60 років — як один день... - Соціум - dt.ua

60 років — як один день...

27 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 27 серпня-3 вересня

Вони познайомилися й одружилися в Монголії, у далекому 1944-му. Йшла війна. 1939 року після закінчення ...

Вони познайомилися й одружилися в Монголії, у далекому 1944-му. Йшла війна. 1939 року після закінчення Харківського військово-медичного училища фельдшер Іван Косяк потрапив на Халхін-Гол та так і продовжував служити в Монголії. Навесні 1944-го його перевели в іншу частину.

«Заходжу в землянку й бачу справжню красуню... А я молодий, високий, симпатичний, два кубики в петлицях, лейтенант... Подивився на неї й закохався в момент... Було це 1 травня 1944 року», — згадує першу зустріч із майбутньою дружиною Іван Сергійович. «Іванко щойно приїхав у нашу частину, — продовжує Римма Федорівна. — Познайомилися, і не було в нас якихось особливих залицянь, не пропонував він мені руку й серце. Йшла війна, і про заміжжя не думалося...» Минуло чотири місяці. 28 серпня (вони назавжди запам’ятали цей день) Римма Федорівна мала їхати в чергове відрядження до радянського консульства в Монголії. Й як же вона здивувалася, коли побачила Івана Сергійовича, котрого, як він пояснив, командир частини дав їй у підмогу.

Потім з’ясувалося: закоханий лейтенант просто напросився на поїздку. Сьогодні він у деталях уже не може пригадати, чи говорив про гадане одруження, але, очевидно, командир усе зрозумів сам. І поки старанна штабістка частини працювала з важливими документами в одній із кімнат консульства, молодий офіцер шукав привід, як заговорити з нею про одруження й завести до сусідньої кімнати, де знаходився загс. Нарешті наважився й запропонував, показуючи на двері загсу: «Може, зайдемо туди?» Римма Федорівна спочатку не зрозуміла, про що йдеться, а потім розсміялася, прийнявши все за жарт. Але, очевидно, в обличчі Івана Сергійовича було стільки рішучості, завзяття й кохання, що вона не змогла встояти й... назавжди поєднала з ним своє життя.

20-річна Римма та 23-річний Іван стали однією родиною. Римма Федорівна каже, що це — доля, а Іван Сергійович, що — щасливе передвістя, передчуття, адже вони, по суті, мало знали одне про одного. Ця зміна в їхньому житті була такою несподіваною, що молоде подружжя спочатку вирішило нічого не розповідати про це в частині. Іван Сергійович навіть першим повернувся з відрядження. Але шила в мішку не сховаєш. Чутки про одруження швидко поширилися, хоча в частині припускали, що наближаються неординарні події й потай готували молодим весільний подарунок — нову землянку. Невдовзі вони почали її обживати: занесли туди спільний нехитрий скарб — дві валізки.

Шістдесят років пролетіло, як один день, не встигли навіть озирнутися. Та вони й не підраховували прожиті разом роки, просто якось Римма Федорівна, розмірковуючи вголос, сказала: «А либонь мені цього року вісімдесят, отже, ми з тобою, Іваночку, разом уже шістдесят років...» Іванові Сергійовичу, заслуженому лікарю України, полковнику у відставці з 45-річним стажем військової служби, виповнилося 83. Але дивлячись на цих справді молодих (і не лише душею) людей, по-доброму заздриш їхній енергії, щирості, непідробній доброті, турботі й тій любові, яку вони зберегли одне до одного. Я анітрохи не здивувалася, що інакше, як Іванком, чоловіка свого дружина не називає, що в їхній родині ніколи не було боротьби за лідерство, навпаки, кожен прагнув віддавати одне одному (та двом донькам) себе без залишку. Тому природними й само собою зрозумілими були цілковита довіра й порозуміння. За всі ці роки вони не пригадують жодних серйозних розбіжностей чи конфліктів. Можливо, у ті суворі роки молоді сім’ї виховувала сама обстановка, і люди воістину навчалися цінувати те, що давало їм життя. Кажуть, у добробуті й достатку встояти важче, що ми й бачимо нині в наших сучасних родинах. Чимало людей, прочитавши ці рядки, заперечать: мовляв, так не буває. Але, на щастя, є й винятки з правил... Хоча труднощі, звісно, були й у цій сім’ї.

Іван Сергійович пройшов не лише Халхін-Гол, а й японську війну, Маньчжурію, й багато іншого. А потім, 1946 року, частина з Монголії вийшла, її було розквартировано просто в степу під Читою. Невдовзі довелося пережити масове скорочення в армії, під яке потрапив і Іван Сергійович. Далі — переїзд до Іркутська, на батьківщину дружини, пошук роботи й бажання продовжити навчання, здобути вищу освіту. Позаяк за роки війни знання трохи розгубив, на той час батько вже двох дітей вирішив заповнити прогалини у вечірній школі, хоча мав диплом військово-медичного училища. Прекрасно склавши іспити на атестат зрілості, вступив до Іркутського медінституту. Потім його знову призвали до армії. Заочно закінчив військово-медичний факультет Саратовського медінституту, а потім служив у Австрії, Закарпатті, Львові. Отож, родині довелося помандрувати, діти змушені були вчитися у восьми школах. Хоча оптиміст Іван Сергійович запевняє: труднощів не було, було просто життя — неспокійне, насичене, але цікаве. І, головне, був надійний тил, котрий глава сімейства ставив понад усе. Тільки-но його переводили на нове місце, як відразу з валізами, баулами за ним їхала й Римма Федорівна разом із дітьми. «Ми ніколи не розлучалися, — каже вона. — За 60 років лише один раз ми жили нарізно шість місяців. Іванко тоді навчався на курсах удосконалення в Ленінграді, але не було такого дня, щоб він не надсилав нам листів, причому кожному особисто. Дівчаткам — ще й листівочки, цілий альбом потім зібрали, і листи всі збереглися. Якось приїхали до нас у Львів уже дорослі доньки, взяли ці листи й читали їх півночі — говорили, згадували... Ми прожили хороше життя. Я не пригадаю жодного випадку, щоб про щось попросила чоловіка й він цього не виконав. Ніколи не суперечив мені. Усе було по-доброму». «А я дивуюся, як Римма, така розумниця, найдобрішої душі людина, прекрасна мама й чудова господиня витримала мене цілих 60 років, і продовжує витримувати...» — жартує Іван Сергійович, з усмішкою дивлячись на дружину.

Із 60-річним весільним ювілеєм старших Косяків вітатимуть дві дорослі доньки та їхні чоловіки (Римма Федорівна й Іван Сергійович дуже пишаються сім’ями дітей), троє онуків і одна правнучка — чотирирічна Ритуля. Напевно, це й є справжнє щастя...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво