Аби не понадкушували, або Непіднята цілина зеленого туризму - Соціум - dt.ua

Аби не понадкушували, або Непіднята цілина зеленого туризму

26 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-2 червня

Соціалістичне село радо зустрічало гостей — і пересічних громадян, і високоповажних панів-чиновників...

Соціалістичне село радо зустрічало гостей — і пересічних громадян, і високоповажних панів-чиновників. Фольклорні колективи з різних областей України приїхали раненько, перевдяглися у вишиванки й плахти та й стояли на дорозі, чекаючи поважне панство, яке десь забарилося. Вже й співали, й танцювали, й потомилися, а гостей усе немає. Нарешті якийсь лисуватий чоловік у чорному костюмі пробіг крізь натовп: «Приїхали! Розступіться, зробіть коридор!» Жінки знов заусміхалися, поправили очіпки, чоловіки підбадьорилися... та так і стояли ще півгодини посеред дороги на в’їзді у село. Аж нарешті з’явилися довгоочікувані гості — сам віце-прем’єр з гуманітарної політики В.Кириленко та його свита. Високоповажне панство з різних відомств, дотичних до села, ні усміхнулося, ні привіталося, ні вклонилося людям, а відразу попрямувало до мікрофонів. Народ, терпляче витримавши півгодини бюрократичної балаканини, потроху став розходитися, а той самий лисуватий чоловік у чорному костюмі намагався затримати самодіяльних артистів — бо треба ж комусь слухати промови начальства. Молодші учасники дійства не посміли ослухатися, залишилися, а старші артистки, які в бабусі годилися промовцям, сердито відмахнулися від розпорядника: «Не на колгоспні збори їхали, щоб президію слухати, ми на розуміння і людське ставлення розраховували, а вони йдуть, наче морем пливуть, нікого довкола не бачать...»

Так у Пирогово, в музеї народної архітектури та побуту НАН України розпочалася виставка-ярмарок зеленого туризму під назвою «Українське село запрошує». Четверта за рахунком. І найневдаліша, — як оцінили її ті, хто бував тут у минулі роки.

Серед тих, хто опікувався виставкою, — Міністерство культури і туризму України, Міністерство агарної політики України та Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму, яка, власне, десятий рік пре цього плуга, але цілину підняти їй так і не вдалося. За традицією, в Пирогово запросили не лише сільських артистів, але й представників столичної та регіональної преси. Багато видань, звісна річ, відгукнулося, адже була надія поспілкуватися не тільки з віце-прем’єром з гуманітарних питань, але й з міністром культури та туризму України, зустріч з яким обіцяли організатори ярмарку. Тим більше, що актуальних тем для спілкування було немало — зокрема хотілося дізнатися, що ж насправді відбувається у музеї архітектури та побуту і як влада реагує на численні оголошення про продаж землі під забудову «з видом на вітряки та церкви музею».

Але, як кажуть, не вір очам своїм — не все, що надруковано у програмі, відбувається насправді. Міністр культури та туризму в Пирогово не приїхав, а віце-прем’єр з гуманітарних питань обмежився виступом перед мікрофоном, поспілкуватися з пресою, йому, певно, завадили державні справи.

Музеї, на жаль, за жодної влади до пріоритетів держави не належали. Хоча слід віддати належне радянській владі — свого часу вона видала Академії наук державні акти на 147 гектарів землі, аби геніальна ідея була втілена, і експозиція могла вільно розміститися у чарівному куточку під Києвом. Тоді нікому і в голову не могло прийти відтяти шматок заповідної території під приватне будівництво. А нині перед музеєм розбудовується чималий комплекс АЗС, який, за словами директора музею М.Ходаківського, з’явився тут без погодження, без землевідведення, абсолютно незаконно.

Музей народної архітектури та побуту, хоч і перебивається з хліба на квас, усе ж вирішив узаконити свої землеволодіння, тобто старі державні акти поміняти на нові. Хоча зазвичай бюджетні організації не поспішають це робити, бо в нашій демократичній країні то є справа довготривала, бюрократично заплутана і дороговартісна. Десь у цивілізованій країні , мабуть, на старих паперах поставили б нову печатку та номер, внесли б це до комп’ютера, та й по всьому. Ми, як відомо, легких шляхів уникаємо. Чиновники Київської держадміністрації навчилися віртуозно розпоряджатися столичною землею. Хоча, власне, нічого надзвичайного й не вигадували — просто не видавали державний акт доти, доки не «прихватизували» всі ласі шматки землі. А потім уже рештки території могли й оформити.

— Щоб переоформити ці акти, ми зверталися до попередньої адміністрації Києва і навіть зробили вже проект, але не встигли затвердити, — розповідає директор музею М.Ходаківський. — Київрада раптом прийняла рішення про припинення відселення родин, які проживають на території музею. Свого часу ми отримували акти на володіння землею в Києво-Святошинському районі, але так склалося, що чималу територію тут займали майже півсотні сільських дворів. Згодом була прийнята постанова Ради міністрів України про відселення цих родин, її й досі ніхто не відмінив. Далі Пирогово чомусь було з району передане столиці, і Київрада заходилася керувати. 19 сімей встигли переселити, але решта — 36 залишаються і тому ми не можемо оформити нові державні акти на землю. Чим заважають ці люди? Тим, що живуть на території музею, а ми через це не можемо закінчити експозицію Полтавщина, Слобожанщина та Південь України, те, що передбачено генеральним планом. Пам’ятки, які ми зібрали і звезли — заскладовані, з ними нічого не робимо, але ж вони не можуть так зберігатися довічно.

— Ходять чутки, що ресторани і котеджі вже зводяться біля воріт музею, а за грубі гроші кожен бажаючий може купити шмат землі на узбіччі лісу.

— Хвалити Бога, це тільки чутки. Але диму без вогню не буває, тому наприкінці минулого року ми з великими потугами домоглися, щоб Міністерство культури затвердило охоронні зони музею. Чому ми до цього взялися? Бо побачили: охоронні землі розбазарюються, йде незаконна забудова. Ви, певно, помітили, що праворуч від музею, там, де резервна територія для його розвитку, вже будується автозаправна станція. З нами це ніхто не узгоджував, Київрада прийняла рішення і видала дозвіл, кажуть, сам Омельченко підписав. Потім нам повідомили, що він начебто відкликав свій підпис, але будівництво не припиняється. Куди ми не зверталися із заявами — і в Кабінет міністрів, і до президента України — реакції ніякої. Хоча ні, була — після звернень влаштовувалися перевірки. Правда, щоразу перевіряли не забудовників, а музей.

— Якщо на виду — перед в’їздом до музею — будують, то що ж робиться в лісі?

— Там теж триває самодіяльне будівництво, не узаконене, без дозволу — один ділок планує відкрити ресторан. Ця земля також входить в охоронну зону, але ніхто з цим не рахується — постійно з’являються оголошення про продаж землі і музей виступає приманкою, завдяки якій підвищують ціну. Очевидно, якісь ділянки встигли приватизувати в обхід закону, а тепер перетворюють їх на гроші. Охоронні землі ми прагнемо зберегти ще й тому, що тут є понад десяток археологічних пам’яток та пам’яток давніх слов’ян — це могло б бути цікавим не лише для дослідників, але й для туристів. Ми мали розмову з президентом В.Ющенком, він обіцяв підтримку, порадив звертатися до нового мера і відвойовувати своє законне.

Слушна порада для країни, де про верховенство права ніхто й не згадує. Принаймні у тих кабінетах, де вирішується доля того ж музею архітектури та побуту. Щоправда, невелика надія все ж з’явилася. Вперше за останні роки було виділено чотири мільйони гривень на ремонт будівель. Але коли вони будуть використані — питання не з легких. Бо, як велить закон, треба провести тендер. Директор уже тричі ходив до Тендерної палати з простим запитанням — як і з ким це проводити, якщо потрібно накрити музейні хати соломою внатрус? Про такі будівельні матеріали і такі види робіт міські чиновники, мабуть, і самі не чули ніколи, але непохитно стоять на варті закону — написано, значить виконуйте. (Якби так само принципово чиновники проводили землевідведення!)

Рік у рік накопичуються проблеми у великому музейному селі, а держава, попри всі обіцянки і заклики до духовності, робить вигляд, що їх просто не існує. Працівники музею з останніх сил підтримують порядок в експозиції, латаючи хати, як Охрімову свиту. Раніше хоч іноземців частіше сюди привозили, щоб подивувати екзотикою, нині це трапляється досить рідко — навіть у цей день не було тут ні туристичних груп із-за кордону, ні окремих туристів-іноземців. Хоча й місце для проведення дня зеленого туризму було вибране чудове, й погода радувала сонечком і теплом, але все було організовано як черговий захід, а не справжній масовий, веселий ярмарок.

Склалося таке враження, що, крім самих учасників, тут були лише чиновники, відповідальні за цю справу. А саме потенційних туристів — любителів відпочинку на селі — не було видно. Хоча, думаю, небагато вони втратили. Бо ярмарок як почався з пронизливої бюрократичної ноти, так і продовжувався. У кожній садибі колишнього радянського села розміщалися представники зеленого туризму, які прикрашали хати і подвір’я вишивками, виробами з глини та дерева. За традицією, для гостей накривалися і столи, кожен регіон виставляв те, чим багатий, — від кулешу і вареників до домашнього вина і солодощів. Але коли поодинокі відвідувачі наблизилися до столиків, щоб скуштувати, чим же будуть пригощати туристів на селі, то спіймали облизня. Бо той самий лисий адміністратор у чорному костюмі бігав від хати до хати і суворо вичитував господарям: «Не роздавайте нічого, доки міністри не пройдуть, та дивіться, щоб усе лежало ціле, щоб нічого не понадкушували!..»

Як заведено в нас на масових заходах, на території соціалістичного села ніде було купити воду або сік. Про санітарно-гігієнічні зручності можна й не згадувати. Реальне село нічим від цього куточка музею не відрізняється. Чим туди можна заманити туриста? Коли навіть господиня і приготує смачний обід та вечерю, а господар наллє склянку домашнього вина, то все одно від нудьги нікуди не подінешся.

Які перспективи розвитку зеленого туризму у степових кіровоградських чи херсонських селах? Добре прикарпатцям — там можна якийсь замок надибати чи колибу в лісі, якщо по місцевих дорогах таки доберешся до того осередку туризму. А що запропонує решта господарів, котрі ніяк не можуть зіп’ястися на ноги, й розбудуватися, як колись планували? І сауна, і басейн, і спортивний майданчик так і залишаються планами на папері, бо без кредитів і підтримки держави на цьому етапі нічого не світить. Тож виходить, що й пропонувати, крім кухні, спальні та прогулянок на підводі, запряженій кіньми, до найближчого сільмагу — нічого. Бо немає в наших селах ні доріг, ні затишних шинків або кав’ярень, а подекуди — немає навіть амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів.

Хоча потенціал, безумовно, є. Приміром, недалеко від столиці розкинулося мальовниче село Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області. І відоме воно передусім тим, що сюди до господарів маєтку Закревських не раз навідувався Тарас Шевченко. Тут на заздрість місцевого панства, він, учорашній кріпак, відкривав бал, танцюючи з красунею-господинею. У тому палаці нині — технікум. Зберігся парк, і старезний дуб, біля якого призначав побачення закоханий поет. Неподалік можна побачити піраміду-усипальницю — єдину в Україні. Та, насолодившись романтикою і краєвидами, зголоднілий турист не знайде, де перепочити та пообідати. А дорога до траси надовго відіб’є бажання мандрувати невідомою Україною. Це я до того, що зусиль самих лише ентузіастів та Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму недостатньо для того, аби справа зрушила з місця.

Правда, представник державної служби туризму і курортів довго перелічував дуже правильні закони й укази, які протягом останніх десяти років повинні були озолотити тих, хто розвиває цю справу на селі, але так і не зміг відповісти на запитання, на якому місці серед пріоритетів його відомства стоїть зелений туризм. Очевидно, коли клерки готували доповідь, про це забули написати. Мимоволі згадалося, як під час відкриття курортного сезону в Чехії наші журналісти запитали представників турбізнесу, чи задоволені вони роботою міністерства туризму. Відповідь приголомшила: «У нас немає міністерства туризму. Але кількість туристів і у Південній, і в Західній Чехії щороку зростає — маршрути обов’язково пролягають через сільські музеї, пивоварні та ресторани».

А наше село як було, так і залишилось соціалістичним як за формою, так і за змістом. І за великим рахунком, ніхто там не чекає туристів — там просто виживають. Бо якщо зразково-показове музейне село в Пирогово існує за межею бідності, то годі й казати про реальне, віддалене від столиці на сотні кілометрів. І хоч нинішній рік і проголошено роком села, але, схоже, про це знають тільки ті, хто це проголосив.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво