А Ікар тут ні до чого... - Соціум - dt.ua

А Ікар тут ні до чого...

10 вересня, 2010, 15:16 Роздрукувати Випуск №33, 10 вересня-17 вересня

В епоху свободи та глобалізації доля закидає громадян України в невідомі далі, а там... А там може бути все що завгодно, оскільки і країни різні, і самі люди далеко не однакові, тому життя складається по-різному...

В епоху свободи та глобалізації доля закидає громадян України в невідомі далі, а там... А там може бути все що завгодно, оскільки і країни різні, і самі люди далеко не однакові, тому життя складається по-різному. Та все одно, як той міфічний Ікар, українці прагнуть до закордонного сонця, щоб там знайти щастя чи хоча б гроші. І при
цьому, як і Ікар, обпалюють крила об закони та звичаї чужої країни, в якій немає для них надійного захисту матері-України. Автору цих рядків, який уже півтора десятка літ живе в сусідній Білорусі (начебто братній, слов’янській країні), відомі долі українців — як щасливі, так і не дуже, а недавно потрапили до рук факти, котрі дали поживу для розмірковувань, якими хочеться поділитися з читачами.

Закони скрізь різні

Білоруська Феміда (а точніше — її представники) і раніше не завжди була прихильна до громадян України, але почнімо зі свіжого випадку. Білорусь практично вже стала членом Митного союзу, куди ввійшли також Росія і Казахстан, тому на її кордонах стали діяти митні правила цієї організації. І хоча голова Державного митного комітету Білорусі подав у всі свої підрозділи директивний лист, яким велить митникам не лише інформувати, а й зобов’язувати всіх, хто в’їжджає до країни, оформляти свої автомашини за новими правилами, — проте ті не квапляться це робити. Відтак уже кілька автомашин було конфісковано за порушення митного законодавства, у тому числі й українських. Постраждалі громадяни, природно, звернулися в українські консульські органи з проханням допомогти. Оскільки, ще працюючи в Мінську, консул Василь Сердега створив струнку систему допомоги українським громадянам, то, хоча на запит нинішнього консула Миколи Канцера білоруські митники дали формальну відповідь, білоруський юрист Андрій Демидович, який працює при посольстві, не лише активно включився в роботу, а й привернув до проблеми увагу ЗМІ. У результаті українські громадяни отримали свої машини назад.

Якщо вже ми згадали ім’я Василя Сердеги, то слід зазначити, що цей консульський працівник став для багатьох взірцем відмінного ставлення до своїх співвітчизників. Варто йому отримати повідомлення про порушення прав українців у Білорусі, як у будь-яку пору дня і ночі він мчав на їхній захист. Хоча консульство містилося у Мінську, Сердезі не важко було мотатися від західних кордонів Білорусі, десь у Гродно, до східних — на Вітебщині. Недарма Міжнародна асоціація захисту прав людини відзначила зусилля Василя Сердеги почесною грамотою, надіславши її на ім’я президента України. А розповідаємо ми про це тому, що днями мені до рук потрапив цікавий документ: звернення громадянина України Романа Поповича до керівництва Департаменту консульської служби МЗС України з проханням допомогти домогтися справедливого рішення в судових органах... Італії.

Ось уже кілька років Роман Попович, який живе і працює в цій країні, не може повернути собі рідну 12-річну дочку. Дівчинка приїхала з України в Італію до матері, яка помирала, а після її смерті була «прибрана до рук» старшою зведеною сестрою, котра встигла вийти заміж за італійця. Не хочеться розбиратися в усіх хитросплетіннях цієї справи, в якій, швидше за все, відіграють свою роль гроші, але слід зазначити, що консульські органи Посольства України в Італії, м’яко кажучи, зовсім не проявили зацікавлення в позитивному вирішенні питання на користь свого громадянина. А він, працюючи на верфі простим столяром, навряд чи здатен сплачувати італійським юристам ті суми, яких вони вимагають. Розповідаю про це тому, що, на жаль, відриваючись від рідного грунту, громадяни України не завжди здатні швидко і правильно ознайомитися із законодавством іншої країни, тому, на жаль, потрапляють у повну залежність до рідних... консульських працівників, які представляють Україну в цій країні. А ті, хоча ніби й зобов’язані допомагати, роблять це найчастіше на власний розсуд. І примусити їх змінити цей «розсуд» не може ніхто, окрім їхніх власної совісті та ставлення до своїх обов’язків. Ось і падають українці, як Ікари, обпаливши свої крила об закордонне законодавство.

Хто допоможе, крім матері-Вітчизни?

Можливо, зусилля МЗС України, спрямовані на підготовку низки документів, які посилять відповідальність консульських служб в інших країнах за неналежне надання допомоги громадянам України, і вплинуть на стан справ, але, загалом і в цілому, вирішення цього питання залишиться на совісті самих консульських працівників. Саме тому ми навели, на жаль, усього лише два приклади полярного ставлення до доль українців за кордоном. Дипломатія не терпить скороспілих рішень, тому залишається тільки сподіватися, що керівництво Департаменту консульської служби вживе дієвих заходів для підвищення відповідальності своїх працівників за долі співвітчизників, які попросили у них захисту.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво