А ДУША ТРЕМТИТЬ — ОБПАЛЕНА... - Соціум - dt.ua

А ДУША ТРЕМТИТЬ — ОБПАЛЕНА...

19 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 19 квітня-26 квітня

Ось уже п’ятнадцять років Гайя Каратаєва засинає і прокидається не сама. Три тисячі розстріляних і замучених невідступно присутні в її кімнаті...

Гайя Каратаєва
Гайя Каратаєва

Ось уже п’ятнадцять років Гайя Каратаєва засинає і прокидається не сама. Три тисячі розстріляних і замучених невідступно присутні в її кімнаті. Шухляди з картотекою репресованих скрізь: на столі, комодах, шафах, на підлозі, поруч із її ліжком.

Вона не з чуток знає, хто такі «вороги народу», — 1937 рік пройшовся по ній паровим котком. Їй було лише 12 років, коли забрали батька — у січні 1938 року його розстріляли. Коли виповнилося 16 — заарештували матір. Батька реабілітували посмертно. Мати від реабілітації відмовилася. А Гайя створила унікальний архів репресованих.

Нещодавно їй виповнилося 78 років. Усе своє трудове життя вона будувала, прокладала газові комунікації, була інженером з праці й зарплати. Працювала в організації, назву якої важко вимовляти, —
ХСЕМНУВНПО. Жила звичайним життям, хоча ні — не звичайним...

Її батьки

Батьки Гайї із селянських родин. Мати — «залізна» жінка, неймовірної внутрішньої сили: чотирнадцятилітньою екстерном склала іспити за 8 класів чоловічої гімназії. Отримавши атестат і право вчителювати, Ліза поїхала в далекий повіт Дніпропетровської області працювати молодшою вчителькою у церковно-парафіяльній школі. Познайомилася з родиною священика, з благословення бунтівливого отця пішла в революцію: ховала втікачів, переправляла в сусідні села листівки. Незабаром Ліза вийшла заміж. Її обранець — далекий родич, більш як на 20 років старший за неї керуючий маєтком Потоцьких. У ході революції в них виникне розбіжність у поглядах, і Ліза його залишить.

Другий шлюб був сповнений романтики. Познайомилися, коли Ліза виходжувала майбутнього чоловіка від тифу. Він закохався відразу; вона, навчена досвідом попереднього сімейного життя, сумнівалася. Потім сама звалилася в тифі, тепер наречений рятував її від смерті. Вони одружилися. Тривала війна, молоді перебували в її осередку. На п’ятому місяці вагітності Ліза потрапила до денікінців. З в’язниці звільнили, але дитину втратила.

Батько Гайї був командиром партизанського з’єднання. У сім’ї вже не пам’ятають, яких поглядів він дотримувався. Є лише легенда, як у двадцяті його з товаришами заарештували і вони йшли у в’язницю співаючи інтернаціонал, як мати носила до в’язниці маленьку Гайю на побачення з батьком. Партизанів досить швидко випустили, рух «причесали» під червоних, і вони влилися в ряди ВКП(б). До 1937 року в історичному музеї Харкова розміщувалася експозиція, присвячена цьому з’єднанню. Гайя пам’ятає, що була й листівка, на якій за голову командира Жарка та її батька денікінці пропонували велику винагороду.

Майже рік сім’я жила порізно — батько був на Донбасі, а Гайя з мамою в Харкові. Нелегко велося — особливо, коли настав голод. Мати намагалася годувати дочку, а сама через виснаження захворіла на відкриту форму туберкульозу.

Батько Гайї був молодший за дружину на сім років. Після закінчення громадянської війни пішов на робфак. Вивчившись, став економістом. Щоб читати Маркса в оригіналі, самостійно вивчив німецьку мову. Був гарним. У будинку Каратаєвих є дві фотографії, між якими рік різниці: на першій — молодий, гарний чоловік, на другій — майже старий. Другий знімок зробили, коли в Каратаєва почалися неприємності. За рік-півтора до розстрілу його виключили з партії. Писав, оббивав пороги, домагався відновлення. 5 листопада його таки відновили в партії, але одержати партквиток не встиг — у ніч із 5 на 6 листопада його взяли.

Гайя

Коли заарештували батька, Гайї було 12 років. Двічі приходили по маму. Арешти проводили ночами. І вона ввечері виходила з дому, сідала у приміський потяг, їздила туди й назад. Так вони прожили всю зиму. Лізу заарештували вже після визволення Харкова за геть неймовірним формулюванням — як дружину репресованого, яка залишилася на тимчасово окупованій території і тим самим сприяла владі німецько-фашистських загарбників. Вона відсиділа п’ять років.

На час арешту матері Гайї було 16. Скрутно велося. Рано й невдало вийшла заміж. Вагітною пішла від чоловіка, втратила дитину. Врятувала випадкова зустріч із двоюрідною тіткою, чоловік якої тоді завідував службою тилу однієї з армій. Слід зазначити, що ні тітка, ні її чоловік не злякалися дочки «ворогів народу». Гайя поїхала до Львова й пробула з рідними близько двох років. Потім — Свердловськ. Тут вона отямилася, пішла працювати медсестрою в хірургічну клініку. Набравшись сил, повернулася до рідного міста.

Перед війною дівчина встигла закінчити 9 класів, після війни — вечірню школу. Вступила до театрального інституту й провчилася два роки. Можливо, вона стала б талановитою акторкою, але все залежало від анкети. Гайя повсякчас зіштовхувалася з тим, що вона людина другого сорту — дочка «ворога народу», та ще й була в окупації.

Стало трохи легше, коли Гайя зустріла майбутнього чоловіка. Чесно розповіла про все своє життя, а він у відповідь: «Мене це мало обходить». Ну, а потім... було життя. Чоловік-фронтовик був старший за неї на 22 роки. Гайя вступила у Харківський інженерно-будівельний інститут, після закінчення почала працювати інженером-будівельником. Тридцятип’ятирічною народила доньку Машу...

Згадує дочка Гайї Марія Каратаєва:

— Років до десяти я стала усвідомлювати, що в сімейній історії є якийсь момент, про який не говорять. Це було класичне «виростеш, Машо, довідаєшся». Коли вийшла поема Євтушенка «Братська ГЕС» (мені було 11 років), я прийшла до батька, поклала перед ним журнал, відкритий на розділі «Комуніст», і запитала: «Тату, це про мого дідуся?» Батько зсунув окуляри на кінчик носа і сказав: «Так, здається, дівчинка вже виросла».

Він був дуже цікавою людиною. Викладав політекономію у військовому училищі. Півроку тато — хороший, а півроку готується до лекцій — чорніший чорної хмари. Чому? Семестр він читав політекономію капіталізму, семестр — соціалізму, а брехати дуже не любив. Перед смертю батько сказав мені: «Найбільше в світі мені хотілося б бути математиком. Є така чиста-чиста-чиста математика».

Чоловік дістався Гайї з приданим у вигляді семирічного сина. Гайя готова була прийняти Альошу. У неї була своя дитина, яка померла від двостороннього запалення легень. Альоша був її віку. Через сім років Гайї ніби повернули хлопчика: засмиканого, важкого, практично полишеного матір’ю. Рік вони звикали одне до одного. Щойно встигли знайти спільну мову, як повернулася з заслання бабуся. Це вже потім Альошечка стане улюбленим онуком — спочатку Ліза зустріла доньчиного пасинка в багнети. Та поступово життя ввійшло в колію.

Марія Каратаєва згадує:

— У нас сімейство якесь кучеряве, з зигзагами і завитками на шляху. Брат, блискуче скінчивши школу, їде до Москви і на ура вступає у МФТІ. Цікаво, що брат ніколи не був комсомольцем. На співбесіді хтось із викладачів запитав: «А чому ви не член ВЛКСМ?» Альоша відповів: «У школі в основному вчився, було не до того, щоб визначити свою політичну приналежність». Досвідчені фізики прихильно сприйняли цей факт, і брат був зарахований. Шістнадцятирічному хлопчиську важко було в «общазі», й Олексій перевівся до Харкова. Закінчив фізфак, років зо два працював у прославленому ФТІНТі. Однак Альоша за складом характеру зовсім не фізик, а гуманітарій, і це перемогло. Московські друзі запропонували роботу в Інституті інформації у відділі суспільних наук Академії наук СРСР, і він погодився. Фізика закінчилася остаточно і безповоротно.

Готував Альоша й дисертацію, але не захистився. Для родини Каратаєвих причина просто розкішна — дисертація практично була готова, але тут політична лінія партії сильно захиталася. І одного разу Альоша сказав сестрі, яка приїхала до Москви:

— Я вже втретє переписую перший розділ своєї дисертації, вчетверте я цього не робитиму, краще не захищатимусь.

Напрямок вітру змінився через тиждень.

Він мав хорошу репутацію — заступник завідувача відділу, старший науковий співробітник. Та попутно був альманах «Пам’ять», який видавався в Парижі, куди Олексій із друзями переправляли історичні документи. Років у 14 Маша рвала на собі тільняшку й говорила, що теж хоче боротися, але Альоша не хотів втягувати у свої справи сестру. Він і сам ходив «під посадкою» — та проскочив, пронесло.

Згадуючи цей період, Маша розповідає:

— Ми з братом «дисидентствували». Матері не казали, та вона все розуміла. Вся література, яка проходила через дім, потрапляла в материні руки. Вона одного разу сказала: «Не знаю, що для мене стало великим шоком, — XX з’їзд партії чи ця лавина публікацій». Пам’ятаю, як мамі було важко від того, що вона не знає, коли помер батько, де похований. Мамин друг дитинства, в якого батько теж був репресований, невдовзі по смерті Сталіна сказав: «Готуйся подавати документи на реабілітацію». Дідуся реабілітували. А бабуся відмовилася. Вона сказала: «Мені від цієї влади нічого не треба».

Архів

Починалося все з ідеї створення Книги пам’яті. Діти «ворогів народу» почали масово займатися реабілітацією батьків. Олексій — один із засновників Меморіалу в Москві. Коли утворився харківський Меморіал, Гайя з Машею були в першій раді. Архів репресованих збирався по крупинках. Родичі загиблих заповнювали анкети й несли до Гайї в дім. Потім від Меморіалу надсилали запит на справи, робилися виписки. Допомагали друзі, друзі друзів. Спільними зусиллями був створений унікальний архів репресованих — три тисячі розстріляних і замучених. Ось уже 15 років він міститься в Гайїній кімнаті.

Разом із Гайєю перебираю картки. У кожній людська доля, разом — вони наша історія. З матеріалів архіву видно — репресії йшли кампаніями. Це була машина: суд, вирок, розстріл. Усе працювало як годинник. Чутки про численні доноси в КДБ — легенда. Документи свідчать: були самообмови й обмови знайомих під катуваннями, доноси — поодинокі випадки.

Системи не було. Національність, посада не мали значення — брали як керівників, так і шевців. У Гайї є справа про вірменських шевців, старшому з яких було близько 70 років, а молодшому лише 18. Здавалося б, який привід можна знайти для розстрілу неписьменного 68-річного старого? Знайшли. Або знамените село Луханіно на межі Харківської та Білгородської областей, де були заарештовані всі чоловіки — залишилися баби з дітлахами.

Практично розстріляна китайська колонія. До рук потрапляє приголомшлива справа — дівчинка, яка постраждала від двох тоталітарних режимів. Батько — китаєць із харківської колонії, мама — єврейка. 1937 року розстріляли тата, 1941 — маму. Дівчинку врятували тітки, виштовхавши її з натовпу.

Тисячі понищених людських доль... Останні справи, останні аркушики в дім Каратаєвих несли років п’ять тому. Йдуть і сьогодні, щоб знайти родичів.

У свої 78 років Гайя Пилипівна молода духом, хоча здоров’я нерідко підводить. І вона дедалі частіше замислюється — як бути з архівом? Ідеї різні. Одна з них — передати міському архіву, але чиновникам сім’я Каратаєвих не дуже вірить. Було б добре, якби архів прийняла харківська правозахисна група. Можна передати московському Меморіалу — там створений науково-дослідний центр. А що коли відкрити музей? Та хто цим займатиметься? Запитань багато, відповідей менше, і всі вони наштовхуються на відсутність коштів. Сьогодні Каратаєви та харківська правозахисна група за матеріалами архіву планують створити повну базу даних. Сподіваються отримати якийсь грант, щоб зробити електронну версію в Інтернеті.

Життя тріумфує

Створення архіву забрало в Гайї кілька років життя. Вона страшенно втомлювалася, день і ніч просиджувала над листуванням. Почалися проблеми зі здоров’ям. Одного разу, йдучи до КДБ по документи, Гайя відчула себе зле, вона захиталася і почала падати. Жінки, які проходили мимо, голосно прокоментували: «Подивися, як нализалася». Відтоді Гайя майже не виходить.

Згодом людські трагедії потроху від неї відходять. У цьому допомагають і обставини особистого життя. Коли від’їхав Альоша, вона «пішла в архів». На час народження внучки Сонечки, якій нині п’ять років, лавина документів значно зменшилася. З’явилося життя, і Гайя почала відходити від смерті.

Каратаєви — звичайна інтелігентна сім’я, де двері завжди відчинені, де гостям щиро радіють. Читати вірші, співати під гітару, обговорювати до хрипоти останні події, нову виставку або щойно видрукувану книжку — тут норма. Труться об ноги собаки, вилазить на коліна кіт, прищулює вуха кролик, завмирають черепашки, яких маленька Сонечка називає Тортилами. Зрідка приїжджає Альоша. Ось уже три роки він живе в Женеві, представляє правозахисні організації, працює в
російському представництві Greenpeace. Його дружина, Тетяна Сміт — співробітниця Комісії з прав людини ООН. Нещодавно Альоша і Таня привезли Гайї свою найбільшу радість — маленького Петруся.

Життя перемагає і йде своєю чергою. Одного разу Гайя з Сонечкою дивилися телепередачу. На екрані бездомний білосніжний собака... на трьох лапах, четверту пилкою відпиляли хлопчиська. УСоні на очах заблищали сльози. «Йому ж боляче», — прошепотіла вона бабусі. І відразу пристрасно вимовила: «Я б їх...» На мить дівчатко запнулося, а потім продовжило:
«...здала в міліцію». Слово «розстріляла» для онучки Гайї вже неприйнятне. Дай Боже, щоб їй цього і не довелося пізнати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво