А МОЖЕ, ВИБОРИ ПРОВОДЯТЬ ЛИШЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ДІЗНАТИСЯ, ПРОГНОЗ ЯКОГО СОЦІОЛОГІЧНОГО ІНСТИТУТУ ВИЯВИВСЯ НАЙТОЧНІШИМ?

Звернули увагу, що в назвах наших численних партій, що з’являються, як гриби після дощу, немає жодної, яка б містила слово «людина»? Безліч чудових епітетів: демократична, ліберальна, народна, соціалістична, регіональна, патріотична, а от слова «людина» немає. І це — не лінгвістична випадковість, а свідчення певної закономірності. Тієї самої закономірності, що дозволяє ракетами, які вичерпали свій експлуатаційний ресурс, збивати не військові, а мирні літаки. Тієї самої закономірності, через яку сотні, якщо не тисячі чорнобильців досі не одержали обіцяного житла і поневіряються по родичах та знайомих. Тієї самої, продовжую я, закономірності, що змушує людей жити в старих аварійних будинках, які можуть першої-ліпшої хвилини завалитися. Вони й валяться. А інші тим часом будують собі казкові палаци, свого роду тріумфальні арки, покликані, треба гадати, увічнити перемогу світу грошей над світом людини.

* * *

Спостереження. Героїні Вільямса можуть пити, спати з ким завгодно, бруднити, як ганчірку, власне життя. Але при цьому вони залишаються леді, при цьому вони не банальні і не вульгарні, при цьому вони глибоко чужі міщанському болоту, що засмоктує їх...

* * *

Знаєте, років сорок тому мені подобалися однолітки. Сьогодні я на одноліток майже не звертаю уваги. Ось так з часом міняються смаки.

* * *

Був свідком сутички, що сталася в домі дуже шанованого мною ветерана Великої Вітчизняної. До Павла Михайловича прийшов одноліток, обидва вони добре випили, і гість почав згадувати війну та свої «бойові заслуги» — він працював у фронтовій пресі. Павло Михайлович, який був справжнім бойовим офіцером, перервав хвастощі гостя таким зауваженням: «Туди, де я воював, ваші газети не потрапляли. Нам доводилося підтиратися листям з дерев».

* * *

Не хочеться вірити, що Київ — це столична провінція...

* * *

Спробуйте всміхнутися, коли хтось з’ясовує з вами стосунки. Теща, начальник, дружина. Успіх не гарантований, але раптом пощастить. З одного боку, можливий новий вибух обурення, а з другого... Хто знає, може, щось і ворухнеться в розлютованій душі. У цю хвилину вас можуть вважати ким завгодно — чудовиськом, невдячною свинею, ідіотом — не важливо. Головне, ви на одну-дві секунди зупинили поїзд, який мчить донизу. А раптом виявиться, що він не локомотив зі «сталі й заліза», а проста повітряна кулька? Можливо, під впливом слів: «Люба, я так скучив за цілий день» або «Вам личить ця краватка» кулька почне здуватися, повільно витискаючи із себе повітря. Запис 90-го року.

* * *

Запис 97-го року. Минуло кілька місяців після поїздки до Парижа, а я не можу нічого путнього написати про це чудове місто. Чому? Можливо, тому що Париж — не місто, а спосіб життя, при якому не хочеться завішувати вікна. А коли не хочеться завішувати вікна, настає свято, яке...

* * *

Один модельєр у телепередачі: «Я хочу знайти своє обличчя й у нижній білизні».

* * *

Запис 73-го року. Дніпропетровський готель. Адміністратор: «Я ж вам сказала, що місць немає». А потім, побачивши мою засмученість, додала чемно: «Не на ніч буде сказано».

* * *

У нещодавно оприлюдненому щоденнику А.П.Чехова є такий запис: «У жіночій спідниці немає нічого особливого, хвилюючого, коли вона гойдається на мотузку для білизни».

* * *

Запис 92-го року. Кожен відкриває свою Америку. У справедливості цього твердження довелося переконатися особисто. Багато з того, що я побачив на власні очі, значно відрізнялося від розповідей знайомих, які побували в Штатах. Не кажучи вже про тих, хто в США ніколи не був.

* * *

Дуже добре (порада психологів) у скрутні хвилини життя пригадати, що комусь ще важче. Приміром, глухонімим. Власне, їм важко завжди, але які ж вони оптимістичні, легкі в спілкуванні, готові відгукнутися на будь-яку усмішку, на кожен привітний погляд. А як вони чудово розповідають анекдоти! Саме «як», а не «про що». Я бачив одного разу, як глухонімі, сидячи в кафе за столиком, розповідали анекдоти. Але ось вони помітили, що хлопці за сусіднім столиком передражнюють їх. Один з глухонімих підвівся і демонстративно пішов до телефона-автомата. Зняв трубку, набрав номер і став руками перед трубкою жестикулювати. Потім сів на місце, а хвилин через десять у кафе прийшов хлопець і кинувся обійматися з тим, хто «розмовляв» по телефону. Зустріч ця була, звісно, домовлена заздалегідь, але треба було бачити обличчя тих, хто дражнив глухонімих!

* * *

У моїх знайомих улітку 93-го гостювала американка, яка перемогла на конкурсі «Вчитель року». Її запитали, як вона реагує, якщо колега при ній виявив неповагу до учня. Бідна жінка думала-думала і каже: «Вибачте, я такого не пам’ятаю...» У наших був шок. Невже скотиною ніхто при ній дитину не назвав?

* * *

Нова лічилочка: «СНД сиділи на трубі. «С» упало, «Н» пропало. Що лишилось на трубі?»

* * *

Криза — це коли вам можуть відключити газ, світло, телефон, але залишити феєрверк у небі. Відключення феєрверка було б зовсім неприємне, тому що означало б, що місто або регіон настільки зубожіли, що не можуть дозволити собі бризки різнобарвних вогнів після вечері. Або замість вечері — це в кого як.

* * *

Якщо в будинку протікає бачок або демонстративно мовчить дружина, то ми ладні звинувачувати в цьому нашу історію, нинішню кризу, нерозторопність влади... Але не самих себе! Дивно, замість того, щоб повернутися додому тверезими, веселими, взяти на руки дітей, сказати добре слово матері і дружині, ми вважаємо за краще до знемоги сперечатися з товаришем про те, яка політична партія найкраща. Ми вже давно звикли жити у військово-польових умовах, у боротьбі за краще майбутнє всього людства, замість того, щоб улаштовувати краще майбутнє для себе і своєї сім’ї...