«А я хмурые дни возвращаю судьбе» - Соціум - dt.ua

«А я хмурые дни возвращаю судьбе»

9 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 9 грудня-16 грудня

Що мене вразило в цій тендітній жінці з неправдоподібно величезними (через окуляри для далекозорих, чи що?) очима — так це її невситима спрага до життя...

Майя Потапова
Майя Потапова

Що мене вразило в цій тендітній жінці з неправдоподібно величезними (через окуляри для далекозорих, чи що?) очима — так це її невситима спрага до життя. З тих давніх років, коли вона, ще зовсім дівчинка-підліток, змушена була стати цілком самостійною, і досі.

Легко та жваво згадує вона як далекі (мене, уже літньої, ще й на світі не було), так і зовсім недавні події свого дивовижно яскравого, насиченого життя. Щедро сипле відомими іменами своїх численних друзів і знайомих. Не без гордості пов’язує їх із тим, що оточує нас у неї вдома: «Впізнаєте картину? Мені її подарував...», «А ось на цьому знімку...» Не захекуючись, снує (мальовничими дерев’яними сходами, які розділили на два поверхи її крихітну, але по-довоєнному високу кімнатку) між сімейним архівом і диванчиком, де я нетерпляче чекаю не неї: «Зараз покажу вам ці листи». Там, нагорі, усе акуратно (я сказала б, професійно, по-бібліотечному) розкладено по поличках, коробках, альбомах. І мене не полишає щемливе відчуття: ось вона, жива історія. Одного життя й усієї нашої країни. Без домислів, інсинуацій, підтасувань. Так, як було. Гранично достовірно. Переконливо.

Тут збиралися барди.
І не тільки

Одружившись, недавня вихованка дитячого будинку Майя Гальперіна й учорашній артилерист Олексій Потапов, інвалід війни, котрий переніс 19 (!) щелепних операцій, студент педінституту, оселилися в Києві. Спочатку в центрі міста, на Євбазі (нині це площа Перемоги), а коли їхній барак знесли, — на околиці міста, у Корчуватому. Тут і з’явилися на світ їхні сини: Сашко 1948-го, Толя — через три роки. І Майя, звісно, зраділа можливості працювати поруч із домом. Тим паче — бібліотекарем, як мама.

Цілком природно, що Майя, колись шкільна старша піонервожата, відразу ж розвинула бурхливу діяльність. Спочатку просто зрідка запрошувала до читального залу відомих людей. Згодом заходи ставали дедалі регулярнішими й популярнішими: «Важко назвати письменника чи артиста, музиканта чи художника, котрий не побував би на наших творчих середах», — пригадує Майя Марківна. У «бібліотеку Потапової» (насправді ім. Марка Вовчка), на її творчі середи, потягнулася різнолика інтелігенція з усього міста: «Це нині імена багатьох членів нашого клубу та його гостей — Георгія Малакова, Веніаміна Смєхова... — стали відомими, а тоді хлопці були молоді, лише починали прилучатися до мистецтва».

Так з’явився клуб «Екслібрис». Так Майя Марківна сама захопилась колекціонуванням книжкових знаків і тепер є власницею понад 10 тисяч екслібрисів, частина яких присвячена їй особисто.

А коли М.Потапову «переманили» до Центральної міської бібліотеки (ім. Лесі Українки), спочатку у відділ, який містився на вул. М.Коцюбинського, потім у той, що називається Бібліотекою мистецтв (біля пам’ятника княгині Ользі), «екслібрисисти» дружно потягнулися слідом за своїм лідером і кумиром. Вони й нині разом. А ті, хто далеко, не забувають: приїжджають, пишуть, запрошують.

Усі ми родом із дитинства

Так звідки в моєї співбесідниці стільки енергії? Де джерело її допитливості й життєлюбства? Як, пройшовши через важке, не завжди справедливе життя, Майя Марківна зберегла доброзичливість до тих, із ким зводила її не вельми щедра на радості доля?

Один із найяскравіших спогадів її минулого... День арешту батька. Ні, не так. Московське подвір’я на Сретенці. Вона — в юрбі хлопців («Ось зроблена батьком фотографія»). А з другого поверху ллються звуки мелодії — тато грає на домрі. І дорослі, котрі зібралися на подвір’ї бурхливо аплодують йому.

Узагалі-то її батько був художником. А мати, як я вже згадувала, бібліотекарем. У Москву вони потрапили з рідної Варшави. Щойно одружилися, вирішили переїхати з буржуазної Польщі до молодої радянської країни. І жити по-новому, щасливо. Не вийшло.

Батько не уникнув поголовного обвинувачення, висунутого вихідцям із Польщі, у шпигунстві. Його «взяли» на світанку, після теплого серпневого дня. Напередодні він ще встиг покатати своїх доньок на катері. За рішенням «трійки» засудили на 10 років без права листування. Отроковиця Майя не знала, що це те саме, що й вища міра покарання. Через багато років з’ясувалося: вирок виконали менш як через місяць. А в день розстрілу батька (про що родина тоді не знала) заарештували й заслали за полярне коло, до Комі АРСР, дружину «ворога народу», маму Майї та її молодшої сестрички Юнни.

Розгублених дівчаток відправили в дитбудинок. Вірніше, у дитбудинки. Шестирічну Юнну — у дошкільний, розлучивши із сестрою на два довгі роки. А чотирнадцятирічну Майю — у переобладнану під дитбудинок для дітей, чиїх батьків репресували, в’язницю в місті Семенові Горьковської області; між іншим, на батьківщину хохломи (нині Потапова-колекціонер збирає й ці чудові розписи). Майя листувалася з матусею, точніше, з усім її бараком, навіть табором. Із тими в’язнями, чиї діти були маленькі й писати не вміли. Або — старшими, але боялися, а то й також відбували термін. Якось, уже працюючи вчителькою малокомплектної школи в глухому російському селі Шахунья, відразу отримала аж 16 листів «на волю», читала їх при світлі каганця і на всі відповідала. А потім довідувалася, що когось із її адресантів уже немає в живих... Як воно зовсім юній дівчині було пережити таке?

Але це — пізніше. А з дитбудинку вона повідомляла мамі про те, що, домагаючись справедливості, писала кому тільки могла: Крупській (дитбудинок носив її ім’я), Берії (котрий якраз змінив на посаді Єжова й, хотілося вірити, його призначили саме для того, аби виправити помилки попередника), навіть самому Сталіну. І, уявіть, отримала від нього відповідь. Мовляв, справу перевіряли, і вирок її батьку (уже розстріляному, але про це не було ані слова!), а отже, і матері, винесено правильно. З дівочою наївною вірою в непогрішність керівників країни й таким самим максималізмом вихлюпнула мамі горе, розчарування, обурення:

«...Невже ворог? Ніколи я так не думала... Часом любила — тільки не ображайся — більше, ніж тебе... Ти як хочеш, але якщо це так, я його за це зневажаю.., ненавиджу.., ніколи не подарую... Якщо твоя думка з моєю не співпаде, я не дотримуватимуся твоєї... Навіть не здивуюся, якщо після цього листа я стану тобі чужою, бо я знаю твою любов до нього, цю любов я не віднімаю. Але за це має бути осуд від тебе». А як ще могла сприймати ті моторошні події справжня піонерка, до того ж голова ради дружини дитбудинку?

Її мама відповіла коротко: «Після твого листа в нас був траур у всьому таборі». На той час Майя вже багато чого зрозуміла.

…У 1943-му маму звільнили. Через хворобу. Згодом справу припинили «за відсутністю складу злочину», маму виправдали. Як і батька. Добре, що хоч її — не посмертно. До Перемоги вона працювала разом із старшою донькою в школі. Після реабілітації повернулася до Москви.

А Майя через листування познайомилася з братом іншої вчительки, Галини Потапової. Два роки щодня отримувала від нього листи, бувало — на сорока сторінках. Зустрілася. Вийшла заміж. Народила двох синів. Тепер у неї вже троє онуків і троє правнуків. І так хочеться, аби молодь розуміла старших. Аби докопалася до своїх коренів і пишалася своїми попередниками. Ну, бодай тим, що робота їхнього прапрадіда Марка (він брав участь у створенні макета Ленінградського порту) демонструвалася на Всесвітній виставці в Парижі. У тому самому злощасному 1937-му, коли його не стало.

Лівші всіх країн, об’єднуйтеся!

Ми познайомилися в підрозділі Центральної міської бібліотеки — Бібліотеці мистецтв — на цілком унікальному заході: фестивалі ліворуких, ще однієї втіленої в життя ідеї невгамовної Майї Марківни Потапової. Почула вона якось, що от уже понад десять років лівші Англії, а потім і Америки об’єднуються для захисту своїх прав. Адже, живучи в «праворукому» світі, вони змушені пристосовуватися до його правил. Тим часом саме серед лівшів зустрічається найбільша кількість талановитих людей — доведено, що в них краще розвинена права, відповідальна за творчі здібності, півкуля головного мозку. Словом, їх треба берегти. І взагалі — домагатися того, аби ліворукі діти змалечку пишалися тим, що вони народилися саме такими.

Діяльна лівша Потапова, придивляючись до того, як читачі заповнюють бібліотечні формуляри (благо їхня перереєстрація проходить щорічно), виявила серед них чимало своїх «товаришів по нещастю» (чи, навпаки, за везінням). І запросила їх на вечір-фестиваль. Він проходив за тією ж перевіреною схемою, що й засідання клубу «Екслібрис»: виставка книжок про великих лівшів (Піфагора, Наполеона, Марка Твена, Чарлі Чапліна...), експозиція робіт присутніх, зокрема 16-річної учениці Академії мистецтв Ліди Мороз, котра, до речі, несла — лівою рукою — олімпійський вогонь вулицями Києва; виступ найавторитетнішого в країні фахівця з ліворуччя доктора медичних наук, професора, академіка Анатолія Павловича Чуприкова… А головне — стверджую як очевидець — там була така тепла, майже сімейна атмосфера!.. Тож і не дивно, що, перезнайомившись, учасники фестивалю (майже всі вони сяяли своїми талантами) одностайно висловилися за створення при Бібліотеці мистецтв ще одного клубу — міського Клубу лівшів, котрий згодом цілком може стати українською філією Всесвітнього клубу в Лондоні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво