Український Кембридж так не побудувати!

Не можу погодитися з паном Штайєрмайєром, який вважає причиною всіх лих науки похилий вік і авторитарний стиль керівництва НАН України, вважаючи його заміну єдиним і достатнім способом виправлення ситуації.

Моє бачення проблеми української науки грунтується на власному багаторічному досвіді роботи в системі Національної академії наук України, а також життєвому прикладі мого батька академіка Олександра Палладіна, який у найважчий період входив до її керівництва і впродовж 15 років був її президентом.

Можливість процвітання науки в державі з кризовою економікою утопія, в яку можуть вірити лише люди, далекі від реальності. Справді, у радянський період були приклади, коли держава з її планово-командною економікою вкладала колосальні кошти в розвиток окремих технічних наук заради одержання результатів, важливих для військово-промислового комплексу. Водночас інші галузі науки мали дуже скромне фінансування, причому їхнє матеріальне забезпечення в Україні здійснювалося за залишковим принципом після задоволення потреб наукових установ Росії.

Нині бюджетні кошти, які теоретично виділяються НАН України, могли б використовуватися лише для фундаментальних досліджень, які від початку вважалися пріоритетними, тим паче, що і в усьому світі вони здійснюються за рахунок держави, яка забезпечує проведення лише окремих прикладних розробок. На жаль, в Україні поки що неможливо перевести фінансування прикладних наук, передусім технічних, на приватний капітал, оскільки власники великих підприємств забезпечують свої мільярдні прибутки за рахунок дешевої робочої сили та вміння не платити податки, не маючи потреби в створенні нових технологій.

Безумовно, я і мої колеги не задоволені статутом НАН України, хотілося б бачити академію більш демократичною. Необхідно ліквідувати величезну нерівність у правах між носіями академічних звань, які називаються членами НАН України, і основною масою вчених, які не вважаються ними, хоча працюють у її системі. Вони виступають за надання їм права вибирати директорів своїх інститутів, оскільки краще ніж члени наукових відділень можуть оцінити можливості кандидатів на цю посаду. Через те, що поєднання наукового таланту та організаторських здібностей зустрічається досить рідко, слід було б розділити ці функції, які виконуються нині однією людиною. Адміністративні потрібно доручити виконавчому директору (еxecutive director), який має, крім ученого ступеня, диплом наукового менеджера, у той час як напрямок досліджень має визначати відомий учений із широкими знаннями і баченням перспектив. Проте це питання, що належать до компетенції безпосередньо українських учених, тому не були порушені в статті К.Штайєрмайєра.

Замість обговорення чиїхось честолюбних мрій корисніше обговорити реальні зміни, яких чекають українські вчені. Починати потрібно з проведення «огляду» тематики та рівня досліджень з окремих напрямків в галузі кожної науки, зводячи разом усе, що робиться в установах різного підпорядкування. Оцінка отриманих результатів дозволить позбутися дублювання, збільшивши кошти для найважливіших досліджень. Її проведення доведеться здійснювати переважно силами українських учених, оскільки закордонна експертиза, заснована на індексі цитування, у нас не завжди застосовна. І, звичайно, використання закордонних експертів неприпустимо у випадках, коли дослідження стосуються створення нових продуктів або технологій.

Хочеться також нагадати про важливість підтримки в науці традицій, забуваючи про які руйнують усе, що було створено попередніми поколіннями. Збираючись побудувати «український Кембридж», потрібно шанувати традиції, як це роблять в англійському університетському Кембриджі, де у вікнах середньовічних будинків видно комп’ютери й вчені займаються сучасними дослідженнями.

Шанс України потрапити в число високорозвинених європейських держав базується на використанні знань та інтелекту, і тому нам ніяк не обійтися без сучасної науки.