Абсолютний блиск Олени Ільзен - Соціум - dt.ua

Абсолютний блиск Олени Ільзен

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

Ці спогади написав 1992 року Григорій Кочур на прохання Євгенії Дейч (дружини Олександра Дейча) після смерті Олени Ільзен...

Ці спогади написав 1992 року Григорій Кочур на прохання Євгенії Дейч (дружини Олександра Дейча) після смерті Олени Ільзен. Вони були прочитані на вечорі пам’яті О.Ільзен у товаристві «Меморіал» у Москві й залишилися в архіві Літературного музею Григорія Кочура в Ірпені. Це спогад про двох жінок, життя яких у різний час було пов’язане з Києвом, поезією та страшними репресіями тоталітарної системи.

Олена Олексіївна Ільзен (Грін) народилася 3.04.1919 року в Києві. Її батько — доктор філософських наук, мати — колишня бестужевка. У 1937 році батьків заарештували, батька розстріляли, матір відправили в табір. З 1942 по 1954 рік перебувала в таборах Воркути Комі АРСР. Викладала в школі, працювала у видавництві медичної літератури, перекладала з англійської, німецької, французької. У шістдесяті роки її будинок став одним із московських центрів самвидаву, де збиралися колишні ув’язнені й дисиденти. Померла 15.06.1991 р. у Москві.

Я був засуджений як «український буржуазний націоналіст» до десяти років виправно-трудового табору. Судили мене в Полтаві, місцем ув’язнення стало селище Інта в Комі АРСР (нині це вже місто). Там я працював на шахті — спочатку відкатчиком вугілля, згодом опанував професію нормувальника. Після звільнення залишився на тій самій роботі. Різниця полягала в тому, що в табірній зоні я тільки працював, а жив уже в селищі, міг бувати всюди, де хотів, і якщо раніше з конторою нашої організації спілкувався тільки телефоном, то тепер міг з’явитися туди власною персоною.

У будинку, де містилася контора, була якась подоба бібліотеки з читальнею. Там можна було посидіти, почитати свіжу газету або часопис, були навіть книжки, але асортимент їх був дуже убогий. І ось одного разу завідувачка цієї читальні повідомила мені, що її відряджають у Ленінград, там вона зможе дістати деякі новинки, і тому я можу замовити їй те, що мене цікавить. Я, звичайно, назвав Ахматову, Мандельштама, Пастернака. Все це слухала жінка, що сиділа поруч. Слухала з іронічною посмішкою. Потім підвелася й підійшла до мене з такими словами: «Ну, ви, здається, теж божевільний, як я. Давайте знайомитися». Так я познайомився з Оленою Олексіївною Ільзен. Вона свій термін відсиділа північніше Інти, у Воркуті, тепер поверталася додому, в Москву. На прощання дала свою московську адресу.

Згодом я поїхав у Київ, домігся реабілітації («пізній Реабілітанс», як казав покійний академік Олександр Іванович Білецький), відновив свої літературні зв’язки. При Спілці письменників організували комісію художнього перекладу, до якої ввійшов і я. У тодішній централізованій структурі наша комісія була тільки філією, центральне бюро художнього перекладу містилося в Москві, й я приїжджав туди на різні наради або «симпозіуми» — цей термін входив тоді в моду. Приїзди в Москву дозволяли мені побачитися з друзями — наприклад, з Олександром Йосиповичем Дейчем та його дружиною Євгенією Кузьмівною, які, до речі, жили неподалік будинку Олени Олексіївни. У неї тоді з’явилося нове амплуа: знавця і популяризатора самвидаву — літератури «апокрифічної» (творів, що не потрапили до друку) або забороненої, поширення якої вважалося справою кримінальною. Пам’ятаю, як я мусив був за ніч прочитати машинописний примірник «Котлована» А.Платонова — вранці цей машинопис мав потрапити у руки такого ж, чергового, читача.

Олена Ільзен любила «дарувати своїх друзів». Мені вона подарувала Шару Кариг, угорську громадську діячку і поетесу. Шара Кариг сиділа в таборі разом з Оленою Олексіївною. Може постати запитання: чому громадянка Угорщини опинилась у «нашому» таборі? Відповісти неважко: Угорщина — країна, що належить до соціалістичного табору, але великих просторів у ній немає, отож немає місця й для віддалених таборів. Але ми з друзями ділилися всім, у тому числі й таборами. Відсидівши свій термін, Шара поїхала додому, в Будапешт. Олена Олексіївна зі своїм чоловіком Георгієм Львовичем Гріном їздила до неї. Я такої розкоші не міг собі дозволити: був «невиїзний».

Одного разу Олена Ільзен приїхала до нас у Київ, познайомилася з моєю покійною дружиною Іриною Михайлівною: та теж відсиділа десять років, але в Абезі — південніше Воркути, північніше Інти. Приїхала тоді Олена Олексіївна з сумною звісткою: було вбито нашого спільного друга Костянтина Богатирьова, чудового перекладача віршів Р.-М.Рільке. Убивство Богатирьова, який теж побував у таборі, пов’язували з його наміром написати спогади, про що він необережно інформував надміру широке коло знайомих. А знав Богатирьов дуже багато...

Зрідка ми обмінювалися з Оленою Олексіївною листами. Була вона в цьому жанрі винахідлива і дотепна, тому не можу відмовити собі в задоволенні навести один із її листів.

«Дорогий Григорію Порфирійовичу!

Я вас дуже люблю, тим більше що совість моя нечиста, бо я не відповіла на ваш лист. Улітку я повністю відключаюся від цивілізованого світу та спілкування з його представниками і занурююся у виконання продовольчої програми.

Про Шару весь час отримую відомості, — хтось виїжджає, хтось приїжджає. Вона проходила нехороше обстеження, було тривожно, але начебто все минулося.

Із наших сімейних сенсацій — моя внучка вискочила заміж, отож я відносно скоро буду прабабою. Чоловік моєї внучки — обом по 18 — нині в армії, але неподалік Москви. Хлопець і його сімейство не противні, хоча й чужі. Втім, свекор Наталки по жіночій лінії угорець і по-угорськи говорить.

Читаю багато, але досить безглуздо — що Бог пошле, але іноді він посилає і цікаві книжки, наприклад, дуже мені сподобалися про Ахматову — щоденники її близької подруги, а також листи дочки Цвєтаєвої.

Напишіть про себе, якщо не будете мені мстити таким же мовчанням. Як здоров’я Ірини Михайлівни? Де вона? Вдома? У лікарні? Втім, мені все це розповість Євгенія Кузьмівна по приїзді.

А поки що прийміть усілякі побажання від нас із Георгієм Львовичем до Нового року і незалежно від нього, а взагалі — найкращого Вам та Ірині Михайлівні.

Ваша О.»

В один із моїх приїздів Олена Олексіївна повідомила новину: в Москву приїхала Ахматова. Зупинилася вона, як звичайно, в Ардова, з дружиною якого дружить, у неї зле з серцем, навіть у лікарні лежала, а тепер виписалася. Домовилися, що завтра об одинадцятій ми маємо бути в неї. Тільки візит повинен бути коротким, і в розмові слід уникати тем, які могли б Анну Андріївну хвилювати.

Візит відбувся. Нам відчиняє Ардов у піжамі, хутенько добігає до кімнати й ховається в ній, а звідти велично випливає Анна Андріївна. Ми підходимо до маленької «боковушки», в якій стоїть просте ліжко без спинки, — на ньому, очевидно, спить Анна Андріївна. Вона сідає на ліжко, ми — на табуретки (уже в коридорі). Кажу, що я перекладаю вірші українською мовою, приїхав на нараду перекладачів, дізнався, що Анна Андріївна в Москві, і як давній шанувальник її поезії вважав за потрібне нанести візит. Відповідає, що дуже любить Київ: там училася, там працювала, там вінчалася з Гумільовим. Щодо перекладу, то в них у групі акмеїстів був теж перекладач — Михайло Лозинський: «Був він дуже учений і всіх нас поправляв. Ось є в Мандельштама вірш про мене. Пам’ятаєте?»

Я, щоб довести, що пам’ятаю, відразу прочитав ці вісім рядків:

Вполоборота, о, печаль,

На равнодушных поглядела,

Спадая с плеч, окаменела

Ложноклассическая шаль.

Зловещий голос, горький хмель

Души расковывает недра:

Так — негодующая Федра —

Стояла некогда Рашель.

Ось ми говоримо «негодующая Федра», а раніше ж було — «отравительница Федра». Лозинський каже Мандельштаму: «А ти тут наплутав, Осипе. Це Медея — отруйниця, а Федра нікого не труїла». Тоді й з’явилося це «негодующая».

Олена Олексіївна пізніше коментувала нашу розмову так: «Тут у них почалася розкішна балаканина на перекладацькі теми. Про моє існування вони забули зовсім». Це не зовсім так: Олена Олексіївна не була статистом у цій «балаканині». Зокрема вона запитала: «Анно Андріївно, вийшов Франко російською мовою, є там вірші й у вашому перекладі. Це як же, ви з дослівника перекладали?»

На обличчі Анни Андріївни — шляхетне обурення: «Мила моя, ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!» Смисл вигуку такий: людина, чиє прізвище закінчується на «енко», може перекладати українські вірші без допомоги дослівника.

Ми пам’ятали, що візит має бути коротким, і поривалися йти, але нас зупиняло прохання: «Посидьте ще трохи». Піти вдалося чи не з п’ятої спроби. Відбулася ще церемонія авторського підношення книжок. У наявності виявилися «Лірика стародавнього Єгипту», де є переклади Ахматової, та її книжечка з серії «Майстри поетичного перекладу». Я хотів, щоб одна книжка була подарована мені, інша — Олені Олексіївні. Але Олена Олексіївна сказала, що днями вона зайде з томиком оригінальних віршів Анни Андріївни й попросить її надписати саме цю книжку. Так і вирішили зробити. Я відразу поїхав у Київ. Написи на подарованих мені книжках такі: «Григорію Порфирійовичу Кочуру на пам’ять про А.Ахматову. 27 лютого 1966. Москва», а на другій: «Григорію Порфирійовичу Кочуру в його московські дні — Анна Ахматова. 27 лютого 1966». А 5 березня я вже читав повідомлення про смерть Ахматової...

«Абсолютний блиск!» — такою формулою любила користуватися Олена Олексіївна Ільзен, коли мова заходила про те, що їй особливо подобалося. Саме цією формулою хочеться визначити духовний образ цієї неординарної особистості. Такою вона збереглася в моїй вдячній пам’яті. Ну а для тих, хто хотів би докладно познайомитися з нею, залишилися її вірші та статті.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво