ВАКханалія-2 - Наука - dt.ua

ВАКханалія-2

17 грудня, 2010, 17:27 Роздрукувати Випуск №47, 17 грудня-24 грудня

«Товарищи ученые, доценты с кандидатами…Вы можете прославиться почти на всю Европу…В.ВисоцькийН...

«Товарищи ученые, доценты с кандидатами…

Вы можете прославиться почти на всю Европу…

В.Висоцький

Неймовірно, але факт: на сьогодні, за даними НАНУ, в Україні налічується понад 110 тисяч кандидатів і докторів наук, з яких лише трохи більш як 20 тисяч працюють у науково-дослідних установах і системі вищої школи. Чим займаються інші — 90-тисячна армія увінчаних ступенями співвітчизників — можна лише догадуватися.

Передбачаємо підказку читачів: а ви поцікавтеся, яка питома вага чиновників з науковими ступенями у владних структурах. Про повальну моду у вищих ешелонах влади на володіння дипломами докторів або принаймні кандидатів наук у «Дзеркалі тижня» писано-переписано, як, утім, і про те, що від збільшення їхньої кількості чомусь не залежить якість реформ. От і теперішня влада завзято вхопилася за реформаторську мітлу. Зокрема президентським указом №1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» велено з двох міністерств — освіти і науки та у справах сім’ї, молоді та спорту — створити Міністерство освіти і науки, молоді та спорту (МОНМС). На посаду його керівника призначено того ж таки головного «освітянина» професора Д.Табачника. Згаданим указом президента також ліквідовано Вищу атестаційну комісію (ВАК), а її функції покладено на новостворене МОНМС. Така трансформація викликає багато запитань. І головне з них — чи спричинить це якісні зміни у сфері освіти та підготовки наукових кадрів?

З одного боку, експерти вважають розформування ВАК позитивним рішенням: надто вже забюрократизованою була його структура. З іншого — скептично пророкують, що якісного поліпшення це не дасть: наукові ступені все одно присуджуватимуть за бюрократичною вертикаллю, тільки тепер рішення про їх присвоєння залежатиме не стільки від наукової спільноти, скільки від міністерських чиновників. «Дебюрократизувати» цей процес можна було б передавши право присуджувати наукові ступені університетам — спочатку хоча б найавторитетнішим у сенсі науково-дослідної діяльності. Хоча подібна практика у світі поширена, українська влада на такий крок не зважується.

Проблему наукових ступенів зачіпає і проект нового закону «Про вищу освіту», винесений МОНМС на громадське обговорення. Документ викликав бурхливі дискусії (хоча, пам’ятаючи про те, як «урахували» міністерські чиновники зауваження громадськості до Умов прийому до ВНЗ-2011, експерти побоюються, що до їхньої думки не прислухаються і цього разу).

Зокрема в Центрі освітнього моніторингу (ЦОМ) вважають, що розробники законопроекту «залишилися в полоні радянських стереотипів і не зважилися на давно назрілі законодавчі новації».

Так, на перший погляд, прогресивними здаються статті 6—9, згідно з якими структура вищої освіти передбачає три освітньо-кваліфікаційні рівні — молодший спеціаліст, бакалавр, магістр (спеціаліста з «рівняння» прибрали) і два освітньо-наукові — доктор філософії (PhD) і доктор наук. Однак при цьому зберігається стара традиція: ступінь бакалавра не вважається закінченою вищою освітою, тому той, хто закінчив бакалаврат, до магістратури може вступати лише на аналогічну спеціальність, наголошують експерти ЦОМ.

Що ж до освітньо-наукового ступеня доктора наук, то останнє слово й надалі залишається за ВАК, а не за ВНЗ, як це практикується в європейських країнах. І хоча ВАК згаданим вище указом скасовано, «справа її живе», оскільки цю структуру просто передали новоутвореному Міністерству освіти і науки, молоді та спорту, себто в руки пана Табачника.

Так, у ч. 3 ст. 24 проекту зазначено, що дослідний інститут має право ухвалювати рішення про присудження в установленому порядку ступенів доктора філософії, доктора наук, а також звань старшого дослідника, доцента, професора з видачею відповідних державних документів. Проте в інших статтях уточнюється, що остаточне рішення все-таки залишається за ВАК (тепер читай — за МОНМС), яка, по суті, проводитиме процедуру такого собі «повторного захисту наукових ступенів».

У Західній Європі існує процедура габілітації, у результаті якої доктор філософії отримує ступінь «габілітованого доктора» (на кшталт нашого доктора наук) і право викладати у вищій школі на посаді доцента або професора. Здобувач пише роботу, виступає з доповідями на конференціях, семінарах тощо, а потім подає свій доробок вченій раді університету, яка або присуджує йому докторський ступінь, або мотивовано відмовляє. Захисту роботи не передбачається.

Зрозуміло, що в нас такою процедурою і не пахне. Хоча президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт вважає, що її варто впровадити, бодай паралельно з традиційним захистом докторської. Так, на недавньому засіданні Ради ректорів вищих навчальних закладів С.Квіт представив експертні висновки НаУКМА щодо проекту нового закону «Про вищу освіту». Була в ньому й така пропозиція: «Ст. 6, ст. 8, п. 1: пропонуємо захист ступеня доктора наук провадити не лише за процедурою «захисту дисертації», а й, згідно з пропозицією НАНУ і ВАК у проекті Закону України «Про атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації», ст.7 (Бюлетень ВАК, №8, 2008), присуджувати цей ступінь без захисту — за вагомістю наукового доробку і, фактично, шляхом габілітації».

C.Квіт вважає, що запровадження поняття «доктор філософії» (PhD) є цілком формальним кроком: кандидату наук просто видадуть диплом PhD. А по суті система підготовки нашого «доктора філософії» залишиться старою. Тому він пропонує вписати в новий закон норму про те, що «у ВНЗ створюються структуровані PhD програми, які б корелювалися з відповідним третім циклом вищої освіти західних університетів».

«У проекті нового закону немає місця міждисциплінарним програмам, тому норму ч. 1 ст.11 стосовно того, що навчальні послуги надаються тільки за переліком спеціальностей, затверджених МОН, пропонується скасувати. Те саме стосується переліку спеціальностей від ВАК (ч. 7 ст. 12) — це ще більше відкидає нас від Європи і світу, де PhD виконуються і захищаються на стику наук, а «галузь», у якій присуджується ступінь (фактично — спеціальність), визначається самим університетом». Є й низка інших зауважень і пропозицій.

Могилянські експерти пропонують відмовитися від згаданого законопроекту в теперішній редакції. І хоча їхні зауваження вельми слушні, конкретні й відповідають духу і букві Болонської декларації, на яку з найменшого приводу так люблять посилатися в Міносвіти, чиновники зустріли виступ С.Квіта категоричним неприйняттям.

На одностайну думку експертів, законопроектом передбачено лише косметичні зміни структури вищої освіти. А Європейська кредитно-трансферна система (ЄКТС), що є одним із наріжних каменів Болонського процесу, у проекті закону не згадується взагалі. Чи варто дивуватися, що в нас виникають проблеми із взаємним визнанням документів про освіту, кредитів і періодів навчання? А з визнанням іноземних дипломів про вищу освіту та наукових ступенів, здобутих за кордоном (процедура їх визнання має «страшну» назву — нострифікація), ситуація просто анекдотична. Про велику забюрократизованість і нерідко абсурдність цієї процедури йдеться вже багато років, проте на практиці все залишається як і раніше. І сьогодні наші співвітчизники, яким присуджено науковий ступінь PhD за кордоном, повернувшись на батьківщину, змушені або обіймати посаду «доцента без наукового ступеня», або проходити принизливу процедуру нострифікації з безліччю формальних вимог, яка може тривати від півроку до двох. Спрощення процедури визнання західних наукових ступенів принесло б чималу користь як нашим університетам, так і іміджу країни. Тому в процесі обговорення законопроекту лунала пропозиція: функції нострифікації іноземних дипломів про освіту та наукових ступенів передати університетам. Проте вона так і залишилася добрим побажанням. По-перше, тому що реальної університетської автономії в нас наразі немає, незважаючи на зусилля, яких доклали в останні роки кілька провідних ВНЗ країни. А по-друге, тому, що, як каже один наш знайомий PhD, «ВАК ест и будет есть», навіть у ролі структурного підрозділу МОНМС.

Можливо, тепер під керівництвом справжнього доктора наук у нас зрушить з місця справа з підготовкою «докторів філософії»? Досі це поняття викликало в нашому академічному середовищі відторгнення. У редакції «для історії» зберігається цікавий документ — проект рішення Ради президентів академій наук України, датований жовтнем минулого року. Приводом для зборів учених мужів стало обговорення проекту закону «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту», підготовленого Міністерством освіти і науки. (Ох, скільки обговорень і доопрацювань пережив цей багатостраждальний законопроект!) Порадившись, президенти академій наук на чолі з Борисом Патоном одностайно вирішили, що запропоновані в законопроекті нововведення «руйнують існуючу і перевірену часом систему підготовки та атестації наукових кадрів вищої кваліфікації». Академіки висловили стурбованість тим, що в суспільстві «виникне плутанина стосовно понять «доктор філософії» і «доктор наук», що неминуче спричинить зниження громадського статусу докторів наук». (То ось що найбільше турбує справжніх докторів!) Було ухвалено воістину соломонове рішення: «Вважати, що підготовка докторів філософії може бути запроваджена як цикл вищої освіти за відповідною програмою освітньо-наукового рівня у вищих навчальних закладах, а не як здобуття наукового ступеня, передбаченого законодавством». Пропонувалося також «зберегти науковий ступінь кандидата наук». Єдине, що підтримала Рада президентів академій наук, — запровадження вченого звання «старшого дослідника» замість «старшого наукового працівника», яке справді стало анахронізмом.

«Євроремонт» системи вищої освіти, процеси реструктуризації управлінських структур у сфері освіти і науки, які відбуваються сьогодні, багато незаангажованих людей називають не інакше як псевдореформою. Мовчазно-вичікувальну, а часом і догідливу позицію обрали ректори наших численних університетів, без автономії вони фактично підпорядковані міністру, який може призначити чи звільнити керівника ВНЗ, дати чи не дати держзамовлення. Сьогодні президент Києво-Могилянки С.Квіт — єдиний з ректорського корпусу, хто відкрито висловив свою думку про «законопроект Табачника».

Наталя Шульга, виконавчий директор Українського наукового клубу, також упевнена, що від усіх цих пертурбацій пуття не буде. Україна спізнилася зі справжніми реформами, тож не дивно, що опинилася на узбіччі європейського освітнього простору. Ще в 2005 році робоча група з реформування галузі науки і освіти, очолювана академіком Я.Яцківим, до якої увійшли прогресивно мислячі вчені й експерти (зокрема й Наталя Шульга), підготувала пакет пропозицій, у тому числі й проект закону про вищу освіту. Проте багатьом він видався занадто радикальним, і його не прийняли до розгляду в парламенті. Розробники законопроекту пропонували гармонізувати нашу систему освіти, підготовки наукових кадрів із системами, які давно зарекомендували себе в країнах Заходу, щоб ми стали «впізнаваними для світу».

Утім, шанс «прославитися майже на всю Європу» у нас таки є.

***

До речі, пісню «Товарищи ученые», рядки з якої винесено в епіграф, Володимир Висоцький написав після відвідин одного з київських академічних інститутів. Восени 1971 року під час гастролей у Києві Театру на Таганці уславлений актор і бард зустрівся з колективом українського НДІ і, бувши під враженням від захоплюючої бесіди, пообіцяв скласти пісню про вчених. Невдовзі вона з’явилася — «Товарищи ученые, доценты с кандидатами…». Як тепер виявилося, стосовно «прославиться почти на всю Европу» поет-пісняр як у воду дивився...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво