Академік Костюк про життя і науку. Прощальне есе - Соціум - dt.ua

Академік Костюк про життя і науку. Прощальне есе

28 травня, 2010, 15:43 Роздрукувати Випуск №20, 28 травня-4 червня

«Но горе вдруг постигло дом…» О.С.Пушкін Понад півстоліття його щоденний маршрут пролягав з дому до Печерська у відому киянам будівлю, яку вони нарекли Інститутом Богомольця...

«Но горе вдруг постигло дом…»

О.С.Пушкін

Понад півстоліття його щоденний маршрут пролягав з дому до Печерська у відому киянам будівлю, яку вони нарекли Інститутом Богомольця. За цією лаконічною і невибагливою назвою криється багато чого вражаючого — славетні імена визнаних учених, становлення нових наукових напрямів, новації, відкриття принципів довголіття, а також у сфері сучасної нейрофізіології. По суті — початок шляху й подальшої інтеграції вітчизняної науки в царині фізіології, патофізіології, біофізики у світове природознавство. Сьогодні після непоправної втрати — пішов з життя лідер цих напрямів академік Платон Григорович Костюк — пам’ять повертає нас, його близьких, друзів, колег, у не такі вже й далекі роки, спонукає замислитися над мірою цієї тяжкої втрати, уявити масштаб особистості видатного вченого, чиї неординарні наукові праці домінували серед робіт вітчизняних дослідників і найбільше з них цитувалися у світовій літературі. Важко усвідомити й змиритися з тим, що його вже немає з нами. Неймовірно боляче й гірко…

Про пам’ятне

Пригадуються повоєнні студентські роки, випуск Київського медичного інституту. Серед молодих медиків яскраво виділявся ставний вродливий юнак з тонкими рисами обличчя і допитливим поглядом. Проте не тільки своїм зовнішнім виглядом приваблював до себе увагу той давній випускник Платон Костюк, а ще й тим, що він прийшов у повоєнну плеяду студентів-медиків уже встигнувши відслужити в армії й закінчити Київський університет, де опанував ази біологічних знань. Там на біофаку він долучився до електрофізіологічних досліджень, які проводилися в лабораторії академіка Воронцова.

Згодом він напише: «Те, що мені в житті випало зустрітися з Данилом Семеновичем Воронцовим, напевно, відіграло вирішальну роль у визначенні моєї долі. Коли я закінчив університет, Воронцов запросив мене до себе на роботу. Червоний корпус університету був іще зруйнований, і біофак розташовувався там, де зараз 52-га школа. На факультеті було організовано маленьку лабораторію, яка стала потім Інститутом фізіології».

Пригадуються зараз і подальші — п’ятдесяті роки. Платон Костюк уже науковий працівник у лабораторії свого вчителя в інституті Богомольця. У 1957 році захищає докторську дисертацію, в 1958-му стає завідувачем відділу. У ці роки ми часто збиралися дружною молодою компанією з різних приводів: у зв’язку із завершенням дисертаційних праць, початком роботи в новій царині, на сімейні свята.

Запам’яталися посиденьки у щойно введеному в експлуатацію житловому будинку медиків у провулку Чекістів (нині провулок Івана Мар’яненка). Невеличка, ще із запахом свіжої фарби й геть порожня однокімнатна квартира нашої приятельки Ірини Крамаренко — племінниці київського фізіолога професора Софії Іванівни Фудель-Осипової. Перший день, як увімкнули опалення, від чого в цій порожній оселі тепло й затишно. Стільців немає, і ми розсілися на підлозі навколо білої скатертини зі скромними наїдками. Настрій в усіх чудовий. Обговорюємо творчі наукові будні, ділимося планами на майбутнє, розповідаємо про всілякі цікаві епізоди, домовляємося про майбутні зустрічі, зокрема і в Костюків у їхньому помешканні в київському Пасажі. Платон нарікає на відсутність піаніно, на якому охоче зіграв би, обіцяє заповнити цю прогалину.

Як радісно нам було, скільки надій і сподівань. У часи, коли ще не панували телевізор, електронна пошта, Інтернет, не домінували багатолюдні фуршети, політизовані дискусії за домашнім столом і товариські розмови були частими й довірчими. Платон Костюк відтоді залишався щирим і вірним другом, спілкування з яким приносило радість і було надзвичайно цікаве. А ще — взаємне збагачення ідеями, неординарними думками, розмірковуваннями над змістом досліджень. Особлива багаторічна дружба пов’язувала Костюка з нашим спільним товаришем Володимиром Фролькісом, про що він розповів в одному зі своїх інтерв’ю, яке було опубліковане на сторінках «Дзеркала тижня» (№33, 2004 р.). Відповідаючи на запитання, кого б він хотів назвати серед друзів, Платон Григорович сказав: «Дуже тісно ми дружили з Володимиром Веніаміновичем, часто зустрічалися, обговорювали багато проблем, світові, філософські. Його смерть стала для мене великою втратою». А потім він назвав і Юрія Кундієва, і вашого покірного слугу (що, звісно, не могло не зворушити), нарікаючи при цьому, що «дедалі менше залишається часу на спілкування. От коли їдемо кудись — зараз збираємося в Трускавець, — тоді й знаходимо час поговорити».

Пригадується мені, як у згаданому Трускавці ми святкували 70-річчя нашого друга. Ще був живий Володимир Фролькіс. Він, як завжди, образно і з властивою йому самоіронією виголошував слово про низку ювілейних дат, у які всі ми ввійшли, здавалося б, так несподівано. А зовсім нещодавно того ж таки знаменного дня 20 серпня, але вже 2009 року і в іншому благословенному місці традиційного спільного відпочинку — Кончі-Заспі — відзначали ювілейне торжество Платона Григоровича, що збіглося в часі з 80-річчям інституту, який він беззмінно очолював із 1966 року.

Соратники про Вчителя

Понад чотири десятиліття біля керма всесвітньо відомої наукової установи, вихованці якої під його керівництвом підтримували високий імідж української науки, — хіба це не подвиг, що заслуговує вдячності і захоплення! Величезною є заслуга вченого у створенні блискучої наукової школи нейрофізіології, яка збагатила сучасну медицину і дала спільноті експериментаторів клітинного світу гідних учених, що розвивають ідеї свого Вчителя.

Показово, з якою любов’ю і повагою оцінюють вони його роль у своєму становленні, його науковий талант і людські чесноти. У тому ж згадуваному інтерв’ю академік Олег Кришталь, відзначаючи багатогранність цих чеснот свого вчителя, висловився дуже точно: «Одна з них — надійність. Поруч із цією людиною спокійно й надійно. Коли я був іще молодим ученим, ми поїхали на міжнародну конференцію до США. Вже повертаючись, почули попередження: на місто насувається буревій. Я запитую: «Що будемо робити?». «Мабуть, — без тіні занепокоєння відповідає Платон Григорович, — доведеться взяти з собою парасольку». Ця деталь характеризує позитивізм його мислення. У кожному явищі — життєвому чи науковому — миттєво і, як мені здається, підсвідомо він виокремлює те, що насправді й виявляється головним. Дзеркало його душі — чесність у житті і науці».

А ось слова іншого вірного учня Платона Григоровича — Миколи Веселовського. Пам’ятаю, як зворушливо й наполегливо він сприяв обранню свого учня в дійсні члени Національної академії наук (з тієї ж публікації в «Дзеркалі тижня»): «Платон Григорович завжди вмів створити у відділі атмосферу, в якій цікаво працювати. Людям подобається приходити вечорами, у вихідні обговорювати наукові проблеми, обмінюватися думками, щось робити. Немає необхідності «чіплятися» за життя, догоджати начальникові, плести інтриги. Він не «тисне», не диктує, що і як робити, створює співробітникам умови для зростання. Якщо бачить, що хтось здатен діяти самостійно, дає йому зелену вулицю. Колізії, які час від часу трапляються в кожній організації, вирішуються тихо, мирно, без скандалів. Тому що головне — це справа».

Коли учні й соратники Платона Григоровича до його ювілею узагальнювали матеріали про багаторічну наукову діяльність ювіляра, то дійшли одностайного висновку: саме їхній Учитель серед сучасних біологів і медиків посідає сьогодні одне з провідних місць.

У багатьох публікаціях, які з’явилися в пресі у день ювілею, було детально висвітлено основні етапи його наукової діяльності, показано новизну оригінальних концепцій, викладено зміст експериментальних результатів — підсумок багаторічного пошуку вченого і створеної ним школи нейрофізіологів. Навряд чи хтось сьогодні з числа вітчизняних дослідників може конкурувати з ним у значущості внеску в сучасну біологію. Наведу тільки кілька уривків з анотації, в якій міститься хронологія основних етапів його діяльності.

1946 р. закінчив біологічний факультет Київського університету, 1949 р. — Київський медичний інститут. У студентські роки розпочав наукову роботу під керівництвом видатного вченого в галузі електрофізіології академіка АН УРСР Д.Воронцова. 1949 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Адаптація нерва до поступово наростаючого електричного струму».

У день захисту кандидатської дисертації сидять: С.Фудель-Осипова, П.Костюк, Д.Воронцов, С.Ковтун; стоять: Дерюгін, Г.Костюк, П.Чамати, П.Харченко. Київ, 1949 р.
У день захисту кандидатської дисертації сидять: С.Фудель-Осипова, П.Костюк, Д.Воронцов, С.Ковтун; стоять: Дерюгін, Г.Костюк, П.Чамати, П.Харченко. Київ, 1949 р.
З 1958 р. П.Костюк працює в інституті фізіології ім. О.Богомольця АН УРСР завідувачем відділу загальної фізіології нервової системи, а з 1966 р. — директором інституту.

У 1960—1961 рр. у Канберрі (Австралія) він спільно з проф. Дж.Екклсом провів дослідження для вивчення природи гальмування та його значення в рефлекторній діяльності мозку.

За створення і впровадження унікальних приладів для клітинних електрофізіологічних досліджень 1976 р. П.Костюку зі співробітниками було присуджено Державну премію УРСР.

1977 р. отримав премію ім. І.Сєченова АН СРСР.

За цикл праць «Дослідження іонних механізмів збуджуваності соми нервової клітини» йому зі співробітниками присуджено Державну премію СРСР (1983 р.).

За цикл наукових праць «Синаптична передача сигналів у нервовій системі: клітинні та молекулярні механізми і шляхи корекції їхніх порушень» П.Костюку і співавторам 2003 р. було вдруге присуджено Державну премію України.

Велику увагу приділяє педагогічній діяльності. З 1983 р. очолює кафедру молекулярної фізіології та біофізики Фізико-технічного центру НАН України. Автор популярного підручника «Фізіологія центральної нервової системи», редактор і співавтор підручника «Біофізика», за який П.Костюку та його співавторам було присуджено Державну премію України. Під його керівництвом підготовлено й захищено понад 25 докторських і 80 кандидатських дисертацій. Автор близько 650 наукових праць, у т.ч. 11 монографій і трьох підручників. Створив вітчизняну школу дослідників у сфері нейрофізіології, клітинної та молекулярної фізіології, біофізики, відому в багатьох країнах світу.

З 1976 р. Платон Григорович — редактор міжнародного журналу Neuroscience, засновник і редактор міжнародного журналу «Нейрофізіологія» (1969), член редколегії кількох міжнародних журналів.

Науково-педагогічну роботу успішно поєднав із науково-організаційною та громадською діяльністю, очолюючи відділення фізіології АН СРСР (1976—1988), з 1993-го по 1998 р. — віце-президент НАН України, з 1988-го по 2004 р. — член президії НАН України, потім — радник президії НАН України і член президії АМН України. Герой Соціалістичної Праці. Герой України.

Який анамнез! За сухими хронологічними і біографічними даними — нелегка праця вченого-творця, який утвердив на зламі століть один із найпріоритетніших напрямів нейрофізіології.

«Океан» Платона Костюка

Особливо хочу поділитися враженнями про одну з останніх неординарних книжок Платона Григоровича, в якій домінує автобіографічний зміст — розповідь і роздуми про життя, професійну діяльність, науку, події, людей, перипетії минулого та перспективи майбутнього.

Книжка вийшла під примітною назвою «Над океаном времени». Видання побачило світ напередодні його попереднього ювілею, і я вже мав можливість писати про нього у «Віснику НАН України». Нині дозволю собі повторитися й ще раз висловити думку про те, що кожне видання біографічного жанру, в якому переважають спогади та роздуми, має свої особливості, відтінок і неповторний колорит.

У своєму вступному слові і в самих замальовках — живих розповідях Платона Григоровича — показано феномен вітчизняної школи нейрофізіології, відомої сьогодні всьому світові. Основні напрями наукових досліджень цієї школи, керованої Платоном Григоровичем, — нейрофізіологія (синаптичні процеси у спинному мозку), молекулярна біологія та клітинна біофізика (структура й функції іонних каналів, мембранні рецептори). Саме українські учені вперше в колишньому СРСР використовували мікроелектродну техніку для дослідження структурно-функціональної організації нервових центрів, біофізичних і молекулярних механізмів порушення та гальмування в нервових клітинах. У своїй книжці Платон Григорович розповідав про ці напрями досліджень, аргументовано доносив до читача думку, що саме в Україні в Інституті фізіології ім. О.Богомольця було вперше розроблено методику внутрішньоклітинного діалізу соми нервової клітини, яку використали для вивчення її мембранних і молекулярних механізмів. З хронології наукової діяльності автора читач довідується про цікаві факти й цифри: вчений опублікував 18 монографій, отримав чотири державні премії, а також премії ім. І.Павлова, І.Сєченова, О.Богомольця, Луїджі Гальвані, золоту медаль ім. В.Вернадського НАН України.

Зрозуміло, що зміст книжки Платона Григоровича не вичерпується його розповідями про багатолітню дослідницьку діяльність. Головне місце у творі посіли роздуми вченого про роль і місію української фізіологічної науки у світовому прогресі нейронаук, про відкриття представників його наукової школи, повчальні розповіді про історію Інституту ім. О.Богомольця, посаду керівника якого він обіймав уже понад чотири десятки років. Багато сторінок у книжці було присвячено особистим біографічним і мемуарним записам, пронизливим розповідям про батьків, учителів, друзів, колег, учнів. Досить перелічити для ілюстрації назви деяких розділів: «Детство», «В годы войны», «Людмила, Леся, Оля», «Притяжение дружбы».

Серед учених, котрих Платон Григорович згадував з особливим теплом, — його близький однодумець академік Володимир Скок, який рано пішов із життя, залишивши помітний слід у літописі досягнень нейрофізіології та дослідницької діяльності рідного інституту. Їхні дружба й творча співпраця розпочалися в 1955 році, коли вони обидва опинилися під опікою й керівництвом одного й того самого вчителя — згаданого вище академіка Данила Семеновича Воронцова, який зіграв помітну роль у розвитку досягнень великих вітчизняних фізіологів М.Введенського і В.Чаговця та у становленні української школи електрофізіології, основною базою якої був Інститут ім. О.Богомольця.

Багато фігурує в книжці й інших друзів та учнів академіка Костюка, неординарних учених — біологів і медиків, які заслужили повагу своїх сучасників. Це надає спогадам і роздумам Платона Григоровича особливої ваги, адже нашому суспільству в нинішній неоднозначний і складний час потрібні такі приклади відданості справі, які навчають і є взірцем для наслідування.

Друга іпостась — медицина

Під час Великої Вітчизняної війни молодий Костюк спочатку служив у запасному стрілецькому полку, потім був направлений до Харківського військово-медичного училища, а в 1945 році став служити в окремому резервному батальйоні медичного складу, з яким зустрів перемогу в Східній Пруссії. Як бачимо, ще у воєнні роки він отримав початкову, хоча й неповну медичну освіту, що вплинуло на його рішення вступити на біологічний факультет університету, а потім — здобути професію медика. Платон Григорович, на мою думку, — яскравий приклад справжнього дослідника саме у сфері біологічної медицини. Не випадково у своїх нейрофізіологічних та інших експериментальних дослідженнях він завжди прагнув знайти в отриманих результатах можливість їх подальшого використання у клінічній та профілактичній медицині. Але повернімося до витоків його давнього рішення опанувати професію медика. Наведу висловлювання з цього приводу самого Платона Григоровича.

«Потяг до медицини в мене все-таки залишався, і, вже працюючи науковим співробітником в Інституті фізіології, я повернувся в медінститут. Величезне враження на мене справили лекції академіка Б.Маньковського, який у нас читав неврологію. Це, напевно, й визначило мою вужчу спеціалізацію — і медицина, і біологія стосовно нервової системи».

Потім, знову віддаючи данину своєму вчителеві, якого він глибоко шанує, Платон Костюк каже, що саме Данило Семенович Воронцов, який працював над пізнанням клітинної суті життєвих процесів, зіграв вирішальну роль у його долі. Академік Воронцов, за розповідями учня, був яскравою, життєлюбною і дотепною людиною. При цьому він повністю присвятив своє життя науці. Його особливістю було те, що він ніколи не нав’язував своєї думки, даючи співробітникам повну творчу свободу. Завдяки цьому молодий Костюк зміг із самого початку зайнятися тим, до чого прагнув, — аналітичним напрямом у нейрофізіології. Але, за його ж визнанням, друга — медична — освіта не минулася для нього безслідно, і надалі він завжди цікавився не тільки нормою, а й патологією.

І ще, на думку Платона Григоровича, у наступні роки особливо важливо спробувати вирішити найскладніше в сучасному природознавстві питання: коли ж з’являється життя?

«Ось ми докладно вивчили структуру молекул, які формують канали. Рецептори, мембрани тощо, — каже він, завершуючи інтерв’ю. — А як саме поєднання цих молекул, вплив якихось сил, котрі їх об’єднують, змінюються таким чином, що виникає нова якість — життя? Не кажучи вже про нову вищу якість — відчуття. Як створюється ця дивна, фантастична здатність зберігати в мозку картину зовнішнього світу?.. Тому я думаю, що в майбутньому нейрофізіологи повертатимуться назад від молекули до системи, до людини».

Цю свою ідею він наполегливо пропагував у виступах на наукових форумах Академії медичних наук і засіданнях Наукової ради АМН України з проблем теоретичної та профілактичної медицини, яку він очолював. Коли головував на засіданнях ради і висловлювався з приводу наукових планів або звітних робіт, що обговорювалися, то завжди робив це тактовно, із властивою йому академічною інтелігентністю, — і водночас із акцентом на науковій принциповості та об’єктивній вимогливості. Пригадую, з яким ентузіазмом і схваленням зустріли члени АМН його призначення головою Наукової ради, а перед тим — і саму ініціативу обрання Платона Григоровича, який давно став членом Національної і Російської академії наук, ще й у новостворену в Україні Академію медичних наук. Важко змиритися з тим, що, прийшовши на її черговий форум, ми більше не побачимо серед нас глибоко шанованого колегу. Вірного друга й товариша, чудову людину і вченого, чий авторитет був великий і заслужений.

Епілог у довірливій тональності

І в своїй книжці, про яку йшлося вище, і в інтерв’ю журналістам, котрі цікавилися його родиною, Платон Григорович особливо тепло відгукувався про своїх батьків, дружину та її матір. Процитую тільки одне з його висловлювань: «Якщо говорити про сімейне життя, то, вважаю, і тут мені пощастило. Така вже я людина везуча. І Олена Миколаївна, і моя дружина Людмила — чудові люди. Теща моя — справжній представник української медичної інтелігенції. Чудовий лікар, цікава людина, відданий патріот. Була представником України в ЮНЕСКО. У її родині панувала атмосфера високої любові до мистецтва, літератури, і все це успадкувала моя дружина».

Ще в цьому своєму інтерв’ю П.Костюк відверто поділився з читачами ставленням до громадської та політичної діяльності. «Вважаю, — сказав він, — що справжній учений не повинен «йти у владу». Якщо починаєш переключати увагу на політику, то це означає, що в науці тобі вже нецікаво або важко». А в Платона Григоровича була ж велика спокуса захопитися політичною діяльністю. Пригадую ті часи, коли його було обрано головою Верховної Ради УРСР і коли він, за його ж визнанням, не вважав, що «це було насиллям над собою». Понад те, з властивою йому пунктуальністю він «робив усе, аби цей орган працював нормально, спокійно й нарікань на мою адресу не було», — цитую суворо за текстом діалогу. До честі вченого, він не спокусився кар’єрою державного діяча, а став тим, кого сьогодні шанують не тільки науковці нашої країни, а й колеги-фізіологи за кордоном.

Прочитав я це місце в одному з його інтерв’ю і згадав, як зустрічався з Людмилою Василівною біля могили Олени Миколаївни на Байковому цвинтарі. Трепетно спостерігав, як руки дочки бережно клали на могилу перші весняні квіти, змивали з мармуру пилюку. Ми тихо ділилися міркуваннями про відхід до останнього притулку наших рідних, і в уяві поставали дорогі обличчя, крізь густу цвинтарну тишу пробивалося відлуння незабутніх голосів. Пам’ятаю я і батька Платона Григоровича — відомого українського вченого-психолога Григорія Силовича, пам’ятаю молодшого брата Олександра, члена Національної академії, який рано пішов із життя. Вони були любимі й шановані.

Якось у загальній розмові Володимир Фролькіс поділився з Платоном Григоровичем і мною одним зі своїх афоризмів — а залишив він нам їх понад сто, — сенс якого в тому, що «смерть надає цінності життю». Сумне визнання, але, погодимося з ним і постараємося після втрат близьких збагнути цю, здавалося б, просту, але таку мудру в усі часи істину. Осягнути в ім’я життя, в ім’я пам’яті про незабутню Людину, Друга, справжнього Вченого, який пішов від нас.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №46, 30 листопада-6 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво