таки винагородити? Серед найкращих поза конкурсних робіт був і «Крос», Його автор - відома Марина Вро­да (учениця Михайла Іллєн­ка). Як на мене, після визнання короткометражної стрічки «Крос» у Каннах, наша держава мусила б присвоїти цій дівчині, молодому режисерові, звання «Герой України» і на додачу - забезпечити фінансування нас­тупного (того, який сама Марина воліє зняти) фільму. Наразі Вроду-режисера запрошують французькі, російські кінематографісти… Та хіба з ними (їхнім коштом) вона зніматиме українське кіно?

Для кого ми плекаємо таланти?

Нині майже половина ви­пуск­ників-режисерів знімають російські серіали (звісно, російсь­комовні).

- До речі, російськомовну «Ле­генду про княгиню Оль­гу» (фільм не дозволили знімати українською) Юрій Гераси­мович волів озвучити державною мовою. Що завадило?

- Так, готуючись до свого 70-річчя, Юра переймався цим. І Лесь Сердюк (Святослав) тоді був живий… Довелося б знайти тільки голоси, які нагадують Іванів і Дмитрів (ідеться про І. Ми­колайчука і Д.Миргородсь­кого. - Л. Б.). Зрештою, держава не знайшла кошти... Стрічку субтитровано українською.

- Юрій Іллєнко залишив по собі не тільки фільми?

- Нині нашому старшому внучкові Юрчику - два рочки й вісім місяців, а Славкові - трохи більше року, він народився 8 травня, за день до Юриного (9 травня) дня народження. Пригадую, як минулого року Юра і Пилип забирали онука з пологового будинку… А 15 червня 2010-го Юрій Іллєнко-стар­ший полишив цей світ.

За свого життя Юрій позитивно оцінював майбутнє Украї­ни й українського кіно. Він не тільки вірив, а констатував: «Зміни на краще не забаряться!»