ВОЖДІ З ПІНИ - Наука - dt.ua

ВОЖДІ З ПІНИ

12 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №26, 12 липня-19 липня

Наші вчені не раз стверджували, що за розвалом української економіки й науки стоять добре сплановані підступи МВФ та інших серйозних міжнародних організацій...

Наші вчені не раз стверджували, що за розвалом української економіки й науки стоять добре сплановані підступи МВФ та інших серйозних міжнародних організацій. Щоправда, говорячи це, академіки відразу підкреслювали, що це «не для преси» і що вони відмовляться від своїх слів, коли я спробую процитувати їхні думки у ЗМІ...

Що це? Одвіку властива нам звичка звинувачувати в наших бідах кого завгодно (татарське ярмо, ляхів, москалів, масонів...), тільки не самих себе — у невмінні протипоставити несприятливим зовнішнім обставинам силу громадянського суспільства, особистий патріотизм, переконливість національної ідеї...

Чи в цих затято повторюваних скаргах усе ж таки є якийсь резон? Адже незалежні вчені зі знаменитого Римського клубу на початку 70-х сміливо заявили, що дедалі чисельніше населення Землі ніколи не досягне рівня життя американців, оскільки для цього знадобиться п’ять таких планет, як Земля... Я не запитую, чи краще після цієї заяви стало жити людям із бідних країн, ніж громадянам із «золотого мільярда», оскільки відповідь відома. Хочу лише дізнатися: чому не чутно у ЗМІ нових епатуючих прогнозів членів Римського клубу? Що, їм нічого більше сказати нам? Чи на планеті відтоді вже все гаразд?.. Але ми знаємо — відповіддю на виклики епохи стало раптове розгортання руху антиглобалістів, яке набирає сили. І ультраправих, лави яких особливо розростаються в благополучній Західній Європі.

Загалом, тут є над чим помізкувати. Цікавий у цьому сенсі звіт директора Інституту світової економіки і міжнародних відносин академіка Юрія Пахомова на засіданні президії Національної академії наук України 12 червня. Свіжу поживу для розмірковувань дав, приміром, порівняльний аналіз досвіду проведення ринкових реформ у транзитивних (тобто перехідних) економіках різних країн. Зокрема доповідач обгрунтував ідею непридатності для перехідних (особливо поставторитарних) економік жодної з відомих у світі реформаторських моделей. Виявилося, що головне для успіху реформ — мистецтво комбінування фрагментів (різних у різних випадках) загальновизнаних моделей із додаванням своїх унікальних підходів.

Відразу згадалося, як усім нам майже десять років втовкмачували, що «треба бути як усі» і що негоже винаходити в реформах «свій велосипед». Виходить, і тут у гонитві за новомодним чужим ми оконфузилися. А ще ж на початку дев’яностих зі стін ІМЕМО виходили попередження про неприпустимість копіювання чужого досвіду. Йшлося насамперед про рецепти МВФ. У доповіді в ході порівняльного аналізу ринкових реформ в Україні — з одного боку та в Польщі, Чехії й Угорщині — з другого — було дезавуйовано міф, нібито успіх названих трьох країн пов’язаний із послідовнішим, ніж у нас, використанням рецептів МВФ. Вчені інституту на великому матеріалі ще в середині 90-х довели, що ці країни, навпаки, відрізнялися від нас ігноруванням або ж лише імітацією емвеефівської рецептури. Тому вони істотно випередили Україну.

Доповідь пояснила багато чого, про що в нашому суспільстві давно за звичкою говорять напівпошепки. Одночасно вона викликала і чимало запитань. По їх роз’яснення оглядач «ДТ» звернувся до академіка Юрія Пахомова.

— Юрію Миколайовичу, згадуються прогнози Бундес-банку та обіцянки Руху, що у нас із економікою буде все гаразд, щойно від’єднаємося, оскільки Україна має величезні переваги перед іншими республіками колишнього Союзу. Те, що стало гірше, природно, — жодна імперія не розвалилася так, щоб потім відразу ж стало краще. Погіршення роботи економіки — це тимчасова, але природна плата за незалежність. Чи не здається вам, що наша плата стає вже надмірною? І це тоді коли в наших сусідів життя кращає день у день. Приміром, Словенія за ті ж таки десять років утричі збільшила свій ВВП, а Україна зменшила на 60%. Я вже не кажу про благополучну Словенію — у доповіді Президента наводяться дані про середні доходи в різних країнах СНД на людину. Отож, ми й тут опинилися на п’ятому місці, майже утричі відставши від Росії, удвічі — від Білорусі та Казахстану... Чи не обвинувачення це на адресу українських економістів, яким ринкова стихія виявилася не по зубах?

— Економісти були і є різні. Одні піддалися спокусі здобути імідж радикальних реформаторів. Адже підтримка модних тоді монетаристських рецептів забезпечувала життєвий успіх, достаток і комфорт. Інші, на відміну від перших, уже з початку дев’яностих доводили неприпустимість і згубність використання нав’язаної нам ззовні моделі. Інколи останніх слухали уважно і навіть погоджувалися. Та частіше піддавали остракізму.

У Росії разом із Нобелівськими лауреатами проти моделі Вашингтонського консенсусу (це і є модель МВФ) на початку дев’яностих виступили провідні вчені, відомі у світі як ринковики-реформатори: Л.Абалкін, Г.Попов, С.Дзарасов, М.Петраков.

Наводилися убивчі факти руйнування економік багатьох країн (Африки, Латинської Америки), що відбулися вже тоді, а також аргументи про неприпустимість вибухового (шокового) псевдоринкового підходу: адже, відповідно до західних-таки теорій, ринкова економіка не терпить революцій. Говорилося про неминучі руйнації, насамперед у сфері наукомістких технологій; про перспективу знищення національного інтелекту...

Та марно було буцатися з логікою домінуючих владних інтересів — зацікавленості у швидкому збагаченні верхів та їхніх сподвижників. Адже рецепти Вашингтонського консенсусу були (окрім іншого) розраховані на таке збагачення. Саме хаос, породжений ультраліберальним шоком (раптове відпускання «віжок»), сприяв розбазарюванню національного багатства, а також його відпливу за кордон.

Тотальна криміналізація, не забарившись, підім’яла під себе все суспільство, і це теж сприяло владному збагаченню. І не випадково поруч із представниками влади найчастіше опинялися недавні бандити. Факти безпосереднього приходу їх до влади були теж не поодинокими.

— У Польщі також була шокова терапія. Її автора — Бальцеровича — досі боготворять в Україні...

— У Польщі, де ринковий сектор і до розпаду соцтабору був великим, шок не становив небезпеки. Але навіть там із шоком не змирилися, а Бальцеровича вже через 3 місяці відправили у відставку. Реформи проводили інші люди, їхня політика була національно відповідальною, серед них, наприклад, соціал-демократ Г.Колодко. Ми ж до «шокової терапії» зовсім не були готові. Це те ж саме, що глибоководну рибу раптово витягнути на мілководдя. У країнах з авторитарною економікою спочатку потрібно реформувати державу, зробити її ринково орієнтованою і поступово перевести жорстко регульовані процеси в стан усе більшої свободи. Економіка не терпить революцій, вибухів. Вона реагує позитивно лише на плавні зміни.

В Україні ж, за прямою вказівкою чиновників від МВФ, девізом було відсторонення держави від економіки. Це додатково сприяло безперешкодному розграбуванню країни. А ось поляки почали зі зміцнення державного сектора, що й уможливило згодом проведення високоефективної приватизації. Нам же це все не дозволялося.

— Як це «не дозволялося» — що, американські танки стояли на Банковій? Чи Президент лежав зі зв’язаними руками і виконував під диктовку чиїсь укази? Адже навіть із МВФ приїжджали сюди не постаті, а якісь клерки... Невже український Президент мусив виконувати їхні вказівки?

— І однак це нам диктувалося. Річ у тім, що Україна була потенційно небезпечна для Заходу вже тим, що в рамках Україна—Росія міг бути реставрований найпотужніший військово-промисловий потенціал. Щоб знищити цю частину економіки, потрібно було створити загальний хаос. Саме тому була нав’язана модель, яка явно знеструмлює економіку — виводить з обороту гроші. Позбавлена коштів економіка осідає, але різні сегменти з різною швидкістю. Найшвидше — фундаментальна наука і ті високі технології, які важко комерціалізувати. Таким чином вдалося осадити і військово-промисловий комплекс, запобігти реставраційній динаміці Росії й України, що були головними носіями військово-промислового потенціалу обох країн.

— Та все ж: чому наші західні сусіди не прийняли згубної моделі, а ми й росіяни клюнули на цю наживку?

— Модель відкинули не лише країни Центрально-Східної Європи. Так само вчинили Далекий Схід (Китай, В’єтнам), Південно-Східна Азія, а також Іспанія, Туреччина, Єгипет тощо. Причини стійкості проти монетаристського безумства були різні, це особливе питання. Що ж стосується західних сусідів, то їхній імунітет пов’язаний із протестними рухами попередніх періодів. Річ у тому, що в наших західних сусідів існував патріотичний рух, що розвивався десятиліттями. Візьмемо Польщу. У цій країні за часів Рад постійно все вирувало. А рух «Солідарність» — це не лише зметення застарілого державного ладу, а одночасно й селекція людей. З маси виділялися найсміливіші, непідкупні борці за ідею, готові сісти у в’язницю, пожертвувати життям задля спільного блага. Протестний рух — чудовий фільтр, сито для добору справжніх лідерів. Те ж саме відбувалося в Угорщині, Чехословаччині. Коли за радянських часів я бував у цих країнах, мене вражала кількість готових беззавітно служити народу, боготворених народом. Ці діячі були добре відомі, вони вивищувалися над іншими. А пізніше вони ж (або їм подібні) прийшли до влади.

У нас протестний рух масовим ніколи не був. Дисиденти не здатні були запропонувати достатню кількість людей, які змогли б на повороті історії очолити країну. Зате в усіх структурах культивувалися конформісти. На відміну від Польщі та інших країн ЦСЄ, в Україні це не вважалося ганебним — просто не було атмосфери осуду пристосованців та паразитів. Швидше, навпаки. А люди цієї породи не можуть ні вдихнути нові ідеї в умираючий лад, ні відповідально очолити новий, коли волею історії він став реальністю. До влади прийшли люди, котрі, мов піна, були підняті на поверхню. Добір проходив за особливими критеріями — нахрапистість, пристосовництво, пожадливість. Люди ці не мали твердого морального стрижня, ідейного гарту, відчуття відповідальності перед народом. Нову-стару еліту часто-густо доповнювали люди декласовані, з кримінальною практикою. І взагалі до розподілу пирога рвонули всі, хто нахабніший. Пригадую, ішов я тоді якось Хрещатиком. Неподалік пам’ятника Леніну скупчилися комуністи. Їх оточила збуджена юрба, і хтось із неї закричав: «Раніше ви були біля корита, а тепер будемо ми»...

І уявіть коктейль — такі новоприбулі й гірші, що залишилися від попередньої влади. Поляк, угорець, чех, котрі пройшли в’язниці, боротьбу, встояли проти спокуси вийти «із грязі в князі». Та й сама ситуація не дозволяла в цих країнах у такий спосіб масово відбутися. Наші ж демократи з партократами виявилися ідеальним середовищем для розкладання країни. Вони швидко зметикували: якщо крадене поодинці вивозити за кордон, це виявиться, а якщо потечуть каламутні потоки, серед них легко заховати свої гроші... У такій атмосфері ажіотажного розграбування країни формувалася владна еліта. Чого ж від неї можна було очікувати?

— Однак відтоді минуло десять років. Уже ясно, хто є хто в нашій «еліті». Крім того, рецепти МВФ дискредитовані у всесвітньому масштабі; тепер же можна вибрати краще зі світового досвіду?

—Гете належить вислів: вільним є перший крок, але ми раби другого... Багато що нині визначається тим, що відбулося раніше. Приміром, утверджені в країні клановість, тотальність поборів, право сильного блокують вільний бізнес, сковують інтелектуальний потенціал країни, відлякують іноземних інвесторів. Низька капіталізація, малий платоспроможний попит. І збільшити все це швидко — малоймовірно, навіть якби сталося диво й гроші потекли рікою.

Виявилося, що гроші в народу легко забрати, але важко (та й не хочеться) віддати. Навіть якби в Україні раптово з’явилися великі капітали (це поки що малоймовірно), був би ризик економіку ними перегодувати з деструктивними, якщо не катастрофічними наслідками. Зголоднілу за десятиліття економіку, доведену до дистрофії, повноцінно насичувати грішми так само небезпечно, як годувати зголоднілу людину за звичайними нормами. І, як у випадку зі змарнілою людиною, тут має бути явлене мистецтво поступового, поетапного виведення організму зі стану крайньої виснаженості. Процес цей може розтягнутися на багато років. Якщо не проявити високого монетарного маневру, який нам поки що не загрожує, знову ж — із корисливих мотивів.

Мститься за себе і поспішне, жодним чином не підготовлене, авральне вигодовування вітчизняних капіталістів. Пригадується, як реформатори, смакуючи еру мародерства, знущалися з принципу справедливості, називаючи його реліктом соціалізму. Виявилося ж, що справедливість у будь-якій, у тому числі й у ринковій економіці — категорія не лише моральна, а й економічна. І саме Україна, як жодна інша країна постсоціалізму, проілюструвала цей постулат. Саме надмірність і раптовість розриву між багатими (купкою!) та бідними (вся країна) стали головним джерелом блокування попиту, а отже — самого ринку, а з ним — економіки як такої. Адже в жодній із понад двадцяти постсоціалістичних країн не було такого великого розриву між стартовим потенціалом і фінішним обривом. Це, до речі, відзначив помічник А.Гора, Оуен, виступаючи в Конгресі США. Невтримний грабунок — головна причина такого результату.

— На вашу американську цитату відповім одеським анекдотом: хотів би я бути таким розумним сьогодні, як моя дружина завтра... Давайте попрощаємося з минулим і спробуємо зрозуміти, що нам заважає побудувати благополучне суспільство, до якого на всіх вітрилах мчать наші сусіди?

— Головне — це народний дух, енергетика народу, а також його вроджена схильність до використання тих чи інших регуляторів. Наведу вислів Ф.Ліста (відомого економіста минулого): «Усуньте, — пише він, — духовне начало, і все, що називається багатством, перетвориться на мертву матерію. Що стало зі скарбами Тіра і Карфагена, з багатством венеціанських палаців, коли дух відлетів від цих кам’яних мас?»

Звісно, на початку дев’яностих народ був на піднесенні. І якби вибір шляху реформ не викривлявся, не деформувався, успіх міг би бути забезпечений. Згодом, під пресом злиднів та безпросвітності, енергія згасла. Таку ситуацію, звісно ж, можна було виправити. І перший імпульс не конче виходить від зростання добробуту. Досить події, яка вселяє надію, — все може різко змінитися в кращий бік. Приклад того — Росія. Народ повірив у Путіна, і все пішло якнайкращим чином. Приблизно так само змінилася ситуація в Китаї з приходом до влади Ден Сяопіна. Реформи і в першому, і в другому випадку, по суті, випереджалися надіями, що породжували потужний сплеск енергії творення.

Однак в Україні, окрім «віри-безвір’я», специфічні й інші, від духу похідні чинники. Як виявилося в останні роки, країна не схильна до формування і використання чітко вираженої, ефективної системи ринково орієнтованих регуляторів; її ментальність (система цінностей) продукує регулятивну розмитість, аморфність, що згубно позначається на розвитку, і це особливо нестерпно в перехідний період, коли вирішується завдання переведення економічної системи з одного стану в інший.

Іноземці, відвідуючи і Росію, й Україну, відзначають у сучасній Росії потоки нутруючої енергії, причому не лише в центрі, а й на периферії. «Енергія нинішньої Росії вражає мене під час кожного візиту», — сказав відомий славіст, професор зі Швейцарії Жорж Нова. І це враження не випадкове. Реакція Росії на кожне чергове падіння й історичне приниження саме така. «Жоден народ у Європі не здатний до такої напруги праці на короткий час, яку може розвинути великорос», — писав історик В.Ключевський. І така поведінка значною мірою пов’язана з готовністю йти назустріч державі, вручити їй свої долі, відмовляти собі в усьому, йти на жертви, виявити немислиме терпіння в часи тяжких випробувань.

— Ну, російський бізнес навряд чи може служити взірцем аскетизму...

— Звісно, російський бізнесмен, який виступає локомотивом динамічних змін, — далекий від протестанта-аскета, що вершив промислову революцію в Європі. Проте облаштування побуту для бізнесменів Росії зараз уже вторинне — не те що в роки розбещуючого єльцинізму. Розжарення і жорсткість конкурентної боротьби, залежність бізнесу від нових владних структур не дозволяють розслабитися без ризику бути виштовхнутим на узбіччя.

Це в нас варто потрапити під солідний «дах» — і ти вже спокійно летиш в Африку полювати на носорогів. До того ж бізнес наш в основному компрадорський, вирощений на імпорті та пільгах, на дозволеній контрабанді. У Росії ж основа збагачення — реальне виробництво.

«В Україні, — як зазначав той-таки Ж.Нова, — «життя ніжніше». І, треба сказати, безпроблемніше, якщо у частині «даху» все залагоджено. Багаті, на відміну від решти, тут перебувають у стані внутрішнього комфорту».

Інакше — в Росії, особливо в Москві. Там стали масовим явищем стреси, і життя бізнесменів, за свідченням соціологів і демографів, коротше, а здоров’я — гірше, ніж у решти.

В Україні більше, ніж у Росії, в пошані демократичні цінності, але менше — держава. Тут державне регулювання, за інших однакових умов, вочевидь розмите, не таке авторитетне і менш дієздатне.

Та й ліберал-раціоналізм, що міг би перекрити аморфність української державності, тут теж не розвинений. Ірраціональність простежується в усьому — від реформ економіки, взаємодії з Росією до аргументації щодо намірів йти в СОТ і ЄС.

Крім того, саме в нинішній, перехідній стадії перешкодою на шляху до ринкового, тим більше — інноваційного, ривка є і властива українцям схильність заглиблюватися в радість облаштування побуту, особистого статку та мирного існування. Загалом перелічені риси і схильності зовсім не погані, вони — запорука повнокровного і щасливого життя. Добродушність, життєлюбство, розвинена емоційна сфера — джерела радості. Раціоналізм, тим більше аскетизм — ці джерела ранньокапіталістичного багатства і життєвого успіху зворотним боком завжди мали черствість, самотність, нудьгу, байдужість і, в результаті, безбарвність буття. Дарвін в автобіографії писав, що в молодості він був емоційний, любив мистецтво, а потім мозок став машиною з переробки знань. І це вгасання емоцій рівносильне втраті щастя...

— Отже, наскільки я зрозумів, ви вважаєте, що українці психологічно краще пристосовані до «раю в курені» і можуть перечекати ще якийсь час, доки наша «еліта» експериментуватиме?

— Еге ж, це було б так, якби оцінка побуту населення як побуту скромного означала можливість безбідного існування. Але в тому-то й річ, що все в Україні відбувається інакше: народ розчавлений злиднями і безпросвітністю; бідуванням не видно кінця-краю. Зрозуміло, що в такій ситуації психологічна пригніченість та стреси — невід’ємні складові світосприймання населення, тобто тих самих простих людей, які, за природою своєю, мусили б мати славу побуто- і життєлюбів. У таких умовах гедонізм неминуче набуває потворних форм. Саме через побутову залежність, через надмірне побутолюбство ці люди у скрутні часи судомно чіпляються за рештки облаштування побуту і демонструють покірність долі: вони підлещуються і плазують перед сильними, миряться з будь-якою мерзотністю, без ремствування підтримують будь-яку владу.

І те, що народ, недавно пограбований новими багатими, вибрав у парламент понад триста мільйонерів, — факт більш ніж показовий. Нація, байдужа до облаштування побуту, невибаглива, готова терпіти злигодні в ім’я гідності та величі країни, такого не допустила б. Адже навіть, здавалося б, смирні чехи, — які, втім, пройшли через протестантство, — мало не змели свою вищу (і, до речі, непогану) владу зі сміховинної причини: через «не те» призначення на керівництво держтелебаченням. У нас же якщо йдуть протести, то з підживленням у вигляді підкупу за гроші з боку чужої держави.

Тож підстав для селекції гідних влади нині ще менше, ніж на початку дев’яностих. І хто у черговий раз згвалтує націю — лише питання внутрішньовладних інтриг...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво