14 липня минуло 10 років відтоді, як не стало Олеся Терентійовича Гончара «Книга буття» українського письменника ХХ століття «Щоденники» Олеся Гончара

Поділитися
Письменник — нервова клітина нації. Так уявляється мені його роль і в національному, і в загальнолюдському житті...

Письменник — нервова клітина нації. Так уявляється мені його роль і в національному, і в загальнолюдському житті.

Щоденниковий запис
від 23. 04. 1967 р.

Немає, мабуть, жодного українця, який би не знав імені Олеся Гончара. А в історії української літератури ХХ століття немає письменника, чиї твори мали б більший громадський резонанс, ніж славнозвісні «Прапороносці» і «Собор». Твори, які нерідко діставали неоднозначну оцінку влади, а інколи — й читачів.

Олесь Гончар прийшов у велику літературу фантастично молодим — як на наші часи, коли віковий ценз «початкуючих» часто зашкалюється на позначці «сорок» — так що важко розрізнити, чи то автор вже «дозрів», чи продовжує хворіти (медицина, виявляється, давно зафіксувала цю аномалію) на pueritis scribendi — дитячу графоманію, що поволі перетікає у дорослу.

Гончар прийшов у літературу вагомо й зримо, прийшов як свій, як рівний. Літній уже Остап Вишня, прочитавши «Альпи», писав у листі до молодого побратима: «Я хочу, щоб Ви знали, яка радість обгортає мене, коли мені довелося жити в той час, як живе на світі Олесь Гончар...» Величальні модулі в нашому суспільстві, як відомо, не модні. З погляду найбільш галасливих «менестрелів демократизації» навіть загальнолюдських істин не залишилося — ревізії підлягає все!.. І це можна зрозуміти. Суспільство «пересичених пересічностей» не любить яскравих постатей, високих інтелектуалів.

Отже, сталося так, що Олесь Гончар — уже не герой нашого часу. І за життя, а особливо — по смерті, йому не раз робилися закиди у пристосуванстві, кон’юнктурщині, «ідеологічному колабораціонізмі». Міфотворці від літератури і політики доклали чимало зусиль, аби методом пригладжування і «причісування» показати життя письменника як досить благополучне і навіть безтурботне. Їхні опоненти не без сарказму стверджували, що коли Гончар сидів у численних високих президіях, «інші» сиділи у таборах і психушках.

Трагізм ситуації полягає в тому, що Гончар, за життя ставши класиком української літератури, звідав з усіх чаш гіркоти, так щедро наставлених режимом, на собі зазнав усіх можливих видів приниження і як літератор, і як людина. Його підступно, з єзуїтською витонченістю цькувала влада, продавали «друзі», використовували в ідеологічних герцях вітчизняні і закордонні «доброзичливці». Йому підкидали брудні анонімки (пропонувалося, зокрема, «піти» за прикладом Хвильового, який покінчив життя самогубством), намагалися загнати в хитро замасковані інтриганські пастки, втягнути в різноманітні провокації.

Що було насправді і яким був Олесь Гончар? Ми ніколи до кінця не дізналися б про це, якби не його дивовижні «Щоденники», що вийшли аж у трьох томах у благословенній «Веселці», яка, без перебільшень, здійснила великий видавничий і культуротворчий подвиг. В основі «Щоденників» — понад 120 записників, що збереглися в архіві, дбайливо доглянутому дружиною письменника — Валентиною Данилівною Гончар.

Щоденники-сповіді — це, як відомо, давній і своєрідний літературний жанр. Його зразки показали Й. В. Гьоте, брати Гонкури. А. Мюссе, Ф. Кафка, Т. Манн, Ж.-П. Сартр, Ф. Моріак, а в російській та українській літературах — О. Пушкін, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Бунін, Т. Шевченко, І. Франко, В. Винниченко, Ю. Яновський, А. Любченко, В. Симоненко, В. Стус. За силою почуттів, відвертістю, соціально-політичною напругою вершиною сповідальної прози стали щоденники Льва Толстого і Олександра Довженка, блаженних синів своїх народів.

У «Щоденниках» О. Гончара вражає якась чудодійна ясність, простота й водночас ускладненість думки, серафічна чистота і, сказати б, цнотливість духовного настрОю автора. Любителі скабрезностей тут собі поживи не знайдуть. Натомість — широке подієве тло з життя автора і країни, роздуми, згадки, белетризовані фрагменти, описи певних явищ, а то й просто записи певних слів, виразів, ескізні начерки майбутніх сюжетів. Але всі 1610 сторінок мемуарно-автобіографічних нотаток пронизує якась болюча лінія — лінія долі народу, його мови і державності, власного місця у національному і загальнолюдському житті.

Зазнавши першого масованого удару критики за оповідання «Модри Камень» (кохання радянського солдата до іноземки), письменник зізнається: «...я паралізований. Я хотів би одного: щоб література відчепилася від мене, не переслідувала мене, як манія. Інакше вона мене стратить. Може б, уже стратила, коли б не худеньке дівоче плече, на яке я оперся (йдеться про Валентину Данилівну. — В. Б.)... Підтримки чекати нізвідкіль, кожний озирається» (02.09.1946).

Фактично в О. Гончара не було жодного твору, на який би не спрямовувалися залпи розривних куль з кривих обрізів обер-шталмейстрів ідеологічних екзекуцій.

«Мертвотний кат української інтелігенції», «Тяжка розмова зі Скабою» (секретарем ЦК КПУ), «був мордований на найвищому засіданні», «Виступом проти репресій викликав репресії на себе» — це лише окремі витяги зі щоденника.

Але найстрашнішим було, як Олесь Терентійович сам назвав, «шамотіння круг «Собору» (М. Шамота — тодішній директор Інституту літератури).

«29.03. (19/68.

Був сьогодні пленум ЦК (України).

Ватченко, дніпропетр. юшкоїд №1 (200 кг живої ваги!) мішав із землею «Собор». Обжера, сквернослов, батькопродавець. На нього й не дивую.

А П. Ю. Ш/елест/! Позавчора сказав мені, що, оскільки книжки ще не прочитав, то говорити про неї на Пленумі не буде (сам пообіцяв, я його про таку «милість» не просив!). І... зламав слово. Виступив. Підтримав дніпропетр. обжеру.

...Один тільки чоловік підійшов і поспівчував:

— Хіба ж це критика... Все голослівно, бездоказово...

І цим одним був Тронько.

... А через три дні ювілей, 50 років. Оце «привітали» тебе... Хоча на читачів гріх скаржитись, вони не забули: йде багато листів, телеграм...»

Ще чорніші часи для О. Гончара настали з приходом Щербицького. Спочатку Олесь Терентійович навіть симпатизував йому. «А потім, потім... Щось єзуїтське, двоєдушне став я помічати в ньому. Сьогодні в розмові висміює нищителя Ватченка, а завтра робить його Головою Верховної Ради. Клянеться, що не бачить у «Соборі» крамоли, але й заборони з твору не знімає, хоч легко міг би це зробити. Захищений Брежнєвим, він міг би вчинити опір навіть Суслову, коли той нав’язав у секретарі ЦК Маланчука, цього паталогічного ненависника української культури. Навпаки, саме В. В. дав волю розгулятися маланчуківщині безконтрольно... Це він вигнав українську мову з пленумів ЦК...

А загалом В. В. — теж трагічна постать. Кожен з українських лідерів, опинившись на вершині, мав вибирати: працюватиме він на Україну чи на Москву. І, звичайно, кожен (хіба що за винятком Скрипника) вибирав останню. Хто виявив би непослух, не протримався б коло керма й трьох днів. В. В. це розуміє. До того ж, він, видно, не мав зі школи українського виховання...»

І сам Олесь Терентійович усвідомлював, що особливо художник беззахисний перед чавунним, свинцевим лицем обставин. Тому не виносив тяжких присудів представникам «недостріляного відродження» (це його термін) — П. Тичині, М.Рильському, М. Бажану, Ю. Яновському, О. Довженку, навіть «маленькому сталінчику» О. Корнійчуку, віднаходячи в ньому людяні риси, пам’ятаючи те добре, що зробив Олександр Корнійович і для нього особисто, і для порятування української мови і культури.

Як відомо, Олесь Гончар у 1991 році «розлучився з КПРС» — вийшов з партії. Чи вірив він у комуністичні ідеали? А хто не вірив? Перебування в партії, як здавалося О. Гончару і тисячам свідомих «підсовєтських українців», давало змогу щось більше зробити для України, її культури.

Однак ще у 1965 році О. Гончар занотував у щоденнику, що йому комунізм уявляється як квітучий весняний сад, де кожен народ квітуватиме по-своєму. Декому ж він здається не садом, а млином, що всіх перемелює, випустивши на світ «однотонно-сіру космополітичну дерть». Як практик «комуністичного будівництва», він виразно бачив, що комуністична ідея, через її слабку закоріненість у реальне життя, просто на очах перетворювалася на чорного Молоха ненависті, кровожерства. Молоха, що перемолов мільйони людських доль у застінках, таборах, класових побоїщах.

«Яка дика епоха! — з гіркотою писав О. Гончар. — З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»

І коли настали нові часи — Україна здобула незалежність — Олесеві Терентійовичу ще більше боліли ті «родові» гріхи: Народний Рух незабаром був розкладений бацилою вождизму і державної безвідповідальності. Дедалі розбухаюча амбітність, владолюбство, маячня про державні клейноди, помічає О. Гончар, засліплюють і гублять «лідерів нації», — починається нашестя пігмеїв... «Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні». А що б ви, Олесю Терентійовичу, сказали тепер?

... Без «Щоденників» Олесь Гончар був би «не повний». Таке враження, що в своїх опублікованих творах письменник не сказав і дещиці того, що переповнювало його душу. Зрозуміло — не міг сказати. Тим-то зустріч з його «Книгою буття» — це як одкровення і відкриття, жива вода з-під каменя історії, що так тяжко наліг на нашу землю. Велику справу зробила Валентина Данилівна Гончар, що не розхлюпала цю живлющу воду, не дала джерелу замулитися й пропасти.

Сорок вісім років тривало їхнє подружнє життя. У своїй творчості Олесь Терентійович часто звертався до жіночої теми — саме жіночі образи в нього виписувалися, може, краще, ніж чоловічі. Він поділяв думку П. Куліша про те, що «дух наш робиться в душі жіночій». Зведені в пару Божим провидінням, Олесь Терентійович і Валентина Данилівна були красивим українським подружжям — і за вдачею, і за вродою. Коли Гончарі приймали у себе вдома знаменитого американського письменника Джона Стейнбека з дружиною, той, пильно вдивляючись у Валентину Данилівну, захоплено сказав через перекладачку: «Чертовски хороша».

Вони обоє, в певному розумінні, є співавторами того, що вийшло з-під пера письменника. Він називав свою Берегиню «єдиною вірною душею», «Ангелом-хранителем». Траплялося нерідко й так, що Валентина Дмитрівна перехоплювала підкидні анонімки, аби не травмувати душу чоловіка. А що вже казати про безсонні ночі, проведені біля ліжка хворого. Щоденниковий запис від 22.07.1990:

«Таки прихильною була до мене доля, що дала нам змогу зустрітись...

І от змигнуло життя. Разом зазнали і горя, і щастя. Так, так, миттєвості щастя — вони були!

Благословляю їх із цих уже надломлених, до краю виснажених літ... Сили небесні, будьте добріші до Валі, вона цього варта, заслужила це своєю безмежною добротою».

Хай буде так!

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі