З РОСІЄЮ?.. НЕ РАНІШЕ НІЖ ЧЕРЕЗ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ - Наука - dt.ua

З РОСІЄЮ?.. НЕ РАНІШЕ НІЖ ЧЕРЕЗ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ

22 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 22 серпня-29 серпня

Спробуйте москвичу повідомити, що прах засновника їхнього міста почиває у Києві в церкві Спаса на Берестові...

Спробуйте москвичу повідомити, що прах засновника їхнього міста почиває у Києві в церкві Спаса на Берестові. Подив, як правило, межує із шоком. Не менш дивною видається й думка деяких українців, для яких засновник Москви Юрій Долгорукий — москаль.

«Це парадокс нашого сьогоднішнього сприйняття історії, — вважає відомий український історик, фахівець з питань Київської Русі, академік НАНУ Петро Толочко. — Адже між самим Юрієм Долгоруким і тодішнім великим київським князем Ізяславом Всеславовичем ніякої етнічної проблеми не існувало. Вони мислили себе членами єдиного державного, етнічного й культурного організму. Та й сам Юрій Долгорукий південнорусього походження — син Володимира Мономаха.

Юрій Долгорукий, сидячи в Суздалі, маючи під руками величезне князівство, постійно прагнув стати великим київським князем. Він згоден був віддати все, щоб тільки жити в Києві. Зрештою, так і відбувається — Юрій утверджується в Києві як великий князь, але невдовзі несподівано вмирає. Є підозра, що його отруїли».

Політичне життя, як бачимо, і тоді, навіть без нинішнього етнічного чи культурного компонента, важко було назвати безтурботним. Зараз же українське суспільство стурбоване кількома питаннями, що виникають постійно, за обговорення хоч би чого взялися наші інтелектуали. Схоже, нам важко братися за розв’язання найважливіших державних проблем, поки не відповімо на кляті (як заведено називати їх у світі) наболілі питання нашої дійсності. Ось, мабуть, головні з них:

1. Чому ми такі до непристойності бідні, і чи є у нас хоч якась надія згодом жити краще?

2. Чи не корениться причина наших бід у менталітеті?

3. Що обіцяє зміцнення союзу з північно-східними сусідами?

4. Чи справдяться потуги влитися в Європу?

Відповідь на корінні запитання суспільства за всіх часів і всюди на планеті знайти було непросто. Спробувати підібрати ключ до них можуть лише дуже освічені люди з тверезим, філософським складом розуму, чималим життєвим і політичним досвідом. На жаль, їх завжди небагато. Що ще сумніше — почути їх нам заважає горезвісне: немає пророка у своїй вітчизні...

Однак оглядач «ДТ» звернувся до ряду вчених та політичних діячів, імена яких у всіх на слуху, із проханням відповісти на перелічені запитання. Відповіді двох із них — Петра ТОЛОЧКА і Богдана ГАВРИЛИШИНА — особливо цікаві. Нижче ми пропонуємо їх читачам тижневика.

Академік Петро Толочко:

1. У спробах знайти відповідь на запитання «чому ми живемо так погано?» нерідко наводять такі цифри: у протестантських країнах прибуток на душу населення сягає 23 тисяч доларів, у католицьких — 17 тисяч, а в православних — лише близько 2 тисяч. Особливо кривдно стає за все, якщо звернутися до історії — начебто Київська Русь свого часу нічим не поступалася найбільш розвиненим європейським країнам. Тоді не було на Заході нічого такого, чого б не знала Русь. У нас стоїть Софія Київська ХI століття — нічого схожого з монументальних споруд у Західній Європі на той час ще не існувало. Ну й у різних інших сферах, наприклад, у ремеслі, у культурному розвитку ми були на рівні європейських країн, хоча в той час Русь уже належала до православної цивілізації, а західні країни — до римо-католицької. Але далі розвиток пішов різними темпами. Начебто сам собою напрошується висновок про більшу прогресивність протестантської чи католицької гілки християнства.

До речі, уперше це питання порушив український історик Омелян Пріцак, який живе нині у США. Він прямо зазначив, що Володимир Святославович у Х столітті «поставив не на того коня», мовляв, якби він прийняв християнство з Рима, то, напевно, наша доля склалася б інакше.

Насамперед, історія не знає умовного способу — сталося, як сталося. Крім того, я не впевнений, що католицька віра захистила б нас від монголо-татарського смерчу, що пронісся по наших землях. Тоді Русь практично спопелили. Якщо до монгольської навали Київ був квітучим містом із 50-тисячним населенням, то вже через кілька років після навали, коли Плано Карпіні проїжджав через Київ у ставку монголів, у місті жило всього лише близько 2 тисяч чоловік. Це свідчить про масштаби удару, завданого Русі.

Переконаний, значно сильнішого удару зазнав інтелект нації — було вирізано князів, знать. Ремісники розбіглися, або їх забрали в Орду. Таким чином, нація залишилася без еліти. На нашій території, особливо в Україні, настало безчасся (випадання з історичного процесу). Ми не мали власної державності. Наша еліта час від часу інтегрувалася то в литовську, то в польську шляхту, пізніше — у московське дворянство. А якщо в нації немає власної інтелектуальної еліти, суспільство не знає, куди йти. Значною мірою наша соціальна роз’єднаність, хуторянство, невелика прагматичність (чим ми часто чомусь пишаємося), а в результаті — бідність пояснюється саме цими обставинами.

Я не закидав би це православ’ю. Може, воно й не дало нам прагматичного імпульсу для розвитку, може, воно більшою мірою емоційне, ніж раціональне, але, гадаю, не воно є гальмом нашого розвитку...

Крім того, батьків не вибирають. Так сталося, що східнослов’янська спільнота прийняла православ’я з Візантії. З ним ми прожили більш як 1000 років. Ну й що зараз — зректися всього того, що було в минулому, і стати всуціль католиками або протестантами? Це неможливо навіть теоретично. До всього, мені здається, аморально зрікатися минулого.

Коли розпався Радянський Союз, за океаном виголосили знамениту фразу про те, що «ми розвалили Радянський Союз, на черзі — православ’я». Коли багато говориться про те, що православ’я неструктуроване, не відповідає прогресивному досвіду європейських країн, мимоволі виникає думка: чи немає тут якоїсь цілеспрямованості?

А тепер стосовно того, чи будемо ми жити краще. Не сумніваюся, що будемо. Це станеться досить швидко навіть у тому розі, якщо ми не інтегруємося в Європу. Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Малайзія не інтегрувалися, але здійснили економічний стрибок і зараз живуть — дай Боже кожному. Ми теж готові до цього!

2. Згоден, що для аналізу нинішніх проблем необхідно розібратися з нашим горезвісним менталітетом. Можна знайти безліч прикладів, коли він нас підводив. Приміром, коли здобули суверенітет, нам би взятися за фундаментальні проблеми становлення: швидко підняти економіку, побудувати дороги, вирішити соціальні проблеми... А ми все воюємо одне з одним до знемоги на тему: чи потрібна нам російська мова, хто у нас корінний народ, яка православна церква наша, а яка чужа (а тим часом кількість варіантів множиться)...

Колись Швейк — герой знаменитої книги Гашека — зауважив: «Еге ж — усі ми чехи, але навіщо про це так багато говорити?» Нам би його перефразувати, замінивши «чехів» на «українців», і забути про це. Нам би якомога більше тверезості в підході до корінних проблем буття. А ми постійно зациклюємося на небезпечних і практично безглуздих проблемах. Це не дає консолідуватися, побудувати громадянське суспільство, сформувати політичну націю, здатну на надзусилля в економічному розвитку країни.

Для прикладу придивімося до утворення тієї спільноти, яка потім переросла в Росію. Процес віддалено нагадує рух європейців в Америку. У Київської Русі щось схоже відбувалося в XII—XIII століттях — колонізаційний потік із Середнього Дніпра пішов у межиріччя Оки та Волги. Туди йшли князі, ремісники, авантюристи. Тож у самій заквасці авантюрний, підприємницький ген там мав би бути. До речі, росіяни раніше звільнилися від монгольської залежності, раніше відчули себе самостійними. Не слід скидати з рахунків і те, що Росія протягом тривалого часу була потужною світовою імперією — державницький спосіб мислення пронизав усе суспільство — аж до малограмотного селянина, котрому теж було «за державу прикро», хоча сам він не вирішував нічого.

У нас, в Україні, цього не було. Ми весь час були під чиїмось крильцем — більш-менш теплим, весь час хиталися в трикутнику між Москвою, Варшавою та Стамбулом. Коли нам було зле в одному місці, йшли в інше. Це не виробило у нас жорсткої прагматичності.

Однак коли ми говоримо: Росія, росіяни, іноді їх москалями називаємо, — не треба абстрагуватися від того, що там, як казав Висоцький, «наполовину наш народ». Подивіться на їхній уряд: Христенко, Матвієнко, Аксененко, Шевченко — міністр охорони здоров’я, Онищенко — головний санітарний лікар, Волошин — голова адміністрації... Там справді на чверть наш народ. Виходить парадокс — українці, котрі інтегруються в структури інших країн, здатні на великі справи, на прагматизм, звершення та вчинки. На Заході наші люди теж не пасуть задніх. А ось у себе, в Україні, ми чомусь не можемо продемонструвати аналогічної потенції, енергії, структуротворчої діяльності.

У нас виробився стереотип у поясненні важких запитань — ми шукаємо причину власної неспроможності в інших. Це національна трагедія. Суспільство може лише тоді вважатися суспільством, коли воно здатне критично себе сприймати, коли може іронізувати з себе. А ви подивіться українське ТБ — воно ж продовжує радянські традиції: реляції, перемоги, передача про те, які ми знамениті і як у нас усе добре: найкраще співаємо, у нас мова солов’їна, ми безмірно працелюбні. Одне лихо — нас інші душать: москалі, поляки, монголи... Менталітет наш треба ламати. Мені здається, що націонал-патріоти не розуміють головного — патріотизм не в цьому. Зробити нас кращими можна, якщо чесно зізнатися у своїх слабкостях. Насамперед собі!

3. Згадаймо, Тарас Шевченко і гадки на мав, що в нас буде суверенна держава Україна. Він та його однодумці були федералістами. Їх приваблювала ідея слов’янської єдності. Тоді Шафарик написав свою гучну працю «Про старожитність слов’ян» і показав, що ми в глибині століть маємо дуже багато спільного. Тарас Григорович відгукнувся віршами на цю працю:

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки,

Що звів єси в одно море

Слов’янськії ріки.

Сьогодні ми відходимо від цього, хоча, мені здається, цілком даремно. А ідея була дуже популярною серед інтелігенції слов’янських країн. І не випадково Кирило-Мефодіївське братство виникло в той час. Тоді таке проповідувати було крамолою: яка ще федерація слов’ян? Якщо єдність, то тільки на абсолютистсько-монархічних засадах. Результат відомий...

На етапі Київської Русі східнослов’янський світ був єдиний практично в усьому: у релігії, політиці, культурі, економіці. Але коли монголо-татарський смерч пронісся по наших землях, Русь виявилася розірваною фактично на три частини: одна відійшла до монголо-татарів, друга — до Литви, частина — до Польщі. Результатом навали стало те, що діалектні й етнографічні особливості в розірваних частинах Русі почали розвиватися. Так, в українцях дуже відчувається польський вплив.

Та й українцями ми стали дуже пізно — ще за часів Богдана Хмельницького Оукраїна була однією з багатьох земель. Тоді в документах писалося так: Оукраїна, Подоліє, Сіверія, Покуття, Полісся, Червона Русь (мається на увазі Галичина) і так далі. Оукраїною була дуже маленька частина між Києвом, Каневом або Черкасами, Фастовом і Білою Церквою. Це була територія, що містилася на порубіжжі між кількома значними утвореннями того часу: Річчю Посполитою, Російською державою, Османською імперією. Тільки після возз’єднання з Росією назва почала поступово виходити за ці межі. Наша назва еволюціонувала від Русі та русича до України й українця.

Це сталося значною мірою під тиском обставин — коли Україна ввійшла до складу Російської імперії на правах автономії, виявилися дві Русі в одній державі. Щоб зберегтися, слід було визначити обличчя нашої Русі. Спочатку ми себе назвали Малою Руссю. І не тому, що були меншими, — тоді існувала така система географічної орієнтації: центральна земля скрізь називалася малою (Мала Польща, Мала Греція, Іль де Франс тощо).

Богдан Хмельницький і митрополит Сильвестр Косов у петиціях до Москви вперто писали царю: «Цар Великої і Малої Русі...» А він їм не менш уперто відповідав: «Цар Всея Русі...». Вони йому знову слали листи з тим самим звертанням: «Цар Великої і Малої Русі»... Так вони хотіли позначити себе в цьому об’єднанні, конституювали спочатку термін «Мала Русь», а пізніше замінили одним словом «Україна». Тож у нас ніхто старої назви не забирав — це результат повільної еволюції.

Ніяке державно-етнічне об’єднання з Росією в єдиній структурі, на мій погляд, у досяжному майбутньому (навіть типу ЄС) неможливе. Але в більш далекому майбутньому все може кардинально змінитися. Як свідчить досвід історії, минає 200—300 років — і раптом відроджуються, здавалися б, уже геть забуті традиції в країнах, які колись навіть протистояли одна одній. І вони об’єднуються. Але в далеке майбутнє зазирати важко. Проте впевнений, що нам ніщо не заважає підтримувати тісні економічні, культурні, наукові й інші відносини з Росією.

4. Інтегруватися в освічену Європу, скажімо так, практичніше. Напевно, щось від багатого європейського пирога перепаде й нам, хоча, будемо відверті, такий підхід не дуже моральний. Ми хочемо інтегруватися на становищі бідного родича, котрий згодом стане багатшим за рахунок приєднання до Європи, яка ефективніше працює.

Чому у нас сьогодні багато людей за інтеграцію в Європу, а інші проти? Немає простої відповіді на ці запитання. Адже не скажеш, що ретроград Толочко проти інтеграції в Європу, а патріот Мовчан — за інтеграцію в Європу. Інтегруватися в Європу потрібно, але не пориваючи при цьому зв’язків зі східнослов’янським світом. А вони намагаються так інтегруватися, щоб тут мало не межа пройшла між світами. Ось це, мені здається, глибока помилка, і цю концепцію не прийме більша частина населення України. А коли так, то злагоди — соціальної, громадянської — в нас не буде. Нам потрібно знайти такий модус інтеграції в Європу, який не перервав би наших вікових зв’язків зі східнослов’янським світом.

Це не означає — «злитися в екстазі» з Росією та Білоруссю, але узгоджувати фундаментальні напрями входження в європейський світ було б прагматично. Якби ми входили в цей союз з трохи більшою гідністю й у певних рамках співдружності, мені здається, було б краще. Але, на жаль, у нас це не виходить.

Крім того, я не впевнений у щасливому майбутньому самого ЄС. Немає гарантії, що згодом у цій організації не виникнуть відцентрові тенденції. Не випадково Британія не хоче втрачати свій фунт. Норвегія та Швейцарія теж не дуже туди рвуться. Давайте й ми не будемо дивитися на ЄС як на доконаний факт реалізації земного раю. Прагматичніше підійти до цього як до довгострокового експерименту.

Я не думаю, що наші націонал-патріоти, вирвавшись із залізних обіймів Радянського Союзу, відразу захочуть втратити суверенну державність і ввійти в об’єднану Європу як одна зі складових частин. Польща ввійшла і багато що втратила. І всі втрачають. Не треба обманюватися, входження в Європу — це локальний глобалізаційний процес. Очевидно, що там буде одна мова. І вже сьогодні нею, по суті, є англійська.

Як релікт ми збережемо українську, але користуватися нею не будемо, бо в складі ЄС вона виявиться непотрібною. Я, на жаль, знаю не англійську, а німецьку. Спочатку, коли їздив на конференції в Європу, сподівався, що в німецькомовних країнах у мене проблем із мовою не буде. Але виявилося — там на конференціях розмовляють переважно англійською і всі наукові журнали англійською. Це урок нам — доведеться поступитися багато чим, і про це слід чесно говорити, щоб не було потім образ та розчарувань. Люди мусять знати реальну картину того, що нас чекає, і не потрібно казати їм, що ми збережемо етнокультурну і всіляку іншу цноту. На жаль, не збережемо! У кращому разі, за це буде компенсація — станемо жити краще. Не треба спрощувати!

Академік Богдан ГАВРИЛИШИН:

1. Причин для пояснення нашої бідності багато, але все промовляє про те, що наша країна може бути заможною. І дуже швидко. Переконливим прикладом для України може буде Ірландія. Ця країна багато десятиліть бідувала. Які тут були злидні у дев’ятнадцятому столітті, скільки було голодних страйків і бунтів. А скільки ірландців через це виїхало до США — ще більше, ніж українців до Канади!

А сьогодні маленька Ірландія може слугувати взірцем того, як треба господарювати, швидко розвиватися і впроваджувати хай-тек. Її присутність у політичних колах надпропорційна по відношенню до населення. Часто говорять, що причиною стало те, що американці внесли сюди великі інвестиції. Але це тільки частинка правди, бо американські інвестиції (серед інших) прийшли сюди саме тоді, як Ірландія стала членом Європейського Союзу, тут діє європейське законодавство і є доступ з Ірландії до європейських ринків. Зрозуміло, що так зробили не тільки американці, але й японці та інші багаті країни, бо те, що виробляється в одній країні ЄС, можна продавати в інші країни цього Союзу. Чим не приклад для нас?

2. Історична правда така, що в Україні еліту або знищували, або ж найталановитіших забирали до центру. І все повинно було відроджуватись знову з села. Саме це значною мірою визначило менталітет української еліти. Цікаво ілюструє цю думку книга Олександра Олександровича Мороза «Між вічними полюсами», де він розповідає про своє життя в перші 16 років у селі. Далі він поїхав до Києва на навчання. Прочитавши цю книжку, бачиш наскільки цей політик є продуктом села.

Але можливості відродження з села не безмежні. По-перше, сьогодні в сільській школі явно бракує сучасних досягнень науки. Це не дозволяє молоді здобути хорошу освіту. По-друге, й молоді сьогодні в селі обмаль. Далі з цим буде ще гірше, бо то правда, що Україна здатна прогодувати не 48, а 150 мільйонів людей, але для цього не потрібно багато людей. Сучасна техніка допоможе вирішити це питання при наявності в селі декількох відсотків населення України. Отже проблема відродження в цих умовах приймає зовсім інший вигляд, ніж це було в інші часи.

Українська інтелігенція традиційно складалася з вчителів, лікарів, де-не-де юристів, але завжди бракувало людей, що вміли заробляти гроші, творити багатство країни. Це відчувається навіть у діаспорі. У Канаді живе близько мільйона українців, а скільки там мільйонерів? Троє-четверо-п’ятеро... За кордоном українці теж йдуть в університети, стають дантистами, професорами, вчителями. Українські фермери фактично поставили сільське господарство Канади: в Саскачевані, Манітобі, Альберті. Але скільки пішло торгувати, закладати великі підприємства, проводити фінансові спекуляції, тобто робити справжні гроші? Одиниці.

А от дві єврейські родини в Канаді — одна в Монреалі, друга в Торонто — донедавна володіли щонайменше 25% всіх акцій в країні. Тобто ці дві сім’ї мали більше грошей, ніж мільйон українців. У нас є надзвичайно здібні люди, але в українців немає традиції торгувати, організовувати підприємства і так далі. Це дуже прикро. Тепер ми говоримо про розвиток середнього класу в Україні. Звичайно, це добре для політичної стабільності, для справжньої демократії, але тут є серйозна небезпека хоч би через те, що всі трансакції провадяться російською мовою. Це мова нашого бізнесу.

Отже можна підбити підсумок — невдовзі ми втратимо селянство, а середній клас у нас не є українським… Як заявив один з російських бізнесменів в НБУ декілька років тому: «Нам не потрібно висилати до вас війська — нам достатньо тільки перебрати ключові підприємства в головних секторах економіки. Тоді ми зможемо диктувати Україні не військом, а капіталом».

3. Мене часто запитували на Заході: от Європа йде до інтеграції, а Україна хоче стати незалежною. Чи це сучасно? Чому ж ви не залишаєтесь в союзі з росіянами? Як аргумент наводять те, що з Росією разом можна жити тільки на її нафті.

На мій погляд, це безглуздя і з економічної, і з політичної точки зору. Уважніше придивіться до країн—експортерів нафти, багатьом з них «дармові нафтові гроші» дуже шкодять. Замість того, щоб розвиватися і знайти способи навчитися якось заробляти в інший спосіб, вони користуються цим подарунком від Бога.

У нас нафти немає. У Росії її поки що багато. Але не будемо занадто наївними — Росія не буде нам продавати задешево нафту, коли вона може одержати втричі більше на ринку. Навіщо їй ми? І нам це непотрібно, бо тільки консервує наші помилки. І найстрашніше, що в такому випадку нас може розірвати як державу і націю. Нам треба сконцентруватися і навчитися виробляти кращі продукти. Наближення до Європи стимулює нас, підвищує вимоги до нашої продукції, готує до того, щоб ми не експортували сировину. Росія може робити великі економічні помилки. У неї є маргінес для таких помилок. Україна цього собі не може дозволити.

Можливо, що колись у нас викристалізуються більш тісні стосунки з Росією, але сьогодні є небезпека втратити свою державну незалежність в такому союзі. Згадайте, що робилось у нас за царату й під час Радянського Союзу.

4. Входження в Європу — порятунок для України — за 30 років виросте нове покоління, все стане на свої місця. Нині надто важливо виховати в нашому народі самоповагу, віру в себе і позитивний імідж України в світі. Важливо не тільки те, що ми думаємо про себе, а й що думають про нас. Тоді б прийняли нас справді як незалежну державу з власною літературою, мовою і багатою культурою, тоді б і в нас було б більше самовпевненості. У Європі легше себе відчути українцем.

Серед найголовніших причин, які просто змушують Україну докласти максимальні зусилля, щоб увійти до ОЄ, я б виділив такі. Перш за все, саме Європа є носієм таких політичних ідей, які дозволяють вибрати уряд — виразника волі народу. Ми в Україні дебатуємо про зміни нашої політичної системи. А в Європі ви знайдете конституційні монархії, президентські режими, тут є суто парламентарні режими. І Україна, як і інші країни, має вибір і не повинна втискати себе в стандартні політичні інституції. Це дуже добре — ми можемо шукати найкраще рішення.

Отже гармонізація нашого законодавства з європейським піднесла б його до найвищого світового рівня. По-друге, тут працює економічна система, що забезпечує високий рівень життя. Переваги європейського буття вже оцінили багато українських науковців, які вимушені були поїхати працювати за кордон, бо тут їхні знання гідно не поціновані. Для майбутнього процвітання України необхідно, щоб якомога більша кількість українських студентів змогла поїхати навчатися в різних європейських університетах. Це полегшує розуміння.

Вступ до ЄС вирішить і багато буденних проблем, на які сьогодні навіть не звертають уваги. Наприклад, нині високоосвічені українські жінки часто їдуть в різні європейські країни працювати няньками. Юридичний статус європейця дозволить їм колись поїхати легально і працювати не няньками, а на посаді свого рівня, як людині з вищою освітою. І не треба буде часу для легалізації — це в разі потреби можна буде зробити одразу.

Важливим є й те, що європейці розумно ставляться до природи, і було б дуже корисним їхній досвід перенести в Україну. Краще співпрацювати з природою, ніж експлуатувати її, не думаючи про майбутні покоління. Особливим прикладом того є Скандинавські країни. Такого не знайдеш, наприклад, в Америці, де перевагу надають економічному аспекту.

Кажуть, що в ЄС жорсткі вимоги до стандартизації. Так, але це технічна стандартизація, наприклад, єдині умови на випуск опалювальних приладів, єдине законодавство, яке стосується продукії цих ділянок діяльності. Але в ЄС існують різні політичні системи. Коли увійдемо в ЄС, ми дійсно поступимось елементами своєї суверенності. Але, незважаючи на це, Італія залишається Італією, а сицилійці — сицилійцями, а не норвежцями. І ми в об’єднаній Європі залишимось українцями, ніхто не буде заважати нам зберегти національну ідентичність, чого ми не мали протягом століть.

У Європі, на відміну від Америки, не станеться перетворення багатьох націй в одну, бо на цьому терені хоч і буде вільний рух людей, але основна маса народу залишиться там, де вони жили тисячоліттями, і тому кожен народ збереже свою ідентичність. Це важливо мати на увазі, коли знаєш, що в Україні немає жодного каналу для чисто українського телебачення. Не можна знайти навіть радіоканалу, де б говорили виключно українською мовою. Повсюди — двома мовами. Де елементарна справедливість? Ми турбуємось про індіанців в Америці й долю інших автохтонних народів, а самі в небезпеці — автохтонний народ стає культурною і мовною меншиною у себе вдома. Щоб зберегти свою культуру, вхід до Європи надзвичайно важливий. Він би дуже допоміг нам відчути себе — хто ми є.

Приєднання до європейського світу безумовно допоможе нам швидше досягти більш високого економічного рівня — корисно бути частиною великого ринку ЄС. Це десь 450 мільйонів людей. Ми знаходились би всередині економічного середовища, де є передова технологія, техніка і вміле управління. З’явилась би можливість експортувати до інших країн — це теж дуже важливо. В ЄС можна підтягнути економіку ще й через спеціальний інструмент, який називається Фондом регіонального розвитку. В ньому є понад 100 мільярдів євро на розподіл державам, що стоять на нижчому рівні економічного розвитку. Їх використовують, щоб змінити економічну структуру і підняти додану вартість продукції, яка виробляється. Фонд наповнюють багатші країни, а надається допомога біднішим, які долучаються до членства в Євросоюзі.

Європа з часом буде найбільшою економічною потугою в світі. І вона, організувавши певним чином свою іноземну політику, могла б стати ще одним, крім США, полюсом у світі. Це дало б змогу зберегти більшу різноманітність, не було б однієї правди в світі. З часом ще одним полюсом стане конфуціанський Китай, і це буде куди краще для планети.

Можливість Україні бути частиною найбільшої економічної потуги дає певну політичну і культурну різноманітність, можливість зберегти деякі наші унікальні характеристики. До речі, це вигідно нам економічно, бо будучи в Західній Європі, не потрібно було б турбуватися питаннями якоїсь зовнішньої небезпеки. Не треба було б великої армії.

Щоправда, серед прогнозів на наступне півстоліття є й такий, в якому, навпаки, передрікають, що оскільки нині по темпах розвитку Європа відстає від Америки, далі вона буде відставати ще більше. Отже, можливо, заперечить дехто, ми бажаємо приєднатись до не дуже перспективної потуги. Й чи не стане це нашим новим історичним прорахунком?

Прогнози — річ складна і невдячна. Але я не поділяю такої думки на розвиток подій. Справді негативний варіант можливий тільки в тому випадку, якщо б Європа схотіла спрямувати зусилля на те, щоб стати унітарною державою (в тому є велика небезпека). Тоді справді вона буде відставати. Погано, що створили надто велику бюрократію у Брюсселі.

Позиції Америки справді виглядають дуже сильно — вона найбільша мілітарна, економічна і політична сила. До речі, це багато в чому через те, що самі американці вірять (не зовсім правильно), що мають найкращий суспільний лад, найкращу економіку, найкращі інституції і так далі. Хоча в них справді є дуже позитивні втіхи — процес інновацій, трансформація науки в технологію — це дуже ефективно там працює. І дуже гарно в них налагоджена праця так званого венчурного капіталу — високоризиковані капіталовкладення. Якщо хтось має якусь ідею, він в США може дуже швидко знайти когось, хто це профінансує. Там справді багато людей банкрутують, але ті, які пробиваються, економічно виправдовують усі ризики.

Це переваги, але є й істотні недоліки. Так, оборонний бюджет тут є вже понад 400 млрд. доларів. Це великі кошти навіть для Америки. Нині в світі створено стільки антиамериканських сентиментів! Вони підтримують витрати на різні форми безпеки. Отже не будемо думати, що тут все безхмарно — є дуже серйозні проблеми. Все це розхитує Америку і невідомо як довго воно буде триматися. А в Європі, з якою ми пов’язуємо свої надії на майбутнє, такої ситуації немає. Отже вибір, на мій погляд, зроблено правильний.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво